До ювілейної дати Черкаська міська рада планує назвати одну з вулиць ім’ям талановитого майстра пензля, обласний драмтеатр імені Тараса Шевченка, у якому Данило Нарбут з 1965 року працював головним художником, створивши костюми та декорації для 70 вистав, вшанує його пам’ять виставою «Сватання на Гончарівці», а юні художники з Черкаської художньої школи, котра носить ім’я митця, приурочили до ювілейної дати виставку своїх робіт.

Помітним культурним явищем стало на Черкащині й відкриття в обласному художньому музеї виставки картин Данила Нарбута, зокрема його галереї портретів гетьманів України та сподвижників Богдана Хмельницького, таких живописних полотен, як «Покрова Пресвятої Богородиці», «Вибори кошового», «Козак Мамай», «Страшний суд» та серії інших неповторних картин — «Київська Русь», «Полковники», «Квіти України».

«У ювілейній експозиції ми представили більше 50 робіт Данила Нарбута, наповнених духом патріотизму і любові до України. А загалом у наших фондах 350 його картин, у тому числі і тих, які належать його онуці Лесі Нарбут», — розповідає «Україні молодій» директор художнього музею Ольга Гладун. «Добре, що така унікальна колекція зберігається в Україні, а не «роз’їхалася» по світу. З цих полотен можна черпати сили і знаходити відповіді на багато запитань», — додає заступник голови Черкаської облдержадміністрації Віталій Коваль. Він вважає, що в тій же картині «Страшний суд» художник ніби передбачив нинішній важкий історичний етап, який проходить Україна, коли добро бореться зі злом.

На ювілейну виставку Данила Нарбута зійшлося чимало його шанувальників. Вони ділилися спогадами, зачаровувалися творами майстра, а артисти драмтеатру, камерний хор та капела бандуристів, як вони самі зізналися, «співали для Діда» — так у Черкасах між собою називали Данила Нарбута після народження його онуки Лесі. Шана, яку віддали черкащани майстру, була щирою й душевною.

За словами відповідального секретаря обласної спілки художників Івана Фізера, який вчився у Данила Нарбута, був він людиною з душею, наскрізь просякнутою Україною, його поважали не лише за талант, а й за відвертий характер. «Нарбут не боявся нікого і завжди говорив те, що думав. Хоча й потерпав від цього!» — зізнається пан Іван. Але, наголошує, Данило Георгійович мав позитивну й сильну енергетику, в його характері була притягальна сила волелюбності та любові до Батьківщини, він був носієм генотипу українця і його щира й велика любов до України залишилася на віки у його творах.

«Мені приємно було бачити стільки знайомих і незнайомих людей, котрі прийшли на виставку мого діда», — ділиться думками онука художника — черкаська журналістка Леся Нарбут. Вона каже, що зібрання ще раз нагадало їй дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою і її взяли на відкриття першої персональної виставки Данила Нарбута. «Пам’ятаю, мене гарно вбрали і там так само співали пісень, фотографувались. Пригадую, як дід Данило нервував, а баба Галя пишалася, а в мене було відчуття урочистості, ошатності моменту, гордості за свого талановитого діда», — ділиться спогадами пані Леся. Потім, зазначає, були й наступні персональні виставки, але щоразу для сім’ї художника це ставало значущою подією. Тому, наголошує, дуже вдячна працівникам художнього музею за організацію урочистого вшанування пам’яті Данила Нарбута.

Леся Нарбут — єдина онука Данила Нарбута. Талановитим був не лише її дід, а й прадід — український художник-графік Георгій Нарбут, автор тризуба — Малого Герба України (9 березня виповниться 130 років із дня його народження).

