Додому поверталися ще зарано, то ж вирішили не виходячи з автобуса, що йшов на Рівно, проїхати до старовинного села Білокриниця, що у 5 км від Кременця, де розташований шикарний панський палац.

Знайти палац було досить легко, хоч він і стоїть не понад дорогою. Зараз у Панському палаці розташований лісотехнічний технікум, куди і показує стрілка від зупинки. Палац нагадує середньовічні англійські замки. Почав його будувати князь Чесновський у псевдоготичному стилі, що тільки-но входив у моду, у 40-х роках 19-того століття, але завершити не встиг. Завершував будівництво Олександр Воронін, що викупив маєток на аукціоні за борги. Перед смертю він заповідав лишити всі свої надбання на освіту місцевих дітей. Тож у 1892-році тут з"являється сільськогосподарська школа з трирічним терміном навчання, що проіснувала тут до Першої Світової війни. Територія технікуму і сам палац у гарній формі. Прибрані та пофарбовані. Є гарний парк та озеро з рибами та жабами... А також дендроголічний парк з різними деревами та грибами. Піймавши маршрутку до міста, ми поїхали додому, бо ще мали плани відсвяткувати День Народження у місцевому ресторані...

Було не дуже людно , зате смачно!

А перед цим ми забігли практично за кілька хвилин до закриття до представництва Life:), де Света підключилася до цього оператора і купила собі чехольчик для нового телефону. Представники, розгорнувши паспорт кілька разів протягом оформлення документів вітали її з Днем Народження і в кінці подарували портативний зарядний пристрій...

Зранку наступного дня виникла невелика проблемка. Хотілося провести цей день якось цікаво та не звичайно, бо у Свети був День Народження. Тож, привітавши її зранку на словах, почали планувати мандрівку. Бо вчорашня моя ідея "умити руки" від відповідальності не спрацювала!   Річ у тім, що була ідея "здатися у дбайливі руки якоїсь місцевої турагенції", щоб нас покатали по околицях та порозповідали історію та легенди краю. Мали на приметі 2 агенції, але представниця (чи директор) однієї з них так і не явилася на назначену зустріч , а у других ніяких запланованих акцій на цей день не було... Єх, не те що в Яремчі...   (ці історії минулго і позаминулого років нажаль  ще не опубліковані). Тож маршрути і напрямки приходилось придумувати самим... (а чим ми не агенція    ) Було аж 4 варіанти. Перший- добре дослідити сам Кременець - ми відкинули одразу, бо день тільки починався, а місто не таке вже і велике, а навколо ще стільки цікавого.  Другий - поїхати у Почаїв - бо бути у20-ти кілометрах від меки слов"янської православної віри і "пройти повз" було якось не чемно, але Света не хотіла, щоб її там "наряжали у паранжу і робили бабушку" (річ у тому, хто не знає, що жінки на території лаври мають бути у хустках та довгих юпках, яких вона не любить і з собою, звісно, не возила). Третій варіант - містечко Вишневець, на південь від Кременця - родовий маєток князів Вишневецьких, але більше нічого видатного у тих краях не було. У Свети виник ще один варіант - Острог- вони колись з експедицією заїжджали сюди на пару годин, але толком нічого не роздивилися, я був не проти, хоча тоді б геометрія нашого маршруту була б дещо дивна і логічніше було б їхати туди з Рівного. Тож, взявши підказку 50/50, лишили Острог і Почаїв та пішли до автовокзалу. Прямого маршруту до Осторога не було, а їхати з пересадками на автобусах, що ходять кілька разів на день, а потім ще й встигнути повернутися до готелю було дещо незручно. На Почаїв маршрутки ходять майже кожні 10-20 хвилин. Це і вирішило нашу подальшу долю... Маршруткою до Почаєва добралися досить швидко. Вже здалеку було видно золоті куполи і кремезні стіни лаври, питати куди іти далі чи звірятися за картою зовсім не було ніякої потреби.

