Хронікі морпіха «Ріддіка»

За сюжетом фантастичного фільму Ріддік, це чоловік -  воїн, який залишився вірним своєму обов’язку, навіть після того, як окупанти знищили всю його планету і рід. Та наш герой це цілком реальна людина. Він командир взводу морської піхоти Збройних Сил України. Людина завзята і вольова. Зараз його взвод займає позиції неподалік селища Водяне, що під Маріуполем. Від його перших окопів до ворога всього 100-150 метрів.

-         Раніше в нас були гірші позиції, - розповів командир взводу. – Ворогу було зручно вести по нам щільний вогонь. Чим він власне і користався чи не щодня. Врешті решт наш терпець урвався, і ми у відповідь на ці провокації дещо покращили свої позиції значно потіснивши противника.

Та окупанти все рівно продовжують обстрілювати наших бійців. Чи не щодня суди прилітають «подарунки» калібром 82, 120 та 122 міліметри. Час від часу по морпіхам прицільно працює ворожий танк. Терористи порушують всі домовленості, які беруть на себе. Ту зброю, яку б вони мали відвести вони навпаки підтягують ближче і дедалі активніше застосовують. Разом з вогневими нальотами ворог чинить спроби вплинути на наших бійців іншими шляхами. Наприклад намагається викликати якійсь страх розповсюджуючи фейки про можливий наступ тощо. Та хлопцям в чорних беретах радше смішно від таких недолугих потуг кремлівських технологів.

-         В нашому колективі зайвих людей немає, - продовжив розповідь командир взводу. – Всі знали куди, і для чого вони йдуть. Настрій бойовий. Патріотичність тут не пафос, і не просто якесь модне слово. Це дійсно почуття людей. І навіть, якщо загарбники наважаться піти в атаку, то отримають гідну відсіч. Наша головна мотивація полягає в тому, що ми знаходимось на своїй землі. Не стоїмо на березі скажімо Байкалу, чи обстрілюємо Сургут. Ми не прийшли до когось, як вони до нас, чи в Молдавію чи Грузію. Ми українці, на українській землі. В нас українські паспорти. Тут ми народились, виросли і живемо. А значить з нами правда. І ми будемо обороняти свою землю від ворога.

Та окрім оборони своєї ділянки, командир взводу переймається питаннями підготовки своїх бійців. Йому не байдужа подальша доля захисників України, і яким саме буде наш державний щит за кілька років. На його переконання скажімо морпіх майбутнього це не обов’язково людина з горою м’язів. Це преш за все особистість з ясно і чітко сформованим державницьким світоглядом.

-         Нам часто доводиться виконувати завдання не притаманні морській піхоті, - продовжив розповідь морський піхотинець. – Але ми не робимо з того проблему. Треба значить треба. Тому тут в нас сила духа переважає над силою фізичною. От скажімо, ми ведемо активну розвідку і пошук слабих місць в передових позиціях  противника. Тих, хто б відмовився піти на завдання в нас нема.

Завдяки цій роботі  підлеглі «Ріддіка» вже обладнали кілка спостережних пунктів значно посунувши ворога в глибину. Бо зайнявши ту чи іншу точку морпіхи відразу починають окопуватись. Риють грунт навіть складних погодних умовах, і більшого чекають сильного дощу, снігу чи морозу. Адже тоді ворог не очікую, що в таких умовах хтось буде працювати. Але день-ніч, і терористи з подивом бачать, нові «опорники» морпіхів з вже розгалуженою системою оборони, які виросли перед їх носом немов би за якимось закляттям. Як правило наші бійці вибирають такі місця, з яких дуже зручно вести прицільний вогонь по позиціях терористів. Більшість з дій наших бійців, часто іде в розріз з застарілими положеннями ведення бойових дій. Адже в сучасних умовах та реаліях прописані багато років тому правила вже не діють. Та хлопці не бояться експериментувати, і таким чином пишуть вже сучасну бойову практику протистояння агресору. Вони постійно діляться отриманими знаннями і навичками. І навіть тут, як вони кажуть в «тилу передової» змогли організувати невеличкий тренувальний центр, на якому постійно вдосконалюють свої навички. Відпрацьовують певні тактичні дії та ходи.

-         От скажімо на днях ми своєю групою вдосконалювали дії бійців по охороні та обороні важливої колони, - розповів командир. – Відпрацьовували різні завдання і дії. Разом навчились не попадати, або знищувати новітні «сюрпризи» ворога з якими нам довелось зіткнутись останнім часом.

