Святе місце

         За мирних часів це була звичайна двокімнатна квартира в якій жили звичайнісінькі мешканці Авдіївки. Та з початком російської агресії проти України люди були змушені покинути своє житло. Та й їх квартира вціліла чудом. Адже будинок було сильно зруйновано обстрілами російських найманців. Хоча…  Військові вірять, що від руйнування квартиру вберегла Ченстоховська ікона Божої Матері, та каплиця, яку організували тут капелани Збройних Сил України.

-         Ця ікона привезена до нас з Володимирського кафедрального патріаршого собору що у Києві, - розповів капелан отець Олександр. – Її на передову привезли монахи, що служать в цьому соборі. Вона намолена і має велику силу.

У вільний час, поміж обстрілами та бойовими завданнями сюди приходять захисники України. Вони моляться за здоров’я своїх близьких та ставлять свічки за загиблими побратимами. Тут можна відпочити душею, почерпнути сил, та додати наснаги. Зараз достеменно вже невідомо, як і чому капличка організувалась саме в цій квартирі. Але на одній з стін написаний лист від протоієрея УПЦ КП Сергія Вознесенького. В ньому він просить пробачення у мешканців квартири за вимушене вторгнення. І сподівається, що вони незабаром повернуться вже у мирні оселі. Сподіваються на це і українські бійці. Звичайно дорога до Бога в кожного своя. Але у військових вона як правило коротша. Бо веде через передову.

Тарас Грень.

На ворога чекають неприємні сюрпризи

         Всього три роки тому, це було пшеничне поле. Кожного літа воно вкривалось золотом налитого колосся. Та з початком російської агресії саме тут пройшла лінія оборони України. Вздовж родючої української чорноземної ниви тепер стоять передові рубежі оборони Батьківщини. Тут постійно неспокійно.

-         Час від часу сюди прилітає «Град-П», працюють снайпери, - розповів командир на позиції Вадим. – Іноді пробують приходити в «гості» ворожі диверсійні групи. Та хлопці, які служать в нас мають «густу кров». Налякати чи застати нас зненацька неможливо.

Хлопці, що несуть тут службу досвідчені вояки, і вже не перший раз стикаються з агресором. Багато хто з них мисливці. Тому на ворога, який намагається «промацати» слабину в наших позиціях чекає багато несподіваних і неприємних сюрпризів.

-         Ми – українці наскільки гостинні, настільки ж і нетерпимі до наших ворогів, - розповів боєць підрозділу Сергій. – І пригощаємо і воюємо з повною віддачею. Тому наші вороги кожного разу відступають з втратами. А потім як правило починається обстріл. Але то радше від безсилої люті.

За час оборони тут значно укріпили всі позиції. Побудували укриття. Ведуть постійне спостереження за діями ворога. І у випадку загострення наші бійці дають швидку, адекватну та точну як скальпель хірурга, відповідь.

Тарас Грень. 

Офіційний візит представників Держдепу США до району проведення АТО

З відвідування штабу оперативно-тактичного угрупування «Донецьк» розпочався візит в район проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей офіційної делегації Державного департаменту США, яку очолив  спеціальний представник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер. Разом з ним до району проведення АТО прибула Надзвичайний та Повноважний Посол США в Україні Марі Йованович,  співробітник Держдепартаменту США Лейн Бал, військовий аташе при Посольстві США в Україні полковник Пол Шмітт та інші посадові особи. Делегацію зі сторони Збройних Сил України супроводжували керівник Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей генерал-лейтенант Олександр Локота, директор Департаменту воєнної політики, стратегічного планування та міжнародного співробітництва Міністерства оборони України генерал-майор Анатолій Петренко.

         Гості ознайомились зі специфікою керування військовими формуваннями під час ведення бойових дій, структурою та організацією військовим управлінням тощо. Українські військові отримали високу оцінку від американських колег. 