(Решта фото тут)

Тут же на розкладках імпровізованого сувенірно-релігійного ринку Света купила собі шовкову хустинку, на вході за залог у 20 грн взяли юпку з чорної тканини і пішли гуляти територією. Тут одна з найбільших в Україні концентрація архітектурних, духовних та живописних пам"яток. Тож дивитися було що. Іноді Света відволікалася на дзвінки та смс з поздоровленнями... У 12-13 столітті грецький чернець засновує на місці Почаєва скит. У 1240-му році до його учнів приєднуються Київські ченці, що тікали від татаро-монгольскої навали. Після появи Божої Матері, вони влаштувалися на Почаївській горі (що назвали в честь річки Почайни, де Володимир христив русичів). За легендою Божа Матір з"явилася у вогняному стовпі і на скелі лишився слід її ступні, звідки почало бити джерело цілющої води.  Найперша літературна згадка про Почаїв датована 14 січня 1442 року, коли великий князь Литовський Казимир Ягайлович передає містечко Кременецькому повітові. На початку 16-го століття містом володіє шляхтич Василій Гостський (з містечка Гоща). Після смерті його сина містечко успадковує невістка Ганна. У 1559-му році у Почаїв приїздить грецький митрополит Неофіт, і в знак подяки за гостинність дарує Ганні старовинну ікону Божої Матері, з якої випромінювалося цілюще світло. Завдяки іконі прозрів сліпий брат Ганни. 14 листопада 1597 року вона підписала наказ про заснування на базі Успенської церкви, що була у цьому місті, чоловічого монастира, видала в його володіння близько 200га землі і шість сімей підданих та подарувала чудотворну ікону. У 1675-му році монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Про цю подію ходить легенда, що Божа Матір з"явилася над монастирем і завернула назад ворожі стріли на них самих. У 1712 році, всупереч волі засновниці, монастир визнав унію з Римською церквою і ввійшов у чин святого Василія Великого. Цей період позначається інтенсивним будівництвом, у результаті чого з"явився новий велетенський монастирський комплекс. Після поділу Речі Посполитої у 1795 році Почаїв перейшов до Російської імперії. Ще певний час монастир залишався за василіанами, але у 1831-му році цар повернув монастир православній церкві, а через 2 роки надав статус лаври. В епоху СРСР на початку 60-х лавра опинилася перед загрозою закриття, у неї відібрали поля, пасіку, сад і значну частину будівель. Вже після розпаду СРСР монастиру повернули більшість відібраних споруд і частину землі. Що саме розповідати про лавру? Навіть не знаю. Походили, взяли святої води та проскурки, заглянули в Успенський собор та у печерний храм Іова Желізо (Почаївського).

Так і не бачили чудотворну ікону, слід стопи Божої Матері, навіть провтикали поставити свічки , хоча молитву за здравіє і за упокій таки замовили і в нагрузку ще вислухав повчання ченця про неправильність та нелігітимність церков Київського патріархату , пропонував сходити в церкву покаятися, у тому, що ходив до Володимирського собору (що є резиденцією Київського патріархату). Взагалі то я відношусь до церков (різних конфесій та напрямків), як до бізнесу, досить непогано розкрученому і в церкву ходжу тільки за нагальної потреби як то христини, вінчання, похорон, або з метою подивитися на витвори мистецтва та архітектуру . І тим не менш вважаю, що відвідування таких святих місць має позитивно сказатися на долі та здоров"ї, особливо, думаю, якщо людина знаходиться тут у день свого народження. Думаю в цей час людина найбільше відкрита для позитивної енергетики. Тож щастя тобі і здоровя, Светік . А що до недоліків нашого екскурсійного паломництва, то  у нас є гарний друг, він віруючий і родом з Почаєва, тож ми надіємося  приїхати до нього в гості та виправити всі недоліки. Тим паче, що він давно вже нас запрошує, а цей раз ми просто розминулися, він з родиною був на морі. До того ж, тут поряд є скит праведної Анни з цілющим озером та Божа гора, на якій відбився другий слід Божої Матері.

