Українське кіно

Дивитися українське кіно є дуже багато причин, окрім того, що воно українське. Це передусім гарна можливість глибше усвідомити нашу історію, краще зрозуміти себе і людей, які живуть поруч, та, звісно, підтримати розвиток українського кінематографа. Тому підготували невелику підбірку фільмів українського виробництва, які вийдуть у 2020 році


1. "Мої думки тихі” — трагікомедія режисера Антоніо Лукича. Стрічку назвали “Відкриттям року” в рамках національної премії кінокритиків “Кіноколо”. На екрани вийде на початку січня.

У фільмі розповідають історію молодого звукорежисера, який після життєвих негараздів отримує шанс розпочати все спочатку. Просте завдання може стати його шансом назавжди залишити “незручну Україну” та вирушити в “привабливу Канаду”. Допомогти йому в цьому береться бізнесмен з діаспори, якому для запуску комп'ютерної гри потрібні записи голосів закарпатських тварин. У виконанні цього завдання головного героя супроводжуватиме його мати.



2. Наші Котики / Lethal Kittens — неполіткоректна патріотична комедія режисера Volodymyr Tykhyy. На екранах з 30 січня 2020 року.

2014 рік. Розпал інформаційних атак та гібридної війни Росії проти України. Українські добровольці вирушають на фронт, аби протистояти ворогу та захищати правду. До них приєдналася амбітна журналістка для виконання секретного завдання. Не маючи бойового досвіду, але з неабиякою кмітливістю їм вдається зруйнувати масштабну операцію ворога. У кіно багато жартів та гумору, бо саме гумор — це те, що допомагає подолати страх і стигматизацію, пояснити складні речі доступно, а також пережити справді темні часи.

Трейлер тут:https://www.facebook.com/watch/?v=2411649332386744


3. "Черкаси” — історичний екшен-драма, прем’єра якого відбулася в рамках Одеського кінофестивалю. Історія заснована на реальних подіях про останній корабель у Криму, який чинив опір і продовжував відважну боротьбу. У прокаті з 27 лютого 2020 року.


Під час подій Революції Гідності у 2014 році двоє хлопців із українського села опиняються на воєнному кораблі ВМС України “Черкаси”, дислокованому в порту кримського озера. Вже у лютому цього ж року починається окупація Криму Росією. Мінний тральщик “Черкаси” повертається на базу, але порт уже втрачений. Разом з іншими кораблями українського флоту “Черкаси” заблоковано.



4. ”Атлантида” — фільм-антиутопія Валентина Васяновича. Стрічка перемогла на Венеційському кінофестивалі у програмі “Горизонти”. На екрани вийде у листопаді 2020 року.

Події у фільмі розгортаються у 2025 році. Вже минув рік як Україна перемогла у війні з Росією, а окуповані території Донбасу повернуто. Але на екрані зображені спустошення та самотні мовчазні люди, які живуть на нині безкраїх просторах Донбасу. Усі вони прагнуть “вилікувати” ці території, що після всіх подій перетворилися наче на окремий нереальний світ. Професійних акторів у фільмі немає, натомість ролі виконують ветерани, волонтери та солдати ЗСУ.

Трейлер: https://moviegram.com.ua/atlantis/

Підтримуйте та дивіться українське кіно! Бо фільми про українців, нашу історію та важливі події у контексті сьогодення — це, зокрема, наша потужна зброя в інформаційній війні

Уляна Супрун

Знов з Бандери фашиста ліплять...

  • 24.01.20, 20:30

Російські ЗМІ типу "Звєзди" і "Царьграда" видали новину:

"Професійний агент Гітлера": ЦРУ розсекретило документи про Степана Бандеру ".

Не те щоб я вважав за потрібне серйозно сперечатися з подібними виданнями, особливо на таку тему. Просто давайте на цьому прикладі розглянемо, як можна з нічого зліпити "сенсацію", маніпулюючи магічними словами "розвідка", "розсекретили", "архів".

Ось документ, про який всі пишуть:
https://www.cia.gov/library/readingroom/docs/BANDERA, STEFAN_0018.pdf

Текст "Звєзди" (на яку посилаються всі інші) ви бачите на скріншоті
https://tvzvezda.ru/news/vstrane_i_mire/content/20201231825-wdJK4.html



Розберемо по пунктах:

1. “Все они рассекречены еще 15 лет назад. Но в общий доступ попали только сейчас”.

Насправді: Документ, про який йде мова, висить на сайті ЦРУ з 2013-го, тобто близько 7 років. Це неважко перевірити - благо там є розбивка по роках публікації.

2. “Журналисты программы «Специальный репортаж» изучили 4-страничный доклад американской разведки, датированный 1951 годом”.

Насправді: Це ніяка не доповідь ЦРУ, а переклад статті з журналу "Соціалістичний вісник», 1951 рік, № 6. "Соціалістичний вісник" - емігрантський видання РСДРП (меншовиків)

Так, переклад вивчався кимось із ЦРУ і тому лишився в їхньому архіві. Про всяк випадок додам, що в архівах усіх спецслужб - десятки тисяч перекладів самих різних публікацій самих різних видань про все на світі. З таким же успіхом "звітом КГБ" можна назвати, скажімо, вирізку з газети ОУН "Шлях перемоги", що лежить у чекістської папці.