Не забудемо і не пробачимо

Від цього пам’ятника до ворожих позицій всього кілька сотень метрів. Потужна броньована машина. Вогневий щит Батьківщини. Тепер він героїчний пам’ятник. Перший пам’ятник, що знаходиться на передових позиціях оборони, встановлений на честь воїнів Збройних Сил України, які віддали своє життя за свободу нашої держави. Першого лютого 2015 року екіпаж під орудою молодшого сержанта Олексія Осташевського вийшов на рубіж для того щоб зупинити озвірілих російських найманців, що штурмували Дебальцеве.

Мужні танкісти 17 танкової бригади здійснили неможливе. Переважаючі сили ворога були на деякий час зупинені. Це дало можливість врятувати чимало життів українських бійців, яким вдалось відійти до другої лінії оборони. Однак. Наші бійці поклали своє життя на вівтар свободи України.

З вдячністю бойові побратими на місці гибелі героїчного екіпажу встановили пам’ятний знак. Їх не злякали ні постійні ворожі обстріли, ні робота російських снайперських груп. Незалежно ні від чого, тут встановлено пам’ятний камінь і піднято Державний Прапор. А обгорілий остов танка і далі скерований в бік ворога. Це мовчазне нагадування всім загарбникам, що українці більше не бажають російського рабства. І будуть боронити свою державу від московської орди до останнього подиху.

Прізвища командира танка молодшого сержанта Олексія Осташевського, механіка водія молодшого сержанта Василя Денисюка, навідника старшого солдата Костянтина Ткачука будуть золотом вписані в історичну пам'ять нашого народу. Сподіваюсь про них знімуть фільми і будуть розповідати на уроках історії, як приклад героїзму та мужності, завдяки яким Україна відстояла свою незалежність.

Тарас Грень.

Фортеці оборони України

24 години на добу і 7 днів на тиждень. Використовуючи кожну вільну хвилину, сонячний день, чи відсутність обстрілів. Військовослужбовці вдосконалюють свої позиції. Все глибше і глибше зариваються в грунт, встановлюють нові накати перекриттів, оперативно відновлюють знищені обстрілами позиції.

-         Тут змушувати нікого ні до чого не потрібно, - наголосив командир взводного опорного пункту «Шахта» Олег. – Хлопці розуміють для чого потрібно постійно вдосконалювати і покращувати свої позиції. І хоча земля в нас важка, ми робимо все, щоб бійці були в безпеці.

Завдяки добре обладнаним та замаскованим позиціям наші бійці ведуть постійне спостереження за ворогом, а за потреби дають гідну відсіч путинським посіпакам.

Тарас Грень.

Боги війни змагались за місце на військовому олімпі

Артилеристи, які зараз обороняють Україну на Донецькому напрямку пройшли змагання на кращий артилерійський розрахунок. Для того, щоб взяти участь в цьому заході, до спеціально підготовленого полігону прибули гармаші, яких в АТО називають «снайперами великого калібру». Звичайно, майстерність кожного розрахунку вже неодноразово підтверджувалась в запеклих артилерійських дуелях з російськими агресорами. А оцінками для них є кількість знищеної ворожої техніки та особового складу, які посягнули на територіальну цілісність України. Та жвавий азарт стати «першим серед кращих» зробив свою справу.

Всі змагання були поділені на два етапи. В першому «боги війни» складали іспити на свою специфічну артилерійську підготовку. Приведення до бою, розрахунки, ураження цілей. І на все це відводилось не те що хвилини, а лічені секунди. До честі українських вояків, існуючи нормативи вони перекривали вдвічі, а то й втричі.  До речі, в кожному артилерійському підрозділі, незалежно від того, стоять вони на передовій, чи в тилу створені спеціалізовані смуги перешкод, та тренувальні майданчики. Використовуючи їх українські гармаші відточують власну майстерність з огляду на сучасні виклики окупантів.

Боротьба була запеклою. Незважаючи на те, що більшість артилеристів з 2014 року пліч о пліч захищають нашу державу, в змаганнях вони показали справжній дух боротьби та військової майстерності. Компетентне журі досить довго не могло визначити переможців. Адже надто малим був розрив у показниках. Всі артилеристи показали високий рівень підготовки і умінь. Та разом з тим переможцями стали розрахунки, які очолюють молодші сержанти Дмитро Ремез та Костянтин Баландін. Відразу після змагань артилеристи повернулись до своїх підрозділів. Вони запевнили, що у разі ескалації конфлікту ворог дуже швидко отримає те, що заслужив.  

