Отже, уся система держфінансів тримається на дрібних вкладах мільйонів українців. Саме рядовий українець, а не промислові гіганти або олігархи містить величезний держапарат, оплачує держзакупівлі і оплачує рахунки за усіма соціальними зобов'язаннями.

(с)

Всеукраїнське об'єднання " Свобода" вимагає від правоохоронних органів розслідувати ці інциденти, встановити замовників і виконавців вказаних провокацій і притягнути винних до відповідальності.

(с)

Міф про те, що «Донбас годує всю Україну», можна почути не лише на форумах, а й із найвищих політичних трибун та органів влади. Проте проведений Тижнем аналіз бюджетних перетоків 2012–2013 років свідчить, що цей стереотип не має нічого спільного з реальною ситуацією.

Дотації без вирівнювання

Неважко здогадатися, звідки ростуть ноги у згаданого вище міфу. В його основі окрема ізольована стаття бюджетних витрат – дотації вирівнювання, інакше кажучи, дотації на апарат місцевих органів влади, соціальні видатки, гуманітарну сферу (лікарні, шко­­ли тощо). Справді, порівняно зі східними і навіть центральними регіонами західні отримують значну дотацію, хоча ці кошти у випадку, наприклад, Галичини цілком співмірні із їхнім внеском у держбюджет. Так, у 2012 році звідти до скарбниці надійшло 8,4 млрд грн, а дотацій вирівнювання було отримано 7,9 млрд грн. У той самий час для Донбасу, за інформацією джерел Тижня, ці цифри становлять відповідно понад 21 млрд грн і 4,6 млрд грн.

Але під час глибшого аналізу ширшого кола статей бюджетних перетоків виявляється, що, попри різні розміри дотацій вирівнювання, відпливу грошей із Донбасу в решту регіонів немає. Понад те, помітним є дотування йо­го самого коштом держбюджету. Дотація вирівнювання є лише одним із трансфертів, до речі, досить «чесним». Але крім неї регіони отримують значну кількість інших трансфертів на реалізацію певних цілей. Скажі­­мо, за додатковими дотаціями і субвенціями (допомога сім’ям із дітьми, надання пільг, житлових субсидій, соціально-економіч­ний розвиток регіонів тощо) лідирує саме Донеччина. Загалом, за даними парламентського Комітету з питань бюджету, у 2012 році дві області Донбасу отримали з держбюджету дотацій, субсидій і субвенцій на загальну суму 16,2 млрд грн (Донецька – 10,9 млрд грн, Луганська – 5,3 млрд грн). Причому Донеччина є першою за цільовими, тобто такими, які виділяються на виконання певних робіт і послуг, що часто пов’язано з наявністю корупційного інтересу.

Частина коштів розподіляється на підставі не закону про держбюджет, а підзаконних актів, скажімо, постанов Кабміну. Як приклад – останній скандал, ко­­ли 440 млн грн бюджетних коштів за програмою «Питна вода України на 2011–2020 роки» на 2013-й, цільове призначення яких – капітальний ремонт систем централізованого водопостачання та водовідведення, на 75% (330 млн грн) було спрямовано в Донбас, де мешкає лише 15% жителів країни. Попри те що зношеність систем водопостачання і потреба в капремонті не лише там, катастрофічною і задавненою є ця проблема на Півдні, Заході в Центрі, особливо в малих та середніх містах.

Приховані перетоки

Але є й інші канали дотування. Насамперед ідеться про гроші, які надходять через Пенсійний фонд, адже в Україні він живе значною мірою за рахунок трансфертів зі скарбниці. Зокрема, у 2012 році на дотації для виплати пенсій, підвищень до них і надбавок, передбачених різними пенсійними програмами, а також на покриття дефіциту коштів ПФ було виділено 64,5 млрд грн, у держбюджеті на 2013-й – 83,2 млрд грн. Зрозуміло, що залежно від кількості пенсіонерів і розміру середньої пенсії розподіл трансфертів із держбюджету у розрізі областей буде нерівномірним.

