Росіяни,це нащадки фіно-угорських народів,які тисячоліттями проживали на території сучасної Росії.Цей факт не потребує доказів.    Прочитавши що про себе пишуть фіно-угри,виникає багато питань.Чому росіяни відмовляються від свого коріння часів неоліту?Чому Фіно-Угорська Республіка, називає себе Росією або РФ, а не наприклад ФУФР(Фіно-Угорска Федеративна Республіка) ? Чому ФУФР  привласнив собі чужі назви, - Росія, Русь, а фіно-угорський народ, -руский, росіянин? Чому державною мовою в ФУФР є не фінський,або марійський а суміш місцевих мов перемішаних з болгарським церковно-слов'янським? Чому цю мовну суміш назвали російською мовою? Навожу сторінку з фіно-угорського сайту. Финно-угры

Финно-угорские народы (полный список) Финно-угры - этноязыковая общность народов, насчитывающая более 20 миллионов человек. Все финно-угорские народы являются коренными на своих территориях. Предки финно-угров жили в Восточной Европе и на Урале еще со времен неолита (новый каменный век). От Балтийского моря до Западной Сибири, от лесостепей Русской равнины до побережья Северного Ледовитого Океана - исконные земли финно-угорских и близких к ним самодийских народов. В языковом отношении финно-угры делятся на несколько подгрупп. Пермско-финскую подгруппу составляют коми, удмурты и бесермяне. Волжско-финскую группу - мордва (эрзяне и мокшане) и марийцы. К прибалто-финнам относятся: финны, финны-ингерманландцы, эстонцы, сету, квены в Норвегии, загадочная водь, ижорцы, карелы, вепсы и потомки мери. К отдельной угорской группе принадлежат ханты, манси и венгры. Потомки средневековой мещеры и муромы, скорее всего, относятся к волжским финнам. В антропологическом отношении финно-угорские народы неоднородны. Некоторые ученые выделяют особую уральскую расу, переходную между европеоидами и монголоидами. Всем народам финно-угорской группы присущи как европеоидные, так и монголоидные признаки. Обские угры (ханты и манси), часть марийцев, мордвы обладают более выраженными монголоидными чертами. У остальных, этих черт либо поровну, либо европеоидная составляющая доминирует. Но это не свидетельствует в пользу индоевропейского происхождения финно-угров, следует отличать индоевропейские антропологические черты от языковой индоевропейской общности. Финно-угров по всему свету объединяет общая материальная и духовная культура. Все настоящие финно-угры живут в гармонии с природой, с окружающим их миром и с соседними народами. Только финно-угорские народы и в начале третьего тысячелетия сохранили в Европе в наиболее полном объеме традиционную культуру , в том числе, как это не парадоксально и русскую. Впрочем, этот парадокс объясним. В отличии от многих народов, финно-угорские стараются сохранить в своей культуре как можно больше обычаев и традиций, включая и заимствованные. Карело-финский эпос "Калевала" сохранили для истории беломорские карелы, а не урбанизированные финны; почти все русские древнейшие сказки, былины и легенды (эпический фольклор - самый древний из всех форм устной народной культуры) были записаны этнографами в конце 19 века в районах проживания карел, вепсов и потомков финно-угорских народов в Архангельской губернии. Большинство памятников древнерусского деревянного зодчества достались нам в наследство из финно-угорских земель. Несколько лет назад записан и восстановлен эпос эрзянского народа "Масторава", что само по себе уникально. Духовная жизнь финно-угра невозможна без народных верований. Даже давно крещенные народы сохранили у себя огромный пласт культуры, связанный с дохристианскими верованиями. А некоторые, как марийцы, до сих пор придерживаются, в основном, традиционной веры. Не надо путать эти верования с язычеством. Марийцы, эрзяне, часть удмуртов, обские угры имеют национальные религии. Финно-угорский вопрос - это без сомнения и русский вопрос. Вопрос этнической идентификации великорусского этноса. На всех территориях Русской равнины, где теперь проживают русские, раньше проживали финно-угры. Большая проблема, каков был характер славянской колонизации. Ведь русские сохраняют одну и ту же материальную и духовную традиционную культуру именно с финно-угорскими народами, а не с южными славянами или тюрками. Психологические особенности населения, его национальный характер, особенно на севере, северо-западе и северо-востоке Европейской части России (самой коренной части России) у русских и финно-угров тоже общие. По удачному сравнению академика Ореста Борисовича Ткаченко, всемирно известного меряниста (дисциплина в финно-угроведении, занимающаяся изучение народа мери): "У русского народа, по материнской линии связанного со славянской прародиной, отцом был финн. По отцовской линии русские восходят к финно-уграм". Это объяснение делает понятными множество культурных фактов в жизни и развитии русской нации. В конце концов и Московская Русь, и Новгород развивались именно на землях заселенных финно-угорскими племенами чуди, мери и мещеры, а также на мордовских, вепсских, водьско-ижорских, карельских и пермских территориях. Славяне не ассимилировали финские племена. Это финно-угры адаптировались под новый язык и приняли часть византийской духовной культуры. Поэтому, у русских есть возможность выбора. Осознать свою укорененность на этой земле, разглядеть в предках не только и не столько славян, ощутить, что культура русского народа базируется на финно-угорской основе http://www.kominarod.ru/finno-ugry/ P.S.Ну,і яке відношення до цієї країни з такою давньою історією і під назвою ФУФР ,мають Русь,Росія,росіяни? Навіщо їм поцуплена у нас історія і назва країни,своєї мало?

