Представители группировки «ЛНР» Владислав Дейнего и Ольга Кобцева пересекли линию разграничения в Станице Луганской. На вопрос руководителя администрации Станично-Луганского района Юрия Золкина, что они делают на «украинской» территории, представители группировки «ЛНР» заявили, что «согласно минских договоренностей Станица Луганская и Счастье подконтрольны им». Это уже не первый случай, когда на сторону, подконтрольную Киеву, переходят боевики после отведения украинских войск от Станицы. Что это: провокация, демонстративное невыполнение мирных договорённостей или очередное доказательство, что «Минск» не действует?

7 августа. Мост на Станицу Луганскую, который ремонтируют по приказу президента Украины Владимира Зеленского. В то время, когда руководитель администрации Станично-Луганского района Юрий Золкин даёт интервью журналистам «5-го канала», на территорию, подконтрольную Киеву, переходят представители группировки «ЛНР» на переговорах в Минске Владислав Дейнего и Ольга Кобцева.

– А где проходит линия разграничения?

– По минским договорённостям Счастье и Станица – наши.

– Линия разграничения проходит по середине речки Северского Донца.

– Середина речки – это середина моста.

Вместо ответов, почему члены группировки «ЛНР» незаконно пересекли мост, журналисты и украинская власть услышали обвинения от Кобцевой и Дейнего, что у Юрия Золкина нет полномочий вести диалог от украинской стороны, а СМИ мешают переговорам с сотрудниками ООН. После чего Кобцева оттолкнула оператора, чтобы он не снимал.

Представители ООН, в свою очередь, также попросили журналистов отойти, но «без рук».

– Ребят, ну у вас же зум есть? Дайте людям поработать. Отойдите и снимите с приличной дистанции.

– Вы же слышали, что вам сказали? Займитесь ими!

После отведения украинской армии от Станицы Луганской в рамках перемирия, заключённого 17 дней назад, была создана демилитаризованная зона. Но несмотря на минские договорённости, здесь теперь часто можно встретить и российские пропагандистские СМИ, и представителей группировки «ЛНР». Аргументируют просто – «это нейтральная территория».

Вот только не все с этим согласны. К примеру, вот реакция украинцев на съёмки российского журналиста Сладкова.

– Я на украинской территории. Я – гражданин Украины. А что вы тут делаете?

– Это нейтральная территория.

– Это не нейтральная территория. Запомните! Это территория Украины.

Несмотря на утверждения группировки «ЛНР» и российских журналистов, что якобы по минским договорённостям они могут быть на «украинской» стороне моста, это не правда. Об этом в эфире Радио Донбасс.Реалии рассказала аналитик Центра исследования проблем гражданского общества Мария Кучеренко.

«Если обратиться к тексту рамочного решения Трёхсторонней контактной группы от 20 сентября 2016 года, то мы увидим, что должно создаваться некое подобие демилитаризованной зоны шириной в два километра. Это охватывает всю территорию моста. Там не могут находиться ни боевики, ни представители украинских Вооружённых сил. На практике мы видим неразобранные сооружения боевиков прямо на территории моста», – говорит Мария Кучеренко.

Это не единственное нарушение минских договорённостей со стороны группировок «Л/ДНР» за последние дни. В связи с вчерашней гибелью четырёх военных президент Украины Владимир Зеленский звонил сегодня президенту России Владимиру Путину. Во время разговора было отмечено, что нужно сократить сроки строительства моста в Станице Луганской со стороны территории, временно неподконтрольной Киеву.

Источник https://www.radiosvoboda.org/a/donbass-realii/30098061.html

Карта с линиями разграничений https://image.zn.ua/media/images/original/Jan2015/107475.jpg

За кілька зірваних на полі колосків – розстріл або багаторічне ув’язнення з конфіскацією усього майна. Таким радикальним кроком радянська влада взялася «остаточно вирішувати» українське питання, прирікши на голодну смерть мільйони українців.
7 серпня 1932 року вийшла постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності».

Ця постанова визначала власність колгоспів (худобу, реманент, а головне – урожай) «священною і недоторканою», а людей, які намагалися привласнити хоч найменшу частинку – «ворогами народу». Покарання – розстріл із конфіскацією усього майна, а за пом’якшувальних обставин – позбавлення волі не менше, ніж на 10 років. Амністія заборонялася.
У народі цей жорстокий акт отримав більш промовисту назву – «Закон про п’ять колосків».