Готують в підрозділі і молодих бійців. Кожен, хто приходить сюди спочатку проходить своєрідне бойове злагодженя. Бойові побратими навчають новачка техніці маскування, скритного пересування переднім краєм тощо. Бо кожен має знати своє місце в бою, відчувати підтримку товариша. Власне тому, підрозділ «Ріддіка» навіть в складних умовах діє, як одне ціле. І морські піхотинці готуються, що в будь-який момент з міцного щита вони перетворяться на нищівний кулак, який виб’є ворога з нашої землі.

Тарас Грень. 

Майстер черпака й гранати

         Для смачного борщу потрібно не так багато інгредієнтів, їх знає кожна українська господиня. Та головне, що необхідно для того, щоб страва набула свого неповторного смаку – це вмілі руки кухара. Шкода, що через літери не можна передати всієї смакової гами справжнього українського борщу, який готує для свого взводу колишній кок, а нині морський піхотинець Євген. 

-         Так трапилось, що свою військову кар’єру, я починав на камбузі підводного човна Запоріжжя, - розповів Євген. – Був коком. Готувати люблю і вмію.

Коли Росія ганебно анексувала Крим, Євген вирішив, що не може просто так, склавши руки сидіти вдома, і тому вирішив стати морським піхотинцем. За штатним розписом він гранатометник. І зі своєю зброєю порається так само уміло, як і з кухонним приладдям. Багато разів він приходив на виручку своїм товаришам, рятуючи їх від ворожих обстрілів. Та його уміння від попередньої служби теж стає в нагоді. Бо готувати за 250 метрів від ворожих позицій хлопцям просто нікому. Тому після чергувань, коли всі інші ідуть відпочивати Євген спускається в один з уцілілих підвалів населеного пункту Водяне. Тут вже цілком його господарство – камбуз. Перше, що вражає це порядок і майже домашній затишок. Всі продукти знаходяться на своїх місцях. Біля столу, де їдять хлопці висить кольоровий телевізор. По ньому транслюються включно українські канали. Адже правдами і не правдами морпіхи здобули та встановили в себе супутникову антену.

-         Я вважаю, що хлопці мають їсти в спокійних умовах, і за той час, що вони мають на обід чи вечерю можна подивитись якісь новини, чи просто фільм, - продовжив Євген. – Це дозволяє переключатись від щоденного напруження несення служби на передовій.

В день мого перебування в гостях у цього підрозділу кок приготував для своїх побратимів смачний український борщ, на друге каша з м’ясом та варені яйця. А на довершення компот або міцний флотській чай. Всі страви він готує з тих продуктів, які централізовано видаються їм тиловими службами. Лише певні приправи докуповує, або просить у волонтерів.

-         Я принципово не додаю до своїх страв якихось харчових підсилювачів смаку, - поділився кок. – Вважаю, що все має бути смачно і так.

До речі, навіть з елементарного «сухого пайка», кок може приготувати до десятка різноманітних страв. І на його думку вони будуть поживними. Головне проявити фантазію, або бажання пошукати в Інтернеті рецепти.

-         Ми стоїмо зараз в селі, яке господарі покинули через постійні терористичні обстріли російських найманців, - розповів Євген. – Та з багатьма з людей, чиї хати тут є нам вдалось познайомитись. І господарі дозволили нам користуватись городиною та подами садів. Вони просять в нас за це лише одну єдину плату – якнайскоріше вигнати ОРДЛОвську нечисть з Української землі.

Також, морпіхи посадили і свій власний город. Цибулька, редис, різноманітна зелень стануть гідним додатком до флотського столу захисників України. Нещодавно, Євген разом з своїми бойовими побратимами склав складний іспит на право носіння чорного берету. Тепер він повноправний член великої міцної родини під назвою морська піхота. І буде гідно захищати свою землю підтримуючи товаришів в бою своїм влучним вогнем, а потім смачними власноруч приготовленими стравами.

Тарас Грень. 

Міцніший сталі

         Десяток розривів від ворожих мін  «прикрашають» неглибоку балку, по якій проходить передова лінія оборони України поблизу Широкіного.  Це місце старшина другої статі Артем Лаптєв  долає кілька разів щодня. І саме тут він зрозумів, що означає вислів «зазирнути смерті у вічі».

-         Коли впала перша міна, я просто не звернув на неї уваги, - розповів він.- Бо такі «шальні» простріли тут трапляються кожен день. Та вже після другої а потім третьої спочатку впав, а потім почав швидко бігти до наших позицій.

Тоді йому стало зрозумілим, що той обстріл це не просто випадкове «накидування» - це полювання на нього. Надто хорошою ціллю він є для ворогів. В такі хвилини життя немов би уповільнює свій темп.