3. “Под документом стоит подпись: «Рассекречено в соответствии с Законом о разоблачении нацистских военных преступников». Так назвали Бандеру архивисты ЦРУ”.

Насправді: Штамп і згаданий закон, звичайно, нічого не значать. Документи, наприклад, про Левка Лук'яненка в Україні розсекречують у рамках закону "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Чи означає це, що архівісти СБУ вважають Лук'яненка частиною репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму?


Більше того. На сайті ЦРУ є величезна архівна колекція Nazi War Crimes Disclosure Act, все з таким самим штампом. Перегорнув пару сторінок колекції в пошуках знайомих імен. Перший, хто трапився - Рауль Валленберг, Праведник народів світу, який врятував тисячі угорських євреїв (так, вивезений СМЕРШем в Москву і зниклий безвісти в радянських тюрмах, але ми зараз не про це).

Якщо виходити з цієї логіки, Валленберга в ЦРУ теж вважають нацистським злочинцем.
Ось документ:

https://www.cia.gov/library/readingroom/docs/WALLENBERG, RAOUL VOL. 1_0012.pdf

Джерело - телеграм канал @kgbfiles

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА


Примірник того "Соціалістичного віснику" та документ ЦРУ з перекладом тут (формат PDF, треба качати) https://drive.google.com/open?id=1U3-CfX5ezivuMTM4G5xswNn6LHaYgRIw

Танцюючий дракон

Танцюючий дракон. У Китаї виявили перехідний вид між динозаврами і птахами


Палеонтологи знайшли в Китаї скелет невеликого пернатого динозавра невідомого виду із сімейства дромеозаврід – хижих пернатих динозаврів.

Новому виду дали назву Wulong bohaiensis. Слово Wulong означає «дракон, що танцює» китайською і було дано частково для позначення пози, в якій застигли рештки тварини.

Єдиний у своєму роді зразок пропонує подивитися на те, на що була схожа земля 120 млн років тому. Скам’янілість зберігає пір’я і кістки, які надають нову інформацію про те, як виросли динозаври і чим вони відрізнялися від птахів.

«Вивчення подібних зразків не тільки показує нам іноді дивовижні шляхи, по яких пройшло давнє життя, але і дозволяє нам перевірити ідеї про те, як важливі характеристики птахів, включаючи політ, виникли в далекому минулому», – сказала докторка Ешлі Поуст, яка аналізувала зразок.

Зразок був виявлений більше 10 років тому фермером у Китаї, у багатій копалинами провінції Джехол, і відтоді зберігається в зборах Даляньського музею природознавства в Ляоніні, північно-східної китайської провінції, що межує з Північною Кореєю і Жовтем морем. Скелетні кістки були проаналізовані Поуст разом зі своїм наставником, доктором Девідом Варріккіо, з Університету штату Монтана.

Динозавр був більше від звичайної ворони і менший за ворона, але з довгим костистим хвостом. У Wulong bohaiensis виявили вузьку голову з величезною кількістю гострих зубів, він був покритий пір’ям, що, цілком ймовірно, дозволяло здійснювати політ.

При цьому хвіст тварини закінчувався розгалуженим у дві сторони пір’яним шлейфом, а передні кінцівки-крила – чимось на зразок лап з пазурами. Можливо, з їх допомогою динозавр полював на дрібних ссавців, ящірок, птахів і риб.

«У зразка є плавці на кінцівках і хвості, які ми асоціюємо з дорослими птахами, але у нього були й інші особливості, які змушували нас думати, що це молода тварина», – сказала Поуст.

Щоб зрозуміти це протиріччя, вчені розрізали кілька кісток нового динозавра для дослідження під мікроскопом. Кістки показали, що новий динозавр був «неповнолітнім». Це означає, що принаймні деякі динозаври отримували пір’я задовго до того, як вони закінчували рости.

Або молоді динозаври потребували цього хвостового пір’я для якоїсь функції, про яку ми не знаємо, або вони вирощували своє пір’я зовсім не так, як більшість сьогоднішніх птахів.

Новий вид є одним із найбільш ранніх родичів велоцираптора, знаменитого динозавра-теропода, що жив приблизно 75 млн років тому, а також прямим предком сучасних пернатих.

Найближчим же родичем «дракона, що танцює», найімовірніше, був мікрораптор – «чотирикрилий динозавр», що жив із ним одночасно і названий так тому, що довге пір’я у нього росло не тільки на передніх, але й на задніх кінцівках.

opinionua.com/2020/01/23/vcheni-viyavili-zalishki-istoti-shho-bula-perexidnim-vidom-mizh-dinozavrami-ta-ptaxami/


Реконструкция Wulong bohaiensis / © Angela R. Connor @Amaruuk, artist



Реконструкція Wulong bohaiensis / ©Erick Toussaint, San Diego Natural History Museum



Українська література і Російська імперія. Протистояння триває

Доля кожної мови великою мірою залежить від її культурної ваги – обсягу та якості створених нею літературних творів. Оскільки метою Російської імперії була повна мовно-культурна асиміляція українців, у появі і розвитку літератури на українській мові вона вбачала загрозу своїй цілісності.

Вороже сприйняття з боку імперії українського письменства спричинило появу у травні 1876 року таємного Емського указу імператора Олександра ІІ, яким було доповнено Валуєвський циркуляр низкою додаткових заборон на вживання української мови.

