Минулих вихідних у Дніпропетровську сталися бурхливі події, які сколихнули всю Україну. Гучне суботнє затримання недавнього заступника голови місцевої облдержадміністрації, а нині — лідера політичної партії «Всеукраїнське об’єднання патріотів — УКРОП» Геннадія Корбана справді стало видовищем, дотепер небаченим.Та й саме взяття під білі ручки недавнього кандидата ще й на посаду мера Києва явно скидалося на гру без правил. Як розповів адвокат Корбана Євген Пашко, про те, що в будинку їхнього клієнта проводиться обшук, він дізнався з інтернету і відразу туди виїхав. Але захисника не пустили навіть на поріг. А сам будинок був оточений озброєними людьми, які відмовлялися себе називати.

«Корбана затримали на моїх очах без пояснення причин і без єдиного документа. До нього прийшли додому і почали ламати двері. Коли я підійшов (він живе по сусідству) і запитав, що відбувається, мені повідомили, що тут шукають злочинця, який, за їхніми даними, перебуває в цьому будинку. Вони зламали двері, схопили Корбана на порозі і повезли невідомо куди», — розповів в ефірі телеканалу «112 Україна» народний депутат України, один із лідерів «УКРОПу» і кандидат у міські голови Дніпропетровська Борис Філатов.

За свідченням нардепа, затримання проводили бійці «Альфи» і двоє слідчих Генеральної прокуратури України.

«Усе місто набите «глушилками», весь час падає зв’язок, на кожному перехресті — «Фольксваген» з озброєними людьми і затемненими вікнами. Такого навіть при Януковичі і не було. Обшукують волонтерів — це вже занадто. Наступним кроком вони, мабуть, почнуть розстрілювати наших партійців», — обурюється Борис Філатов.

Однак прокурор Генеральної прокуратури України Владислав Куценко під час спільного брифінгу ГПУ і СБУ заявив, що низка нардепів і партійців навмисно брехали щодо процесу затримання лідера партії «УКРОП» Геннадія Корбана. «Наша широкомасштабна операція Служби безпеки України і Генеральної прокуратури і досі триває. Нам заважають проводити слідчі дії. На нас намагаються тиснути. Вчора окремі засоби масової інформації почали дезінформувати наше суспільство, подавати неправду, пробували дискредитувати Генеральну прокуратуру та СБУ що начебто з нашого боку є порушення кримінально-процесуального кодексу та прав окремих громадян, яких у нас підозрюють в організації злочинного угруповання», — розповів Владислав Куценко.

На підтвердження сказаного на брифінгу було продемонстровано відео, на якому слідчі особисто представилися Філатову і показали йому свої посвідчення.

Також Владислав Куценко заперечив інформацію про те, що обшукуються винятково представники партії «УКРОП». «Також було проведено кілька обшуків у працівників правоохоронних органів, у тому числі й тих, що обіймають достатньо високі посади, щодо яких також до нас надійшла інформація про їх участь у діяльності цієї злочинної зграї. Вони покривали їх, вони допомагали їм», — сказав прокурор.

А у відкритому доступі в мережі інтернет з’явилася і офіційна правова підстава (чи одна з них?) вищезазначених обшуків. Це — ухвала слідчого судді Новозаводського районного суду м. Чернігова О. Ф. Подалюки від 29 жовтня 2015 року, у якій ідеться і про те, що ж інкримінується у рамках кримінального провадження за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 289, ст. 349 Кримінального кодексу України. У цьому переліку — захоплення та незаконне утримання у приміщенні Дніпропетровської облдержадміністрації голови Держземагентства України Сергія Рудика, якого змушували призначити на посаду начальника головного управління цієї структури у Дніпропетровській області Гугніну О. О., захоплення начальника Департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпропетровської області Величка О. В., якого в подальшому тримали як заручника. А ще — упродовж 2014—2015 років службові та посадові особи благодійної організації «Фонд оборони країни» створили на території Дніпропетровської області низку суб’єктів господарської діяльності, на рахунки яких надійшло понад 17 млн. грн. від цього Фонду нібито як оплата за товари та послуги, які фактично не поставлялися і не надавалися.