-Я бачив, як наді мною пролітають уламки, продовжив розповідь. –Це направду, як у уповільненому фільмі. Здавалось бачу подряпини і тріщини на опеченому металі.  Страху не було. Не встиг напевно. Лише думав куди влучить в руку чи ногу. І просив Бога, щоб якщо і попало то менше. Бо треба буде скоріше вилікуватись і повернутись до хлопців.

         В той день йшов сильний дощ. Довелось бігти в суцільному болоті. Тай до всього ще й шнурки розв’язались. Саме шнурком зачепився за зламане дерево. От тоді він перелякався, по подумав, що отримав поранення. На щастя, його підрозділ швидко зреагував і подушив міномет ворога. А випадок зі шнурками став черговим приводом для сміху за вечірньою кавою.

-         Взагалі я мріяв стати звичайним стрільцем, - продовжив розповідь старшина другої статі. – Але коли потрапив до навчального підрозділу, то отримав пропозицію опанувати АГС. Подивився на нього і вирішив, що це моє.

У своєму виконанні АГС має свою, зрозуміло переважно військовим, елегантність. 30-й калібр, велика швидкість стрільби. Різноманітність завдань, які він може виконати. Звичайно спочатку було важко, бо важить цей «агрегат смерті ворогів» близько 47 кілограм. З самого початку з ним не лише важко бігати, але й просто неможливо ходити. Та за певних тренувань вчишся робити все швидко. І переміщатись, і заряджати гранати.

-         Коли я потрапив в АТО, то відразу був призначений на посаду старшого гранатометника, - пригадав морпіх. -  Тобто повністю відповідав за свою зброю. За те, як він добре обслужений, за те, як веде себе в бою тощо.

За час лужби було різне, та найспекотніше було літом 2016 року. Саме тоді під Широкіно йшли запеклі бої і у  гранатометника було чимало роботи. Потрібно було робити все, щоб не дати ворогу пристрілятись до наших позицій. Завдяки своїй прекрасній спортивній формі Артему вдавалось швидко міняти позиції, перебігаючи метрів 300-400. А це не так просто, адже на тобі вся амуніція, каска, бронежилет. Крім гранатомету ще й автомат з запасом патронів. Бо у разі чого доводилось  приймати  бій вже просто стрільцем.

-         Переживаєш, коли отримуєш команду вступити в бій. – каже гранатометник. – Команда на відкриття вогню,  отримання координат вже відбувається на автоматі. Та коли чуєш, що ціль уражена, то просто отримуєш величезне задоволення. Бо ворог отримав своє. Розплату за смерті і каліцтва наших хлопців. За ту біду, яку приніс на нашу землю.

Під час кожного бою старшина другої статі Артем Лаптєв знавав свій гранатомет з різних сторін. Навчився вести вогонь по навісній траєкторії та прямою наводкою. Коли російські терористичні війська пішли в класичну атаку з підтримкою танків, то наш герой майстерно відсік піхоту, що дозволило морським піхотинцям знищити всі ворожі броньовані цілі. 

         На полі бою гранатометник – це пріоритетна ціль для ворожих сил. По ньому завжди «працює» і окупаційна артилерія, і снайпери. При стрільбі за дальніх дистанцій, є велика ймовірність, що корегувальник ворога швидко вирахує позицію гранатомета.  Доводилось після кількох черг, швидко міняти місце стрільби. За переміщенням на полі бою противник слідкує дуже пильно. Але потрібно залишитись непоміченим, перейшовши на нове місце з важкою зброєю та боєкомплектом. За словами нашого героя, все це не катастрофічно. Бо він відчуває себе частино великої дружньої команди. Морпіхи підтримують і прикривають один одного в бою. І напевно це є головною складовою їх успіху.

-         Наш ворог боїться гранатомета, - поділився переконанням морський піхотинець. – Як тільки починає «працювати» мій АГС, то він відразу втихомирюється та забивається десь у свої нори. А це збережені життя наших хлопців.

               За словами гранатометника не потрібно недооцінювати  російських найманців, тай професійні війська сусідньої держави, які зараз окупували Донбас. Вони добре навчені тактиці, і швидко вміють знаходити та визначати пріоритетні цілі. Тому діяти проти них потрібно теж грамотно.

               Найдраматичнішим моментом за всю свою службу він вважає бій одного літнього дня 2016 року. Тоді завданням гранатометника було підтримати нашу контратаку, і вогнем «задушити» БМП ворога. А також стрільбою по площі «прикрити» наступ морської піхоти.

-         Справа в тому, що наші бійці дуже швидко подолали відстань, і майже в притул підійшли до позицій ворога, - пригадав Артем.-Я тоді дуже переживав щоб не накрити вогнем своїх. Але вони потребували моєї підтримки, тому я і діяв. БМП противника виїхала і почала вести по ним вогонь. Я мав «відвести її очі» від наших хлопців не зачепивши жодного морпіха. І тоді це вдалось. Крім того, я запалив ворожий бліндаж, і коли почув по рації, що хлопці на місці, і все без втрат то просто відлягло від серця.