У Кременець ми приїхали вже пообіді. Поселитися вирішили в готелі Віка, що,судячи з адреси і карти, був на півдорозі між автовокзалом і центром міста. В самому центрі готелів немає зовсім. Готель новий, чистий, зручний де-не-де ще ведуться оздоблювальні роботи. Він справив дуже гарне враження. Вартість номера 140-190 грн, але десь у більшому місті  такий номер коштував би під 500 . До речі, це єдиний готель де не потрібен був паспорт при поселенні. Була тут лише одна незручність - при готелі не було кафе, але ми знайшли поруч чудовий ресторанчик в національному стилі "Козацький курінь", де зі смаком і пообідали.

Як і в Дубно, вирішили починати знайомство з "дальніх бастіонів". Тобто, пішли на Замкову гору підкорювати руїни замку, які тут видно практично звідусіль. Замок знаходився на горі Бона (названа на честь італійської княжни, що була дружиною польського короля та великого князя Литовського Сізігмунда І, і протягом 20 років (1536-1556) володіла містом), або Замкова гора. Висота гори 397 метрів над рівнем моря, або 105 метрів від підошви гори до вершини.

 По дорозі зустрічалися храми, монастирі і церкви, але фотографувати більшість з них було назручно, бо знаходилися вони на захід від дороги, а час вже був післяполудневий.

Якщо поглянути на карту Кременця, то головні дороги у плані мають Y-подібну форму, де на перетині знаходиться автовокзал, а центр і історична частина міста знаходяться нижче. Але при детальному розгляданні плану він має вигляд лабіринту, при чому жодна з вулиць на карті не йде на замкову гору.

Розпитавши місцеве населення ми знайшли таки дорогу вгору. Дорога дуже мальовнича.  Ще не доходячи до руїн ми почали фотографуватися на каміннях та пагорбах. Бачили кілька компаній, що вибралися сюди на пікнік. Біля самих руїн нас зустріли зародки (чи рештки) туристичної інфраструктури: чоловік на машині, що торгував сувенірною продукцією, а один навіть стояв біля таблички з цінами і  брав плату за відвідини руїн замку. Дитячий квиток коштував 1 грн, дорослий 3 грн. Мені, чогось, згадався Остап Бендер біля провалля... Зате тут ми купили магнітики з Кременецьким і Дубенським замками, бо у Дубно сувенірної продукції ми не знайшли...

Від замку добре збереглися в"їздна брама з баштою і трохи стін, які з перервами оточують площу у 0,75 га, де раніше був замок, що складався з церкви св. Михайла, великого будинку і господарських споруд. Перше укріплення з дерева та землі тут було споруджено ще у 12-сторіччі, яке, завдяки своєму вигідному положенню вистояло проти навали Батия у 1241-му та наступу хана Куремси 1254 року, але восени 1259-го на вимогу хана Бурондая, що погрожував розоренням краю воїни волинського князя Василька Романовича розібрали укріплення. Камяну фортецю ймовірно почав будувати польський король Казимир ІІІ з литовськими князями Гедиміновичами у 1366-му рочі, продовжував угорський король Людовік Анжуйський, що володів містом з 1370-го, а завершили Гедимировичі, які повернулися сюди 1382-го. Остаточної форми замок набув у середині 16-го сторіччя. З розвитком вогнепальної зброї, довелося перебудовувати в"їздну вежу, яка раніше виходила на перешийок гори, але, із-за загрози прякого влучання артилерії, ворота заложили, і поряд побудували нові, що виходили на глибоку долину. Взагалі, 16-те та початок 17-го століття відзначаються високим рівнем розвитку міста. Під час визвольної війни восени 1648 року до замку пійшов 7-ми тисячний загін армії Богдана Хмельницького під командуванням Філона Джалалія. Вони, з допомогою місцевого населення, взяли замок у облогу, згодом захопили та зруйнували. Після цього замок не відбудовували...

