Валерій Решетняк вів подвійне життя. Офіційно працював інженером у Києві, а у вільний час фотографував справжнє життя звичайних людей в СРСР. «Ніхто з моїх колег по роботі не знав, чим я займаюся. Це була своєрідна форма дисидентства», розповідає Решетняк. Він розумів, що його фото ніде не надрукують і не виставлять: «Я наївно думав, що колись завдяки моїм фотографіям люди аналізуватимуть своє життя. Помилявся». Вперше його світлини опублікували лише наприкінці 80-х років під час Перебудови. Тоді ж він разом з іншими фотографами-документалістами заснував об'єднання «Погляд». Його фото виставлялися у Києві, Москві, Данії та США. Після розпаду СРСР перейшов у комерційну зйомку, викладав фотографію. Валерій Решетняк розповів Радіо Свобода історію своїх знімків.

1982–1988. Сумська область. Сільський вчитель після уроків повертається додому. Цією дорогою ходив до школи і я. Освітлення не було. Щоб не залишити кирзових чоботів у цій багнюці, ми світили ліхтариком. Але не завжди були батарейки. Тоді ми підпалювали сірника і ховали його до рукава, щоб вітер на задув так підсвічували. Ця дорога не змінилася досі. Робити її ні для кого в селі залишилося дуже мало людей.

1977–1987 роки. Ліворуч елітний пасажирський транспорт. У таких санях міг їздити голова колгоспу або місцеві «князі» з КПРС. Селянину їх давали лише у найкритичніший момент. Наприклад, відвезти хворого в лікарню. Зимою не було іншого транспорту, крім саней більшість доріг не чистили. Праворуч на фото стоїть жінка з каністрами на старих санках. Вона «приїхала» в магазин купити керосин для гасової лампи.

1987–1991 роки. Донбас. Коли ми зайшли до цього величезного заводу, я побачив лише сіру землю, купу арматури та безкінечні труби. І раптом звідкись виринула постать: у сірому ватнику та кирзових чоботях. Я одразу подумав, що там працюють раби.

1983–1986 роки. Дітей постійно готували до війни це була основа радянського ідеологічного виховання. Звичайних іграшок було дуже мало, але на військову тематику купа. Якщо придивитися, окрім автомата ліворуч, можна побачити ще й іграшковий БТР.

1987 рік. Триптих. «Хліб усьому голова», говорили в Радянському Союзі. Усі люди на фотографії, очевидно, пережили голод 1932–33 років. Про це тоді говорили лише в тісному колі. Мій батько та колега по роботі розповідали, як їх ледь не з’їв місцевий канібал.

1987 рік. Триптих. Це звичайний віз, на якому возили бог знає що: на нього кинули брезент і звалили хліб. Щоправда тоді ніхто з цього трагедії не робив.

1987 рік. Триптих. У середині 60-х селяни майже перестали пекти хліб. А у цьому селі ліквідували ще й місцеву пекарню. Тож хліб завозили з району. Вантажівка привозила його у магазин, до якого була дорога із твердим покриттям. Потім хліб перевантажували на віз із кіньми або зимою на сані, аби розвезти в інші магазини, розкидані по селу. Автомобіль не міг проїхати тими «дорогами».

1987–1992 роки. На фото батько з двома синами та дружиною. У жінок в селі доля тяжча, ніж у чоловіків. Все господарство та побут на їхніх плечах.

1977–1982 роки. Останні жителі ліквідованого села в Білорусі. Не бажаючи підтримувати інфраструктуру для маленьких сіл, радянська влада переселяла їхніх мешканців. Ця сім'я не захотіла покидати «неперспективне» село. Люди на фото хотіли померти там, де народилися. Глава сім'ї без правої ноги. У нього не було протезу шкутильгав на милицях.

Зрідка до нього приїжджали гості. Наприклад, друг дитинства, який давно жив в іншому селі. Він привіз портвейн дешевий радянський шмурдяк, який дуже добре давав в голову.

На Дернбурґштрассе в Берліні серед інших «каменів спотикання», що нагадують перехожим про жертви нацизму, є латунна табличка, на якій викарбувані кілька дат. Вона встановлена на тому місці, де до війни стояв будинок бізнесмена Макса Цукера.

Після приходу Гітлера до влади він вирішив емігрувати з Німеччини і переїхав до сина, який жив в СРСР. Рішення виявилося фатальним. У 1937 році Макс Цукер був заарештований НКВС за звинуваченням у шпигунстві, а в 1939 році, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, депортований до нацистської Німеччини. На кордоні його зустрічали співробітники гестапо. Як єврея і уродженця Польщі, Макса Цукера відправили до варшавського гетто. 23 жовтня 1941 року на вулиці гетто його забили до смерті есесівці.

Документи, які нещодавно виявили в архівах КДБ УРСР, відкритих для дослідників після Революції гідності 2014 року, свідчать про те, як НКВС передавало до гестапо біженців із Німеччини, які сподівалися знайти в СРСР порятунок від Гітлера.