Указу передувало донесення начальника Третього відділення про зростання українофільського руху в 1870-х роках, що сприяв появі українськомовних підручників, молитовників і перекладів з інших мов, а також популярних книжок для народу.

В експертній доповіді з цього приводу, поданій імператорові головою Київської археографічної комісії М.В. Юзефовичем, зокрема зазначалось:

«Можно с полною безопасностью доя целости России смотреть на возникновение литературы, например у латышей, численность которых простирается всего до миллиона с небольшим душ, но допустить обособление путем возведения украинского наречия на степень литературного языка 13-ти миллионов малоруссов было бы величайшей политической неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени».

Кадр із документального фільму-дослідження про українську мову «Соловей співає. Доки голос має». Синьо-жовтими кольорами позначено нинішні кордони України на Діалектичній мапі української мови станом на 1871 рік
Кадр із документального фільму-дослідження про українську мову «Соловей співає. Доки голос має». Синьо-жовтими кольорами позначено нинішні кордони України на Діалектичній мапі української мови станом на 1871 рік

Попри всі цензурні утиски, самодержавній імперії не вдалось зупинити розвиток української літератури.

Розповсюдженню українських книжок сприяла політична і мовна ситуація в західних областях України, що на той час перебували у складі Австро-Угорщини, яка, на відміну від Росії, не пригноблювала ідентичність народів, що її населяли. Українці, як і інші етнічні меншини цієї конституційної монархії, мали право і на участь у політичному житті, і на культурний розвиток на базі своєї мови.

Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук'янович, Микола Івасюк
Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук'янович, Микола Івасюк

Після запровадження Емськго указу письменники підросійської України друкувались в галицьких і буковинських виданнях. Так, перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» і книжка її перекладів із Генріха Гейне вийшли у Львові в 1893 і 1892 роках.

Леся Українка (1871–1913) – українська письменниця перекладач, культурний діяч
Леся Українка (1871–1913) – українська письменниця перекладач, культурний діяч

На кінець ХІХ – початок ХХ століть, після появи міської прози Михайла Коцюбинського, Івана Франка і Володимира Винниченка, українська література становила вже вагомий національний набуток.

Ба більше, не кожен народ міг похвалитися такою трійцею геніїв, як Тарас ШевченкоЛеся Українка та Іван Франко.

Зображення Івана Франка, Тараса Шевченка і Лесі Українки на набережній Дніпра у Києві (архівне фото)
Зображення Івана Франка, Тараса Шевченка і Лесі Українки на набережній Дніпра у Києві (архівне фото)

Потужний креативний потенціал української мови виявився і під час більшовицької українізації, проте її здобутки уже в 30-х роках були заборонені, а більшість митців розстріляні.

Тоталітарна влада різко звузила простір української культури і загнала її в прокрустове ложе «єдино правильної» комуністичної ідеології.

Оскільки рівень національної культури визначають передусім високі літературні зразки, партія поставила перед заангажованими науковцями завдання максимально «знешкодити» вплив великих текстів на національну свідомість українців.

Нейтралізація впливу класичної української літератури відбувалась шляхом заборон найбільш антиімперських текстів і фальшування та стереотипного уодноманітнення інтерпретацій художніх творів.

Ліна Костенко про фальсифікації творчості Лесі Українки за радянської доби

Практики брутальних фальсифікацій і знецінення спадщини Лесі Українки детально розкрила Ліна Костенко у статті «Геній в умовах заблокованої культури», опублікованій в «Літературній Україні» в 1991 році:

Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця

«Якщо придивитись до її посмертної долі, то неважко помітити, що в голосній славі за радянських часів їй не відмовлено. Навпаки. Було зроблено найпідліше. Заборонивши «Бояриню», вилучивши ряд найсильніших віршів, вирвавши з «м’ясом» із видання Книгоспілки передмови репресованих авторів – натомість всіляко підносити її як «співачку досвітніх вогнів», як ретельну читачку Маркса, приписати їй переклад «Ткачів» Гауптмана, – перекладала вона його чи не перекладала, головне – щоб про повстання сілезького пролетаріату. Відтак «Осінню казку» ввести до шкільної програми, дарма, що це річ незакінчена і за життя авторка її не друкувала, – головне, що там є Будівничий і червоні прапорці.

Назвати російський драматичний театр іменем Лесі Українки. Встановити премію – не за драматургію, а за твори для дітей.

…У «Радянській енциклопедії історії України»… повідомити, що вона боролась з українським буржуазним націоналізмом, що її світогляд формувався під впливом Чернишевського і Добролюбова. І що найкраще – цитую: «В творчості У. наявні елементи нового методу – соціалістичного реалізму».

Нинішня актуальність драматичних творів Лесі Українки

Після «розблокування» наших класиків ситуація, звичайно, поліпшилась. Повернулись заборонені твори Лесі Українки, у видавництві «Комора» в повному обсязі вийшла її епістолярна спадщина, з’явились солідні дослідження її творчості, серед яких вирізняється монографія «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко.

Пам’ятник Лесі Українці (1871–1913) у місті Ковелі Волинської області
Пам’ятник Лесі Українці (1871–1913) у місті Ковелі Волинської області

Однак розповсюдження нових знань про Велику Українку не виходить за межі досить вузьких кіл патріотичної інтелігенції, хоча навіть у цих середовищах, не кажучи вже про жовту пресу, фейкова історія про стосунки поетки з Ольгою Кобилянською часом викликає більше зацікавлення, ніж ідейно-художні смисли її драм.