Одна річ тільки дуже мене розстроїла: якийсь закоханий телепень намальвав на всю стіну пошлі сердечки і написав величезними буквами "АЛІНА", а поряд, ще один меншими буквами написав "Оля". Чогось є таке бажання, щоб ці Аліна з Олею погикали з пару років, а їхнім горе-коханцям щоб ручки поскрючувало...  Не те щоб я дуже злий, але на мою думку, якщо вже кортить щось споганити, то ти спочатку це побудуй...

Походили навколо, пофотаграфували руїни, помилувалися чудовою панорамою міста і навколишніх гір. Краєвиди просто зачаровували...   Але це краще дивитися в натурі, а поки пропоную кілька фото (Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Костел св. Станіслава, Миколаївський собор, Жіночий Богоявленський монастир, Езуїтський колегіум з Замкової гори). Зверху видно майже все місто з його церквами, монастирями і костелами. Екскурсію по цим архітектурним об"єктам старовини ми планували іншим разом. Потім підійшли ще до однієї представниці туристично-розважального бізнесу на горі. Жіночка пропонувала скористатися послугами телескопу за 1 грн, при чому, якби не черга, що майже одразу утворилася за нами, то думаю в телескоп можна булоб довго розллядати околиці. Як бонус, у гарну погоду жіночка одразу наводить об"єктив на купола Почаївської лаври, яку звідти не погано видно, а потім вже крутиш телескоп куди душа забажає... А ще у неї ж за символічну плату у 15 грн дівчатам можна вдягтися у середньовічне вбрання і сфотографуватися у ньому. Чим ми успішно і скористувалися... Цим знову ж таки привернули увагу інших відвідувачів до такого виду послуги. Дівчина сказала, що є членом Луцького рицарського клубу і збирає кошти на нові костюми на рицарський фестиваль що цього року має відбутися тут, на горі, 4-5 вересня.  (В інтернеті підтвердження інформації не знайшов  )

Потім, вийшовши з території замку, відмітили його "взяття" пляшечкою пива з кальмарами і пішли додому, але вже іншою дорогою, яка стрімко спускалася на інший бік гори... Певний час йшли лісом, потім зайшли в населену частину міста, але ще довго йшли по розбитій вулиці до центру. Коли вийшли на центральну "осьову" вулицю, то міста майже не впізнали, було таке відчуття, що ніби поки ми були наверху місто підкосила невідома епідемія. Вулиці були практично пусті, всі магазини зачинені... Добре, що "Козацький курінь" ще працював, де ми смачно повечеряли. Взагалі, день був чудовий!

Завжди щось знаходиш і щось втрачаєш. Це і є рух, або життя... Тож на сьогодні я на 2 тижні втрачаю доступ до інтернету...  І блоги про подорож до Кременця, Почаєва та Луцька та ще про деякі цікаві події будуть писатися, за прихильності музи, на папірцях... Але я сьогодні купив книжку "Пригоди бравого вояки Швейка" на 710 сторінок українською мовою. Тож нудьгувати дуже не буду... Почитаю один з найдовших блогів про мандрівки західною Україною та Центральною Європою...   Бай-бай!

Вперше місцевість Дубень згадується у 1100 році. У 1386-му князь Федір Острозький отримав від польського короля Ягайла та великого князя Литовського Вітовта право на побудову передового форпосту. З початку 15 століття почалася побудова дерев"яної фортеці на високому березі річки Іква. У 1507-му Сізігмунд І надав місту Магдебурське право і дозволив його власнику Констянтину Острозькому проводити ярмарки і побудувати укріплений замок, який, до речі, аж до початку 20-го століття нікому не вдалося захопити!!! Замок, а також Луцька брама і монастир бернардинців представляли собою цілий оборонний комплекс з підземними ходами та приміщеннями. Саме біля Луцької брами був підземний хід, який описує у романі "Тарас Бульба" Гоголь. У останній третині 18-го століття у місті стають популярні Різдвяні ярмарки. Тоді ж новий власник міста Михайло Любомирський перебудовує замок на розкішний палацевий комплекс, навколо ринкової площі будує кілька гостьових домів. Місто, при населенні 6,5 тисяч чоловік Сам замок, окрім 2-х бастіонів з вежами, має надбрамну будівлю та два палаци - Острозьких (16-те сторіччя) та Любомирських (17-18-те сторіччя). Крім того у місті зберігся корпус монастиря кармеліток (1686р.) та стара синагога (16-те сторіччя).