Русский язык имеет очень тесные связи с финским, а точнее с группой финно-угорских языков. Так уж повелось исторически, что земли северной Руси (а затем и Московии) были кпрактически окружены народами – носителями финно-угорских  языков.  Это и Прибалтийский регион, и Северо-Восточные леса, около полярного круга, и Урал, и множество кочевых племён, которые обитали в южных степях.

До сих пор учёные-лингвисты спорят – какие слова от кого к кому перешли. Например — слово «тундра», по мнению этих учёных, перешло в русский язык от финского слова «tunturi». Но вот с остальными словами всё далеко не так просто. Русское слово «сапоги» произошло от финского слова «saappaat» или наоборот?

Ситуацию осложняют ещё и тесные связи с тюркскими племенами, которые долгое время были соседями Руси и периодически делали нашествия – печенеги, половцы, монголо-татары, а позже – Казанское, Астраханское, Крымское и прочие ханства. Более чем тысячелетнее влияние этих соседних народов так изменило праславянский язык, на котором говорили русичи времён Киевской Руси, что русские (или вернее россияне) перестали понимать своих ближайших соседей-славян.

Действительно, социо?культурное влияние кочевых народов было очень сильным, а уже в XIX веке, когда создавались общие правила русского языка, попытались учесть особенности всех народов населявших европейскую часть российской империи, что ещё сильнее отдалило русский язык от своих славянских соседей.

Пытаясь создать «современный язык» деятели русского просвещения отбросили большинство «архаичных» элементов, то есть исконно славянских. После такого сложного процесса формирования русского языка нельзя с уверенностью говорить, какое слово было русским изначально, а какое воспринято у финнов. Но факт остаётся фактом – связи между этими языками гораздо теснее, чем кажется на первый взгляд и финские слова в русском языке явление не столь уж редкое.

Изучать финский язык русскоговорящему человеку настолько же трудно, насколько и легко, но главное – всегда интересно. Почему? В том числе и потому, в древности финская лексика активно пополнялась русскими словами, которые со временем прижились и стали родными.

Например, ваш финский собеседник может вам и не поверить, если вы скажете, что финское слово tarina имеет русские корни. По-фински  tarina – это предание, рассказ. Как тут провести аналогию? А очень просто! Оказывается финское слово tarina не только очень похоже на русское «старина», но и находится с ним в прямом родстве, всего лишь потеряв букву «с» и не потеряв одного из основных своих значений, о котором в русском языке сегодня практически забыли. В древности словом «старина» с ударением на первом слоге на Руси называли не только и не столько прошедшие годы, сколько былины и исторические песни.