Тільки осіб, прізвища яких уже встановлено, у цьому кримінальному провадженні може бути притягнуто до відповідальності понад 20 (!).

Водночас із гучними подробицями затримання Геннадія Корбана почав активно розігруватися і політичний підтекст, який фактично одностайно побачили у цих подіях лідери всіх партій демократичного спрямування, що поспішили зробити з цього приводу відповідні заяви.

Такої ж думки дотримуються і провідні політологи.«Порошенко боїться сильного Дніпропетровська. Йому потрібен покірний Дніпропетровськ. Тому Президент не зацікавлений в економічному, соціальному, громадянському і гуманітарному розвитку цього міста. Адже набагато простіше управляти бідними і голодними людьми», — вважає політолог Віктор Фесев, який у подібній своїй переконаності не один.

Ще раніше Петру Порошенку активно закидали те, що він віддає Дніпропетровщину на відкуп Опозиційному блоку, посталому з колишньої Партії регіонів. Результати недавніх виборів місцевих рад і міських голів засвідчили, що вони для втілення в життя такого плану навряд чи є втішними. У Дніпропетровській міській раді Опозиційний блок, за поки що неофіційними підрахунками, хоч і матиме більшість депутатських мандатів серед інших політичних сил, але зовсім не вражаючу — 30,54 відсотка, коли в спину дихає «УКРОП» (25,02%). А решта політичних сил, які теж потрапляють у раду, за жодних обставин не ввійдуть до коаліції з опозиціонерами. Приблизно така ж картина і в обласній раді.

Висуванці Опозиційного блоку вже обрані мерами трьох невеликих міст Дніпропетровщини — Першотравенська, Марганця та П’ятихаток. Навряд чи викликає сумнів, що в другому турі переможе в Кривому Розі батько одного з лідерів опозиціонерів екс-віце-прем’єр-міністра України Олександра Вілкула Юрій Вілкул, 45,13 відсотка голосів за якого у першому турі є цілком надійним запасом міцності у порівнянні з опонентом, маловідомим висуванцем «Самопомочі» Юрієм Милобогом, який набрав лише 10,69%.

Отож на такому тлі справді найшла коса на камінь у двох ключових містах області — Павлограді і самому Дніпропетровську, де у другому турі за посади мерів змагатимуться, так би мовити, яскраво виражені представники Опозиційного блоку і «УКРОПу».

Особливо несподівана ситуація склалася у місті гірників. Адже тамтешні вугільні підприємства вже досить давно контролюються донецьким олігархом Рінатом Ахметовим. І хоч представник Опозиційного блоку, колишній «батьківщинівець» Анатолій Вершина вийшов до другого туру виборів мера з доволі солідним відривом — 36% голосів виборців проти 24% в опонента, 25-річного Євгена Терехова, члена політради «УКРОПу», відомого ще як Титановий Джексон (адже був важко поранений під час бойових дій на Донбасі і повернувся до життя завдяки професіоналізму медиків), існує думка, що нинішній лідер перегонів уже досяг тієї планки, яку не спроможний надалі підняти.

Коли ж результати першого туру голосування у Павлограді стали очевидними, багатьох шокував своєю заявою голова Центральної виборчої комісії Михайло Охендовський, який повідомив, що другого туру виборів мера у місті гірників не буде, оскільки там мешкає менше 90 тисяч жителів. На ЦВК після цього відразу посипалися звинувачення у грі «на руку Ахметову». І справді, виявилося, що мешканців у Павлограді нараховується 92 тисячі. Зрештою, намагання ЦВК не допустити другого туру виборів мера у Павлограді засудив і Президент України Петро Порошенко. Дніпропетровський Апеляційний адміністративний суд за поданням Євгена Терехова визнав законність другого туру виборів міського голови у Павлограді, а Михайло Охендовський після цього повідомив офіційно, що повторне голосування у місті гірників відбудеться обов’язково.

«Я неодноразово попереджував про репресії і зараз укотре запитую: за що був Майдан, за що ми йшли на війну?» — заявив Євген Терехов після затримання Геннадія Корбана і публічно всіх закликав на мітинг проти репресій. І молодий та нічим не заплямований кандидат на посаду міського голови Павлограда після цього, не доводиться навіть сумніватися, набере для себе чимало додаткових балів.