Якщо врахувати, що, за дани­­ми ПФ у Луганській та Донецькій областях, рівень забезпеченості їхніх потреб власними коштами становив відповідно лише 69,7% і 65,9%, то неважко підрахувати, що 2012-го до них надійшло близько 13,8 млрд грн дотацій Пенсійному фонду із держбюджету (зокрема, в Донецьку область – 9,6 млрд грн). Певна річ, інші регіони теж отримують їх, але ці суми і в абсолютному розмірі, і на особу населення зазвичай значно нижчі. Скажімо, на Донбасі торік пенсії виплачувалися 2,12 млн осіб (на Луганщині – 0,72 млн, Донеччині – 1,4 млн). У той час як, наприклад, на Галичині було 1,35 млн пенсіонерів (Тернопільська область – 284 тис., Львівська – 690 тис., Івано-Франківська – 373 тис.). Таким чином, на Донбасі кількість пенсіонерів значно вища не лише в абсолютних цифрах, а й у розрахунку на одного мешканця. При цьому середній розмір пенсії там також більший – 1,7 тис. грн проти 1,2–1,3 тис. на Галичині.

Ще одним непрямим джерелом дотування регіонів є бюджетні трансферти у виробничі галузі. Скажімо, передбачені видатки на фінансування вуглевидобутку майже повністю спрямовуються в Донецьку та Луганську області, де він сконцентрований. У 2012 році в бюджеті було закладено понад 14 млрд грн: за програмою «Державна підтримка вугледобувних підприємств на часткове покриття витрат із собівартості готової товарної вугільної продукції» – 9,9 млрд грн; на реструктуризацію вугільної та торфодобувної промисловості – 1,14 млрд; на гірничорятувальні заходи на вугледобувних підприємствах – 0,4 млрд; за програмою «Державна підтримка будівництва вугле- та торфодобувних підприємств, технічне переоснащення зазначених підприємств…» – 3 млрд грн.

Отже, якщо порівняти суму офіційних трансфертів із державного бюджету Донецькій і Луганській областям, непрямі трансферти через Пенсійний фонд, дотування вугледобувних підприємств, то надходження з цих регіонів до скарбниці (21 млрд грн) навіть на 50% не перекривають тих коштів, які потім спрямовуються до них (понад 44 млрд грн). Навіть коли не брати до уваги таких опосередкованих способів дотування, як пільгові умови для значної кількості підприємств (особливо ГМК та хімії) на електроенергію та газ. Але ж потім за них розплачується вся країна: постійним розширенням статутно­го фонду Нафтогазу через ОВДП, підвищеними тарифами на електроенергію для інших споживачів. Так само чимале значення має дотування вугільної галузі через держзамовлення на донбаське вугілля, хоча і за ціною, і за якістю воно значно поступається іноземним аналогам. Врешті, треба пам’ятати й про те, що кошти, які надходять із кожного регіону до держбюджету, не можуть витрачатися лише на трансферти. Ними також треба покривати загальнодержавні видатки (наприклад, пропорційно до част­­ки валового регіонального продукту кожного регіону): утримання вищих та центральних органів влади, Мін­оборони, СБУ та інших спецслужб, МЗС, загальнодержавних академічних, освітніх, медичних установ тощо. Так, лише на Міністерство оборони витрати у 2012 році становили 16,4 млрд грн, МВС – 14,6 млрд грн, СБУ – 3,3 млрд грн.

Причина майже двократного перевищення різноманітних прямих і прихованих дотацій із держбюджету над надходженнями податків до нього з Донбасу полягає, зокрема, в тому, що Донецька область фактично не платить основ­ного бюджетоутворюючого податку – ПДВ. Наприклад, у 2012 році його там було зібрано на 15,93 млрд грн, а відшкодовано на 14,26 млрд грн (!). Тобто 90% податкових надходжень становило відшкодування, а скарбниця в сухому підсумку отримала лише 1,67 млрд грн. Коли врахувати, що в усій країні було відшкодовано ПДВ на 46 млрд грн, а зібрано 182,9 млрд грн, то виявляється, що на Донеччину припадає 31% відшкодувань, а сплата за вирахуванням відшкодувань становила лише 1,2% із 136,9 млрд грн. На Луганщині ситуація не така показова, однак усе одно частка відшкодованого ПДВ (1,3 млрд грн, або 2,8% загальнодержавного показника) теж вища, аніж сплаченого (4,7 млрд, або 2,5%). Надвисока експортоорієнтованість підприємств Донбасу, яка традиційно використовується для хизування часткою в загальноукраїнському експорті, має своїм зворотним наслідком тотальну несплату ПДВ, надходження від якого становлять 2/5 усіх доходів держбюджету.