Финны – не просто работящий народ. Все, чем занимаются жители этой небольшой балтийской страны, они привыкли делать хорошо, «ладно», поэтому пришедшее в те же древние времена в финский язык слово «ладить» пришлось финнам по душе и превратилось в финское laatia – «делать, организовывать».

Кроме того, убедить недоверчивого финского собеседника в том, что в далекой древности финны и

русские неплохо понимали друг друга можно и с помощью неоспоримых примеров. Таких, как финское слово samovaari, которое не только звучит аналогично русскому «самовар», но именно этот самый самовар и означает.

Хотите поговорить с финном по душам? Нет ничего проще. За чашкой ароматного чая из пузатого самовара можно найти не только общие корни в финских и русских словах. Не удивляйтесь, если многие русские и финские сказки, песни и обычаи покажутся вам и вашему собеседнику очень похожими друг на друга. Так оно и есть!

По материалам: http://finskij-jazyk.blogspot.com/

Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь). 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. 3) Язык Московии – московитский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам. Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России «славянского статуса». Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык – из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи. И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт. Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, «прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка». Напомню, что Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название – Московия – темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по «прорубанию окна в Европу» – вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы. До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику. Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972), круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше – целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) – их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках – типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках – финская и тюркская.

У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам», так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский «государев» язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России «эталоном» «русскости» и «славянства» (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы «славянские»), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил. И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), - ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают. Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство – Республику (по-польски – Речь Посполитая), ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский (то есть русинский), а Польша ввела государственным латинский язык. Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков – это латинский язык. Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России – пока российские деревни его не выучили. Вот еще пример: сегодня (и исстари) в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей (входивших когда-то в состав ВКЛ) говорят вовсе не на русском, а на белорусском языке. На литературном русском там не говорят, как и никто не «окает» - отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей. Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке. Но это население относят этнически почему-то к «окающим» восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово. И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков – славянского (церковного болгарского) и своего московитского, В. Лудольф сообщал в «Грамматике языка московитов»: «Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи». Удивительно! Что же это за такой «славянский язык» Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских?

Такого не было в Беларуси-ВКЛ – тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова. Наоборот – никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую. Этого «двуязычия» не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии. (Кстати, Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке – государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне – нынешние белорусы.) Эта проблема «двуязычия» из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка – как вообще главная проблема российского языка. (Он прошел «стадии развития термина», называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове – до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году (закрепленной формально в 1795) Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на «великорусское наречие русского языка». Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский), хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хотя словаря с таким названием он никогда не писал.)

В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен». («Беден» и «безобразен» - это, конечно, расходится с будущей его оценкой как «великий и могучий». Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.) Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян – где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема – как сочетать финский язык селян со славянским языком государства (например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном «засилии славянизмов в письменной речи», подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами – то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут «испортить» и без того основанный только на славянизмах белорусский язык – маслом масло не испортишь).

В итоге российские лингвисты героически порывают «пуповину» многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного российского языка». И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка («московского наречия»), который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики. Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова. Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал «во славянство», - и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт. Патриотизм победил славянское единство. (с)