Віднині власна нива, в яку було вкладено стільки сил і надій, і яка для селянина споконвіку символізувала достаток і можливість спокійно пережити зиму, ставала смертельною загрозою. Зі спогаду Михайла Гавриленка, 1919 р.н., з Котельви: «…Як хтось там вийде на свою ниву й ріже колоски й впіймали його, то судять. Охраняли поле, ну це як вловлять, тут кажуть «враг народу», його як заберуть, то його й нема. Ото таке було, значить…».

Слово свідкам:

«…А ми біжимо, може, де найдем колосочок. А за колоски, як хтось піде нас обирає, якщо не загребено, то заберуть і б’ють…» (Катерина Матвійченко, 1922 р.н., Малі Сорочинці).

«Дві жінки весною пішли в поле, позбирати почорнілі колоски після зими, під снігом у воді. Колоски ті пшениці почорніли, вони їх позбирали, а їх по дорозі зупинили й заслали на 10 років» (Свідчення очевидця Комісії Конгресу США, інтерв’ю LH 36).

Охорона зерна від голодних селян

«За п’ять колосків могли дати пожиттєве покарання. Та людей засуджували і відсилали до тюрми не лише за зібрані колоски, а це відносилось до всього: буряк, кукурудза…» (Ганна Фінашкіна 1924 р. н., с. Придніпровське, Чорнобаївський район).

 

До початку 1933 року за цією постановою було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 – до страти.

Джерело https://85holodomor.in.ua/закон-про-пять-колосків/

Валер’ян Підмогильний був одним із жертв Великого терору, який розпочався 5 серпня 1937 року. Саме в цей день, 82 роки тому, за наказом НКВД вступила в дію постанова “Про антисовєцькі елементи”.

Було створено так звані “трійки”, які імітували слідство та суд, аби винищити опонентів та людей, “непридатних” для будівництва комунізму — занадто освічених, впертих та волелюбних. Серед жертв терору були представники багатьох народів, чиї землі окупували совєти, але особливо багато постраждало українців.

Від самого арешту людина, на яку впала “підозра” була приречена — механізм репресій не мав зворотньої дії. Ці ж “трійки” і виконували власні вироки — негайно після винесення. http://www.memory.gov.ua/news/5-serpnya-1937-roku-pochatok-velikogo-teroru?fbclid=IwAR0aRLL_SHtoBqfvKZ7FA-lXWmLeWuk4juGjJrj2fEobW3EqXreeBFodVXw

Фактично тоді були винищені представники політичної, мистецької та наукової еліти України — тих, хто міг формувати її майбутнє. Але також тисячами вбивали людей, активно не причетних до суспільно-політичного життя — священиків, робітників, селян.

Найбільше людей розстріляли під час «Соловецького етапу» — 1111 осіб, серед них були 290 українців. Їх вбили за декілька днів. У розстрільному списку були творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний.

Прізвища всіх жертв Великого терору можна знайти тут: https://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/27/1406/

Совєцький Союз, як і нинішня Російська Федерація, брехав та приховував правду. Без цього ефективно керувати окупованою Україною було б неможливо. Поховання розстріляних на Сандормосі виявили випадково і лише в 1997 році. Там приблизно 150 ям, у яких поховані близько 9 тисяч розстріляних. Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 особи.

Щодня у культурній, політичній, соціальній та економічній сферах ми маємо справу з наслідками репресій совєтами, які позбавили українську націю мільйонів життів і десятків років розвитку.

ФБ Уляни Супрун

Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох

- Сучасний cовєтський патріотизм не має нічого спільного з марксизмом. Він є витвором нової большевицької імперії.

- В загальну формулу совєтського патріотизму входить пункт про першенство російського народу. Цей пункт особливо в останній період війни і після війни большевицькі творці народного ентузіазму розвивають до безконечності. Вони в своєму змаганні перевиконати план договорюються часом, як то кажуть, до білої гарячки.

- Мета цього проста і, так сказати, прозаїчна. Большевики хочуть впоїти в народи СССР поняття вищості російського народу, щоб таким чином викликати в них охоту наслідувати його і промостити шлях до асиміляції народів СССР.