Перше – це важливість ролі особи національного лідера.

Лідера освіченого і працьовитого. Саакашвілі мав і добру західну освіту, і тривалий досвід життя у демократичному суспільстві. Він декілька років був частиною тамтого суспільства, зміг відчути і звикнути до того, як демократія працює на щодень.

Він розумів, що старі (за ментальністю, а не лише за віком) чиновники жодних позитивних змін не здатні запровадити в принципі. Позаяк все їхнє нутро і весь життєвий досвід таких змін не акцептує. Тому на всіх керівних посадах мають працювати молоді особи, якнайменше інфіковані «совком».

Людська природа є такою, що прагне добра.

Але людина є істотою слабкою. Тому, щоб іти по шляху добра, вона мусить постійно відчувати позитивний тиск, мати позитивний приклад і таким щоденним прикладом покликаний бути національний лідер. Котрий сам чинить так, як говорить і жорстко пильнує за виконанням позитивних нововведень.

На жаль, як тільки цей лідер позбувається реального впливу на суспільство, люди можуть знову мінятися в поганий бік. Ті самі грузинські чиновники та правоохоронці, котрі ще недавно стояли на сторожі закону, рівноправ’я і прозорих методів управління, помалу починають здавати позиції, дрейфувати до сприймання попередніх схем і «понятій». Грузини навіть знову почали їздити як колись – ігноруючи дорожні правила. Бо вдосконалюватися, «спинатися на гору» важко, а котитися вниз – легко і приємно.

Друге – це загрози внаслідок тотальної корумпованості суспільства.

Поразка партії Саакашвілі на парламентських виборах не лише є результатом російських політ-технологій та «оболванювання» населення. Його цілком щиро ненавиділи всі, хто позбувся тіньових доходів та впливів. Вони та величезна кількість їхніх родичів становили дуже значний відсоток виборців. Вони не лише самі голосували проти партії президента, але й талановито і активно агітували своїх сусідів, знайомих та ефективно впливали на примітивну суспільну масу.

Третє – не стели собі подушку, бо можеш впасти зовсім не там.

Заходи, які Саакашвілі здійснив для збільшення повноважень голови уряду (готувався ним стати після відходу з посади президента) стали подарунком для його супротивника і тепер допомагають повертати Грузію назад у про-російський «совок».

А про силу і спроможність Росії тиснути на колишні радянські країни, щоб повернути їх в орбіту російської підпорядкованості, ми знаємо і без грузинського досвіду.

То що нам дає той сумний грузинський досвід?

Шкода, але ми й близько не маємо такого спроможного і досвідченого лідера, як Саакашвілі. Котрий мав би волю і працьовитість, харизму і правильне розуміння. А також готовий був би викидати з уряду навіть своїх близьких друзів, як тільки вони спокусяться на корупцію чи протекціонім. Тобто спроможного діяти всупереч традиційних українських правил і звичок.

Насправді в Україні всі хочуть торжества правди, чесності, справедливості, ніхто не любить хабарництва та інших зловживань. Майже всі хотіли би жити в умовах законності, порядку та рівних можливостей для всіх членів суспільства. І ніби-то готові за це боротися.

То чому ж ніхто по-справжньому не бореться?

Чому спостерігаємо лише якусь імітацію боротьби, виключно тупі, для нікого не загрозливі політичні «шоу»? Чому наша так звана опозиція, щоб провести якийсь мітинг, мусить рекрутувати пенсіонерів і оплачувати їхню участь?

А може причина є дуже простою – насправді нам добре так, як є зараз? Нам не потрібні цивілізаційні зміни, бо вони зачеплять інтереси переважної частини активного населення.