               Потрібно зауважити, що той бій в цілому був вдалим для нас. Завдяки майстерним та злагодженим діям вдалось відвоювати позиції ворога, які він зайняв всупереч домовленостей в Мінську.

               На думку Артема, гранатометник має бути перш за все професійним військовим. Знати досконало всю науку ведення бою. Вміти читати поле бою, щоб діяти вчасно і впевнено. Будь-яку ціль потрібно вражати з першого разу, бо другого ворог просто не дасть. Крім того потрібно мати відмінну спортивну форму, бо носити гранатомет важко. А ще потрібно бути педантом. Скрупульозно виконувати  все, що пов’язано з стрільбою чи обслуговуванням АГС. Бо скажімо погано закріплена ніжка стойки може призвести то неточного залпу. А відсутність, чи неправильна чистка, до розриву гранати в стволі. Дрібниць просто не існує.

               На даний момент старшина другої статі Артем Лаптєв далі знаходиться на передових позиціях. І хлопцям від цього легше, бо провокації ворога, які робить з залученням стрілецької зброї придушуються швидко і майстерно за допомогою нашого АГС.

Тарас Грень.

«… Я вірю в Україну і Українців…»

Думаєте американці на передових лініях оборони України це міф? Ні. Вони тут є. Щоправда це цивільні люди, які за покликом власного сумління приїхали допомогти нам. Такі собі американські волонтери АТО. Одного з них можна побачити неподалік «лінії нуль», що проходить поблизу населеного пункту Гнутове. В Україні він простий турист, водій реанімобіля, який «підхоплює» наших важкопоранених.

-         В Україні я з самого початку вашого майдану, - розповів Пол.- І хоч я народився і живу в Північній Каліфорніі містечку Санта Роза, та не зміг терпіти того свавілля, яке творилось у вашій державі. Я подумав, що я можу зробити щоб помогти? І вирішив приїхати в Україну. До цього я вже двічі був у вас в гостях. І просто закохався в цю державу і її людей.

З самого початку він виконував виключно логістичні функції медичної допомоги на майдані. Крім того помагав переносити речі, встановлювати намети тощо. А ще підбадьорював наших людей. За його словами, здавалось все от-от і вирішиться. Та… Почалось вторгнення в Україну. І Пол вирішив залишитись. За короткий термін він вивчив всі головні дороги Маріупольського плацдарму. Знає, як найшвидше і безпечніше довезти пораненого до лікарні швидкої допомоги. Крім того дуже допомагає його 46-ти річний стаж водія автомобіля.

Дома, в Сполучених Штатах Америки його чекають син та донька. Хоч вони вже і дорослі та все рівно хвилюються за свого тата. Щодня вони зв’язуються за допомогою скайпу, та щиро цікавляться ситуацією на сході України.

-         Я і моя родина, ми високо оцінюємо шанси України на перемогу в цій війні, говорить Пол. – В Україні Росія зіткнулась з реальною проблемою. Ви проставили силу духу і волі проти сили зброї і підступності. Як би російські керівники не казали про велич вої псевдоімперіїї, вони сильно залежать від ціни на нафту, та інші енергоресурси. Тому санкції, які введені проти неї будуть діяти і приносити свого результату. А каталізатором є конфлікт у вас. І якщо Росія не візьметься за розум, то скоро може просто розвалитись. 

Будучи оптимістом Пол вірить, що все буде добре. І навіть не будучи військовим він захоплюється мужністю українських солдат.

-         Побувши тут, я можу з впевненістю сказати – я вірю в Україну і Українців. Ви – переможете, - підсумував на прощання Пол.

Тарас Грень.

-          

Морпіх Оленка

         В звичайному пішому строю її не вирізнити з поміж інших солдат. Такий самий як у всіх бронік, каска, автомат. Морпіх  Оленка, так її називають між собою  бойові побратими нашої героїні. Та на від міну від інших, виходячи на бойове завдання Оленка крім боєкомплекту бере з собою величезний рюкзак. В ньому засоби першої медичної допомоги.  Їх підрозділ зараз займає оборону на одному з найважчих рубежів під Маріуполем. Вона чи не най молодший боєць – її всього 19 років. І вже більше ніж півроку вона в морській піхоті.

-         Якби в мене був вибір змінити долю, я б ніколи не зрадила своєму вибору – морській піхоті, - каже Олена.  – Саме тут я відчула, що таке справжнє братерство.

Незважаючи на складність завдань, які перед «чорними беретами» ставить командування маленький військовий медик завжди зі своїм підрозділом.

