Витоки нашого Різдва — в давньому язичницькому святі Коляди.

Прилипни, кутя, до стелі! 
Що означає «водити Козу», чому зірка замінила сонечко, а ряджені чоловіки не могли перебувати в жодних стосунках із дружинами протягом трьох днів — розповідає фольклорист Олеся НаумовськаІнна УСТИЛОВСЬКА   

Витоки нашого Різдва — в давньому язичницькому святі Коляди. Тільки тоді, за уявленнями наших пращурів, народжувався не Божий Син, а Сонце. Колядки раніше були заклинальними піснями на наступний рік; а кутя, за віруваннями, колись розповідала значно більше потаємного... Про одне з найголовніших свят — Різдво, ялинку та Діда Мороза «УМ» розпитала фольклориста, кандидата філологічних наук, доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олесю Наумовську.Про легкий перехід із цього світу в той і навпаки

— Пані Олесю, що у християнське Різдво перейшло з язичницьких традицій?

— Насправді я не знаю в нас жодного суто християнського свята. І Різдво має давнє язичницьке коріння та базується на уявленнях, які існували ще до хрещення Русі у наших пращурів. Вони залежали від сонцестояння, місячних фаз, і тому переважна більшість свят народного календаря приурочено до космічних фаз, найчастіше — сонячного коловороту. І давня Коляда, від якої пішло Різдво, колядки, які ми знаємо, присвячені зимовому сонцестоянню, це свято народження Сонця.

Раніше вірили в те, що в дні, коли Сонце повертається, настільки звужується межа між світами, що відбувається дуже легкий перехід із цього світу в той і навпаки. Відповідно на землю повертаються душі наших пращурів. До них ставилися з пошаною, бо українці схильні творити культ предків, який полягає в уявленні, що померлі допомагають живим на противагу народам, наприклад шумеро-аккадської чи єгипетської цивілізації, де живі допомагають мертвим. Тому українські давні язичницькі свята були присвячені пошануванню, з одного боку, змін природи, а з іншого — пращурів, які нібито поверталися з того світу.

— Як змінювалася традиція святкування з язичницьких часів до сьогодення?

— На Різдво, тобто на видозмінене свято Коляди, за віруваннями, народжувалося Сонце. Тому спочатку ходили з сонечком дворами, з приходом християнства його змінили на зірку. Ходили і промовляли своєрідні заклинання, які потім замінилися на християнські колядки. Тому в колядках є рефрен «Ой, дай Боже», бо вони здавна мали заклинальний зміст на майбутнє.

А от щедрівки, які виконуються на Василя — старий Новий рік, — віншувальні, тобто висловлюють подяку за минулий рік. Також у давнину приносили жертви тварин, у тому числі козлів, кіз. Згодом жертвоприношення замінили випіканням печива у вигляді рогатої худоби. Зараз це залишилося на рівні Різдвяної містерії, коли водять козу: «вона впала, до землі припала», а потім вона відроджується, бо коза — символ пристрасті та родючості, тож природа починає оживати.

— Звідки пішов звичай колядування?

— На Коляду ходили ряджені, нинішні колядувальники, які символізували гостей з потойбіччя. В уявленні наших пращурів Той світ — перевернутий Цей, дзеркальне відображення навпаки, а тому ряджені мали бути «не такі».

Це поняття «інший» уособлювалося в кількох критеріях: по-перше, «інший світ» — не людський, тобто тваринний, тому там є тваринні персонажі. По-друге, «інший» за соціальним статусом — серед ряджених був коваль, адже це містична професія, вірили, що коваль знається з вищими силами, якщо може за допомогою вогню витворити щось таке чудернацьке. Також «інший» за етнічною категорією, «інший» як «потойбічний».

У нас, як на заході на Хелловін, ряджені на Коляду робили собі зуби з ріпи, вдягали гарбуза, обмотували руки соломою, щоб вони здавалися дуже довгими, в цей час самі присідали, аби здаватися меншими. Також ходили на ходулях, говорили надміру високими або надміру низькими голосами. Серед ряджених був персонаж Смерть, люди вірили, що той, хто його зображує, дійсно має стосунок до цієї страшної сили. Тому зазвичай ніхто собі самотужки не хотів обирати таку функцію, це вирішувалося шляхом жеребкування.

Самі ряджені в давнину мали бути тільки хлопцями, бо жінки не повинні були мати стосунку до потойбічного. А от щедрувати могли і жінки, і діти, потім ці традиції асимілювалися.

— Яку функцію, виходячи з народного світосприйняття, виконували ряджені?

