Там, де гори торкаються хмар

Дорога у Карпати завжди мальовничо-чаклунська. Скільки б не їздив нею, здається, що наче вперше бачиш гори, які поволі насуваються на тебе, і бачиться, що ще якась хвилина – і вони розчавлять тебе, мов комашинку. Аж ні. Шлях робить різкий виворіт, і ти далі рухаєшся між зелених пагорбів древніх Карпатських гір. Саме ці гори досі ховають у собі чимало таємниць. Таємниць, про які не знає навіть всюдисущий «ГУГЛ-МЕП», показуючи на екрані замість картинки невеличку білу пляму.  Про одну з них розповідь піде далі.

Об’єкт «С»

Якщо вам коли-небудь припаде шукати в Івано-Франківську людину за поштовою адресою вулиця Авіаційна,16, то навіть і не починайте. Бо такого будинку у старовинному Станиславові ніколи не було. Хоча адреса офіційно існує вже п’ятдесят років! І за нею криється не багато і не мало, а ціле військове містечко з майже двотисячним населенням. 

Це одна з 13-ти центральних баз зберігання ядерних боєприпасів колишнього Радянського союзу, так званий «об’єкт «С» (саме за такою номенклатурою рахувались подібні установи в надтаємних документах того часу). Знаходиться вона за 70 кілометрів від обласного центру в ущелині поблизу карпатського селища Делятин.  За часів СРСР тут обслуговували ядерні боєголовки стратегічних, тактичних та міжконтинентальних ракет, що несли чергування від Молдавії і Закарпаття до Чорного моря. З розпадом союзу частина залишилась, та профіль її роботи змінився докорінно.

Правда і міфи про «Делятинську таємницю»

   До самого військового містечка веде нічим не примітна вузька селищна дорога. Коли їдеш місцевими вибоїнами та ямами, то важко віриться, що вона веде до колишнього надтаємного і одного з найбільш фінансованого об’єкту нашої країни. Однак, таємність вимагала, і генерали різних рангів, що приїжджали час від часу сюди, «струшували з себе паркетний пил», гицаючи машинами вздовж гуцульських хат.  Від’їхавши майже чотири кілометри від центральної траси Івано-Франківськ-Яремче, несподівано за поворотом наштовхуємось на КПП. Зроблено воно на кшталт блок-постів. Поперек дороги два бетонних блоки, високі металеві ворота міцно замкнуті колодкою.  Суворий контроль документів, звірка з даними контролюючих органів. Хоч часи міняються, та порядок все ж таки залишився. Незважаючи на те, що у військове містечко «Делятин» зараз їздить цивільна маршрутка, неодноразово заїжджають автомобілі, які обслуговують місцеві магазини та бари, потрапити на територію містечка можливо лише за спецперепустками.

 Дорога від КПП до жилого містечка – це ще шість кілометрів гірської траси. Зрідка по узбіччю можна побачити старі яблуневі сади, за формою яких можна вгадати, де стояли селянські хати. Свого часу тут було велике село Луг, яке за рішенням Сталіна було повністю переселене, а хати знищені.  Одна з найпоширеніших напівбайок про утворення бази розповідає про те, що ніби Лаврентій Берія навмання тикнув пальцем в карту Карпатських гір і наказав створити там найпотужнішу базу. Віриться в це важко. Адже насправді надто добре вибране місце для розташування бази – в середині довгої карпатської ущелини, яку надійно прикривали гори. Однак частка правди в розповіді про створення бази є, бо довгокілометрові тунелі у тверді гір пробиті працею багатьох тисяч в’язнів тодішнього СРСР.  Місцевих жителів до робіт не залучали і вони навіть не здогадувались, що там робиться за колючим дротом, яким було обнесено всі гори навколо. Відповідно до створеної радянськими контррозвідниками легенди всі, хто служив тут за часів союзу, мав не що інше, як московську(!) прописку. Діти вчились у московській середній школі №131, молодші ходили у московський дитячий садочок. Місцеві магазини теж були на забезпеченні столиці. Тому тут навіть у найважчі часи можна було придбати й ікру, і дорогий одяг, і побутову техніку.  Були у містечку і свій пологовий будинок, і своя лікарня. Однак потрапити сюди, зрештою, як і виїхати, можна було лише у спецвагоні з закритими вікнами, що зовні нагадував звичайнісінький плацкартний вагон. Для маскування основного завдання частини її було класифіковано як авіаційну винищувальну. На самому видному місці (яке добре можна продивитись як з літака, так і з космосу) було встановлено постамент з корпусом винищувача МІГ-15, всі військовослужбовці носили тільки льотну форму. Уся символіка на клубі та інших будівлях містечка свідчила виключно про авіаційне спрямування служби. А на додачу, щоб було більш переконливо, якщо на якійсь із туристичних баз в Карпатах зненацька з’явиться іноземний нишпорка, кілька разів на тиждень над військовим містечком пролітали справжні літаки, які опускались чи не до дахів і стрімко злітали над горами. У тих, хто відпочивав в Яремчі чи Ворохті, і справді складалось враження, що літаки злітають з якогось невидимого гірського аеродрому.

Щодо оборони цього надтаємного об’єкту, то теж було продумано все до дрібниць. У скелях створили низку підземних ходів, що поєднували систему бункерів, ДОТів та ДЗОТів. Гори навколо обтягнули мережею колючого дроту з цілою системою надсучасної сигналізації. Тому, хто наважився б штурмувати цей об’єкт, довелось би докласти великих зусиль, адже самі гори виступають тут надійним природним захистом, слугуючи стінами цього своєрідного гірського форту. До речі, саме в цьому місці було вщент розбито одне з найпотужніших радянських партизанських об’єднань – загін Сидора Ковпака. За різними розсекреченими даними, на момент розпаду союзу Україна володіла  другим (після Росії) арсеналом стратегічних і тактичних боєприпасів – 2345 одиниць. Майже всі вони час від часу проходили обслуговування саме тут у Карпатах. Про те, скільки людей перейшло через службу у цьому містечку, достеменно невідомо, адже більшість документів, що стосуються життя і роботи «Московського району» України, і досі залишається таємницею.