-         Нам на багато спокійніше коли вона поруч, - поділився її побратим Андрій. – ми знаємо, що вона прийде і врятує. Хоча, най в неї не буде роботи.

Тарас Грень. 

Перший медик

Позиції цього підрозділу наших морських піхотинців знаходяться за лічені сотні метрів від ворога. За противником хлопці часто спостерігають не застосовуючи жодних оптичних приладів. Ворог постійно обстрілює наші позиції з забороненого озброєння. Чи не щодня відбуваються бойові зіткнення. Тому сподіватися нашим морпіхам доводиться лише на себе, бойових побратимів та… на завжди усміхнену дівчину Юлю. Саме на неї покладені обов’язки по збереженню здоров’я цих кремезних чоловіків.

Життя дівчини в підрозділі, який займає позиції на передових лініях оборони може здатись для чималої частини прекрасної половини людства  дуже аскетичним і суворим. Адже тут неможливо створити для неї, якісь особливі умови. Військовий медик має своє ліжко в бліндажі поруч з іншими. Тут немає окремої вбиральні чи душової кабіни. Так само як інші вона їсть вже такі набридлі макарони з тушонкою, і п’є  чай зі згущеним молоком. Проте, все ж таки відмінності є. На її ліжку лежить подарована волонтерами м’яка іграшка, а полички збоку все ж таки заставлені парфумами. Бо дівчина, навіть під постійним ворожим вогнем залишається дівчиною.

-                     Не можу сказати, що відчуваю якісь шалений дискомфорт, - поділилась Юля. – Так спочатку виникали деякі незручності, але хлопці в моєму підрозділі дуже тактовні, і завжди ставляться уважно до моїх потреб і прохань. Я всіх їх дуже поважаю, бо вони справжні чоловіки.

Слід сказати, що повага взаємна, адже хлопці знають, що за потреби тендітна Юля з важкою медичною валізою, за лічені хвилини опиниться на першій лінії оборони  в самій         гущині подій.  І її ніякі ворожі обстріли її не зупинять…

         …Про той випадок Юля розповідає, ковтаючи сльози.

-                     Тривожний сигнал поступив з позицій, які щойно обладнали наші хлопці. Двое «трьохсотих» - накрило під час обстрілу. Відразу схопила свою валізу, накинула бронік, взяла автомат, - розповідає дівчина. – Прикривати мене пішов командир роти. Бій був у розпалі. Але… в такі хвилини не думаєш про себе. В голові була лише думка, як там наші? Встигнути, допомогти…

Коли потрапили на позиції, то побачили, що поранені  хлопці були без свідомості. Відразу ж почала надавати першу медичну допомогу. Найважчого пораненого відразу евакуювала в тил, потім повернулась за іншим.

-                     Коли почали евакуацію другого пораненого, по рації передали, що перший мій поранений помер, - з сумом каже Юля. – Це був для мене шок. Адже важко собі це уявити. Я намагалась зробити все. Але… Я молю Бога, щоб цей випадок був в мене єдиним.

Родом Юля з мальовничого села Ульянівка Миколаївської області. Стати медиком вирішила для себе ще вглибокому дитинстві. А от чому вона замість білого халату одягнула каску і однострій?

-Чому я військова? – перепитала Юля. –А хто, як не я буде рятувати хлопців. Хтось же має робити і цю роботу. В решті решт хто має боронити нашу державу? То чому я маю лишатись осторонь.

На думку командира роти морської піхоти старшого лейтенанта Петра Олексюка,  присутність в його підрозділі дівчини – медика значно дисциплінує всіх. Бо хлопці намагаються слідкувати за собою. Не вживати лайливих слів, бути охайними тощо. А ще - новачкам просто соромно бути боягузами,  бо коли вони бачать, як Юля хоробро під вогнем противника виходить на позиції в них так би мовити «відкривається друге дихання». Та головне, що всі вони впевнені – у випадку чогось Юля їх врятує.

Тарас ГРЕНЬ  

Воїни трьох стихій

На небі, воді і землі

         А з вигляду всі вони звичайні люди. Такі як пересічні громадяни українських міст і сіл. Однак від інших їх вирізняє військова форма. А від військових всіх їх різнить чорний берет. Символ мужності, відваги та витривалості морських піхотинців. Та цей берет може носити далеко не кожен, хто служить в лавах морпіхів. Його потрібно не лише заслужити, а й вибороти здавши важкий екзамен на психологічну та фізичну стійкість. Власне це й зробили морські піхотинці, які обороняють підступи до Маріуполя.