О ВЕЛИКОРУССКОМ ДИАЛЕКТЕ УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА
«Ма-а-минь, веверите!!!»  - разнесся детский вопль в тиши латвийского монастыря.
Чинно и степенно ходившая группа туристов вздрогнула и недоуменно
закрутила головами, выясняя причину этого переполоха. Только я,
украинец, сразу посмотрел в сторону ближайших елей. Мне перевод не
требовался, поскольку в украинском языке до сих пор существует расхожее
обиходное выражение «-Чого ти гасаєш як вивірка!» . Вивірка (укр.,
старославянск.) – белка.
К чему это я?
Да к тому, чтобы раз и навсегда ответить всем, кто спрашивает, мол если
ты такой «щирый», то почему часто пишешь не на «мове»! Чтобы всем
«русскоязычным» было понятно! Я рассматриваю нынешний русский только как
один из диалектов нашей мовы. Владеющий украинским, обладающий более
древней корневой базой, совершенно спокойно поймет что ему говорит
русский, белорус, поляк и т.п., что является неодолимой препоной для
чисто «русскоязычного» носителя.
Никто не оспорит тот факт, что Москва основана киевским князем Юрием
Долгоруким.  Хапуга,  конечно, был редкостная, греб под себя все, до
чего мог дотянуться, за что и получил такое прозвище в истории. И был
отравлен менее удачливыми конкурентами пребывая на киевском
великокняжеском столе. Даже по поводу этимологии происхождения слова
«Москва» существует куча версий. Примеры? Угро-финские: «Маска – Ава» -
мать медведя, медведица, «Моск – Ва» - коровья река. И одна, притянутая
за уши, – славянская: «мозгва» - сырое, стылое место. Хотя естественно
ни на каком сыром или болотистом месте город никто бы не основал, кроме
дурбелыка Петра, тем более что вокруг Москвы особых болот нет. Так вот, я
рассматриваю русский язык как словообразованиее, суржик, начавшее
распространяться из Киева, язык воинских дружин, козаков,
дипломатической переписки. Ну это в давности.
Вот и получается, что нынешний государственный русский язык возник на
основе старорусского  киевского диалекта. Тайный муж Елизаветы, дочери
Петра,  А.Г. Разумовский, откуда? Ближайший сподвижник самого Петра –
А.Д. Меншиков, полещук-белорус-литвин. Просьба не путать с нынешними
литовцами, эти жемайты имеют ровно такое же отношение к тогдашней Литве,
как нынешние румыны к  Древнему Риму. Князь Потемкин – смоляк, то есть
тот же литвин. Секретарь Екатерины II – Безбородко (фамилия о чем –то
говорит?). Естественно вся эта братия со своими семьями, родственниками и
родственниками родственников, заняв ключевые посты в Российской Империи
общалась на литвино-киевско-украинском диалекте с вкраплениями
угро-финских слов. Из чего и выкристаллизовался нынешний русский
литературный язык, систематизатором и популяризатором которого явился
ниггер (я не расист) в третьем поколении А.С. Пушкин, до лет 8-9 не
знавшим русского .
Обогащение «великорусского» языка за счет украинского продолжается до
сих пор. Пушкин, например, не знал такого слова, как схрон. Теперь вы
это слово знаете. И вообще, читайте В.Пикуля «Фаворит» (кстати, его
корни – из Кагарлыка): «Да, язык Потемкина не был чистым. Общение с
порубежным шляхетством засорило его речь польскими (литвинскими)
словесами (которые лишь позднее сделались русскими). Оттого и
вскрывались в разговоре: балясы, грубиян, забияка, каналья, шуровать,
забобоны, шкодить, завзятый, смак, заядлый и прочие.». Вопросы есть?
Екатерина II, спрашивая -
- Как наиболее правильно говорить по-русски?
- Как в Киеве.
Рассмотрим нынешнее время.Не лишне напомнить,
что нынешний наш през Янукович, выросший в суржиковой среде, достаточно
спокойно освоил азы украинского языка, чего не скажешь о премьере
Азарове. Этот пахло и калужанин (калуга – одно из ассимилированных
угро-финнских  племен) в течении двадцати лет не может связать внятно и
пары украинских слов.
Посему,  «дорогие россияне» и русскоязычные, для меня совершенно не в
облом пообщаться с вами на киевском диалекте украинского языка.

(с).

Додам від себе.
Автор наведеного тексту забув згадати,що вивчення тубільцями Московії слов'янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. Ось чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома і інших фінських земель пізнавала слов'янську мову від болгарської мови - не маючи свого місцевого слов'янського. І з цієї причини навіть той невеликий слов'янський зміст нинішньої російської мови(біля 30-40%% слов'янської лексики проти 60-70%% лексики фінської і тюркської) - воно не спільне з білорусами і українцями, а спільне з болгарами, від болгарських книг. А ось у Білорусі і Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення(наполовину балтское у Білорусі і наполовину сарматське в Україні) все-таки мало народні слов'янські "говори", які і не дозволили впроваджуватися болгарській лексиці з православних книг, підміняючи свою одвічну місцеву слов'янську лексику.