Той факт, що театр російської драми в столиці досі носить ім’я Лесі Українки, яке прив’язали до нього для маніпулятивної пропаганди «дружби народів», є нічим іншим, як зневагою до її пам’яті.

Зі спогадів Климента Квітки відомо, як обурив Лесю Українку намір Володимира Винниченка перейти в російську літературу в 1910 році. За цим життєвим епізодом постав діалог Антея з Федоном в її драмі «Оргії»: «…ти продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що нам святе».

Зображення Лесі Українки на стіні будівлі на вулиці Грушевського у столиці України з періоду Революції гідності. Київ, 23 листопада 2014 року. Робота стріт-арт-художника #Sociopath
Зображення Лесі Українки на стіні будівлі на вулиці Грушевського у столиці України з періоду Революції гідності. Київ, 23 листопада 2014 року. Робота стріт-арт-художника #Sociopath

Як і за радянської доби, популярністю користується лише «Лісова пісня», вистав за іншими драматичними творами письменниці вкрай мало. І це при тому, що вони сьогодні не менш актуальні, ніж в час їх створення.

Леся Українка
Леся Українка

Адже не лише в «Боярині», але і в драмах на античні сюжети Леся Українка відтворює історію поневолення України Російською імперією. В її п’єсах розгортається історія війни двох сусідніх народів, один з яких здобуває перемогу над іншим не завдяки своїм цивілізаційним перевагам, а через обман і підступ. У «Касандрі» цю ідею втілено в символі Троянського коня – подарунку від ворога, що його приймають довірливі супротивники. В «Боярині» – це мотив вірності присязі, якої вимагають московити від українців після Переяславської ради, натомість самі не дотримуються жодних присяг, безкарно грабуючи переможених: «І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією прИсягою тичуть…».

Хіба не розгортається цей давній сюжет сьогодні, коли московські посіпаки вимагають від нас виконання мінських угод, а зі свого боку, загарбавши наші землі, не збираються дотримуватись жодних міжнародних правил і зобов’язань?

Вчителька української мови Марина Марченко проходить біля пошкодженого обстрілами будинку в прифронтовій Авдіївці, на якому намальований її портрет. Авдіївка, 28 листопада 2019 року
Вчителька української мови Марина Марченко проходить біля пошкодженого обстрілами будинку в прифронтовій Авдіївці, на якому намальований її портрет. Авдіївка, 28 листопада 2019 року

Одним із провідних мотивів Лесі Українки є мотив знесилення в неволі, втрати здатності до опору, добровільного рабства як наслідку пригнобленого становища української людності в деспотичній російській державі.

Леся Українка (1871–1913). Київ, травень 1913 року. Фото Юрія Тесленка / Музей видатних діячів української культури
Леся Українка (1871–1913). Київ, травень 1913 року. Фото Юрія Тесленка / Музей видатних діячів української культури

Передбачаючи наближення великих соціально-політичних зрушень і можливого краху Російської імперії, що відкривало перед українською спільнотою перспективу національного визволення, Леся Українка бачила й загрози повторної втрати незалежності, причини якої пророчо провиділа в ослабленні почуття національної солідарності й колективної волі до боротьби за свободу, поширенні серед значної частини українців байдужості й зневіри у власних силах.

Ще 130 років тому Леся Українка ставила перед українським суспільством такі запитання:

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Від того, чи зможемо ми знайти відповіді на ці запитання, залежатиме доля нашої держави.

Лариса Масенко. https://www.radiosvoboda.org/a/30337803.html

Роздуми

Ватникам на подумать. А раптом в когось вийде? 


Ізоляція

"Ізоляція" — місце болю і страху в Донецьку

Культурний фонд "Ізоляція" в окупованому терористами Донецьку став місцем, де замість фестивалів проводилися допити, замість виступів – тортури, де били, вбивали і гвалтували людей.

© izolyatsia.org

9 червня 2014 року бойовики ДНР штурмом захопили територію культурного фонду "Ізоляція" в Донецьку.

Місце, де до війни проводилися виставки, фестивалі, лекції та публічні виступи відомих людей, терористи перетворили на щось середнє між таємною в'язницею і концтабором, існування якого заперечують досі.

Галина Гайова провела в полоні на території "Ізоляції" рік і один місяць. Про катування, вбивства, сексуальне насильство і примус ув'язнених до рабської праці колишня ув'язнена розповіла в інтерв'ю DT.UA.

Галина Гаевая

— Галино, яким було ваше життя до війни в Донбасі? 

— Я жила в Докучаєвську. 36 років працювала в центральній лікарні міста старшою медсестрою акушерсько-гінекологічного відділення. У мене є чоловік, двоє дітей. Старший син одружений, внукові шість років. Ми купили їм квартиру в Докучаєвську, зробили там ремонт. Собі побудували будинок, у якому жили разом із моєю мамою та тіткою чоловіка. 

— Як і коли бойовики ДНР з'явилися в Докучаєвську?

— 1 вересня 2014 року ДНРівці  вночі захопили склади Держрезерву, які розмішувалися зразу за межею міста в селищі Ясне (півтора кілометра від Докучаєвська). Їх було дві величезні колони. Першої ночі  бойовики вбили старшого охоронця. Частину робітників захопили в полон, хтось утік, комусь дозволили виїхати додому. 