Ось по такому, багатому на історію, містечку ми прогулювались ввечері після обіду та відвідин Тараканівського форту. Але не все, що вистояло протягом бурхливих історичних подій 16-20 століть так само чудово виглядає і на початку 21-го. А жаль!   Синагога 16-го сторіччя стоїть без вікон, Луцька брама теж має не найкращий вигляд. Щоправда в замку ведуться реставраційні роботи, але підсобні приміщення і майстерні на місті бувших казематів дуже псують вигляд і не дають поринути у атмосферу часів козацько-польських протистоянь. Навіть у мене, прочитавши кілька історій про місто виникло кілька цікавих для туристів ідей. Наприклад, поставити у башню "Беатка" пушку "з якої у 1578-році племінниця легендарного князя Констянтина Острозького Беата Дольська вистрілила у підступивших до міста татар" і влучила у шатер хана, після чого татари ненасмілилися нападати на замок. Також туристам цікаво було б оглянути "світлицю польської панночки, що звабила Андрія Бульбу" та подивитися на підземний хід від Луцької брами, яким Андрій пройшов у замок.

Досить непогано зберігся корпус монастиря кармеліток, зараз тут онкодиспансер та жіночий православний монастир... Мабуть воно так і має бути, бо це Божа справа... Деякі з будівель, які позначені на мапі, як пам"ятки архітектури, на вигляд виявилися сірими неяскравими будівлями, так, наприклад будинок якогось Ельберта 19-го сторіччя, або будинок купця 18-го сторіччя... Вцілому містечко справляє враження тихого провінційного, де окрім кількох будівель, вже мало що нагадує про минулу велич. Дуже велична, і як на мене, дуже сувора споруда монастиря бернардинців зараз теж знаходиться у стані затяжної реконструкції і гаражі та підсобні приміщення псують навколишній вигляд. Непогано збереглася споруда 1832-го року костел Яна Непомука з дзвінницею, а також гарно виглядає Іллінський собор на центральній вулиці міста з симпатичними ангелочками на стовпах паркану.

Вцілому склалося враження, що люди, які живуть у цьому провінційному містечку з багатою історичною спадщиною не знають і не цінять її. Дуже шкода!

А ми вже збирали речі і бігли на автостанцію, щоб їхати до старовинного міста Кременець...

Як виявилося, маршрутки на Дубно з Рівно ходять досить часто і вже через 10 хвилин ми заскакували у таку маршрутку...

Кажучі правду, Дубно у нашому "Плані Б" було досить примарною зупинкою. Максимум на що ми розраховували, це на шляху з Кременця у Луцьк заїхати у місто на кілька годин щоб відвідати замок, але в процесі вивчень населенх пунктів по нашому маршруту, це місто мене цікавило все більше. По-перше, саме під стінами замку у Дубно відбуваються драматичні події Гоголівського "Тараса Бульби", по-друге, тут була певна кількість архітектурних пам"яток, була цікава та своєрідна історія, а по-третє тут по сусідству був відомий Тараканівський форт... За день оббігти все це було б складно, а у нас не було першочергової мети "загнати себе" .