Щоб перевірити це припущення, спробуймо уявити собі картину позитивного майбутнього – змоделювати ситуацію після успішної перемоги бунту, чи руху, чи виборів під популярним гаслом «Банду Геть!».

Якщо цей бунт покликаний лише призвести до перемоги теперішньої т.з. «опозиції», лідери і ставленики якої знову засядуть в уряді та місцевих органах влади, тоді результат буде цілком прогнозованим. І причина теперішньої народної пасивності зрозуміла: їм (опозиції) це потрібно, вони тим скористаються, щоб знову «дерибанити» державу – то хай самі за це і борються.

Ми також допоможемо, бо ж звичайно, що стане трохи краще – припиниться рейдерство, донецьких «безпрєдєльщиків» заженуть назад у рамки, від підприємств вимагатимуть або податки – або хабарі, а не одне і друге одночасно, як зараз. Але принципово в країні нічого не поміняється, бо ті опозиційні хлопці вже бували при владі, ми вже могли побачити їхню моральність і спроможність. І не маємо щодо них жодних ілюзій. Їхнє повернення у владу для країни та її майбутнього нічого принципово не покращить.

А от якби помріяти про справді якісну зміну влади, запровадження кардинальних змін та реформ за рецептами Саакашвілі! Щоби виборчі гасла та обіцянки почали втілюватися на практиці дослівно, без фарисейства і забудькуватості. Що тоді, чи всі в Україні такими змінами були би задоволені?

Розглянемо по порядку.

Всяка якісна зміна найперше повинна початися із створення незалежної, справедливої судової системи як основи цивілізованого суспільства. Це вимагатиме заміни практично всього особового складу судів – від Верховного до районних. Бо ж насправді ніхто не вважає, що наявні, залежні від влади і тотально корумповані суди спроможні забезпечити верховенство Закону. От відразу і отримаємо першу немалу армію невдоволених – самих звільнених суддів, їхніх хабарницьких посередників, корумповану частину обслуговуючого персоналу та всіх їх родичів.

Також прийдеться поміняти практично всіх працівників правоохоронних органів, а не лише ДАІшників. От вам і наступна величезна група невдоволених, котрих разом із їхніми родичами та посередниками буде позбавлено стабільного тіньового доходу.

Далі до натовпу невдоволених європейським поступом України долучаться зі своїми родинами корумповані державні та муніципальні службовці, митники, податківці, працівники купи установ де погоджують і контролюють (санстанція, пожежники, екологи, земельники, газівники, енергетики…), а також багато працівників освіти та медицини. Та й депутати всіх рівнів також позбудуться свого вже звичного «калиму».

Окрім того європейські стандарти і вимоги заторкнуть інтереси нечесного бізнесу, «прищемлять хвоста» різного роду фальсифікаторам продукції, яку ми всі споживаємо – харчів (молочні продукти із пальмової олії, м'ясо і шоколад із сої, все напічкане барвниками, консервантами та іншою хімією), продавців ліків (до 70% підробок), одягу і взуття, а також неякісного бензину та інших поганих товарів, за які ми платимо цілком немалі гроші. Одночасно позбудуться своїх пільг і доплат фальшиві ветерани, ліквідатори та інваліди.

Якщо продовжувати цей перелік, то побачимо, що реформи та зміни створять проблеми і погіршать матеріальне становище значної частини нашого суспільства. Виникне величезна армія невдоволених. Бо ми всі живемо, постійно існуємо в середовищі тотальної корупції та фальсифікату. І хоча всі від того потерпаємо, але одночасно багато хто отримує таким чином солідні тіньові доходи.

То кому окрім молоді, чесних підприємців та жменьки ідеалістів ці позитивні реформи та європейські зміни насправді потрібні?

Тепер зрозуміло, чому програв Саакашвілі після восьми років здійснення вдалих реформ?

Постає питання – що нам робити?

Далі лише імітувати боротьбу за краще майбутнє, чи навпаки - віднайти у собі силу та почуття людської гідності, щоб розпочати глибокі цивілізаційні зміни в Україні навіть на шкоду власним «шкурним» інтересам.