Сучасність з обмеженим доступом

   Вся територія військового гарнізону умовно поділена на три великих частини: в одній проживають цивільні мешканці, інша – військове містечко, а третя – це так звана технічна територія. Після розпаду Радянського союзу і відмови України від ядерної зброї підземні сховища Делятина спорожніли. Однак стояти у небутті їм не судилось. За рішенням керівництва Міністерства оборони саме сюди було перебазовано більшість арсеналів із Західної України. Артилерійські та ракетні боєприпаси, що колись зберігались неподалік великих міст і несли з собою певну загрозу їхнім мешканцям, тепер надійно вкриті за товщею гір.

За словами командира частини полковника Юрія Грицика, про надійність цих складів годі і говорити. Кожного року держава виділяє чималі кошти на підтримання живучості цього арсеналу. Кілька років тому у сховищах було встановлено сучасну систему запобігання пожежі та контролю за вологістю і температурою. Територія як самої бази, так і технічних об’єктів знаходиться під суворою охороною, більшість якої складають автоматизовані системи стеження. Тому проникнути сюди непоміченим просто неможливо. І навіть всюдисущі хлопчаки – діти військовослужбовців знають, що їхнє поле ігор та розваг обмежується лише межами цивільного містечка. Та якщо порівняно з радянськими мірками рівень не таємності та відкритості значно покращився, доступ до технічних території досі суворо регламентується. Потрапити усередину сховищ може лише обмежена кількість людей.

   Само собою зрозуміло, що саме життя арсеналу і диктує весь ритм існування всього містечка. Сьогодні воно складається з 115 житлових будинків. В основному це так звані індивідуальні будинки – невеликі котеджі з автономним опалюванням та невеликим палісадником. Є ще 17 чотири - і двоповерхових будинків, які військові між собою називають «досами» (від радянського – дім офіцерського складу). Зрештою, для нормального існування людей тут є все необхідне. Кілька магазинів, що повністю забезпечують продуктами. Ціни мало різняться від міських. Є аптека і навіть невеличкий ринок. Також тут є і своє поштове відділення, і ощадкаса.

Однак скорочення Збройних Сил внесло свої корективи і до структури містечка. На превеликий жаль як командування гарнізону, так і жителів, було скорочено і знищено лікарню, що була тут. Тепер невідкладну допомогу надає медсанбат частини, а більш важких хворих доводиться везти до районної лікарні за майже як 15 кілометрів. Між іншим, після скорочення Івано-Франківського військового госпіталю найближчий потужний військовий медичний заклад з денним стаціонаром тепер знаходиться у Чернівцях. А це приблизно 190 кілометрів гірськими дорогами. Та попри все вдалося зберегти школу і дитячий садок. Тепер там навчаються та підростають майже вісім сотень дітлахів. Завуч середньої школи Василь Пиндорак з гордістю демонструє комп’ютерний клас, майстерні та особливу гордість школи – клас предмету з захисту Вітчизни. Адже за допомогою військових він обладнаний за останніми вимогами і навіть більше. Тут є і куточок з місцем днювального, і макети зброї. Та, за словами педагога, є в школі чимало проблем. Скажімо, з забезпеченням спортивним інвентарем. Щось купують батьки, щось самі вчителі. Тому і мріє вчитель про те, що в краї, який претендує на проведення зимової Олімпіади 2020 року, таки знайдеться спонсор, що подарує дітям з закритого містечка бодай десяток м’ячів та скакалок. 

Окрема тема – наявність тут розваг для молодих та їхніх батьків. Деякі мешканці містечка стверджують, що кращого відпочинку, ніж тут, у горах, годі й знайти: взимку – це лижі і ковзани, а влітку – риболовля, гриби, чи просто пікнік  на затишній лісовій галявині. Однак дехто з молоді нарікає, що робити тут нічого. Бо немає ні театру, ні навіть дискотеки. Ще донедавна не було навіть телебачення. Та цю проблему тепер вирішили супутникові антени, що рясніють на фасадах усіх будинків. Між іншим, за словами заступника командира з виховної роботи Ярослава Кушини, зараз до містечка протягують лінію швидкісного Інтернету. І до кінця весни у квартирах військовослужбовців буде свій «ір-вихід у світ».

  Здається, все тут як у всіх. І навіть великі проблеми не оминають. Справа в тому, що через усю територію містечка протікає річка Лугівська, яка навесні перетворюється з невеликого потічка в повноводний бурхливий карпатський потік. Ось у час цьогорічного паводку ріка підмила частину дороги та основу головного мосту, що поєднує містечко з «великим світом». На ремонт необхідні чималі кошти, яких в Мінобороні немає. Але, за словами військових, якщо проблему не почати вирішувати негайно, то дуже швидко вона може перерости у велику катастрофу. Адже життя в горах диктує свої умови.

Однак місцеві мешканці дивляться у майбутнє з оптимізмом. За роки служби тут вони навчились бути дружними, бо переконані, що лише разом вони зможуть подолати будь-які біди.

Покидаючи колишню надтаємну військову базу, я зупинився біля старої дерев’яної церкви, яка стоїть на самому краю жилої зони. Озирнувся і побачив, як гори, що кільцем зімкнулись навколо, ледь-ледь торкаються хмар, наче пишуть лист у вічність...  

Підполковник Тарас Грень.

Західний регіональний медіа центр Міністерства оборони України.