Ми були вдома. Нам зателефонував знайомий, відомий у місті проукраїнський активіст, і попередив про те, що відбувається. Сам він утік тієї самої уночі манівцями. Частина бойовиків залишилася на складі, решта поїхали до міста. Вони вже мали  списки. Знали, хто з місцевого населення був за Україну, хто брав активну участь у проукраїнських мітингах, хто вивішував на будинках і у дворах українські прапори. 

Тих, хто був удома, били, грабували. Виносили все — аж до ложок із тарілками та дитячого одягу. В місцевої завідувачки пенсійного фонду відібрали автомобіль, в який  завантажили вкрадені в неї ж речі, й поїхали. І дуже сильно побили її з чоловіком. Пізніше мама цієї завідувачки домоглася якимось чином від місцевих  ДНРівських  начальників, щоб машину повернули. 

— Звідки в бойовиків були ці списки? 

— В нас у місті дуже багато добрих людей, повірте мені. Частина їх, до речі, нині сидить по підвалах. Когось убили, хтось просто спився. 

— До 1 вересня 2014 року терористи ДНР уже захопили Донецьк, Іловайськ, Дебальцеве. У вас був план на випадок, якщо буде захоплений Докучаєвськ? 

— Ми були за Україну й ніколи не приховували своєї позиції. Чекали, що й до нас прийдуть, але тієї, першої ночі  не прийшли. Через кілька днів заарештували обох синів, відібрали машину. Знали, що мої хлопці, як і я, були проукраїнськими, брали участь у мітингах. 

Але я добре знала новоспеченого коменданта міста, колишнього тюремника.   Колись  мені довелося рятувати його дружину. Поговорила з ним, і через кілька днів синів відпустили. 13 вересня вони виїхали з міста в іншу область до нашої родички. 

— Коли прийшли по хлопців, що вам казали? 

— Того дня мене вони не чіпали. Сказали, що й до мене черга дійде. Дійшла: пізніше мене і мого дідуся кілька разів на кілька днів "заарештовували". Відвозили в Донецьк, у колишню будівлю СБУ. Одного разу тримали там п'ять днів. Обвинувачували в тому, що я ставила маячки в точки, по яких потім стріляли українські військові.

У п'ятницю, 14 жовтня, я була на роботі. Було близько 11 години дня. Я привітала синів зі святом. Мене покликали спуститися на перший поверх. Там стояли головлікар і два незнайомих мені чоловіки в цивільному. Зброї при них не було, але вже в машині я побачила цілий арсенал: автомат, кулемет, гранати. Мене відвезли додому, там провели обшук. Сказали: в них є дані, що я співпрацюю зі ЗСУ. Я мовчала, розуміла, що здав хтось із СБУ, яка базувалася в напрямку на Волноваху. Переконалася в цьому, коли на допиті в МДБ ДНР мені показали аркуш паперу, на якому я записала дані кількох поранених військових у нашому відділенні. 

— Навіщо ви їх переписали? 

— Вони всі були росіяни. Всі з Росії. Це був доказ. Цю записку я пізніше передала українським спецслужбам. Копію того аркушика  мені й пред'явили в МДБ.

— Повернімося до обшуку.

—Забрали ноутбук і системний блок стаціонарного комп'ютера. Хоча на тому комп'ютері, крім ігор молодшого сина, нічого не було. 

Дорогою до Донецька вони розмовляли — я мовчала. До мене навіть не зверталися. Ми приїхали до будівлі МДБ — приміщення колишнього інституту в Донецьку. Мене повели на допит. З  характерного акценту я зрозуміла, що допитував росіянин. Ми з ним потім, згодом, зустрілися вже в "Ізоляції", де я готувала їжу для ув'язнених. Він зайшов на кухню, посміхнувся й сказав: "Галино, нічого особистого, просто робота. Не тримайте зла". Я запитала, чому ж він не працює в себе на батьківщині: у Москві, Ростові. Він відповів, що у відрядженні. Ввечері того самого дня мене з мішком на голові відвезли в "Ізоляцію". Зразу кинули в підвал. Там можна було тільки сидіти: метр на метр і ослінчик уздовж стіни. Провела там два дні, сама. Без вікон, світла, туалету. Стояла п'ятилітрова пластикова пляшка, в яку треба було "попадати". Потім вони дали ще одну, дволітрову, зі зрізаним горлом. Ось такий туалет. А воду просто набирали в якусь пластикову пляшку й періодично кидали в камеру. Я не знала, що це за вода і звідки вона, тому не могла її пити. 

Через два дні мене перевели у великий підвал, де на підлозі лежали 13 матраців. Вікон там теж не було. Я розуміла, що настав вечір, тільки коли з'їжджалися наглядачі й  за дверима зчинявся  галас. Починалися допити. Катування й крики... 

Якщо я правильно полічила, через сім днів мене перевели нагору, на перший поверх. Увечері покликав черговий. Виявилося, що мене вперше за тиждень ведуть у душ. Навіть дали рушник. Потім привели назад. Наступного дня перевели в іншу камеру,  з відеоспостереженням. Там уже була жінка, Таня Гончарова, яку утримували протягом трьох місяців. Вона мені й розповіла, що ми сидимо на території заводу "Ізоляція" в Донецьку. В цій камері я затрималася на кілька місяців. 

— Вас допитували вже в "Ізоляції"? 