 

Стосовно великих і гордих фінських племен: мокші,

мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі - великороси вчинили страшний злочин, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я - Русь, замість їхнього ж таки споконвічного - Моксель! Брехня з розмахом...

З нагоди присудження Володимиру Білінському урядової премії імені Івана Франка за книгу "Країна Моксель" пропонуємо читачам один із розділів "кращої наукової роботи в інформаційній сфері":

...Питання, як постала ростовсько-суздальська земля або, як її в давнину називали, "Залешанська", - завжди було в тумані, покрите одвічним мороком імперської облуди. І, як ми переконаємося, у цих діяннях імперії крився доволі прагматичний резон.

Великоросам завжди хотілося починати свою історію не з якихось "сумнівних" князювань, а з появи Москви і великих московських князів. Мовляв, погляньте, як усе в нас сходиться: Київ почав утрачати свою велич і вплив, а Москва, як і личить спадкоємиці, перебрала до своїх рук слов'янську спадщину та слов'янську велич.

Цим намагалися вселити собі й "інородцям" закономірність права Московії, а згодом великоросів, на спадщину Великого Київського князівства та права "збирання землі російської". Але сама Москва і Московія як князівство виникли в часи татаро-монгольського панування над суздальською землею, з веління хана Менгу-Тимура. Бо лише хан мав право подарувати землю й дозволяв створити поселення.

Ось про що свідчить історія:

"5 березня 1303 року помер князь Данило (Московський. - В. Б.)... Московське князівство було настільки маленьким, що Данило, зважаючи на все, не став ділити його уділи між своїми п'ятьма синами" [2, № 10, с. 7].

А ми знаємо, що він такого права не мав. Князь у всьому був залежний від хана.

Князь Данило, який народився 1261 року, став першим удільним Московським князем орієнтовно в 1277 році. Точна дата невідома досі. У 1319 році Іван, четвертий син Данила, прозваний згодом Калитою, став новим Московським князем. Відтоді почала "рости вшир" Московія, відтоді вона стає відомою. Так з'явилася Москва й московське князівство.

"Нас, росіян, вивихнула татарщина"

Ми дослідимо це питання докладніше і переконаємося, що саме сини Олександра Невського на честь великих заслуг батька одержали право та можливість створити новий князівський престол у володіннях Золотої Орди. Олександр справді був відданий Орді й служив їй заповзято.

Однак повернімося до суздальської землі.

Дослідимо деякі безперечні факти з життя тієї землі з 1120 до 1237 року. Отже, звернемося до фактів історії. А запозичимо їх таки з великоросійських джерел, щоб нас не звинувачували в їх сумнівності. Хоча світові й українські джерела не містять "споконвічно заданої" великоросійської міфології.

Карта Руських земель часів Середньовіччя

Що нам незаперечно донесла історія з тих далеких часів? До початку XII століття Велике Київське князівство на сході й північному сході слов'янської землі закінчувалося Чернігівською землею.

На той час рід київських князів Рюриковичів неймовірно розрісся, бо лише Володимир Мономах після своєї смерті в 1125 році залишив вісьмох синів, не враховуючи дядьків, братів, онуків. Але були ще Ярославичі, Ізяславичі, Всеволодовичі, Святославичі, Мстиславичі та ін.

 Повітряна археологія. Як я літав над улюбленим містом князя Володимира

Ясна річ, усій цій князівській братії Рюриковичів не вистачало "престолів". Кому щастило, той, сівши у своєму князівстві, яке іноді було маленьким поселенням із клаптиком землі, намагався, по-перше, ладити з населенням "міста", аби зберегти за собою та своїми спадкоємцями "престол", а по-друге, поглядав на сусідів, Рюриковичів, як би прихопити чужі "престоли" для збагачення.

Цей період став визначальним для майбутнього слов'янських і фінських племен.