          Здавалось би, що такого в цьому сталому морпіховському ритуалі. Він нібито актуальний лише в часи, коли країна веде мирне життя, і армії потрібні додаткові випробування, щоб визначити достойних називатись елітою. Навіщо людям, які тривалий час, під шаленими обстрілами, стримують наступ ворожих сил якісь додаткові умовності? Адже їх воля і так перевірена ворожим вогнем. Та для чорних беретів це щось схоже на священне таїнство посвяти до закритого військового ордену.

-         Чорний берет, це не просто елемент військового однострою, - зазначив командир роти морської піхоти капітан Павло Юрчук. – Його потрібно заслужити. Це наша головна розрізнювальна характеристика, складання якої має свої багаторічні традиції. І справа не в тому, воював чи не воював. А в тому, чи зміг скласти цей іспит.

Сама психологічна смуга перешкод складається з  тропи тривалістю в сім-десять кілометрів. Долати її потрібно у складі групи та з повною бойовою викладкою. Вдягнутому в стандартний бронежилет, каску та однострій. Будь-яке шахрайство чи хитрощі вважаються тут ознакою дурного тону і просто недоречні. Тобто всі бронежилети з пластинами, а магазини автоматів споряджені повним боєкомплектом. Тому всі ідуть однаково. Допускається лише допомога в тому, що твій товариш може взяти собі зброю більш слабшого. Бо проходження смуги перешкод це іспит не на час, а радше на вміння працювати в команді, бути одним цілим, вміти виконати поставлене завдання не індивідуально а працюючи у складі групи. Сам перелік завдань та тренувальних точок, як правило справа унікальна, і залежить від особливостей місцевості де проходить сам іспит. Цього разу «посвята» була однією з найскладніших. Адже складалась не лише з звичних колючих дротів, та вибухів. Було тут чимало диму, водних перешкод. А одну ділянку в прямому розуміння потрібно було йти по морю, тримаючи на плечах важку колоду. Як нагорода першому, хто з групи подолає всю смугу перешкод – можливість підняти і нести до фінішу прапор морської піхоти Військово-Морських Сил.

Розпочався іспит рано в ранці, адже через смугу мало пройти чимало морпіхів, які мріють назавжди змінити військовий піхотний кашкет на чорний берет. З кожною групою смугу долав спеціально підготовлений інструктор. Його завдання було слідкувати за тим, щоб група рухалась у суворо встановлених ділянках місцевості і всі сумлінно виконували завдання. Крім цього перехід між локаціями можливий лише у складі групи. Відставших не повинно бути. Якщо група спробує залишити когось без допомоги, то автоматично буде вважатись, що іспит не слали всі. Однак зі смуги можна зійти за власним бажанням. Про це на весь голос постійно кричать інструктори, підганяючи групу. Це такий елемент психологічного тиску. Адже ніхто з кандидатів на чорний берет не знає скільки ще лишилось дистанції, і які випробовування чекають попереду. Тому їх намагаються морально примусити не боротись далі. І якщо людина «зламається», то наступної спроби здати на берет може і не бути. Бо в морпіхах до слабкості духу ставляться з більшим презирством ніж до слабкості тіла.

-         Роблячи психологічний тиск на кандидатів ми не робимо різниці хто перед нами, чоловік, жінка, офіцер чи матрос, - розповів інструктор Сергій. – Всі вони мають розуміти, що під час виконання завдання тягнуть одного возика. І гендерні, чи якісь інші розрізнення тут просто не рахуються.

Особливістю цьогорічного подолання смуги перешкод стало те, що разом з чоловіками іспит складали  жінки, і навіть військовий капелан частини отець Андрій Зелінський. Він біг в одній з груп. Разом зі всіма. Так само одягнутий в броню і каску. Відмінностями від бійців було лише те, що в нього був відсутній автомат, а замість нашивки з військовим званням було написано слово «капелан».

-         Я вирішив пройти смугу, адже переконаний, що таким чином зможу почувати себе повноправним членом цього славетного військового колективу, - поділився враженнями отець Андрій. – Девіз капеланів – «Бути завжди поруч». А це означає розділяти з воїнами своєї частини і радощі свят, і труднощі служби. Скажу, що після складання іспиту відчуття просто чудові. Ти відчуваєш, що ти поруч. По справжньому поруч.

Військовий капелан отець Андрій знає що каже, адже він разом з військовими вже одинадцять років. На його особистому рахунку і стрибки з парашутом, і марші по 60 кілометрів, і каша з спільного банячка, і останній, поділений на всіх ковток води у флязі. До іспиту він додатково не готувався, бо кожного ранку незважаючи на погоду здійснює багатокілометрову пробіжку, та й «армійській досвід» стає в нагоді. Самим смішним, для себе, в проходженні смуги військовий священник назвав імітацію вибухів та артилерійського обстрілу. Адже за три роки війни всі морпіхи наслухались та відчули на собі більш потужні і цілком реальні вогневі удари.