Була у нас ідея і одразу їхати з Києва у Дубно, але там у вихідні проходив фестиваль "Тарас Бульба" і місць у готелі не було. Коли ж ми приїхали, то працівники готелю тільки-но відходили від гостей фестивалю...   Як ми зрозуміли, фестиваль був у якомусь рок форматі, або навіть з готичним спрямуванням, гості були досить шумними і з нами персонал практично відпочивав...   Ми вибрали економ-номер з туалетом та душем на коридорі за 94 грн.  Все одно на поверсі було зайнято лише 2 номери. Так як приїхали ми вдень, а наступного дня вже планували їхати далі, то вирішили зразу ж "штурмувати віддалені бастіони", тобто зразу вирішили шукати форт.

Село Тараканів знаходиться в кількох кілометрах від Дубно. Ми купили квитки на автобус (автобусом з Дубно на Повчу через Мильчу ми їхали до Тараканова   ), який проходив через село, всього по 1.63 грн, і попросили водія зупинитися біля форту... Водій висадив нас от у такому місці:

То ж форт нам довелося ще пошукати... До пам"ятки не було жодного вказівного знаку... Але невдовзі ми знайшли зарослу але заасфальтовану дорогу і дійшли до форту. 

Тараканівський форт будували протягом 1870-1890 років під керівництвом військового інженера Е. Тотлебена, а автор проекту інженер-полковник Борисів. У 50-ти км від форту проходив кордон Російської імперії з Австро-Угорщиною. Форт має у плані форму ромбу, зовнішні оборонні мури підкріплені цегляними стінами товщиною до 3-х метрів, а зовнішній рів глибиною до 6 і шириною до 14 метрів. Для побудови форту на березі річки Іква насипали величезний пагорб, то ж центральна 2-поверхова будівля де розміщувалися казарми  і каземати, була надійно захищена 2-ма валами та мурами...

Так як ми не мали жодної уяви як він має виглядати, то трохи було не прийняли оборонні мури за весь форт... Було б дуже жаль, якби ми відразу ж і повернулися, хоча і мури нас вразили... 

Тож обійшовши форт навколо ми знову повернулися до його входу, а звідти повернули на стежку ліворуч, що йшла вверх у глиб форту. Те, що ми побачили внизу нас вразило... Нема слів,щоб це описати... поїдьте і самі огляньте,   поки ця пам"ятка оборонної архітектури кінця 19 століття не перестала існувати...   

 На відкритті форту у 1890-му році був присутній сам імператор Олександр ІІІ, а в 1899 році форт телефонізували... З появою військової авіації форт втратив своє оборонне значення. А зараз він втрачає і своє значення як пам"ятка оборонної архітектури... Бо форт ніким не охороняється , хоча цегли там ще стільки, що вистачить на побудову маленького селища .

Навколо форту сільські городи з чудовими маками, а поблизу проходить залізниця...

Повертачись назад довго чекали автобуса, але встигли ще трохи прогулятися містом і повечеряти у досить пристойній та на диво затишній кав"ярні "Гранд".

-Привіт тобі з Рівного!

Привіт! А чого ви там?

-Бо на Тернопіль не було квитків!

Теж варіант...

(з телефонної розмови)

У Рівне ми потрапили цілком випадково. Просто дійсно не було квитків на Тернопіль, а маршруткою туди їхати майже 7 годин, а до Рівного лише 4. Хоча спочатку ми думали тією ж маршруткою їхати до Дубно, але там був фестиваль і вільних місць в готелі не було.

То ж Рівне: Перша письмова згадка про місто у 1282 році. Спочатку це було село луцького землевласника, яке потім продали князеві Семенові Несвіцькому, а після його смерті його дружина Марія (Рівненська, як її називають зараз) зажадала зробити з селища місто. В 1479 році вона будує тут замок і заселяє нове місто ремісниками. В кінці 15 століття місто отримує Магдебурське право. З 1518 по 1621 роки містом володіли українські магнати Острозькі. З 1569-го року за Люблінськоб унією місто перейшло до Польщі. Протягом 17-18 століття місто захоплювали Російські війська, Поляки, Литовці і навіть Шведи у 1706-му році. З 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії, а з 1939 до складу Української РСР.