— Кілька разів — точно. Нічим конкретним не цікавилися. Навіть не намагалися завербувати — розуміли, що це марно. Я стійка людина, яку важко переконати навіть у таких обставинах. Були фізичні знущання, що перейшли в моральні. Вони постійно реготали. Казали щось на кшталт: "Ти стара бабка. Навіщо тобі та Україна здалася? Такої країни й не було ніколи. Це вигадана країна. Тепер ти втратила майбутнє. Здохнеш тут, і навіть не довідається ніхто". І так далі… Постійно тиснули й залякували, що я ніколи не вийду на волю. Завжди  вечорами я чула крики за дверми. Несамовиті крики. Полонених били прямо в коридорах, щоб усі чули і боялися. Нам із Танею час від часу наглядачі казали, що скоро так кричатимемо вже ми. 

— Вони говорили з вами про хід АТО? Намагалися дезінформувати? 

— Постійно. Розказували, що скоро знищать Україну. Що перемога ДНР уже зовсім близько. Що в Києві заборонили святкувати 9 травня й
8 березня. Я казала, що була в Києві кілька місяців тому, бачила військові паради на власні очі, тож  не треба мені тут розказувати. 

— У цій в'язниці були наглядачі з Росії? 

— Були. Один сам казав, що з Амурського краю приїхав. Був ще один росіянин, звідки — не знаю. Але більшість були місцеві. Іван, який закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, часто повторював: "Я — навчена людина, яка просто стежить за порядком. Я не беру участі в катуваннях".

— А ким були ті, хто брав участь? 

— Люди з хворою психікою. Вони справді отримували задоволення від того, що робили. Могли будь-якої  хвилини  вивести будь-яку людину з камери в коридор, ставили на коліна й починали бити. Руками, битками по п'ятах, автоматами по голові — всім, що траплялося під руку. І тоді  вони сміялися, реготали. 

— Їм за це платили гроші? 

— Звісно. Вони там були "у штаті". В них навіть були контракти з МДБ. 

— Убивали людей? 

— Так. Найчастіше просто не розраховували сил: били або катували людину, а вона не витримувала. Як лікар я розумію, що помирали переважно  від внутрішніх кровотеч. Знаю, мінімум, три таких випадки. До двох убитих навіть викликали судмедексперта. Він їм поставив діагноз "передозування наркотиками". 

— Лікарів, здатних надати невідкладну допомогу, не було? 

— Був один  чоловік, але лікарем його назвати важко. Він  навіть не знав призначення препаратів. 

— Як довго ви пробули в камері з Тетяною? 

— Її відвезли в СІЗО 1 вересня 2017 року. Але вже в серпні ми були в окремих камерах. Саме тоді в "Ізоляцію" почали привозити більше жінок. Була одна "шпигунка" з Комсомольська, одна ДНРівка  та ще Ольга Михайлівна — жінка, яка раніше працювала в МДБ ДНР. 

— Над ними знущалися так само, як над чоловіками?

— Такого, щоб сильно били, не було. Але вони вміли катувати морально: могли примушувати нас працювати день і ніч. Жодних графіків або розкладів таких робіт не було, — просто заходили й казали, що треба працювати. 

— До жінок застосовували сексуальне насильство? 

(пауза) Так. Мене не чіпали, а ось молодих дівчат… 

— Що вас примушували робити, коли казали, що "треба йти працювати"? 

— Вони робили ремонти в приміщеннях. Розбомбили кімнату, в якій  колись була телефонна апаратна, і зробили там камеру. Все робилося руками ув'язнених: вони ламали стіни, варили метал, штукатурили тощо. А ми все прибирали: мили, виносили сміття. І все це робили ночами. Нас виганяли вночі просто для того, щоб ми не могли поспати й відпочити. Чоловіків теж виганяли вночі: вантажити снаряди, мити техніку. 

— Ви сказали, що у вашій "основній" камері було відеоспостереження. Територія "Ізоляції" до часу  вашого в ній ув'язнення вже була переобладнана на повноцінну в'язницю? 

— Так. Вони познімали всі дерев'яні двері й поставили масивні залізні. На всіх вікнах були ґрати. В камерах були двоповерхові ліжка: звичайні радянські односпальні ліжка, приварені одне над одним. Із їхніх розмов я зрозуміла, що всі роботи виконані  першими полоненими. У червні 2017 року вони провели в кожну камеру воду й туалет. І навіть поставили кондиціонери. Останні три місяці я просиділа в камері з кондиціонером і туалетом. Решта вісім — пляшки, банки тощо. 

— Навіщо їм знадобилися кондиціонери в камерах? 

— Вони боялися і чекали якоїсь перевірки. Швидше за все, комусь із Росії мали намір показати, як гуманно до нас ставляться. Може, хотіли показати гарну картинку спостерігачам із ООН та ОБСЄ чи інших організацій. Того літа  всім навіть роздали постільну білизну. З  розмов  можна було зрозуміти, що вони   когось чекають. Але це не означає, що вони перестали катувати ув'язнених або більше не примушували працювати ночами: мити голіруч  танки соляркою, вантажити боєприпаси, тягати сміття і т.п. 

— Ви згадали, що готували їжу для ув'язнених. Як ви потрапили на кухню? 