Автор бестселера - а відтепер і книги-лауреата державної премії ім. Івана Франка - Володимир Білінський

Юрій Довгорукий - один із молодших синів Мономаха - залишився, волею долі, без князівського престолу і, згідно з тодішніми законами, змушений був іти у служіння до старших братів і дядьків або, зібравши дружину на кошти, що дісталися в спадщину, вирушити на пошуки й завоювання власного "престолу".

А оскільки Рюриковичі на південь ходили доволі значними силами, знаючи молодецтво південних сусідів, довелося Юрію Довгорукому вирушити в безпечну, як на ті часи, "Залешанську землю".

В ту пору ці землі не входили до складу ні Чернігівського, ні Переяславського князівств. Землі фінів були відособлені. Інакше, як і всі інші, були б поділені між спадкоємцями Мономаха. А щоб читачі не думали, нібито автор мовить що-небудь "від себе", ось слова професора В.О. Ключевського:

"Юрій Довгорукий, один із молодших синів Мономаха, був першим серед цілої низки князів Ростовської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського" [6, с. 107-108].

"Русскій міръ" не варто шукати в спадщині Київської доби

Відшукавши на карті Переяслав, розташований південніше Києва, зрозуміємо, що вислів: "слугувала придатком південного князівства Переяславського" - є грубою натяжкою або, простіше кажучи, вигадкою, бо "придаток" лежав за тисячу кілометрів у непрохідних драговинах і нетрях, а до того ще й за чернігівськими володіннями. Так хитро писалася великоросійська історія.

Ми знаємо - окремі київські князі зрідка ходили в північно-східні завойовницькі походи. Деякі з них, як Святослав, навіть Волзьку Булгарію воювали. Але це не дає права стверджувати, що ростовсько-суздальська земля була власністю чи то Рюриковичів, чи то Великого Київського князівства.

Видатний російський історик Василь Ключевський

Ця "своєрідна думка" висловлена побіжно. Для великороса такі діяння природні, вони не потребують доказів. Адже можуть вони нині безапеляційно стверджувати: "Чеченська земля - це Росія". І жоден розсудливий росіянин не обурюється з відвертої неправди.

Спрацьовує логіка великороса, яка нагадує міркування відомого Попандопуло: "Моє, моє, моє... і це моє".

Прийшовши в "Залешанську землю" та знайшовши "престол", тобто пристанище, Юрій на певний час осів у тих землях, знайшов жінку серед місцевого племені, мав дітей.

Треба бути неабияким фантазером, аби припустити, що в ту глухомань, крім князя-невдахи і його дружини, "потік" слов'янський народ. Навіть дружина князя була геть нечисленною.

У глухих заболочених тайгових на ті часи землях фінських племен мокша, меря, весь, мурома, мещера було вельми непросто прогодувати юрмисько ледарів.

Навіть саме минуле князівського роду Рюриковичів заперечує факти "перетікального" плину подій. Згадаємо: ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава або ж Мономаха, приходячи в Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород або йдучи з них, коли народ проганяв князя, селяни не "перетікали" з місця на місце разом із князем.

Князів лише запрошували слов'янські громади правити і захищати їх, бо самі громади жили на своїй історичній батьківщині.

Князі були зайдами, часто відображали інтереси племен і міст, але сам народ ніколи за ними не бігав. Маємо ще один брехливий постулат російської історії. Не можна підмінювати історію розвитку слов'янських племен Русі історією розмноження і "перетоку" династії Рюриковичів.

Так, на думку радянського антрополога Герасимова, міг виглядати князь Андрій Боголюбський

Тут, на півночі, народився в Юрія Довгорукого син Андрій, якого великороси прозвали "Боголюбським".

"Це був справжній північний князь, істинний суздалець-залешанин за своїми звичками й розумом, за своїм... вихованням. На півночі прожив він більшу частину свого життя, зовсім не бачивши півдня (Русі. - В. Б.). Батько дав йому в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя, що недавно виникло, і там Андрій княжив понад тридцять років, не побувавши в Києві" [6, с. 108].

Професорові дуже хочеться возвеличити початок правління як князя Юрія, так і Андрія. Однак для величі не було підстав, бо князівські хороми - дерев'яні зруби, що опалювалися "по-чорному", і "велич" північного князя полягала тільки в можливості безкарно грабувати місцеві фінські племена.