Внаслідок великої кількості воєн, у місті збереглося дуже мала кількість пам"яток архітектури. На карті їх позначено лише 2. Це дерев"яна Успенська церква із Дзвінницею та "ланцюгом моральних устоїв" побудовані у 1756 році і Рівненська гімназія, побудована у 1839 році, де кілька років викладав Костомаров і навчався Короленко, зараз тут краєзнавчий музей, а за данними довідника під музеєм знаходиться бункер голови рейхскомісаріату України Еріка Коха. Але в музей ми не ходили. У довіднику до пам"яток архітектури також відносять Воскресенський собор, плобудований у 1895-му році.

Через 4 з чимось години ми прибули у це місто. Поселитися вирішили у готелі Турист, так як він знаходиться поряд з вокзалом і дешевший ніж аналогічні готелі в центрі. До т ого ж до центру дуже легко дістатися тролейбусом, які, хоч і старенькі,але справно і часто курсують. Проїзд лише 80 копійок, і в кожному  є кондуктор. (Просто якийсь парадокс у порівнянні з Київським транспортом).

Спершу вирішили поїсти та подивитися всі пам"ятки архітектури. Тож, озброївшись мапою міста, (яку купив перед від"їздом у Києві) знайшли ресторан, а після обіду трохи поблукали у пошуках Успенської церкви, бо знаходиться вона у дворах. Там саме було вінчання. Далі прогулялися по парку вздовж річки Устя, знайшли кав"ярню "Сальвадор Далі", яку Света почуяла метрів за 50, і як виявилося пізніше, її рекомендують автори довідника по Західній Україні. 

Чи то перші враження людини, що вирвалася у довгоочікувану відпустку, чи так є і насправді, але місто нам сподобалося! Невелике, хоча і не можна сказати, що охайне. Часті стихійні ринки, неприбраний парк понад річкою... Але там якось затишно... І ніби все є: і недорогий та пустуючийу неділю ресторан "Два гуся", і магазини побутової техніки по прийнятним цінам, і театр, і кіно, і дорогі бутіки у підземному торговому центрі "Центральний" та своє справжне пиво.

З прогулянки містом, яка поступово перейшла в прогулянку парком ім. Шевченка нас прогнав дощик, тож ми побігли пити місцеве справжне непастеризоване пиво "Рівень"   у шинок. Цікавий інтер"єр цього закладу: 3 зали з різною тематикою та літня площадка. Смак пива нас вразив! Після нього решта популярного в СНГ пива здаються просто пійлом з гидким смаком... Скуштувавши по келиху і взявши з собою по пляшечці на завтра, ми побігли в кінотеатр на комедію "Освідчення" з Сандрою Баллок. Кінотеатр добре відремонтований ззовні, має великий зал, здоровенний екран та непоганий звук, але крісла ще старі оббиті дермантином. Але фільм дуже класний! Нам сподобалося. Вечері повернулися в готель,а у понеділок зранку, щоб встигнути до 12 виселитися з номеру, ще пройшлися центром, практично ненароком надибали пам"ятник засновниці і берегині міста Марії Рівненській, купили по магніту на холодильник і поїхали збирати речі.

Наступним пунктом було Дубно. Маршрутки, як виявилося, відправляються туди кожні 10-20 хвилин. Але, це вже інша історія!

Відпустку у нас на роботі треба замовляти аж у листопаді на весь наступний рік, і так, щоб вона не перекривалася більш ніж з 2-ма працівниками...  Тож мені практично повезло взяти відпустку на два тижні на кінець липня. А так, як девіз відпустки "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося!    " (сам придумав   ), то і плани були грандіозні! Не всім їм судилося збутися, але, може це і на краще! Один із планів був направлений на базу в Карпатах, але туди ми не попадали по часу, тоді і виник "План Б", який постійно трансформовувався і в період підготовки і під час самої подорожі. Мабуть у кінцевому варіанті він би мав назву "План Р"   "План Б" передбачав подорож по замкам, руїнам замків, костелам, церквам, а також просто вулицях міст Тернопільщини... Але на "час підписання Плану Б" квитків на Тернопіль вже не було...  Короче кажучи, ми опинилися в Рівному. Потім було Дубно, Кременець, Почаїв та Луцьк. Про кожну з наших зупинок планую написати докладніше з фотографіями та історією міста... Тож, чекайте!