— Ряджені мали заходити до кожного дому, на них ображалися, якщо вони когось минали, адже вважалося, що там, де ступить нога рядженого, який репрезентує потойбіччя, в цьому році не ступить сама смерть. Також, оскільки це був день Сонця, вони мали ходити за сонячним колом. Якщо ж це була гірська місцевість — обов’язково підіймалися вгору. Цікаво, що колядки дуже близькі до шлюбних пісень. Інколи, якщо не бачити рефрену народної колядки «Ой, дай Боже», її можна потрактувати як весільний текст з алюзією на давні форми шлюбу: умикання нареченої, купівля її.

Після містерії ряджені проходили ритуал очищення. Вони репрезентували Той світ, тому не могли долучитися до світу живих, поки не очистяться, переважно водою. Найкращий спосіб — це їх скупати. Якщо вони не хотіли, їх могли просто штовхнути в ополонку, як розумієте, це була зима. В кращому випадку — облити водою. Також ці чоловіки протягом трьох днів по тому не могли перебувати в жодних стосунках із дружинами.

Кутю не можна мішати

— Які найдавніші символи Різдва в українців?

— Павук. Тому досі роблять плетених павучків із соломи. Це міфологічний символ, за уявленнями предків, він плете світ. Сам павук має пірамідальний вигляд, він фактично символізував космос. Між іншим, павучок як символ, присутній не лише в українській культурі, а і в народів Африки, в них так само павуки створили світ.

А ще кутя. Оскільки наші пращури були переконані, що в цей день повертаються померлі, то різдвяний стіл дуже подібний на поховальний. Поховальне коливо, як і кутя, готувалося переважно з пшениці з додаванням меду, горіхів, маку — вони нічим не відрізнялися. Насправді основний інгредієнт у куті — зерно, яке росте із землі і тягнеться до сонця. Коли наші пращури перейшли до відтворюваної форми господарства, вони захотіли зв’язати небо і землю. Тобто вони розуміли, що від того дощу, що крапає, залежить проростання зерна. Раніше вважали, що зверху є купол і потрібно умилостивити того, хто його привідкриває, і з океану, який над куполом, ллється вода, як вірили наші пращури. Тому вони перейшли до поховального обряду кремації, коли дим іде вгору, звідти крапає дощ, а прах ніби знизу допомагає зерну проростати. Тож зерно — з одного боку символ пращурів, а з іншого — багатства і достатку.

Коли готували кутю, додавали мед, солодощі, щоб умилостивити покійників, щоб їм на Тому світі було добре. Мак, який також додають, — символ Танатоса (бога смерті), адже він викликає сон, а сон — ніби смерть. До приготування ритуальних страв завжди ставилися з обережністю, те, як вони готувалися, символізувало добро чи зло в майбутньому році. Кутю не можна мішати, не можна втручатися в цей священний процес. Якщо готова кутя запала всередину в горщику — це означало, що буде якесь лихо в році, а якщо гірочкою — то дуже гарно.

— Як раніше відбувалося святкування в родині?

— Жінка вставала до сходу сонця і починала готувати. До вечері не можна було нічого їсти, навіть в рота не можна було нічого брати, тільки маленькі діти та вагітні жінки могли собі це дозволити. Працювати теж не можна було. Коли прийшов уже християнський час — господар мав говорити із Богом. Із давніх-давен хазяїн виходив і запрошував гостей, бо гість — теж «інакший». Господар мав обійти всю господу, почастувати спочатку худобу, а вже потім мала їсти родина.

Коли сідали трапезувати, їли тільки ложками, до речі, як і на похоронах. На стіл ставили прибори на тих родичів, які пішли з життя впродовж цього року, а також, на тих, хто перебував у далекій дорозі. На стіл клали солому як замовляння на майбутній рік. Також кутю могли підкинути до стелі і подивитися, чи прилипло: якщо багато зернинок прилипло — буде хороший рік. Після вечері нічого не прибирали зі столу, залишаючи для померлих, часто продукти перевертали, бо Той світ — перевернутий Цей. Тому зараз кажуть, що хліб не можна перевертати. А на ранок виходили і пильно дивилися, чи нема слідів пращурів, могли попіл по підлозі розкидати звечора.

— Що дарували на Різдво?

— Нічого. Дарування було обміном між господарями та колядувальниками, бо це теж жертвоприношення потойбіччю. А членам родини, дітям дарували на святого Миколая. Він, до речі, канонізована історична постать. За легендами, його всиновила заможна родина. Він із дитинства був дуже набожним і добрим, і коли бачив бідних діток, віддавав їм усе, що в нього було, потім почав із дому виносити продукти, годувати нужденних. Коли він виріс, то дізнався, що в одного батька було три доньки, яких він не міг видати заміж, бо в нього не було приданого. Він хотів допомогти, але не міг подарувати їм щось прямо, тому підкидав їм золоті кульки у вигляді яблук крізь вікно.