Так само стійко перенесли всі труднощі і дівчата, які служать в частині. Однією з них була старший лейтенант Олександра Безсмертна. Разом з іншими вона падала в багнюку, евакуювала поранених. Єдиним послабленням стало те, що зважаючи на низький ріст дівчини, хлопці не дали її нести колоду на своїх плечах. Натомість вона йшла поряд в бойовій охороні.

-         Морська піхота це надзвичайні війська, - переконана Олександра. – Та той, хто потрапляє сюди має бути готовим до того, що тут всі рівні. Тут немає дівчаток, чи подружок. Ти – військовий. Все інше поза службою. От і зараз я почуваю себе щасливою, бо змогла разом зі своїм підрозділом пройти все від початку і до кінця.

Відразу після проходження смуги перешкод, командир батальйону морської піхоти майор Вадим Сухаревський вдягнув на кожного чорний берет. Закінчився ритуал посвяти урочистою клятвою морського піхотинця. Її бійці склали в символічному для себе місці. У підніжжі пам’ятника морякам-десантникам, які загинули під час визволення села Мєлєкіно від німецьких загарбників 8 вересня 1943 року.  Разом зі своїми бойовими побратимами урочисту клятву склав і сучасний герой морської піхоти військовослужбовець Микола Сінченко. Свого часу, в ході виконання завдань по обороні маріупольського плацдарму,  він був важко поранений кулею снайпера. На щастя лишився живий. Після тривалого лікування та реабілітації, хлопець зробив все щоб повернутись у свій підрозділ. І міцна флотська родина прийняла свого побратима. Бо він як ніхто довів свою стійкість духа і волю до виконання завдань.

Зараз воїни в чорних беретах обороняють стратегічно важливий для України пункт – місто Маріуполь. Вони стоять на найнебезпечніших ділянках. І ворог знає, що проти нього стоять солдати, які можуть вести війну з трьох стихій – повітря, води чи землі. І через війну нашими бійцями підкорена вже і четверта стихія – вогонь. Вогонь, який обпаливши їх зробив лише міцніше.

Тарас Грень. 

Гарячий Павлопіль

Незважаючи на 9- те травня ворог продовжує нагнітати обстановку. Найбільш складною ситуація є під Павлополем. 

-         За останні дні ми спостерігаємо значне загострення на ділянці нашої оборони, - розповів заступник командира роти по роботі з особовим складом Андрій. – ворог «працює» по нам зі всього що тільки є. єдине, чого до нас не прилітало за ці два дні то це ракети з систем залпового вогню. Однак ми чуємо пересування техніки противника, і очікуємо, що разом з 122 калібром до нас прилетять і ракети. Вчора і сьогодні нас обстріляли з артилерійської системи Д-30. Причому детонатори снарядів поставлені на затримку, і вибухають вже після занурення в землю. Таким чином ворог намагається зруйнувати наші укріплення. Стрілецькі обстріли ми вже втомились рахувати. Тут це ведеться постійно.

Коли стає дуже гаряче, наші бійці запрошують вогневу підтримку, щоб надати адекватну відповідь. Та ворог почав застосовувати нову тактику ведення вогню. Після обстрілу дає певний час, і наступні снаряди вже летять в карети швидкої допомоги, та медиків, які приїздять на позиції. Так само ворог застосовує тактику «не зайнятих позицій». Тобто він організовує попереду основного укріпрайону кілька вогневих точок. Вони до певного часу стоять порожніми. Але можуть «заговорити» в будь-який момент. При цьому російські найманці, вже традиційно запрошуть режим припинення вогню для нібито вивезення власних поранених та вбитих, а тим часом підтягують свіжу техніку, доставляють на вогневі позиції боєприпаси та особовий склад. 

-         З початку обстрілу ми намагаємось відразу визначити точку ворожого корегувальника, - розповів офіцер. – якщо нам вдається зробити це швидко, то обстріл припиняється.

За словами морських піхотинців, які зараз тримають оборону під Павлополем, відчутно, що за гарматними системами ворога стоять професіонали, які мають добрий вишкіл. Адже характер та якість ведення вогню показують багаторічний досвід.

-         Шахтар, чи комбайнер, що вчора полишили свою роботу просто не можуть так стріляти, - наголосив Андрій. – Зрозумійте, що будь- якою зброєю, чи то ножем чи гарматою треба вміти володіти. Щоб провести прицільні обстріли потрібно розумітись на артилерійських таблицях, тощо. Тому, в словах, що проти ЗСУ на Донбасі воюють прості цивільні люди це брехня.