Протокол «двійки» Єжов – Вишинський про висилку з СРСР громадян інших держав, в основному Німеччини та Австрії

Протокол, датований 5 січня 1938 року, підписаний наркомом Єжовим і прокурором Вишинським. У ньому перераховані імена 45 громадян Німеччини, Австрії та інших країн, засуджених до висилки з СРСР. Після того, як Сталін і Гітлер стали союзниками в 1939 році, видача біженців нацистам була поставлена на потік. До літа 1941 року НКВС переправив до Німеччини сотні людей. Більшість складали члени розгромленої Гітлером Компартії Німеччини (КПН). Комуністів і євреїв, які шукали в СРСР порятунку від нацизму, Сталін відправляв до Гітлера.

Член політбюро КПН і депутат рейхстагу Гайнц Нойман і його дружина Маргарета в 1935 році були видворені з нацистської Німеччини і приїхали в СРСР. У 1937 році Нойман був заарештований НКВС і страчений. Його дружину, як «суспільно небезпечний елемент», в 1938 році засудили до п’яти років таборів і відправили в Караганду. У 1940 році її депортували в Німеччину. Про це Маргарета Бубер-Нойман розповіла в мемуарах «Між двома диктаторами»:

...У ніч із 31 грудня 1939-го на 1 січня 1940-го поїзд рушив. Він відвозив сімдесят зламаних людей... Через розорену Польщу ми їхали далі, до Брест-Литовська. На мосту через Буг на нас чекали співробітники апарату іншого європейського тоталітарного режиму – німецького гестапо. Три людини відмовилися перейти цей міст: угорський єврей на прізвище Блох, робітник-комуніст, засуджений нацистами, і німецький учитель, чиє ім’я я забула. Їх потягли до мосту силоміць. Оскаженіння нацистів, есесівців відразу вилилося на єврея. Нас помістили в поїзд і відвезли до Любліна... У Любліні нас передали до рук гестапо. Саме тоді ми змогли переконатися, що нас не просто видали гестапо, але що НКВС також передало до СС матеріали щодо нас. Так, наприклад, у моєму досьє було позначено, що я дружина Ноймана, а Нойман був одним із німців, яких найсильніше ненавиділи нацисти...

Маргарету Бубер-Нойман помістили в концтабір Равенсбрюк, де їй дивом вдалося вижити.

Таємний документ про висилку іноземців із СРСР

Ернст Фабіш (1910–1943) був членом молодіжної організації німецької компартії. Після приходу до влади націонал-соціалістів він став одним із лідерів антифашистського опору. Ордер на його арешт виписало гестапо, але йому вдалося в 1934 році втекти до Чехословаччини, а потім у СРСР. Працював на будівництві електростанцій у Сталінську (Новокузнецьку) і Підмосков’ї. У квітні 1937 року Ернста Фабіша заарештувало НКВС, шість місяців він провів у радянських в’язницях, а в січні 1938 року його депортували до Німецького рейху. На кордоні його заарештувало гестапо. У в’язниці Ернст Фабіш захворів на туберкульоз, після п’яти років ув’язнення в 1943 році він був убитий у концтаборі «Освенцим».

Співпраця НКВС і гестапо почалася ще до підписання пакту Молотова- Ріббентропа, і спочатку мова йшла саме про депортацію німецьких громадян на батьківщину: це були формальні контакти для уточнення часу прибуття і кількості депортованих. У 1939–1940 роках, після підписання пакту, на території Польщі, поділеної двома державами-союзниками, провели кілька так званих «конференцій» між співробітниками НКВС і гестапо – в першу чергу вони були присвячені способам придушення польського опору. Історик Роберт Конквест зазначає, що було чотири таких конференцій. Документи про ці переговори – як і раніше – засекречені в радянських архівах.

Вілла «Пан Тадеуш» в місті Закопане, де 20 лютого 1940 пройшла третя конференція офіцерів НКВС і гестапо. Тут обговорювалися репресивні заходи проти краківської інтелігенції

Німецький історик Вільгельм Мензінг створив сайт «НКВС і Гестапо», присвячений долям німців, які втекли від Гітлера і були заарештовані в СРСР, відправлені в ГУЛАГ, страчені або видані нацистам.

У книжці «Із Рура в ГУЛАГ» він розповідає про німецьких робітників, які стали жертвами Сталіна. На початку 1930-х в газетах Рурського вугільного басейну публікували оголошення із запрошеннями працювати в радянському тресті «Союзуголь»: гірникам обіцяли нечувану зарплату.

Шахтар Фріц Балтес у 1931 році уклав договір у радянському торговому представництві в Берліні і поїхав у Кізел на шахту імені Калініна, де дослужився до десятника. 15 жовтня 1937-го його заарештували. Слідчий НКВС Близняк відразу ж почав його бити. Чекістам потрібно було вигадати якусь змову, і на роль ще одного німецького шпигуна-шкідника обрали шахтаря Франца Вінтера, який підписав такий же договір у радянському торговому представництві.

«Під час моїх допитів я зазнав надзвичайно жорстоких катувань. При цьому у мене було вибито вісім зубів. Через удари в ліве вухо у мене розірвалася барабанна перетинка, тож сьогодні на це вухо я більше не чую», – розповідав він згодом.

Командир 2-го батальйону 76-го моторизованого полку піхоти вермахту підполковник Ганс Ґеорґ Леммель (праворуч) і радянський офіцер під час передачі Брестської фортеці військам Червоної армії. 22 вересня 1939 року

Все не влізло, далі тут https://www.radiosvoboda.org/a/29709620.html