Вона каже, що Данило Нарбут рано осиротів. Його батько помер, коли малому було чотири роки. Тож усього у своєму житті досягав сам. Уже чотирнадцятирічним працював у декоративній майстерні Київського театру опери і балету, пізніше писав ескізи костюмів та декорацій для театрів в інших містах України, а в останні роки свого життя був успішним головним художником Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

«Мені здається, діда я знаю від самого свого народження. Ми жили в одній квартирі, котра була на другому поверсі будинку художників, а дідусева майстерня розташовувалася на п’ятому. Я постійно там товклася», — пригадує щасливе дитинство Леся Нарбут. Каже, любила годинами розглядати дідові картини та раритетні речі: старовинні ікони та хрести, пістолі та шаблі, керамічні карафки, іграшки. Дома, зізнається, усі знали: коли дід у майстерні, то фактор часу для нього переставав існувати. Він міг піднятися до майстерні, якщо приходила цікава ідея, й опівночі, й о четвертій ранку. Коли дід творив, ніхто з домашніх не ризикував йому заважати.

«Я у дідовій майстерні теж брала до рук пензля й пробувала малювати. А ще дідусь залучав мене до театрального мистецтва: в шестирічному віці мені довірили грати на сцені драмтеатру у виставах «Медея» та «Титарівна», — каже Леся.

За її словами, у діда була незвичайна квартира, вона, швидше, нагадувала музей. На стінах висіли його картини, стояли вітрини з колекціями писанок. Колоритними акцентами були старовинні рушники. Під самісінькою стелею були прибиті полиці, на яких розставлені глечики, макітри різних обрисів та кольорів. Така квартира, звичайно, викликала цікавість колег-художників, поетів, артистів, котрі приходили до діда. Інколи, пригадує Леся Нарбут, навіть стільців на всіх не вистачало, тож на табуретки клали звичайну дошку — і лава готова. Баба Галя була майстринею приготування страв, тож хлібосольна родина нікого не випускала без частування.

На такі гостини одного разу, каже Леся, знайомі актори драмтеатру запросили і її маму Тетяну Шадріну. «Мамі було незручно йти до чужих людей, однак її переконали, що квартира художника відкрита для всіх. Там вона вперше побачила на фотографії тата, який служив на флоті. Через півтора року вони познайомилася, а згодом — побралися. Данило Георгійович поставив тоді питання руба: «Ти, невістко, житимеш у нас!» — усміхається Леся. Вона з теплотою згадує, яким веселим був її дід, і каже, що він мав неабияке почуття гумору, був душею компанії. Правда, пояснює, його жарти інколи зупиняла бабуся, оскільки вони перемішувалися з фольклором і балансували на межі допустимих літературних форм.

«У моїй пам’яті до сьогодні залишилися віршики, яких він і мене навчив ще в дитинстві. Найпристойніший із них — «Прошла зима, настало лето, спасибо Брежневу за это!». Дідусь навіть порадив мені розповісти його в дитсадку. Я й розповіла. І не лише в садочку, а й в автобусі по дорозі додому, де була більша аудиторія», — усміхається Леся Нарбут.

Вона говорить, що дід постійно цікавився її справами. Ще коли в садочок ходила, дід завжди малював ескізи для її костюмів на свята. А баба Галя шила їх. Уже коли була студенткою, то сукню на конкурс краси теж одягала від Данила Нарбута.

«Онуці Лесі — на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила»

«Пам’ятаю, як ми з мамою знайшли дитячу книжку, котру дід мені подарував і підписав, —«єдиній улюбленій спадкоємниці Лесі». Дід любив мене і не шкодував свого часу для спілкування зі мною», — веде далі Леся Нарбут. І пояснює: для діда Данила було нормальним явищем катати малу онуку на спині. Заради цього він міг навіть малювання відкласти. Майже на всі її дні народження він дарував їй картини, котрі Леся береже досі.

«На картині «Тиша» дідусь написав: «Дарую онуці Лесі на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила», — говорить пані Леся. Вона зізнається, що свою доньку Богдану, котра народилася 22 січня, якраз на дідове 77-річчя, невипадково назвала таким ім’ям, бо воно співзвучне з ім’ям Даня, саме так називали домашні Данила Георгійовича.