Тарас Грень. 

«…так, я маленька. Але я – бойова одиниця!..»

Навряд Володимир Вікторович  забираючи з пологового будинку свою дружину Марію, і невеличкий пакуночок з чарівною донечкою, думав, що мене близько двох десятків років, і ця маленька дівчинка перетвориться не просто на красуню, а на справжнього воїна – захисника Батьківщини. Сьогодні, старший лейтенант Олександра Безсмертна прес-офіцер 36 бригади морської піхоти. Нещодавно склала іспит на носіння чорного берету, має великий реальний бойовий досвід. Та про все по порядку.

  В рідному Сашиному місті Хмельницькій, немає моря, човнів і чайок. Та власне дівчина мріяла і не проте. В їх домі був чорно-білий телевізор «Весна», по якому маленька Саша дивилась балет. Тому перша її мрія була стати балериною. Однак не дозволив зріст, надто вона тендітна і маленька. Наступним бажанням було стати лікарем. Дівчина навіть успішно склала іспити в два цивільних медичних навчальних заклади.  Та самим сильним бажанням було - стати військовим журналістом. Не просто цивільним репортером, який час від часу приїжджає у війська, а саме носити погони, щоб бачити і розуміти життя армії, жити цим життям. Однак, на час коли наша героїня доросла до можливості поступати у військовий вуз, військову журналістику вже було знищено. Єдину в нашій державі кафедру, яка готувала цих спеціалістів, у Львові, було зруйновано, викладачів звільнено.

-         Ще у 2010 році, я просто поїхала погуляти по Києву, - розповідає Олександра. - Якось само-собою я потрапила до Києво-Печерської Лаври. Там є фонтан біля якого люди загадують бажання. Я загадала поступити у військовий навчальний заклад на спеціальність журналістика. І бажання хоч частково здійснилось. Коли я склала вступні іспити, то мені прийшли листи з запрошеннями до трьох вузів. Двох цивільних і військового. Я обрала офіцерську кар’єру.  На момент мого вступу до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальності військового журналіста  там вже не було. Тому я пішла навчатись на фах «культурологія». І зараз я магістр дуже специфічної спеціальності - культурології.

Завдяки грамотно побудованій навчальній програмі, Саша змогла розібратись в специфіці служби всіх сухопутних підрозділів. Практикувались в роботі на посадах заступників командирів підрозділів по роботі з особовим складом та начальників клуба. Незважаючи на вік, та початкове військове звання Олександра разом з товаришами шукала однодумців і намагалась покращувати та змінювати культурно-просвітницьку роботу у військах. А з початком АТО, то вони започаткували практику занять з особовим складом по веденню інформаційної війни, морально-психологічного забезпечення бою тощо. Після завершення навчання її розподілили в одну з частин Військо-Морських Сил. Це не збентежило цілком сухопутну, на той час, дівчину а навпаки додало певного азарту в її службі. Та все ж вона мріяла про військову журналістику. І тому за кілька місяців перевелась в бригаду морської піхоти на посаду прес-офіцера.  

-         Власне на цій посаді я відчула себе і журналістом, і те, як потрібно працювати з журналістами, - каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Це дуже важливо і потрібно. Показувати правду про лінію фронту. Казати про тих, хто захищає Україну. Демонструвати «обличчя фронту».

До морпіхів приїздить багато цивільних журналістів. І на думку Олександри це добре, бо підрозділи «чорних беретів» стоять в дуже складних місцях. Часто там немає ні мобільного покриття, ні навіть електрики. Тому зв'язок з рідними стає певною проблемою. Олександрі доводиться спілкуватись  з хлопцями та їх батьками. Бути таким собі провідником між ними. А коли батьки бачать своїх дітей по телебаченню, то зазвичай дякують. Бо це найкращі «привіти» до дому. За словами офіцера, їй працювати з місцевими журналістами і легко і цікаво. Бо всі вони налаштовані за Україну. Завжди готові виїхати в найважчі місця. І роблять так, щоб їх інформації не надали шкоди хлопцям.