Сам же несподіваний злет Євгена Терехова, який спромігся залишити позаду діючого на день виборів міського голову з багаторічним стажем Івана Метелицю, багато хто пояснює не тільки його героїчною біографією, а й теж обшуками. Тільки обшуками не за ухвалою слідчого судді з Чернігова, а безпосередньо в Павлограді. На початку жовтня така доля спіткала десятки місцевих активістів «Правого сектору» і «Самооборони», лідерів яких Ярослава Тарасенка і Сергія Тищенка, зрештою, було затримано. Переважно молодих людей хапали й обшукували не тільки по їхніх оселях, а і в кафе, парку, на вулицях. Багато павлоградців сприйняли це як небажання влади навести порядок у місті, а сваволю щодо тих, хто цей порядок тримав по-справжньому як добровольці. Тому, мовляв, люди й голосували саме за Терехова, а не за того ж «міцного господарника» Івана Метелицю, як у минулі роки.

Отож красномовне фото Євгена Терехова у компанії з Геннадієм Корбаном та Ігорем Мосійчуком на його сторінці у «Фейсбуці», як кажуть у таких випадках, говорить саме за себе.

А в Дніпропетровську, як неважко передбачити, ситуація загостриться до краю. Адже тут зійдуться у вирішальному двобої за посаду міського голові ключові фігури в «УКРОПі» та Опозиційному блоці Борис Філатов та Олександр Вілкул. А тому, незважаючи на те, наскільки обґрунтованим є гучне затримання Геннадія Корбана, це додасть невідомо скільки балів саме Борису Альбертовичу.

Отож, не вдаючись у дискусії щодо доречності затримання Геннадія Корбана і підстав для цього, можна передбачити, що для Павлограда і насамперед Дніпропетровська це стало точкою чіткого розмежування на «своїх» і «чужих», коли за «своїх» змушені будуть піднятися навіть ті, хто до цього їх такими для себе і не вважав. Тим паче, за Терехова і Філатова на такому тлі підіграють іще й патріотичні почуття, неабияк розбурхані гучними подіями минулих вихідних

УМ

— Чим привабила вас тема ката і жертви? Можливістю наголосити, що кармічні борги мають бути сплачені завжди?

— Мене привабила тема особистості, яка не стане жертвою, навіть об’єктивно перебуваючи в стані жертви. А також мене цікавить, чи можливо піднестися із безодні зла. Тобто чи можлива еволюція людини, яка була катом. Заради цього і всі ті спекуляції, які з’явилися спочатку в новелі «Кат», а потім в романі «Останнє бажання».

— Найвідоміший літературний кат (чи, скажімо так, людина, що посилає на смерть) — Понтій Пілат Булгакова — хотів «відіграти» події назад і повернути Іешуа Га-Ноцрі, бо, зрештою, зрозумів свою помилку. Рефлексії вашого героя Івана Івака не дуже схожі на каяття. Навіщо йому зустріч із жертвою?

— Понтій Пілат мав значно більші можливості не послати на смерть невинну людину, ніж енкаведистський кат — не стратити когось. Але Пілат вирішив не сваритися із Синедріоном. А потім Пілат не знаходить спокою, весь час думає про неординарного розіп’ятого, розмова з яким викликала в нього сильні почуття. Так він підійшов до ідеї покаяння, центральної ідеї християнства. Іван Івак християнином не був і не став ним навіть в останні хвилини свого життя, хоча й помирав уже в добу реставрації християнства. Але йому теж не давав спокою неординарний засуджений. На нього справила неймовірне враження сама особистість дивної людини і молитви біля шибениці. В Івака у підсвідомості жило велике бажання ще раз почути той речитатив, який викликав у нього сильні почуття, яких не було ні доти, ні по тому.

— У коротшій версії сюжету, тобто в оповіданні «Кат», ваш Івак жорсткіший і, водночас, більш природний. У романі ви його нібито «олюднили», додали сентиментальних барв. Навіщо? Можливо, ви не погодитеся з таким прочитанням цих двох текстів. Проте виникає запитання: що ви самі думаєте про свого героя?