Загалом протягом минулої і сьогоднішньої доби морпіхи нарахували близько ста розривів. І очікують збільшення інтенсивності обстрілу ближче до вечора. Та яким би не був шалений вогонь позицій наші бійці не залишать. І відповідатимуть ворогу так само адекватно.

Тарас Грень. 

Морські піхотинці урочисто поклялись

Морські піхотинці, які обороняють від ворожої навали Маріуполь склали урочисту Клятву.  Ритуал військовослужбовці провели  в символічному для себе місці -  підніжжя пам’ятника морякам-десантникам, які загинули під час визволення села Мєлєкіно від німецьких загарбників 8 вересня 1943 року. 

-        Чорний берет, це не просто елемент військового однострою, - зазначив командир роти морської піхоти капітан Павло Юрчук. – Його потрібно заслужити. Це наша головна розрізнювальна характеристика.

Разом зі своїми бойовими побратимами урочисту клятву склав і сучасний герой морської піхоти військовослужбовець Микола Сінченко. Свого часу, в ході виконання завдань по обороні Маріупольського плацдарму,  він був важко поранений кулею снайпера. На щастя лишився живий. Після тривалого лікування та реабілітації, хлопець зробив все щоб повернутись у свій підрозділ. І міцна флотська родина прийняла свого побратима. Бо він, як ніхто, довів свою стійкість духа і волю до виконання завдань.

Тарас Грень.

Приморська гаряча лінія оборони

Чи не щодня в повідомленнях прес-центру АТО ми читаємо про обстріли таких населених пунктів, як Гнутове, Лебединське, Широкіно, Водяне.

-         Провокації проти нас є постійними, - розповів командир роти морської піхоти старший лейтенант Петро Олексюк. – Противник намагається витягнути нас на бій, обстрілюючи нас з різних видів озброєння. Але останнім часом це в основному гранатомети і великокаліберні кулемети.

За словами офіцера, після першого травня бойовики значно  зменшили застосування важкого озброєння по нашим позиціям. Мається на увазі артилерії калібром 120, 122 та 152 міліметри. Однак, кілька днів тому, ворог застосував проти наших військових БМ-21 «Град». На наші позиції прилетіло до десяти ракет. Адекватну відповідь наші військові дають лише з узгодженням з старшим керівником. В основному це відповідь зі штатного піхотного озброєння.

-         Ми ведемо цілодобове спостереження за ворогом, - розповів спостерігач старший матрос Олександр Лукяненко.- В оптичні прилади спостереження видно, як ворог не припиняє укріплювати та вдосконалювати свої позиції. Всі нові вогневі точки ми виявляємо, і беремо на замітку. Всі їх дії відбуваються під нашим контролем, як то кажуть 24 на 7.

На цій ділянці оброни, неподалік тимчасово окупованого Комінтерново, по морпіхам в основному в день ведеться вогонь з кулеметів різних калібрів. Якоїсь системи в обстрілах немає. І на думку бійців, це свідчить про низький стан дисципліни в лавах ворога. Завдяки грамотним діям нашого командування морпіхи займають більш вигідні та добре обладнанні позиції, ніж ворог. Завдяки цьому вдається контролювати всі пересування противника навіть в його глибокому тилу.

-         Ми очікуємо загострення ситуації на початку червня, - розповів гранатометник матрос В’ячеслав Раннєв . – В них така тенденція - як піднімається трава та розпускаються листя. То банд формування стають агресивнішими. З чим пов'язаний їх такий циклічний синдром агресії, я просто не можу сказати. Але і минулого, і позаминулого року саме в червні вони починали посилювати обстріли, і навіть кілька разів ходили в атаки. Ми цілком готові дати їх відсіч. Але тепер після їх подібних провокацій ми не стоятимемо на місці. А зробимо все, щоб покращити свої позиції. Все буде добре.

Не припиняються провокативні обстріли і у Водяному.

-Ситуація в нас стабільно напружена, -розповів командир одного з взводів Ігор. – Однак ситуація контролюється нами. Ми відтіснили ворога з багатьох позицій звідки вони вели постійний вогонь по нас. Це видно по характеру їх обстрілів тощо. Крім цього значно покращили своє положення. Ворог продовжує порушувати всі домовленості. Часто нас обстрілюють з мінометів та артилерії великих калібрів. Буває, що по нас працює ворожий танк.

          Та незважаючи на це морпіхи продовжують укріплюватись на своїх позиціях.

-         Ми постійно, як тільки можна покращуємо окопи та бліндажі, - розповів командир відділення Євген. – Ми здатні дати гідну відсіч ворогу. І най нечувається. Бо воювати ми вміємо і свої вміння використаємо на всі сто!

Тарас Грень.