-         Мені дуже приємно бачити, що журналісти просто товаришують з нашими хлопцями, часто приїздять до нас не по журналістському завданню, а просто в гості, - поділилась Олександра. – Морські піхотинці чекають їх. І навіть десь забирають свій час від сну, залишаючи його на спілкування з представниками преси.

Хоча з самого початку морські піхотинці досить неприйнятно ставились до роботи журналістів. Боялись давати інтерв’ю, пускати на позиції тощо. Вважали, що представники мас-медіа обов’язково викажуть ворогу вогневі точки, чи якось не коректно розкажуть про роботу військових. Олександрі, як прес-офіцеру довелось провести чималу роботу, щоб між військовими і журналістами виникла взаємна довіра та симпатія. І її труди принесли гарний результат. Командири підрозділів почали самі звертатись до неї щоб запросити до себе журналістів. Показати яким чином терористи нищать інфраструктуру Донбасу, розповісти про порушення домовленостей. А головне показати, що морська піхота не здає позицій, а стоїть все міцніше на своїх рубіжах.

Та не все просто в роботі прес-офіцера. Є дуже складні моменти. Найважчим для себе старший лейтенант Олександра Безсмертна вважає робити сповіщення про загибель своїх бойових побратимів. Бо не передати писаними літерами ту гіркоту душі і важкість серця, коли сьогодні бачишся і вітаєшся з людиною. А завтра його взнаєш, що його забрала війна. І попри сльози розпачі потрібно виходити перед камери, до журналістів та розповідати про останні події.

-         Мене часто питають, чи важко тендітній дівчині встановити свій авторитет в суто чоловічому колективі? – продовжує Олександра. – Моя думка, що все справа не в статі, чи фігурі. Справа в самій людині. І коли ти маєш ціль, то можеш її досягнути. Направду я дуже вдячна нашому командуванню, за те, що старші офіцери розуміють важливість автономної роботи своїх підлеглих. Вони дають нам самореалізовуватись.

Знання отримані в академії для Саші не просто сталий елемент. Вона постійно намагається вдосконалюватись. Читає чимало літератури по організації зав’язків з пресою та громадськістю, намагається знайти дані про те, як працюють подібні офіцери в інших арміях світу. А головне, намагається бути серед своїх офіцерів, сержантів та солдат. Будь то на передовій чи в тилу. Вона не обмежує своє спілкування стінами кабінету, не вимагає якихось безтолкових папірців чи звітів. В її розумінні робота прес-офіцера полягає в багато чому іншому.

-         На початках часто траплялось так, що приходиш в підрозділ, починаєш говорити з хлопцями і з тобою спілкуються, - каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Спочатку як з дівчиною, але в ході бесіди, як з спецом. А потім дивляться на мій погон і з подивом перепитують: «ти що офіцер?».  Я в них багато чому вчусь. Не боюсь перепитувати, якщо щось незрозуміло чи не ясно. Бо мати ґрунтовні класичні знання це добре. Але ще краще коли вони підкріплені практикою.

Крім цього, на думку офіцера, є чимало питань про які бійці просто самі не скажуть. Але більшість проблем та недоліків в військовому житті,  можна вирішити, чи просто покращити. Головне спитатись і почути, що тобі кажуть. А потім зробити висновки та втілити їх в життя. Власне тому, у морпіхів чи не найпрогресивніше ніж у всіх Збройних Силах України керування.

-         Нехай я маленька, - каже Олександра. – Але я – бойова одиниця! Я ніколи не питаю, що держава зробила для мене. Я ставлю перед собою питання, що я зробила для своєї Батьківщини. Мій шлях розпочався в армії. Тут я зустріла однодумців з якими ми робимо реальні речі, щоб збудувати нашу країну. І ми це зробимо якісно!

Нещодавно старший лейтенант Олександра Безсмертна склала складний іспит на право носіння чорного берету. Разом зі своїми бойовими побратимами вона пройшла складну багатокілометрову смугу перешкод. А після цього в урочистому строю поклялась бути вірною Україні.