«Коли мама повідомила дідові Данилу й бабі Галі про народження правнучки та привітала їх із новим статусом — прадіда та прабабусі, то дідусь неймовірно зрадів! «Це Богом даний подарунок!» — крикнув у телефонну трубку», — каже Леся Нарбут.

Вона добре пам’ятає ті літні дні, коли родина виїжджала у село Сулимівці на Київщину, це батьківщина бабусі Галі, або на берег Дніпра неподалік села Тубільці Черкаського району і встановлювала саморобні намети, то на одному з них дід Данило написав: «Хутір Данила Нарбута — Нарбутівка».

«Удосвіта він брав пензлі, фарби, мольберти і йшов на натуру — там народилися такі його полотна, як «Вітер», «Схід сонця», «Світанок» та багато інших», — згадує онука художника. Каже, на природу завжди забирали й дідових собак. Він віддавав перевагу спаніелям або таксам. Жила в нього й дворняжка Веста, яку дід забрав із ветлікарні, коли її хотіли приспати.

Смерть баби Галі, зізнається Леся, Данило Георгійович тяжко пережив. Адже з бабусею вони прожили разом 50 років. Вона була не лише дружиною, а й другом, порадницею, інколи виконувала функції особистого секретаря. Навіть листи замість нього писала. Дід не пам’ятав номера домашнього телефону, своєї поштової адреси, пояснює Леся, не був він пристосований і до побуту — яку сорочку вдягати, де лежать светр чи піджак, не знав, куди Ганна Панасівна кладе його шкарпетки. Побутові питання були для нього — наче вища математика для першокласника. Він весь був у своїй творчості! Коли бабусі не стало, його туга вилилася у картину, на якій він зробив напис: «Пам’яті моєї дорогої вірної дружини».

За характером, каже пані Леся, дід Данило був прямолінійним і безапеляційним бунтарем, який не добирав слів. Говорив те, що думав. Причому у вічі і досить різко. Це не подобалося багатьом.

Із дідових вірних друзів онука митця найбільше виділяє письменника Миколу Негоду. Наголошує: йому дід особливо довіряв. Вони товаришували багато років. Їхні розмови за шахами тривали годинами. Вони розуміли один одного, підтримували і цінували дружбу, що між ними склалася. «Недарма ж свою всесвітньо відому пісню — реквієм «Степом, степом...» Микола Тодосович презентував у нашій квартирі», — зазначає Леся Нарбут.

УМ

Центр обслуговування громадян в Одесі працює заледве чотири місяці, а вже встиг здобути прихильність одеситів і набити оскомину ворогам «губернатора». Наразі Центр надає послуги з реєстрації громадян, бізнесу, майна, громадських організацій та видачі паспортів. Під час його відкриття Міхеїл Саакашвілі обіцяв, що це буде сучасна служба, в якій без хабарів зручно і комфортно люди зможуть вирішити свої питання.

Здавалося б, нічого незвичного, нормальна практика для цивілізованої країни, але тим дивнішим видається ажіотаж, який викликав звичайний відгук у Facebook про роботу Центру: «Сьогодні дружина поїхала в створений Саакашвілі сервісний центр, щоб дізнатися, які документи потрібні для оформлення квартири. Заодно й оформила. Двадцять хвилин безплатна консультація юриста і ще година на реєстрацію, очікування свого номера на табло та оформлення. Це при тому, що вона не готувалася. З собою не було ні грошей, ні довідок, ні необхідних ксерокопій. Усі документи підготували на місці, а вартість оформлення виявилася нижчою за 4$. Результат можна буде забрати через п’ять днів. Рік тому «рішали», нам називали мінімальну ціну 400$ і термін два тижні. Офіційно потрібно було місяць бігати по довідки, з перспективою все одно отримати відмову за формальними ознаками», — написав на своїй сторінці блогер Юрій Христензен.