- Асиміляція — ось ціль, яку переслідує та ціла метушня з вищістю російського народу і той патріотичний крик, який зчинила большевицька імперіалістична верхівка. Асиміляція є той угловий камінь, на якому базується національна політика большевиків.

- Асиміляція відповідає всеціло змаганням і інтересам імперіалістичної верхівки СССР. Вона уодностайнює суспільство й дає основу централістичній системі, необхідну для імперіалістів, вона в разі успіху усуває можливості повстання конкуруючих центрів в ім'я національних інтересів, вона улегшує повне панування над народами.

- Яка корись російському народові з асиміляції? Ніяка. Вона пхає російський народ до боротьби з іншими народами, вона наставляє його агресивно по відношенні до інших народів та пхає до воєн, які його коштують мільйони жертв, господарської руїни, нужди та голоду. Користь і одинока користь в асиміляції є для панівної імперіалістичної верхівки. Вона її вигадує, вона її і проводить.

- На чолі всіх народів стоять „русские” з „особливим складом ума”, далі йдуть „руські”, що будують багатонаціональну Росію”, а далі — всі інші, які мають „руських” особливо поважати й особливо бути їм вдячними.

- Ніде Маркс не говорив і про вибраний народ, до якого з „особливою повагою” мають відноситися інші народи, та не запримічував у ніякого народу „особливого складу ума”. Всі ці теревені... про російський народ, — це перелицьоване гітлерівське расистське барахло.

- Совєтський патріотизм — це черговий імперіалістичний блахман, штучно спрепарований, щоб улегшити асиміляцію й поневолити народи СССР.

- Він не має нічого спільного зі змаганням пролетаріату до соціалізму, ані з патріотизмом народів СССР. Своїм корінням він сидить у царській імперіалістичній традиції, а його змістом є російська імперія.

Повний текст брошури "Совєтський патріотизм" можна прочитати в Електронному архіві українського визвольного руху: http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/acdvr-8-6-024.pdf

Батьки Лесі володіли кількома маєтками. Тато - Петро Косач був статським радником, що дорівнювало званню генерал-майора.

Попри свій високий статус у Російській імперії, Косачі спілкувались виключно українською мовою. Агатангел Кримський згадував, що після вбивства Олександра ІІ, під час посиленої реакції, у Києві залишились лише три українські родини, які не відмовились, а підкреслювали свою українську ідентичність. Це були Лисенки, Старицькі і Косачі.

Сама ж Леся вільно спілкувалась дев’ятьма мовами. Авторитетні чоловіки знайомі із молодою письменницею відзначали її енциклопедичні знання. Дослідники біографії, кажуть, що вона могла стати першою в Україні жінкою-композитором, однак про кар'єру піаністки довелось забути через хворобу.

Під час поїздок за кордон Леся з матір’ю завжди викликали ажіотаж і перебували в оточенні інтелігенції. У спогадах письменниці із Відня йшлося, що вона любила пити віденське пиво та апельсини, довго спала, а тому завше споживала холодну каву.

Водночас письменниця була вкрай перебірливою щодо свого оточення. Наприклад, глибоку дружбу з Трушем перервав “прокол” художника з портретом Лесі, який він виставив на продаж польському шляхтичу.

Лесина хвороба, а згодом додався туберкульоз легень та нирок, “зїдала” увесь сімейний бюджет. Хоч єдиними ліками від цієї недуги на початку ХХ століття була зміна клімату і харчування. Поїздка до Єгипту, що найбільше допомагало Лесі, обходилась у понад 1000 рублів.

За останній рік життя жінка втратила понад 10 кілограмів, скаржилась, що найтяжча для неї процедура вкладання на сон, бо це потребувало багато рухів руками і ногами. Перед смертю майже нічого не їла, єдине що їй смакувало - морозиво з ожини.

Втім поки ще могла підвестись з ліжка письменниця давала уроки французької та німецької, перекладала і продовжувала писати твори. По допомогу до меценатів не зверталась, через що гонорари їй надсилали із великим запізненням, думаючи що потреби у грошах вона не відчуває.

Померла Леся Українка у Грузії у віці 42 років. Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Джерело Локальна історія

Alla Torchynovich

Фото поховання тут https://www.facebook.com/PoshukZhytomyr/posts/1216073245230722