Коли закінчиться війна, Олександра мріє зробити так, щоб про подвиг сучасних героїв не забули нащадки. Адже саме люди, які зараз захищають Україну можуть стати одним з тих елементів, що об’єднають нашу державу. І на превеликий жаль за чотири роки війни ми і досі не маємо жодного художнього фільму чи серіалу героєм яких був би солдат Збройних Сил України. Цю помилку пропагандистів і бажає виправити старший лейтенант Олександра Безсмертна.

Тарас Грень. 

Жити небом

В нього завжди спокійний добрий погляд та міцний потиск руки. Бути пілотом військового гелікоптера справа не для нервових людей. Начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації підполковник Олександр Соломаха один з найдосвідченіших пілотів, яких сьогодні має Україна. Його наліт вимірюється тисячами годин проведеними в повітрі. І чимала частка цього нальоту припадає на різноманітні миротворчі місій, в яких брав участь пілот. Свій «миротворчий стаж» він розпочав у 2005 році. Ліберія, Конго, Кот-д’Івуар в цих країнах він випробував небо на міць гвинтами свого вертольота.

— Я пам’ятаю часи коли у льотчиків було мало польотів в Україні, — пригадав пілот. — А хлопці, які йшли туди мали наліт лише за одну ротацію від 200 до 400 годин. Зрозумійте, що для льотчика це теж саме що й для шофера — наліт, політати, набути якогось досвіду, побачити світ. Ми просто живемо в небі, і живемо небом.

Злі язики часто пліткували за спиною миротворців, що мовляв, вони їдуть у місії лише з однією метою – заробити грошей. Такі собі військові туристи у погонах. Та за словами Олександра Миколайовича на той час платили у місії мало близько 800 доларів, але в Україні грошове забезпечення практично знімали, тобто грошова зацікавленість у місіях тоді була мінімальна. Навіть в 2011 році, коли в Україні підняли зарплату до 8 тисяч (на той час це було майже 1000 доларів), то в місії вона залишалася незмінна. Тобто матеріальної вигоди ніякої не було, пілоти йшли туди заради нальоту годин, та щоб підтримати на високому рівні імідж держави.

— У місіях доводилося багато літати бувало таке що наліт складав 80-90 годин на місяць, а це досить нелегко дається пілоту, — пригадав Олександр Миколайович. — До того ж кліматичні умови там для нас зовсім несприятливі. Небо там не те щоб складне, воно там для нас незвичне. Не таке як  в нас. У Ліберії, наприклад, дуже велика вологість, яка досягає 90 відсотків. Через неї виникає багато труднощів, навіть й поломки техніки. Відмови давала електроніка, бо через сирість закисали контакти і траплялися відмови тощо. Кліматична специфіка одним словом.

Українським екіпажам доручали складні і відповідальні польоти. Вони виконували транспортно-бойові завдання. Наприклад, перевезення особового складу, евакуація військовослужбовців, підвезення озброєння та боєприпасів, евакуація поранених тощо. Часто доводилось виконувати гуманітарні місії: доставляти воду, продукти, медикаменти в ті місця, куди не могли потрапити наземним транспортом.

— З місцевим населенням стосунки  були мінімальними давалося взнаки різниця в мовах, — поділився пілот. — В основному намагалися спілкуватися англійською простими фразами. З власного спостереження скажу, що ставлення до українців у місцевого населення, де ми виконували миротворчі місії, у принципі позитивне. Ми старалися всебічно допомагати місцевим людям, особливо дітям. Там є дитячі будинки, то ми часто відвозили туди продукти, яких в нас було у надлишку. І кожного разу, це була велика подія для простих людей.

Домашні Олександра Миколайовича завжди з хвилюванням чекали його повернення до дому. Бо завдяки своєму високому класу, він завжди був потрібним пілотом. Часто траплялось так, що між місіями було всього кілька місяців.

— Дававсь в знаки  брак пілотів і мене кожного разу просили поїхати  у чергову місію, а моя натура така, що я не міг відмовити, — з усмішкою розповів Олександр Миколайович. — І це не дуже подобалося дружині. Адже дома є чимало справ, які покладаються цілком на чоловічі плечі.

