Ви видаляйте гланди через «Гугл»?

Ви видаляйте гланди через «Гугл»?

Якщо ви теж вважаєте це абсурдом, то чому соромитесь звернутись до психологів?

Посттравматичний синдром це дуже підступна і страшна річ. І не думайте, що під його вплив потрапляють лише бійці, які брали участь в регулюванні конфлікту на сході України. Він стосується кожного – і батьків, і дружин, і дітей. Та власне для посттравматичного синдрому не треба, щоб навколо рвались снаряди. Починаючи з 2014 року всі ми тим чи іншим чином піддаємось впливу стресових ситуацій. Але далеко не всі ми розуміємо та відчуваємо тривожні симптоми дії ПТРС. А тим більше ідемо з цим до психологів і психотерапевтів. Щоб переконати вас у важливості не запускати психологічні травми я попросив розповісти про власний досвід боротьби з посттравматичним синдромом переселенку з Криму Наталку Тигач. Вона народилася в Криму, в Сімферополі, тато – військовий льотчик, мама педагог. Для тих часів це було дуже традиційне,  поєднання. Як і більшість військових сімей, вони подорожували гарнізонами України, а в 1991 переїхали остаточно в Сімферополь, бо голова родини вийшов на пенсію.

-                    Я людина, яка нарешті в свої 42 роки навчилася відрізняти поняття «виживати» і «жити щасливо», - розповідає про себе Наталка. - Я мама двох чудових дітей, 19 та двох з половиною рочків, я жінка, за освітою, я історик (закінчувала Таврійський національний університет, але жодного дня не працювала за фахом), успішний управлінець, 15 років очолювала одну благодійну організацію і от в березні разом з прекрасними жінками створила нову, яка працюватиме для допомоги і наснаження жінок. Ще знаходжу задоволення в тому, щоб розвивати громадський сектор в Україні, укріплювати його – повожу тренінги, передаю свій досвід.

Так, як будь яка інша пересічна людина, Наталка зазнавала багато стресів, криз – усвідомлених чи не усвідомлених, відбувались і проживались якось «на автоматі». Ну типу – з подружками на кухні, з сестрою, з мамою, багато чого – самостійно. В її свідомості дуже сильно було закріплено, що вона все може, все сама, мусить справитися, подолати, йти далі, не брати в голову, не звертати уваги – оцей стандартний набір стереотипів, який є в більшості людей, народжених поколінням 50-60 років минулого сторіччя. Майже ніхто з людей, народжених дітьми війни, не міг уявити, що таке емпатія, що почуття – це важливо, а їх знецінення – небезпечно. Тоді, напевно, і слів таких не було. Бо важливим було нагодувати дитину, вдягнути, взути, щоб не мерзла. Це дуже сумно, але батьки, народжені в СРСР навіть думки не мали про те, як обходитися з почуттями дитини – бо вони про свої власні почуття і емоції знали дуже небагато.

-                    Потребу звернутися до психолога, точніше, психотерапевта, я перший раз усвідомила тоді, коли в 2014 році поїхала з окупованого Криму, де залишилися мої батьки, сестра, у Львів – разом зі своїм чоловіком і сином, - поділилась Наталя. - Зараз я розумію, що відбулося тоді – це був потужний посттравматичний синдром, якій на додачу «розворушив» мої дитячі травми. Ситуацію з окупацією Криму я сприйняла як насилля, кожною клітиною свого тіла, і я не могла залишатися там. Поїхавши, я позбулася всього, що наповнювало моє життя та підтримувало мене – родини, роботи, друзів, соціальних зав’язків, дому. Я приїхала в чуже місто, де нікого не знала, я була абсолютно дезорієнтована, розгублена.

 Практично одразу після її переїзду на материк, активізувалася і криза в подружньому житті, а через п’ять місяців вона дізналася, що вагітна. Такій собі букет, головною квіткою якого було розуміння, що тільки їй самій доведеться самотужки наново будувати своє життя, безпеку, соціальні зв’язки і власне нову себе.

-                    Але це я зараз так все бачу, тоді мені було просто дуже страшно, продовжила Наталка. -  Оце той самий симптом – страх, який паралізує і не знаєш, куди ступити, щоб не вибухнуло. Він відчувається в тілі затримкою дихання, такими неприємними вібраціями десь над шлунком, онімінням рук чи ніг, коли ти зранку тільки відкриваєш очі – а серце вже шалено калатається, не зрозуміло, з якої причини – але це для всіх напевно може бути по різному. Мені дуже хотілося бути щасливою, а не виходило. Я здавалася собі сліпим кошеням, яке геть не розуміє, що навколо, куди повзти, лягло і голосно нявкає від відчаю. Я не знала, що саме робить мене щасливою, чого я хочу, як я хочу будувати своє життя. Я провалювалася у глибокий відчай і сором від безсилля щось змінити в своєму житті самотужки.