Пост за кілька днів набрав тисячі лайків та перепостів і викликав жваву дискусію, до якої долучилися не лише місцеві юзери, які підтримали Юрія, а й користувачі з Росії, які стверджували, що в них такі центри функціонують уже кілька років, але досі не дійшли описаного рівня сервісу.

На позитивний відгук відреагував і Міхеїл Саакашвілі: «Олігархічні ЗМІ ведуть проти нас оскаженілу кампанію з очорнення. Я сам вважаю, що ми поки що зробили набагато менше, ніж хотілося б поміняти в області. Все ж дуже цінні такі відгуки наших громадян у соцмережах, вони допомагають зберігати і розвивати те, що вже досягнуто», — прокоментував ситуацію «губернатор».

Утім не можна говорити про те, що у новому Центрі все ідеально. Досі не стихають закиди до голови ОДА на рахунок того, що на приміщення Центру були витрачені невиправдано великі кошти. Мовляв, чому відмовилися від будівлі на околиці міста, на ремонт якої вже витратили 40 мільйонів бюджетних гривень, а взяли в оренду дороге комерційне приміщення в центрі (за 1 мільйон гривень на рік за 1649 м2), до того ж і там зробили ремонт на додаткових 10 мільйонів; сам Саакашвілі пропіарився на відкритті Центру (нагадаємо, центр 16 жовтня минулого року відкривав Президент iз великою помпою. — Ред.), а зрештою, фінансувати й утримувати його повинна не область, а місто.

Куратори Центру змушені вперто відбиватися від таких «нападів» з боку, як вони кажуть, зацікавлених і заангажованих місцевих ЗМІ. Стверджують, 40-мільйонний «золотий» офіс ремонтували не вони, а місцеві політикани (які зараз найгучніше обурюються), та й зовсім він не підходить для виконання поставлених перед службою цілей, а обраний ними офіс відповідає усім вимогам і коштує розумних грошей: «Трирічна робота з «облаштування» будівлі «Чорномор’я» на пл. Дерев’янко під Центр адмінпослуг, де майже 40 мільйонів гривень просто замурували в стіни, була спрямована не на результат, а на сам процес. 1800 м2 цієї будівлі профнепридатні — вузькі коридори, маленькі кабінети — все, що потрібно для того, щоб хабарництво в сферах адмінпослуг тривало», — прокоментував ситуацію координатор проекту «Центр обслуговування громадян» Артур Аміров.

Це не єдиний фінансовий скандал, який розгорнувся навколо служби. Перед Новим роком місцева преса поширила інформацію, що амбітний проект Саакашвілі буквально на межі закриття, адже працівники Центру відмовляються працювати. Як з’ясувалося, там дійсно були проблеми з виплатою обіцяних заробітних плат. Працівники ЦОГ ніяк не могли дійти згоди з департаментом надання адміністративних послуг міськради, частиною якого є новий центр. Перед оголошенням конкурсу на посади в Центрі директор департаменту Євгенія Абрамова, як виявилося, доволі голослівно обіцяла зарплати по 2970 грн. навіть людям без досвіду роботи в держорганах. Згодом виявилося, що за українським законодавством це неможливо. Замість обіцяних 3000 на руки реально видали на тисячу менше. Попри це співробітники не відмовлялися працювати і про закриття Центру не йшлося.

Відбілювати репутацію ЦОГ доводиться чи не щодня. Але простим одеситам переважно байдуже, хто за що платить, головне — вони відчули, що отримати довідку чи оформити паспорт — більше не подвиг.