— Їжу там готували чоловіки. Але через кілька місяців в ув'язненні мені сказали, що завтра я йду на кухню. Вранці мене забрали, і потім нас із Танею стали регулярно виводити варити кашу. Там були рис, гречка, макарони, тушонка в банках. Певний  час примушували пекти хліб. У них було дуже багато борошна. Окрема величезна кімната, з якої ми, до кінця мого ув'язнення, використали менше третини борошна. Я так розумію, що вони просто в когось усе це віджали на самому початку "російської весни" і перевезли до "Ізоляції". 

— Якщо ви готували їжу, то мали б  знати, скільки ув'язнених потрібно нагодувати. Скільки людей там утримували? 

— Коли я прийшла на кухню, було 14 людей. А під кінець ув'язнення — 56. Але було багато таких, кого утримували від кількох днів до кількох тижнів або  місяців  і відпускали

— Як ви вийшли на волю? 

— З "Ізоляції" нікого на волю не випускають. Спочатку мене перевезли в СІЗО. Там мене зустрів чоловік, який тихо сказав: "Ви не переживайте, я вас до ваших веду". Хто такі "наші", я не розуміла. Виявилося, там уже були Таня й Валя, з якими ми сиділи в "Ізоляції". У камері всього було 12 людей. Решта дев'ятеро  — кримінальниці. Хтось убив чоловіка, хтось щось украв. У цій камері був кран із водою й туалет. Потім був суд. Мене судив верховний суд ДНР, у якому працювали місцеві донецькі судді. Визнали винною в шпигунстві. Потім видали в рамках великого обміну полоненими в грудні 2017 року. Пам'ятаю, нас везли на КПВВ до Майорська, як оселедці: у трьох автозаках на вісім місць кожен  перевозили  близько 70 людей. Автобус від української сторони затримувався. Ми вже починали думати, що по нас  не приїдуть. Але, коли я побачила український автобус із Іриною Геращенко біля водія, — відлягло… 

— Навіщо бойовикам потрібен, по суті, концтабір в "Ізоляції", коли  в них достатньо  в'язниць, СІЗО і т.п.? 

— Дуже просто: для залякування і вербування людей. Часто туди садили, щоб відпустити. Зі мною була одна жінка, яка працювала в Маріуполі. Їздила з Макіївки. А перед тим  багато років працювала в Донецьку. Вони її заарештували, тримали два місяці. І чоловіка її з донькою. Хотіли, щоб вона працювала в Донецьку на ДНР, але вона відмовилася. Чоловіка тримали місяць, доньку — кілька днів. Це місце наганяє страх на весь Донецьк. Там бували навіть ті, хто сидів просто за думку, висловлену не в той час і не в тому місці. 

https://dt.ua/interview/izolyaciya-misce-bolyu-i-strahu-v-donecku-332154_.html

Роман Шухевич: цікаві факти про командира УПА



Легендарний головнокомандувач УПА. Ми знайшли кілька маловідомих фактів з життя цієї непересічної особистості. 

1. Шухевич – музикант і танцюрист
Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у відомій в Галичині родині. Прадід Романа Йосип Шухевич перекладав з латини на українську твори Вергілія, з німецької – Шульце, Гердера та Шіллера, з англійської – Вальтера Скота. Дід майбутнього головнокомандувача УПА був науковцем, відомим дослідником Гуцульщини. Родина подбала, аби малий Роман отримав гідну освіту, яка включала не лише академічні науки, але й музику. Роман Шухевич заочно навчався в музичному інституті імені Лисенка за класом фортепіано. 

У студентські роки у Львові Роман грав у студентському квартеті “Ревелєрси Євгена” (“Львівські ревелєрси”). Одним з солістів квартету був рідний брат Романа Юрій, пізніше, у 1941-му, закатований більшовиками. Брати навіть виступали спільно у Львівському оперному театрі. 

Розповідають, що Роман полюбляв грати на фортепіано і робив це за кожної слушної нагоди. Як зазначали квартиранти родини Шухевичів, коли в домi починалися суперечки, Роман сідав за фортепіано і грав і співав з “Наталки Полтавки”: “Де згода в сімействі, там мир і тишина”. Після цього сварки вщухали. 

Одного разу молодий Шухевич грав на фортепіано на вечірці в одному карпатському містечку. Інструмент позичили в одної родини та привезли на возі, але назад коштовне фортепіано пошкодували трясти на возі, тому понесли просто на руках. Понесли разом зі стільцем, на якому сидів Шухевич, який продовжував грати всю дорогу.

Роман Шухевич також вважався добрим танцюристом. За словами його друзів, він закінчив курс народних танців відомого у Львові хореографа Василя Авраменка. 

2. Шухевич – польський вояк 

Свої воєнні університети генерал-хорунжий УПА починав як звичайний рядовий гарматник в польському війську. У 1928-29 роках Шухевич проходив строкову службу в артилерійській частині у Володимирі-Волинському. Як здібний юнак, Шухевич навіть навчався в так званій підстаршинській школі, але через участь в українській націоналістичній організації вважався неблагонадійним, тому не зміг завершити навчання і так і залишився рядовим. 



Після завершення строкової служби Шухевич деякий час жив у Данцигу (нині – польський Гданськ), що мало тоді статус “вільного міста” між Польщею та Німеччиною. Там він продовжив військовий вишкіл в осередку Української військової організації, заснованої Євгеном Коновальцем, з яким був особисто знайомий, адже останній був квартирантом родини Шухевичів у Львові і багато спілкувався з юним Романом. 

