Я щасливий, коли смисл знайшов,
Мов перлину, серед мотлоху абсурду -
Це надію, віру, щирість та любов,
Ясний розум й все без фальші, бруду.

Я щасливий, коли пошук недаремний,
Хоч потратив силу, час, пройшов крізь терни,
Коли кожен крок щоденний і буденний
Завдяки змістовній цілі не такий мізерний.

Я щасливий, коли все не просто так,
А для чогось, що приносить щастя.
Коли радість на шляху, мов добрий знак,
Що у відчаї не дасть зблудити та пропасти.

Я щасливий, коли поруч навкруги
Доброзичливі, щасливі друзі-люди,
Ну а заздрісні та злобні звірі-вороги
Розчинились у ніде й пішли в нікуди...

Я щасливий? Так! Бо я живу
І нехай буває щастя лиш місцями,
Вдячний я йому за рандеву -
Кожній зустрічі я радий до нестями.

Якби останньою з усіх була ця осінь
З останніми птахами, що у вирій полетіли,
З листком останнім, що тримався досі
За дерево життя свого та втратив силу...

Якби останніми з усіх були слова ці
Із мокрим залишком сирої суті,
З теплом останнім в цьому році
У порожнечу звернені та не почуті...

Якби останніми були всі справи
Й зосталось лиш курчат порахувати,
Щоб потім з них зробити смачні страви
Та шлунок ними свій напакувати...

Хотілося б курчатам дати волю,
Щоби летіли вони з іншими птахами
Та, як листок із деревом, розстались з роллю
І долею бути в чиємусь шлунку потрохами.

А замість слів хотілося би просто помовчати...
Три крапки... Далі знов три крапки-краплі буде...
Шумом дощу несказані слова так зможуть стати,
Не розібрати їх, лиш мокрий залишок залишать всюди...

Якби останні... Але далі ще зима, весна і літо...
Мовчання мокрий залишок знов задзюрчить струмками,
Поможе прорости з землі траві та квітам.
Планети танець ще не раз повторить все це з нами...

І чому ти, душе, от так взяла й втомилась?
Може ти недоспала і снів не дивилась?
Там, мов в казці, у небі ти не літала
Й для намиста зірки собі не збирала?

Може зранку сьогодні ти кави не пила?
Чи бадьорість свою десь взяла й розгубила?
А можливо тобі щось для щастя бракує?
Чи осіння погода тобі не смакує?

Зараз шеф на роботі роботи підкине.
Замахаєшся так, що копита відкинеш.

Відпустка у жовтні - класно!
Тоді коли дощ за вікном...
Як тратити час не ясно
І думати навіть в облом...

Широкий екран вікна
Показує сірі хмари
Й як осінь-лисиця сумна
Втрачає поволі чари...

Капель дощу струмки
Повільно собі сповзають
По склі, немов слимаки,
І мокрі сліди залишають...



Зникає кудись суєта
І градус життя спадає.
Цей подих сирий неспроста -
Природа перед сном позіхає...)))

Відпустка в природи пізніше.
Роботу вона ще має -
Все те, що вдягла раніше,
Дощем, ніби душем, змиває...



І поки писав ці рядки
Я зміг таки відпочити.
Відпустка у час будь-який -
Це класно й нема чого нити)))

Щастя - є. Та воно десь блукає

В лабіринтах наших бажань.

Ми його то в тупик заштовхаєм,

То ганяєм по колу вагань.

Не під силу йому розв'язати

Нескінченну систему рівнянь,

Де іксів нескінченно багато

І бракує часу та знань.

Та й бажання (ікси) динамічно

Знов з'являються, наче гриби

Від дощу, хаотично й циклічно -

Вперемішку сміття та скарби.

Щастя – є! І частенько говорить,

Що потрібно добро цінувати,

Щоби жити в мирі, без горя

Та його - птаху вільну спіймати.

І наскільки все добре цінуєм -

Ми є рівно на стільки щасливі.

А якщо добра нам бракує -

Ми сліпі або просто ліниві.

Віршами кривизну душі своєї виправляю,
З буденності дивлюся в трохи інший світ,
У світ думок та почуттів і там літаю
Та сили й змісту набираюся за цей політ.

За горами море,
За радістю горе,
Зима, потім літо і знову зима...
І знову в повторі
То сонце, то зорі...
Годинник "тік-так"... й півжиття вже нема...

Хтось поміж безодні
Розставив природні
Для нас усіх межі й живемо ми в них
До всього голодні,
До інших холодні
Зависли в проблемах й бажаннях своїх.

І краю немає,
Хоч кожен вмирає,
Лишається все, як бУло завжди.
На новий виток прогрес підіймає,
Але апетиту тягар нам постійно нести...

Літній подих вітру не такий вже теплий,
Мов на крилах в вирій понесли лелеки
Частку літа. Сонце трохи зблякло
Та тепло поволі відлітає десь далеко...

Завтра буде дощ - це прийде осінь,
Так вона сльозу за літом пустить.
Одягне наряд яскравий - ненадовго в гості
Та гарячим барвам порадіти змусить.

Золотом одарить землю, мов циганку,
Щоб та щастя їй за це наворожила...
І туманом загадковості все вкриє на світанку,
А можливо, що дощем заплаче знов щосили.

Сумно їй чомусь... можливо просто так...
А можливо - бо усе в житті минає...
Все - солодке і гірке на смак.
Ну а те, що буде далі, ще вона не знає...