УМ

За інформацією Державної служби статистики, в Україні рівень безробіття протягом минулого року піднявся до найвищих показників. А вже на початку січня ці показники знову збільшилися. Станом на 1 січня 2016 року кількість людей, що не працює, становила 490,8 тисячі осіб. Дані наведено без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, міста Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції. До речі, показники працевлаштування також суттєво падають. Якщо, наприклад, у травні 2015 року завдяки роботі Державної служби зайнятості було працевлаштовано 45 тисяч осіб по всій країні, серед яких 21 тисяча жінок та 23,9 тисячi чоловіків, то в грудні ці показники зменшилися майже удвічі і становили 20 тисяч осіб працевлаштованих за місяць. Загалом, за даними української статистики, рівень безробіття в Україні за підсумками 2014 року становив 1,9% від загальної кількості працездатного населення.

Щодо фінансової підтримки, то отримують допомогу з безробіття 398,2 тисячi осіб, повідомляє Держслужба статистики України. Середній розмір допомоги з безробіття, наприклад, у грудні збільшився до 1,444 тисячi гривень, у порівнянні з листопадом ця допомога зросла на 87 гривень.

«Я рік не можу знайти роботу. Маю три вищі освіти, але з ринком працевлаштування дуже важко, — каже «УМ» безробітна киянка Олеся Мартинюк. — Упродовж року, як не працювала, була задоволена роботою Державної служби, оскільки отримувала щомісяця майже 2тисячі гривень від держави. Але зараз ні допомоги, ні роботи не маю. Робота й зарплатня, яку зараз пропонують, — соромно погоджуватись на таке. Наприклад, одна з останніх пропозицій — це посада бухгалтера з повним робочим днем і одним вихідним на тиждень із заробітнею платнею 4,5 тисячi гривень. Я розумію, що живемо не в Швейцарії, але мати значний досвід роботи, три вищі освіти та не мати змоги влаштуватись у 46 років на гідну роботу — страшно».

Нагадаємо, що Держстат раніше повідомляв, що рівень безробіття в Україні за підсумками року становитиме близько 11,5%, що в абсолютних цифрах складає близько 2 мільйонів осіб. Ще 7 квітня минулого року Рада прийняла закон про внесення доповнень до Закону «Про загальнообов’язкове державне соцстрахування на випадок безробіття». Допомогу з безробіття виплачуватимуть в Україні двічі на місяць.

До речі, досить сумними є показники щодо еміграції у зв’язку з бажанням працювати за кордоном. Оскільки і тут кількість бажаючих суттєво зростає. Якщо в 2011 році 6% планували найближчим часом знайти роботу за кордоном, то в 2015 році їх стало 8%. І, як повідомляють експерти, це статистично значуща зміна.

УМ

— Сергію, як відзначали День соборності в Західній, тобто нерадянській, Україні в 1920-30-ті роки?

— На землях, що входили до складу Польщі, таке святкування було неможливим. Там влада доволі неприхильно ставилася до української національної ідеї. Перший і єдиний раз ця дата відзначалася на державному рівні 22 січня 1939 року в Карпатській Україні, що перебувала тоді як автономія у складі Чехо-Словаччини. Це була на ті часи грандіозна маніфестація, на яку з’їхалися понад 30 тисяч учасників. Це ніби тисяч 300 в наших умовах. У березні того ж року Карпатську Україну окупували угорські війська. А потім почалася Світова війна. Уже після неї в діаспорі час від часу згадували ту подію. Утім в Україні до подій 1990 року якихось визначних спроб відзначити 22 січня не спостерігалося.

— В ОУН та в УПА цю дату відзначали?

— Мені не відомі факти відзначення Дня соборності на офіційному рівні в Українській державі, яку відновили Актом 30 червня 1941-го. Цілком можливо, що були такі приватні ініціативи.

— Чому ж тоді такого розмаху набуло це свято на початку 1990-х?

— Процес розпаду Радянського Союзу ознаменувався багатьма формами ненасильницького спротиву. Серед них — ланцюги єдності. Саме 21 січня 1990 року, це була неділя, завдяки підготовці з боку молодіжних і націоналістичних кіл, які на той час почали виходити з підпілля, люд зібрався — і такий ланцюг протягся від Львова до Києва. Цю акцію приурочили до Дня злуки.