3. Шухевич – копірайтер 

В 1930-х роках у Львові Шухевич, який до того встиг відсидіти в польській в’язниці за українську націоналістичну діяльність, відкрив власний бізнес – рекламну компанію “Фама”, яка досить успішно працювала та давала змогу заробити як на життя, так і на підпільну діяльність ОУН. 



“Фама” відзначилася креативним підходом до реклами, не гребувала еротичними (як для пуританських 1930-х) сюжетами та оригінальними акціями. Зокрема, одного разу працівники “Фами” поширили в львівських ЗМІ плітки, що в певний час одна жінка вкоротить собі віку, стрибнувши з даху готелю “Жорж”. Коли в визначене місце збіглися репортери, з даху впала лялька жінки з рекламою. 

Окрім газетної реклами “Фама” активно працювала на ринку крамничних вітрин, заробляла рекламою на трамвайних стовпах, тощо. З часом справи пішли настільки добре, що в останні роки існування компанія вийшла на ринки Угорщини та Німеччини. При цьому Шухевич весь час вів чорну бухгалтерію і щомісяця перераховував чималі кошти на потреби українського підпілля. 



4. Шухевич – “антисеміт” 

Як і годиться людині, на яку російська пропаганда навісила ярлик “фашиста”, фактів антисемітизму з боку Романа Шухевича не спостерігається. Навіть навпаки. Навіть в його фірмі “Фама” працював єврей – такий собі Левко Берлін, жодної упередженості до національності якого помічено не було. 


Наталя Шухевич та Ірина Райхенберг

Більше того, під час німецької окупації дружина Шухевича Наталя переховувала у Львові від нацистів єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Як розповідав син Романа Шухевича, народний депутат Юрій Шухевич, Ірина була дитиною сусідів Шухевичів Вольфа і Ружі Райхенберг. Їхню старшу дочку німці розстріляли в 1942 році. Така ж доля чекала і на молодшу, якби її не прихистила Наталя Шухевич. 

За допомоги Романа Шухевича дівчинці зробили фальшиві документи на ім’я українки Ірини Василівни Рижко. З цими документами дитину переправили до сирітського притулку в греко-католицькому монастирі, де Ірина жила до кінця війни. Померла Ірина Райхенберг 2007 року в Києві. 

5. Шухевич – курортник 

Наприкінці 1940-х років здоров’я Романа Шухевича почало здавати, і йому довелося звертатися до лікарів. Це було вкрай небезпечно, адже командир УПА перебував на нелегальному становищі, був оголошений у всєсоюзний розшук, і будь який “вихід в люди” міг закінчитися арештом. Тим не менш Шухевич з підробними документами та у вигляді “бухгалтера з молочарні” звертався до лікарів. У командира діагностували міокардит, гіпертонію та ревматизм. 



Від усіх цих недугів Шухевич вирішив лікуватися там, де його найменше шукатимуть – в санаторіях Одеси. Разом зі своєю зв’язковою Галиною Дідик Шухевич 1948 року вирушив до “Лермонтівського” санаторію Одеси під виглядом вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. В санаторії найбільш розшукуваний в СРСР буржуазний націоналіст зі своєю зв’язковою лікувалися протягом півтора місяця у найкращих лікарів. При цьому Шухевича та Дідик тимчасово прописали за підробними документами, фото в яких було ідентичне тому, що розповсюджувало МДБ в орієнтуванні на розшукуваного “ворога народу”. 

Більше того, кардіограму провіднику УПА робили у радянському військовому шпиталі. “У той час не було в санаторіях апаратів, щоб робити кардіограму. Був він тільки в якійсь військовій частині. Я пішла туди попроситися, але мені сказали, що вони так нікому не роблять. Але коли почули, що ми галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже прихильно поставилися і зробили кардіограму”, – згодом писала Дідик у спогадах. 

6. Смерть та могила Шухевича 

Роман Шухевич, який рекордно довго з усіх командирів антирадянського підпілля переховувався від органів нацбезпеки СРСР, загинув 5 березня 1950 року – рівно за три роки до смерті Сталіна – у селі Білогорща (нині район Львова) в будинку вчительки Ганни Конюшек. Загалом в облаві на командуючого УПА було задіяно близько тисячі вояків Міністерства державної безпеки СРСР. Коли до будинку зайшли МДБісти, Шухевич, хоча і мав теоретичну можливіть відсилітися в добре замаскованій криївці, вирішив прориватися з боєм. Вбивши майора МДБ Ривенка, командир УПА вже на виході з будинку отримав автоматну чергу в груди. Після чого застрелився, аби не потрапити до ворога живим. В офіційному звіті було записано, що вбив Шухевича один з сержантів, які оточили будинок. 

Тіло провідника привезли до Львівського обласного управління МДБ, де його показали людям, які особисто знали генерала УПА і могли його упізнати. Всі підтвердили, що вбитий саме Шухевич. “Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. “Значить, застрелився”, – подумав я”, – так описав Юрій Шухевич свою останню “зустріч” з батьком. 

Що сталося з тілом Шухевича наразі достеменно не відомо. Пошуки місця поховання командувача УПА тривають уже багато років. За однією з версій, тіло командира УПА було спалене біля села Гуків у Хмельницькій області. Зараз там споруджено пам’ятний хрест. За матеріалами Україна для українців.