Породжений і вихований у лісовій глухомані, серед фінського племені, князь Андрій закономірно порвав зі старими київськими звичаями, зі старою батьковою дружиною, тобто зі сторонньою знаттю.

Іншого не могло бути. Середовище давалося взнаки.

Він знайшов опертя в "молодшій дружині", набраній з фінських племен, у молодих місцевих "отроках", рідних йому по материнській крові.

"Упадок Киевской Руси". Лікнеп для Табачника 

Послухаймо професора:

"Точнісінько так само не любив Андрій і старшої батькової дружини. Він навіть не поділяв із боярами (дружиною. - В. Б.) своїх розваг, не брав їх із собою на полювання, велів їм, за висловом літописця, "осібно втіху творити, де їм завгодно", а сам їздив на полювання лише з кількома отроками, людьми молодшої дружини.

Нарешті, бажаючи панувати неподільно, Андрій прогнав із Ростовської землі слідом за своїми братами і племінниками й "передніх мужів" батька свого, тобто великих батькових бояр. Так чинив Андрій, як зауважував літописець, бажаючи бути "самовладцем" усієї Суздальської землі" [6, с. 112].

У цих словах, як і скрізь у своїй історії, великороси "трішки" брешуть. Питання не в бажанні бути "самовладцем" - на самодержавстві московити звихнулися. Питання в іншому.

Бояри - дружинники, які прийшли з батьком Андрія і підкорили племена мокшу, мурому, мещеру, весь, мерю, а точніше - країну Моксель, мали іншу психологію. Це були освічені, як на той час, люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією київської землі. Вони й там, у Суздалі і Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.

Але князь Андрій Боголюбський був породжений і вихований у фінському середовищі. Він із дитинства всотав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж давній літописець стверджував, що це був справжній "князь-залешанин", тобто князь-варвар чи, по-іншому, князь-дикун.

Росія приватизує князя Рюрика

Саме ті часи стали початком великоросів, з'явилася так звана "суздальська земля". Пізніше від неї відбрунькувалися володимирська, тверська, московська, рязанська та інші.

Князі розмножувалися швидко і за дуже короткий час (50-80 років) на кожне фінське селище, на кожен обжитий фінський закуток було посаджено князя Рюриковича, народженого від матері мерянки, весянки, муромчанки, татарки або мещерки. Інакше не могло бути. У завойовницькі походи київські князі ніколи не брали з собою жінок. Згадайте слова С. М. Соловйова.

"Залешшя" проти Києва

Саме так з'явилася фінська суздальська земля, а згодом - фінська Московія. Згадаймо - свого часу подібні процеси відбувалися і в київських слов'янських землях. Але якщо великороси повністю згодні з таким розвитком подій на землях віковічного слов'янського Києва, то стосовно Суздаля й Московії вони вдалися до різного роду вигадок про "перетікання" слов'янських племен.

Облуду видно неозброєним оком. Вона потрібна для пояснення спорідненості фінської Московії зі слов'янським Києвом. Згодом ця спорідненість повинна була підтвердити право Москви на "збирання землі російської".

Ось іще приклад, який спростовує вигадки.

У 1169 році князь Андрій Боголюбський після жорстокого бою захопив Київ. Ми знаємо - на київський престол сідало багато князів, котрі мали і не мали на те права; були випадки військового захоплення київського престолу. Але князі київської землі ніколи не зазіхали на слов'янські святині - київські храми. Андрій же, захопивши Київ, розорив і місто, і храми.

"Союзники (Андрій Боголюбський із союзниками. - В. Б.) взяли Київ "списом" і "на щит", приступом, і розграбували його (1169 р.). Переможці, за розповідями літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: "були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних" [6, с. 109].

Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське"

Зверніть увагу: сотні років нам намагалися втовкмачити, що прийшов князь-слов'янин, християнин і зруйнував православні святині. Несусвітня брехня! Неозброєним оком помітно: прийшов варвар, який не має ані найменшої спорідненості з цією землею, з київськими святинями.