— Як розвивалися і, можливо, змінювалися способи відзначення цієї пам’ятної дати вже у вільній Україні?

— Відзначення Дня соборності за перших двох президентів — Кравчука і Кучми (на першому терміні) — перебувало у такій собі загальноісторичній амнезії. Після «зриву» 1990 року День соборності на державному рівні в Україні не відзначався. За «пізнього» Кучми почалися зміни: Указом Президента було встановлено державне свято. Але в нас люд так зорієнтований, що коли немає вихідного, то це не таке вже й велике свято. Але, в принципі, завдяки державницькій популяризації цієї дати з боку тодішнього глави держави люди загалом призвичаїлися до неї.

— У 1990 роки була традиція влаштовувати 22 січня віче. Хай малоефективне, але все-таки люди йшли туди з радістю й натхненням. А потім це все знівелювалося...

— Так, за Віктора Януковича свято було понижене. Він скасував День свободи, що відзначався 22 листопада, і об’єднав його з Днем соборності — вийшов такий собі покруч.

Утім у ті часи з’явилася традиція збирати міні-ланцюги єдності, скажімо, на мосту Патона через Дніпро. Це була, звісно, громадська ініціатива. А державна політика на той час, на жаль, не відповідала статусу цього свята.

— А як це свято відзначалося в різних областях на той час?

— Там, звідки я родом, а саме в Автономній Республіці Крим, — взагалі ніяк. 20 січня у кримчан було своє свято — День Автономної Республіки Крим, і після того якийсь «незрозумілий» День соборності відзначати не було ніякого сенсу. У Криму взагалі за його відзначення ніхто не брався.

— Віднедавна справедливість була поновлена, 22 листопада святкуємо День гідності і свободи, а 22 січня — День соборності...

— Так. А цього року Український інститут національної пам’яті виступає з ініціативою, позаяк у нас 25-та річниця незалежності — відзначати упродовж усього 2016-го Рік української державності. Адже проголошення Акта злуки 22 січня 1919 року було приурочено до попередньої важливої дати — 22 січня 1918 року, коли Четвертим універсалом Центральної Ради була проголошена незалежна Українська Народна Республіка. Після того сталося багато чого, молода українська держава то програла війну більшовикам, то за допомогою німців виграла, потім постала Західноукраїнська Народна Республіка, почалися перемовини про об’єднання. Документ, який зафіксував утворення єдиної держави, був підписаний ще 1 грудня 1918 року у Фастові. А 22 січня наступного року обрали для його урочистого проголошення.

Отже, УІНП пропонує відзначати день першої незалежності України у ХХ столітті, від якого беруть початок усі інші проголошення незалежності. Традиція повноцінного святкування цього Дня першої незалежності і соборності в нас досі розвивається. Утім сподіваюся, що найближчими роками дата 22 січня поряд із Днем незалежності стане державним святом на найвищому рівні та вихідним днем.

— Якою є політика Українського інституту національної пам’яті щодо інформування про День соборності?

— Як уже говорилося, ми шануємо цю дату як день першої незалежності України. По-друге, ми звертаємо увагу на те, що Україна проголосила свою незалежність серед країн Центрально-Східної Європи першою — раніше ніж Польща, Чехія, країни Балтії. По-третє, незалежність і соборність були абсолютно нероздільними в уявленні українців початку ХХ століття — а нині ми зрозуміли, що соборність та незалежність є двi основнi складовi сучасної Української держави. Без соборності немає незалежності. Проглядаються паралелі із 1918-м та 1919-м роками. Як у ті часи українські добровольці боронили новонароджену державу від агресії зі сходу, так і зараз українські війська захищають її на Донбасі. І тоді, і зараз деякі етнічні землі залишаються поза Українською державою. Тому Інститут національної пам’яті закликає глибше аналізувати цю проблему. Ми також підготували спеціальні інформаційні матеріали для органів місцевого самоврядування з цієї теми.