На траневі свята (з 8 по 11) мали подорож до сонячної Ялти... Хоча, як то кажуть, "Чоботяр без чобіт". Так і я, працюючи синоптиком, вибрався туди у самі дощові дні травня! Але настрій нам це псувало не завжди, а тільки коли промокали до нитки   Тобто всього 2 рази за три з половиною дні!   Хоча і на цей випадок у нас з"явився "План Б" - Массандрівські винні погреби, але не судилося, так як зранку погода була чудова, а мокли ми вже вдалині від готелю.

Повністю подорож описувати не буду, за нею краще прослідкувати по фотографіям. Відмічу тільки моменти, які особливо вразили і запам"яталися.

По-перше, це уважність та гостинність адміністрації готелю... Хоч номери були і не суперові, але відношення до гостей таке ж тепле, як і Карпатах... Цього я, чесно, не очікував!

Я вперше катався на канатній дорозі на Ай-Петрі, і вперше був на її вершині! Просто захоплює подих... Так само вперше потрапили під грозу з градом на самій вершині... Цікаве відчуття, коли тебе окутує хмара... Але важко і з матами спускалися з гори під час граду по мокрому камінню... Хоча зараз згадувати це весело.

Вразив водоспад Учан-Су... Тут без слів... Просто вразив... "Летяча вода" з 93 метрів! Це треба бачити...

Спробував справжні чебуреки в кафе, і я від них у захваті!!! Практично шедевр кулінарії! Це зовсім не те,що пропонують бабці біля метро!

А ще проктично у центрі міста-курорта є пару столовок з демократичними цінами, наприклад суп по 6 грн, чи солянка по 10, з пристойними порціями...

Пройшовся по тих місцях, де був 15 років тому... Щось змінилося, щось не дуже... Щось стало краще, щось занепадає... Санаторій імені Боброва, де я пробув кілька місяців зараз практично не функціонує...

А ще неприємно вразила зустріч з іноземцями між Алупкою та Сміїзом. Люди проїхади кілька сот чи тисяч кілометрів, але не могли знайти доступу до моря за 50 метрів від нього... Всюди 3-метрові паркани... Якось неприємно стало за тих злодюг,що вкрали шматок землі і огородилися... І соромно за свою англійську... Вчив же! А пояснював окремими словами і жестами...

А взагалі чудово розвіялися, поплескалися у морі, отримали масу приємних вражень, побачили багато цікавого, зарядилися позитивом, привезли кілька літрів смачного вина... От тільки відіспатися ще після такого відпочинку... Бо під"йом був о 8-й, а додому поверталися після 22-втомлені та мокрі!

Мабуть всі помітили різьку зміну погоди на Великдень? Ще у суботу було тепло, і навіть, жарко, а вночі пішов дощ, зранку було вітряно і холодно... Усьому винен атмосферний фронт. Всевидяче (у радіусі 200 км) око Метеорологічного РадіоЛокатора дуже гарно зафіксувало його проходження через північ України.

Спочатку видно хмарність теплого фронту: вона більш широка, але не така потужна. Південними теплими вітрами її відносить на схід, північний схід. Потім, теплий сектор. Тож вдень температура сягала понад 20 градусів. Під вечір почалося вторгнення холодного повітря з північного заходу. Утворилися потужні купчасто-дощові хмари, відмічалися окремі грози.  Чітко видно переміщення фронту на південний схід. А вже вдень 19-го квітня встановилася тиха та сонячна  антициклональна погода.

От така цікава наука...