Тут і виникає закономірне питання: чи мав Андрій Боголюбський слов'янське коріння, чи був він сам християнином? Відповідь очевидна: слов'янські святині Києва не були святинями для князя-залешанина, виплеканого фінським племенем у чужій землі.

І професор В. О. Ключевський заявив: "В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну сцену" [6, с. 113].

Такий він - перший великорос!

Такі родинні зв'язки Києва із Суздалем (Московією).

Взяття Києва війська Андрія Боголюбського.  Ілюстрація з підручника "Історія для дітей шкільного віку", Львів, 1934 р.

Автор дослідження розуміє - не всі великороси подібні до цього варвара-залешанина. Але поява першого такого великороса-князя дуже симптоматична. Всі наступні правителі Московії, а відтак держави Російської, були заражені зневагою до законів і людської моралі інших народів...

У чому розум Андрія - сказати важко: чи в бандитизмі, чи в злодійстві. Здавалося б, будь-яку людину оцінюють за сукупністю діянь. А християнська мораль князя Андрія його діяннями не підтверджена.

Однак тут ми стикаємося з найбільшим парадоксом у мисленні великороса: усе, що робилося для звеличування Московії, - будь-яка мерзота, будь-яка підлість стосовно слов'янських сусідів і супротивників - вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, - піддається анафемі.

Київ спалили - добре, пограбували Новгород - чудово. Але програвати у бійці майбутньому московитові не личить, то ганьба на голову Московії. Немає іншої логіки у великороса-державника!

Історики в Росії пропонують встановити свято "День Стародавньої Русі" для країн СНД

І ще: всі автори-історики Російської імперії, а згодом - радянської, без докору совісті, як щось саме собою зрозуміле, переносять на суздальську, а далі на московську землі поняття "Русь" і "Руська земля" з першого дня появи Суздаля й Москви. Але ми переконуємося, з тих же російських джерел, що це далеко не так, якщо не сказати жорсткіше - абсолютно не так!

У суздальську землю втік князь-невдаха з роду Рюриковичів, якому не дісталося престолу на Русі. Русь - це слов'янські племена. І раптом, за велінням великоросів, так звана суздальська земля, населена фінськими племенами на чолі з князем Рюриковичем, стає частиною руської (слов'янської) землі, простіше кажучи - Руссю.

Найбільший парадокс історії! Найбільша облуда, складена великоросами на потребу власної імперії, яка нічого спільного не має з істиною. Брехня з розмахом.

Поміркуймо: адже не стали із приходом князів-норманів стародавні кияни - поляни, деревляни, сіверяни, уличі, дуліби - норманами. Ні! Нікому навіть у страшному сні не примариться, що з приходом у Київ князя Олега і його дружини всі слов'янські племена раптом почали іменуватися норманськими, або норманською землею.

Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб?

А всі індіанські племена Центральної та Південної Америки не стали іспанцями або іспанською землею після захоплення їх короною Іспанії. Залишилися індіанцями - навіть після того, як на індіанський престол зійшов віце-король Іспанії.

Але стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі - великороси вчинили страшний злочин, обікравши все: імена, землю, звичаї, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я - Русь, замість їхнього ж таки споконвічного - Моксель! Ще одна засаднича брехня російської історії!

Умом Россию не понять,пока не выпьеш ты 0,5.

Умом Россию не понять — она с умом не совместима

Россия поменяет Кавказ на Белоруссию и Украину

   Натрапив на цікаву замітку. http://blog.i.ua/community/3252/1030841/ Читайте коментарі. Всім відомий провокатор з Полтави,що ховається під маскою Героя України,розпочав черговий етап руйнування проукраїнських спільнот.Пересварившись свого часу з більшістю патріотів на цьому сайті,цей діяч відокремившись,створив секту Юлефанів.Ця секта відгородилась від всього світу і тихенько там собі молилась на свою Богіню.Але ось наближаються вибори і мабуть полтавський провокатор отримав нове завдання від своїх хазяїв,-зруйнувати власну секту.Процес пішов.