— Соборність — то не лише єдність території, а ще й духовно-соціальне явище. Чи планує Інститут проекти, які глибше ознайомили б мешканців різних українських теренів з історією регіонів, iз різними історичними баченнями одних і тих самих історичних процесів та фактів — задля прийняття тези про «єдність у різноманітті»?

— Побоююся, що в мене немає на це запитання якоїсь однозначної відповіді. Насправді для єднання народу низькі тарифи на пасажирські перевезення зіграли б навіть більшу роль, ніж уся наша діяльність. Наразі ми координуємо чимало різних громадських ініціатив, приміром «Лікбез: Історичний фронт», «Відкрита школа історії», які провадять просвітницькі лекції на загальноісторичні теми в різних регіонах України. Сподіваюся, що цього літа зберемо журналістів і громадських діячів з різних областей на семінар, щоб познайомити їх і одне з одним, і з тим, як ми тепер розуміємо українську історію.

— А якою є ваша особиста думка як кримчанина — що треба б робити Києву, аби наші люди, банально кажучи, дружили між собою?

— Немає універсального рецепту, який би дозволив інтегрувати якийсь регіон, скажімо Крим, у суспільно-політичний організм України. Цю проблему слід вирішувати в комплексі. Передовсім потрібні освітні програми і обмін студентами — між регіонами країни. Для цивілізованих країн це є абсолютно нормальним, а в Сполучених Штатах навіть обов’язковим. У розвинених країнах неможлива ситуація, щоб людина в одному й тому ж місті чи навіть містечку і школу закінчила, і здобула кваліфікацію бакалавра і магістра та ще й захистила дисертацію. Це ж нонсенс. Ті, хто здобувають освіту, мають їздити по країні. Але в нас, на жаль, ВНЗ радше нагадують ремісничі цехи, де штампують дипломи.

По-друге, як уже згадувалося, маємо проблему з інфраструктурою. 70 відсотків людей, що живуть на півдні та сході, ніколи не виїжджали за межі своєї області. Жителі Донецької, Луганської областей, Севастополя насправді можуть вірити, що у Львові є «метро ім. Степана Бандери», в якому мордують «російськомовних немовлят». Бо вони того Львова ніколи не бачили. Те, що в нас нерозвинутий внутрішній туризм — це велетенська проблема.

До всього цього — абсолютно байдужа гуманітарна політика. У результаті від Харкова до Сімферополя книжки, надруковані в Росії, були дешевi та доступнішi, ніж українські. Я, коли жив у Криму, раз чи двічі на рік виїжджав спеціально до Києва і до Львова — до книгарень. Утім багато хто досі не знає нічого, окрім того, що привозиться через Харків із Москви, Пітера, Ростова. Про телебачення взагалі мовчу. Отже, існували такі собі «чотири України» — західна, центральна, південно-східна і Крим із тими регіонами Донбасу, де було найбільше етнічних росіян. У тих «чотирьох Українах» дуже по-різному ставилися до своєї держави. Тепер бачимо наслідки. Мусимо все це проаналізувати і заново «зшити» країну.

Насправді найбільша проблема в тому, що багато хто вважає:соборність — це «акт». Та насправді соборність — це процес. Він розпочався для нас усередині ХІХ ст., коли різні організації в підросійській і підавстрійській Україні почали заявляти, що непогано б українцям жити всім разом. У 1919 році ця ідея ненадовго реалізувалася, потім Україна була знову розділена. Після Другої світової війни майже всі українські землі були об’єднані. Але тепер ми розуміємо, що процес соборності триває постійно — ми намагаємося дійти до якоїсь точки, а потім — втримати планку. Отже, роботи ще — море.

УМ