На відміну від пересічних мандрівників світом, Олександр Миколайович, не займався збором якихось сувенірів, притаманним тим чи іншим країнам. З собою завжди привозив по кілька статуеток, які потім щедро дарував друзям на згадку.

Коли в Україну прийшла війна, військові пілоти відразу встали на захист Вітчизни. Їх швидкі гвинтокрили рятували вже українських поранених, та перевозили наших військових. Наш герой в числі перших пішов в АТО. І ніколи не відмовлявся від ротацій на схід України. Навіть в поточному році вже два місяці провів на Донеччині.

А на запитання «Чи є якась різниця між миротворчою місією і АТО?» військовий льотчик із болем у голосі відповів:

— Так є! І вона дуже велика. В основному психологічна, тому що тут війна точиться на території нашої країни і потерпають прості мирні люди. Пілоти літають і з висоти бачать зруйновані мости, хати по селах. Десь бойовики підірвали електростанцію, перекрили дорогу… Серце просто крається від розуміння, що основний тягар конфлікту несе мирне населення. Люди не мають роботи через руйнування підприємств, інфраструктури, позбавлені матеріального прибутку. Це просто злочин проти України і українців.

Незважаючи на своє друге професійне свято Міжнародний день миротворців ООН начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації Олександр Соломаха знову в повітрі. Спираючись на українське небо, його гвинтокрила повітряна машина виконує чергову важливу місію. Місію, яку можна довірити лише справжньому повітряному асу.

Вадим Бакай;

Тарас Грень.

На знімку: Начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації підполковник Олександр Соломаха;

Аеродром Маріуполь травень 2017 року – медевак виконує екіпаж підполковника Олександра Соломахи.

«Вертолітна душа»

Якщо у вертольота є душа – то ця душа борт технік гвинтокрилої машини. Бо саме він є тими руками і мозком, що змушує безперебійно співпрацювати тисячі деталей, сотні механізмів та десятки систем гелікоптера. Всі, в кого ми запитували про старшого авіаційного бортового техніка-інструктора ескадрильї капітана Олександра Чернихевича казали, що це людина надзвичайно веселої вдачі, і беззаперечно глибоко, всім серцем, закохана в свого металевого птаха. Власне біля нього і відбулось наше знайомство. Олександр Володимирович якраз готував гвинтокрил, до виконання чергового завдання.

— Першим механізмом у дитинстві який я розібрав це був будильник, — зі сміхом пригадав капітан Олександр Чернихевич. — Я вирішив його змастити, олією. Він попрацював ще кілька днів і встав — олія була зайвою. Після цього батько був змушений купувати новий будильник.

Тато Олександра був військовим. Служив свого часу у залізничних військах, а зараз у відставці на пенсії. Та все рівно залишається беззаперечним авторитетом для нашого героя. Власне тому, коли стало питання польоту в першу миротворчу місію капітана Олександра Чернихевича, він не вагаючись схвалив рішення свого сина.

— Перша моя місія відбулась у 2004 році в Сьєрра Леоне, — розповів Олександр. — Потім Ліберія, Кот-д’Івуар, Конго.  Загалом я пройшов шість миротворчих місій. В родині до моїх відряджень ставляться із розумінням. Я ж військовий і виконую наказ.

За словами  капітана Олександра Чернихевича у кожній країні, що йому довелося побувати суть місій схожі. Завжди основним завданням миротвоців є розведення конфліктуючих сторін.  Примушення їх до миру, забезпечення гуманітарної допомоги. Головна складність полягає у тому, що люди у кожній країні дуже специфічні.

— Ситуації були різні, але мені найбільше сподобалося населення в Кот-д’Івуарі, — пригадав Олександр. — Там дуже приємні люди. І хоча там існують маленькі ворожі групки, по них не можна судити про країну загалом. Люди привітні, працьовиті та відповідальні. Для порівняння, у Ліберії працювати не люблять, поки не запросиш все залишиться на своїх місцях. В Конго взагалі все по-інакшому. Адже це досить велика країна. Контраст життя, спілкування, менталітету очевидний.