— У романній версії і у версії новели діє той самий герой. Але в романі про нього більше інформації. І це мимоволі робить його не лише чорним. Що я сама думаю про нього? Іван Івак глибоко несвідомий. І він не садист. Він навчився вбивати байдуже, якщо вже довелося цим займатися. Це його аж ніяк не виправдовує, одначе це дуже дрібна постать жахливих часів. Йому далеко до есесівського офіцера Максиміліана Ауе, героя популярного нині роману французького письменника американсько-єврейського походження Джонатана Літела «Еринії». Там демонічна особистість значно більшого масштабу: якщо вже довелося вбивати, то вбивати варто із задоволенням. Якщо Івак із цікавістю спостерігає за ерекцією тих, хто от-от помре, то Ауе сам мав могутню ерекцію, коли вбивав, тобто був справжнім садистом. Але, повторюю, я не виправдовую «свого» ката.

— Чи вважаєте ви, що важкі (ба навіть нестерпні) часи виправдовують (чи пояснюють) будь-яку дегенерацію людської моралі? Іншими словами, чи схильні ви й ката вважати жертвою?

— Певною мірою. Вже згаданий Літел в інтерв’ю казав, що цілком міг би уявити себе катом, аби жив у ті часи. Звичайно, не в усіх є хист до цього… Я вважаю, щоб стверджувати у житті добро, треба пізнати всю безодню зла. І треба розуміти тих, кого звинувачуєш. Певне, тих хлопців, яких набрали виконувати смертні вироки, мотивували так, що вони страчують підсобників фашизму. Травма війни була сильною, німецькі фашисти тривалий час вважалися мало не абсолютним злом. Всю ту плутанину в головах радянських людей не розплутано й досі. Смутні часи дуже заплутують і без того хиткі моральні орієнтири. З одного боку, як сказано в Нагірній проповіді: «Не судіть, щоб і вас не судили». Нібито сам Христос дозволяє всю відповідальність скидати на несприятливий час. Але з іншого боку, важкі часи — то випробування для людини. Так, мій герой цього випробування не пройшов. Але на Страшному суді, в який він не вірить, але який все одно десь відбудеться, йому зарахується те, що він написав свою книгу. Адже більшість людей його професії йдуть на той світ, переконані, що вони робили те, що треба, що такий був час, що будь-хто на їхньому місце робив би те саме.

— Багато ваших текстів несуть значний елемент автобіографізму. А що можна сказати в цьому значенні про «Останнє бажання»? Як радянська доба пройшлася по вашій родині? Чи є постраждалі від тих часів?

— Мій дід з боку батька зник у 37-му році. Його дружині, моїй бабусі, коли вона намагалася щось з’ясувати, повідомили оте знамените «засуджений до десяти років без права листування». Але сам дід був партійним працівником і голосував за виключення з партії (що тоді дорівнювало арешту) своїх колег. Мій батько до десяти років був вередливим радянським мажором. Служниці, які в їхньому домі були, не могли йому догодити. Батько сам розповідав мені про все це з милою безпосередністю. Він вимовив дивовижні слова: «Яким би я паскудою виріс, якби не 37-й рік…». Бачите, як все переплуталось. Моя бабуся весь час проклинала свого убієнного чоловіка, що він «підвів» її, не зумів утриматися в партійному істеблішменті, бо ж деяким умілим інтриганам це вдалося. Бабусі дуже подобалось бути радянською пані, і тут раптом — арешт як члена родини зрадника. Я володію квартирою в історичному центрі Києва, і це тому, що та сама бабуся добилася квартири в сталінському будинку в результаті реабілітації діда після ХХ з’їзду. Я так безжально розповідаю усе це про свій рід… Але, зрештою, цікаво говорити лише правду.

— «Останнє бажання» — черговий роман, де ще одним героєм виступає Київ — «місто сірих будинків». Це помилкове враження, чи в попередніх творах ви писали про «сірі будинки» з більшою теплотою? Якщо так, то що змінилося?