— Який зв’язок української традиції святкування Коляди зі святами інших народів?

— Більшість учених вважає, що назва «Коляда» походить від римського «календе», тобто з латині. З цим можна погодитися, бо існують слова «коло», «околиця», які символізують те, що пов’язане з колом, а воно — сонячний диск. З іншого боку, у південних слов’ян у цей час відбувається свято, яке називається Батняк і пов’язане з колодами та давнім культом дерев. На це свято ходили в ліс, вирубували колоду, обмазували стовбур тістом, залишали дари у вигляді солодощів, а потім цю колоду везли додому, розпалювали, і вона мала тліти, за чим урочисто слідкувала вся родина. Якщо до хати заходив полазник — ритуальний гість, він тихенько сідав, до нього присувалося жіноцтво, а він брав коцюбу і бив по колоді. Чим більше було іскор — тим краще нестимуться кури в цьому році. Тому жінки мали підскакувати і квоктати в цей час. У південних слов’ян це настільки популярний обряд, що вони стверджують, що «Коляда» походить від колоди.

 

ТРАНСФОРМАЦІЇ

Яблука і горіхи стали прототипами скляних кульок

— Що мали українці до того, як ялинку на Новий рік звелів ставити Петро Перший?

— Ялинка — традиція не українська. У нас здавна шанували світове дерево, як і майже у всіх народів світу, адже воно символізувало єдність усіх світів. За вертикаллю світ був трикратним: верхній, земний і нижній, а за горизонталлю чотирикратним: північ, південь, захід і схід. Тож шанували дерево, але не ялинку. В нас був дідух, який стояв у хаті і символізував першопредка — це був останній чи в деяких районах перший сніп цього року. Слово «дід», як і «баба», первинно не означало людину старшого віку, батька батька або маму мами. Натомість «дід» і «баба» значило пращурів, а потім із пошани ці назви почали переносити на найстарших у родині і згодом на всіх людей похилого віку.

А ялини дійсно почали ставити після Петра Першого. Він запозичив цей звичай у європейських країнах і видав указ 1699 року, щоб ставити ялини і прикрашати їх. Українці, які були під впливом Російської імперії, сприйняли цю традицію не відразу, дідух зберігався, а пізніше його традиція перейшла на ялинку.

— Традиція прикрашання ялинки кельтами, які проживали в західній та центральній Європі минулої ери — це жертвоприношення: ялинки вимазували кров’ю і на них вішали нутрощі тварин. Це впливало на український звичай прикрашання ялинки, чи кельтська традиція сама по собі?

— До нас ця традиція дійшла вже зовсім в іншому вигляді. Однак кельтський звичай пов’язаний із тотемізмом, тотемом могли бути тварини, дерева, інші рослини. Жертвопринесення було і в українців, але не таке, бо для нас це дуже пізня традиція, яка прийшла за християнства. У нас ялинка символізувала єдність трьох світів, бо її образ наклали на символ древа світового і прикрашали відповідно. В Україні на верхівці вішали ті дари, які мали стосунок до верхнього світу: яблука, горіхи, стовбур обмазували тістом — ось воно, наше жертвопринесення, бо хліб — наше найбільше багатство. Вниз клали плоди, які належали до підземного світу, наприклад ріпу. Також на верхівці ялинки мала бути зірка за аналогією із вифлеємською, яку потім Радянський Союз замінив на червону п’ятикутну. Яблука і горіхи, які вішали на ялинку, стали прототипами скляних кульок.

— Звідки в нас з’явилися персонажі Діда Мороза та Снігуроньки?

— Вірити в те, що в наших пращурів був дух, міфологічний персонаж Мороз — це дуже сумнівно, адже про це є єдина згадка у творчості Бориса Грінченка. Він пише, що до того, як сідати за різдвяний стіл, батько виходив надвір і кликав: «Морозе-морозе, йди до мене вечеряти, а якщо не прийдеш зараз — то не йди ніколи», а діти тим часом ховаються під столом. Але за одним цим не можна казати, що такий персонаж дійсно був.

Дід Мороз у такій подобі, як він зараз існує — міф, створений Радянським Союзом, його не було в жодній культурі до цього. Цей образ намагалися створити на противагу Миколі Чудотворцю, святому Миколаю. Християнізовані українці дуже шанували його, хоча він теж є прийшлим тільки зі східної традиції. А Снігуронька — це зліплення воєдино того, що несумісне. Вона — казковий персонаж російської традиції, однак фігурувала в однойменній казці «Снегурочка» без Діда Мороза. Її зробили зі снігу, вона хотіла перейти до світу живих, стрибала через вогонь і розтанула. А у Нєкрасова був «Мороз, красный нос». Якось їх зліпили воєдино — і вийшли Дід Мороз та Снігуронька.

УМ