Знайти фахівця, який би допоміг - справа не з простих. І вимагає часу. Бо довіряти людині, що матиме справу з твоєю психікою, це так ніби відповісти для себе: «чи можна довіряти будь-якому хірургу». Перед тим, як лягти на операцію, ми ж вивчаємо, який досвід у фахівця, запитуємо про рекомендації в знайомих, друзів. Знайомимося, розмовляємо. Слухаємо себе – чи «лягає». Так і з психотерапевтом. Кваліфікований терапевт має мати вищу психологічну освіту, освіту за спеціалізацією, обов’язкову сертифікацію, постійно відвідує тренінги з підвищення своєї кваліфікації, має власного психотерапевта – про це треба запитувати, коли шукаєш для себе психотерапевта.

Залежить також і від потреби – різні психотерапевти працюють з різними темами. Тобто для початку варто сформулювати самому собі, що саме в своєму житті хочеться змінити, що є проблемою. Ну наприклад – ненавиджу роботу, заробляю мало. Нема хлопця, або дівчини, а бажання є. Постійно міняю партнерів, а хочеться стабілізуватися. Постійно хворію (болить голова-спина-нога-будь що). Погано сплю що ночі. Не можу собі дозволити відпочинок. Хочу схуднути, або набрати вагу, а не виходить, зневажає сімейний партнер – цей перелік може бути нескінченним, будь яке незадоволення своїм життям, яке не вдається виправити самостійно – чудовий запит на початок психотерапії. 

Загалом, у Наталки було кілька психотерапевтів, і зі всіма вона знайомилася через рекомендації. З першим психотерапевтом  працювала майже рік, до народження донечки, потім були інші спроби з іншими фахівцями, поки  не знайшла «свого» психотерапевта, до якої прийшла знов таки за рекомендацією і за своєю інтуїцією. Разом вони почали працювати, коли  Наталка ще жила у Львові, в момент найгострішої кризи, і ця співпраця триває вже більше півтора року, правда тепер в більшості випадків по скайпу. Бо в кінці 2016 наша героїня переїхала до столиці, а психотерапевт, зрозуміло, залишилася у Львові.

-                    Навряд я б називала це «лікуванням» в чистому вигляді, скоріше, якась частина лікування травм в психотерапевтичному процесі дійсно є, але не тільки, - продовжує Наталя Тигач. - Тут варто розрізняти психіатрію і психотерапію – психіатр – це лікар, медичний фахівець, який, наприклад, вміє лікувати депресію медикаментозно (якщо вона встановлена як діагноз). Психотерапевт не призначає пігулки. Він допомагає зазирнути всередину себе, розчистити «завали» з душевних ран, що не загоїлись, травм, загублених і законсервованих почуттів, обережно допомагає їх «розконсервувати», якісно «прожити» почуття, загоїти все, що болить. Напевно, багато хто чув ім’я Зігмунда Фрейда, засновника психоаналізу: «Нажаль, пригнічені емоції не вмирають. Їх змусили замовкнути, і вони зсередини продовжують впливати на життя людини». Це така собі бомба уповільненої дії – ніхто не знає, в якій формі і коли вибухне, якщо довго не звертати уваги.

Сьогодні, коли гостра криза в її житті вже позаду, психотерапія для нашої героїні – це можливість дізнатися про себе – яка вона є насправді. За її зізнанням, самій це зробити ні за що б не вдалося. Психотерапевт – це людина, яка супроводжує на шляху цього самовивчення, підтримує, допомагає проживати складні відчуття, особливо ті, на яких в нашій культурі і досі шалене табу – стид, заздрість, гнів, злість, лють. Допомагає позбуватися стереотипів та обмежень, приймати, полюбити та поважати себе цілком, кожну свою частину і всі свої почуття. Допомагає позбутися власних обмежень, які заважають жити «на повну».

Наскільки довго співпраця з психотерапевтом – ніхто не може сказати. Дуже індивідуально для кожної людини, залежно від глибини травмованості, від бажання вивчати себе. Океан різних чинників, які впливають на процес та його тривалість.

-                    Якщо казати про мене, то ось мій досвід – два з половиною роки регулярної, щотижневої терапії тривалістю година часу кожна, - каже Наталка. -  Якщо запитати мене, як я відчуваю, де я в тій системі координат – мені здається, що з кожним тижнем для мене відкриваються все нові і нові горизонти для вивчення себе, бо я занурююсь все глибше і глибше. Не думаю, що я вже подолала екватор, але можливо десь скоро до нього наближуся.