— Судити про враження — то справа читачів, а не автора. Моє ставлення до Києва не змінилося. Я дуже тяжко переживаю знищення Києва. В нашому місті господарюють жахливі варвари. Їх можна порівняти лише з гепеушними катами. Ті, хто руйнує історичні будівлі Києва, щоб будувати хмарочоси, вмиратимуть у страшних муках, і кликатимуть смерть, яка не йтиме, і всі їхні гроші їм не допоможуть знайти спокій, бо їх проклинає сама київська земля. Але Київ все одно не врятувати. Хіба що відтворити у тексті те, що пам’ятаєш.

— Ви — явно не в мейнстримі. Десять років тому, коли мало не увесь укрсучліт кинувся художньо осмислювати Помаранчеву революцію, ви готували до друку збірку «Без мужика», а згодом — «Зустріч у Сан-Франциско» та «Новели для нецілованих дівчат». Тепер, коли всі пишуть про Майдан і про війну, ви — про катівню радянських часів. Чому не підтримуєте тренд, даруйте за цинізм?

— Письменник пише те, що йому пишеться, а не те, що вимагає епоха або нібито вимагає. Герман Гессе писав свою класичну «Гру в бісер» у розпал Другої світової. Мене заворожила історія фізика Фрідмана, який у голодному й дуже нестабільному Петрограді 20-х років працював над теорією нестаціонарного всесвіту, абсолютно не переймаючись подіями свого часу. Інша річ, енергетика буремного часу іноді в непрямий спосіб впливає на творчість.

— Що, власне, на вашу думку, важливіше — зовнішня війна чи внутрішня, тобто боротьба совісті з мізками, емоціо та раціо?

— Якщо ми таки виграємо внутрішню війну зі своїми страхами, то напевне виграємо й усі зовнішні війни. Інша справа, що нестерпно важко вигравати ту війну. І треба прагнути того, щоб емоціо та раціо не воювали, а були в злагоді. Але, коли приходить усвідомлення цього, то вже пройшло життя. Або принаймні велика його частина.

— Питання про розвиток романного жанру в укрсучліті. Ваш сюжет про Івана Івака і його родину можна було б розгорнути на 900-сторінкову сагу. Але ви обмежились невеликим обсягом. Чому? Звідки така нелюбов українських авторів (саме українських, бо на Заході виходять значні за розміром твори, і Донна Тратт з її «Щигликом» є тому підтвердженням) до «великих епічних полотен»?

— Я не можу говорити про всіх українських письменників, лише про себе. Я все-таки прибічниця невеликих романів, бо їх легше читати. В молоді роки я прочитала кілька великих романів-епопей із неспішними оповідями, і я їх добре пам’ятаю й досі. Окрім загальновідомих, прочитала ще й «Діте — дитя людське» Мартина Андерсене Нексе, чого не читав ніхто. А от «Родину Тібо» вже не потягла, і не тому, що вона гірша, а, як мені здається, мій ліміт великих романів уже заповнився. А невеликих романів ще, дасть Бог, прочитаю багато. І щось напишу, бо задуми є. А втім, уже згаданих величезних «Ериній» я прочитала. Але то не роман-епопея і не родинна сага, а якийсь інший жанр.

— Знову ж таки, твердження, з яким ви, можливо, не погодитесь. Окрім роману «Останнє бажання», у вас вийшла збірка «Сімбалайн» — одна з найкращих, як на мій смак, однак, якщо можна так сказати, обернена в минуле. Кожне з її оповідань — це спомини героїв про те, що було. Тоді як у виданнях «Повії виходять заміж» чи тих таки «Нецілованих дівчатах» мовиться про те, що є. Чи можна вважати, що ви самі зараз занурені у власні спомини і це знаходить відображення у ваших сюжетах?

— Радянський період мого життя був дуже бездарний. Лише після тридцяти я відчула якийсь смак життя, а до того було суцільне незадоволення буквально всім. З одного боку, я розумію, що була сама винна, що не змогла зорганізувати собі краще життя. А з іншого — не бачила жодної справді цікавої людини, на яку б могла бодай якось орієнтуватися, яка б вивела мене в інший світ. І тим більше в умовах СРСР, де майже не було вчителів з великої літери. А без учителя розширення обріїв свідомості якщо й відбувається, то вкрай повільно. Я весь час відчуваю потребу повернутися в ті бездарні часи і спробувати прожити їх по-новому бодай у символічному просторі.

УМ