Складність роботи борттехніка полягає в тому, що вузли і агрегати наших гелікоптерів через вологий клімат і специфічну атмосферу, часто «живуть своїм життям». І крім цього, на велике переконання Олександра, його машина теж має свою вертолітну душу. Тому, під час ремонту та обслуговування він завжди розмовляє з цим велетенським металевим птахом. Бо на переконання техніка, тільки так можна відчути, що «хоче» машина, чому вона веде себе так, а не інакше.

— Під час миротворчих місій дуже важко розказати про якісь складні ситуації. В нас тут вдома зараз ситуація набагато складніша тому немає певної градації, — наголосив капітан Олександр Чернихевич. — На Схід України вирушив 7 березня 2014 року, коли ще не було оголошене АТО, а зараз вже й не складу числа тому, скільки разів я виконував завдання на Донбасі.

На традиційне запитання, чи змінилось би життя офіцера, якби була можливість повернутись у минуле та виправити свій вибір він відповів:

— Якщо б повернувся у випускний клас школи, коли обирав свою майбутню професію, все одно б вибрав професію авіаційного техніка — це саме моє, особисте.

День миротворця він зустрічає із добрим настроєм, святковим. Але у техніка завжди є робота. А те, що був у миротворчих місіях його радує, тому що служить не даремно і користь приносить не тільки родині, а й суспільству та Вітчизні.

— Олександр означає  захисник,  — каже офіцер.  —  Тобто захищає і приносить мир. Так мене назвали мої батьки і я надзвичайно пишаються тим що я миротворець.

Вадим Бакай,

Тарас Грень.

На знімках: старший авіаційний бортовий технік-інструктор ескадрильї капітан Олександр Чернихевич.

Добрий доктор «Бармалєй»

         Замість зброї на його оперативній кобурі два зажими, ніж і рація з терміновим викликом. З першого погляду, його можна сплутати з представником мусульманського світу. Надто харизматичною є його борода, та власне і весь його вигляд. Та направду він веселий звичайний молодий хлопець. Патріот України, який  з самого початку прийшов на передову, аби своєю працею помогти державі відновити свої кордони. Знайомлячись не називає ім’я, лише свій позивний – «Бармалєй».  В своєму нормальному цивільному житті він фельдшер – анестезіолог реанімації політравми лікарні швидкої допомоги Харкова. Іншими словами це місце куди привозять постраждалих дорожньо-транспортних пригодах, під час вибухів в будинках, падіння з висоти тощо. Іншими словами медицина катастроф але в стаціонарному приміщенні. Але разом з іншими лікарями він об’єднався в добровольчу медичну дружину відомою як «Передовий медичний шпиталь імені Миколи Пирогова».

-         Я відчуваю серцем, що тут я більше потрібен  ніж де інде, - каже він. – Мої знання і навички тут в нагоді. Бо хлопці потрапляють до нас з передка з важкими і складними травмами. До честі сказати, медики на передовій добре роблять свою справу, але ж ми можемо більше!

Тому, поранених стабілізують і швидко доправляють до лікарні в Маріуполі. Руки «Бармалєя» в такі секунди просто пишуть майбутню долю пораненого. Бо від того, як він надасть допомогу буде залежати і тривалість і якість реабілітації бійця. Все від машини, до медичного рюкзака з ліками в нього укомплектовано людьми і волонтерами.

-         Тут все просто, - каже лікар. – Спочатку зупиняємо кров а потім починаємо лікувати. Кожен з лікарів має при собі по кілька турнікетів. А рюкзаку набір кровоспинних препаратів. Доставляти поранених в лікарню нам допомагає наш реніамобільчик.

Крім допомоги вже в конкретній біді, «Бармалєй» разом з своїми товаришами постійно проводить з бійцями заняття з надання першої медичної допомоги. Але кожного вечора в тихій молитві до Бога він просить, щоб його заняття як «добрий доктор «Бармалєй» відійшло у минуле. А захисники України так і не потребували його вмінь і навичок.

Тарас Грень.