Щодо впливу психотерапії на життя людини можна говорити довго, і в кожному випадку він буде різним, бо всі люди унікальні та неповторні. Щодо Наталки, то трохи більше року тому вона змогла вийти з дуже важких особистих стосунків, які руйнували і її, і дітей, які змушені були в них жити. Взяти двох дітей, кицю, повний побутовий набір від кастрюльок до дитячого ліжка, сісти в поїзд і переїхати в інше місто – фактично самостійно, без квартири, без роботи – а відповідно без будь-якої фінансової безпеки. Зараз, через трохи більше, ніж рік часу, Наталці вдалося вже дуже багато собі «набудувати» - і в частині фінансової безпеки, і в частині стосунків з іншими людьми, на підтримку яких вона сьогодні може розраховувати, побачити і почати шлях до своїх нових горизонтів - особистих та професійних.

Інші результати не можна побачити очима, але вони напевно не менш важливі – вона навчилася залишатися наодинці з собою і отримувати від цього задоволення замість страху і тривоги. Вона знає, що таке справжня відповідальність за своє життя і за все, що з нею відбувається.

-                    Я знаю, що таке – бути щасливою и отримувати справжній кайф, задоволення від життя, не дивлячись на свою досить непросту історію і обставини, в яких я опинилася, - каже Наталка. - Я навчилася «вибирати» людей, роботу, в який хочу реалізуватися, я навчилася мріяти. Навчилася дозволяти собі не відповідати ніяким надуманим «стандартам», відстоювати себе, свої інтереси, свою гідність, повагу до себе. В моєму житті часто відбуваються такі речі, які можна називати дивами – важко пояснити, як це працює, але воно працює. Якщо той чи та, хто зараз це читає, прийме рішення піти «шляхом до себе», через рік-два згадає цю фразу – він або вона зрозуміє, що я маю на увазі).

На щире переконання нашої героїні, абсолютно всі почуття людини мають право на існування. Можна соромитися шукати та просити про допомогу. Можна злитися, боятися, відчувати будь які відчуття – нехай вони будуть, але йти з цим всім до фахівця. Пробувати долати складності самотужки, читаючі статті або мудрі книжки – варіант, звичайно, але… Гугл допоможе знайти інформацію, але не допоможе правильно і корисно її застосувати до себе. Ні в кого ж не виникає думки знайти в Гуглі «як видалити гланди» і вперед? Ну от і тут – така сама історія. Психотерапевт – це фахівець, який спочатку вчився в інституті, щоб отримати освіту психолога. Для того, щоб стати психотерапевтом, або психоаналітиком (є різні напрямки) – вчився додатково, ще в одному ВНЗ кілька років. Проходить сертифікації, здає іспити – все для того, щоб стати фахівцем в цій справі. Подружки, друзі – вони можуть бути найкращими, і давати розумні поради, але в них – тільки їх власний, унікальний і досвід, що стосується лише їх, який іншій людині може банально нашкодити.

За статистикою, клієнтками психотерапевтів частіше є жінки, ніж чоловіки. Це дуже сумно, бо допомоги потребують всі, але через якусь стереотипну маячню, яку хтось колись придумав, «чоловіки не плачуть», «чоловіки не просять про допомогу», чоловіки обмежують себе, зупиняють і продовжують, стиснувши зуби, тягнути той капкан на своїй нозі. Злість, провина, стид, безсилля, або ніжність чи вдячність – не мають гендерної різниці. А саме з почуттів зіткані наші душі, які ми приносимо, як поранених, на прийом до психотерапевта.

-                    Люди! Просто дивіться – от я, не супергерой, а просто звичайна людина, з не зовсім легким, як і в більшості людей з мого покоління, дитинством, нелегким дорослим життям. Я, яка змогла відкрити очі і «подорослішати» близько до 40 років, - підсумувала Наталка. - Яка захотіла стати щасливою – і знайшла можливості і сили це зробити.  Я точно знаю, що для всього є свій час. Деяким людям буває дуже складно приймати рішення про те, щоб змінити своє життя на краще – як би дивно це не звучало. Допоки людина живе наосліп - вона грає з власним життям в «руську рулетку». В той момент, коли людина справді захоче стати щасливою, і наважиться попросити про допомогу - вагання розтануть і почнеться рух, який вже буде не спинити. Слухайте себе, йдіть за своїми бажаннями, шукайте підтримку і можливості – ви навіть не уявляєте, на що ви здатні.

Записав Тарас Грень.