Важливі замітки
Останні статті
- Всенародна підтримка
24.08.2020, 18:05 - Пающіє труси в день свята на Софійській площі
24.08.2020, 17:48 - Зеленський і Верещук
23.08.2020, 17:42
Свіжі фотографії
Львів став європейською туристичною сенсацією.
- 01.07.13, 20:14
Львів обійшов Лондон і Рим у рейтингу туристів завдяки низьким цінам і безкоштовному вай-фаю. Цього року кількість гостей західної столиці вже зросла вдвічі.
Західну столицю України іноземні туристи назвали містом, куди треба їхати негайно, відсунувши на друге і третє місця у ТОП-10 німецький Гамбург і литовський Вільнюс, повідомляє ТСН. Відгуки туристів зібрав незалежний міжнародний сайт Віртуальний турист. Німкеня Іріс Гляйхман живе тут вже чотири роки і від імені німецького уряду допомагає реставрувати Львів. "Мені заздрять колеги. У Львові є індивідуальний шарм. Тут є те, що втратили інші європейські міста", - зізналася фрау Іріс. Вона живе із чоловіком у центрі. Але чимало іноземців обирають для життя Львів поза старим містом, де і квартири дешевші і сучасність витісняє історію. "А я щодня їду на маршрутці. Це неймовірно! Як можна туди набитися? Я отак їду. Це атракціон", - поділився враженнями американець Майкл Бетс. Між іншим саме транспорт та дороги іноземці назвали головним мінусом Львова. А таємним козирем міста Лева є смаколики та кнайпи. Так, шоколад - це один із символів Львова, а дешеве пиво, смачна їжа та вигадливі ресторатори тягнуть сюди іноземців навіть просто на вихідні. Львів набув собі іміджу найбезпечнішого місця в Європі. "У Парижі – небезпечно, в Амстердамі – небезпечно, або якщо з Брюсселем порівнювати, тут - безпечно", - запевнив Крістоф Конвент. Міська влада у свою чергу пояснює успіх Львова цілим набором принад: їжею, цінами, фестивалями та англомовними вказівниками на кожному кроці. А от чим Львів виграє і в Лондона, і в Риму - так це всюдисущим безкоштовним та якісним вай-фаєм. Такий внесок в свою рекламу виявився найбільш вигідним.
Комуністи Санкт-Петебурга звернулися до ґромадськості з приводу повернення українського півзахисника Анатолія Тимощука до "Зеніта".Враження таке, ніби писали у 6 палаті або з перепою.Це треба читати в оригіналі і під музику.
Председатель ЦК организации Коммунисты Петербурга и Ленобласти депутат Сергей Малинковичпрокомментировал информацию о возвращении Анатолия Тимощука в "Зенит":
"Еще один блудный сын вошел в родные Невские берега, опустив глаза. Ну что, Толя, несладкой оказалась немецкая каша?! А ведь как уходил, нос задрав, презрительно хмыкая на упреки товарищей и русских патриотов. Игра за Германию - страшный грех, ведь в "Баварии" собрались ненавистники России, реваншисты-абверовцы. Но, как и всякий предатель, Тимощук быстро стал не нужен. Его заставляли у германцев мыть полы и выносить мусор. И вот он прибежал с готовностью играть за "Зенит". Безусловно, Тимощук талантливый игрок, ноги крепкие, но вот с совестью дела гораздо хуже. Мы, коммунисты, уже не раз, в случае с Аршавиным и Тимощуком, говорили, что уход за длинным долларом и маркой в западные клубы выглядит отвратительно, что наказывать за это надо, что назад таких лучше не брать. Но вот взяли! И мальчишки, влюбленные в "Зенит", чьи деды воевали с фашистами, будут думать, что это нормально - гулять из русской команды в немецкую, английскую и наоборот. Мы такими примерами портим наших детей!
Да и с чем пришел Тимощук?! Нет ли у него спецзадания от Ангелы Меркель, подсыпать касторки в суп игрокам "Зенита" перед решающим матчем? Или будет радировать в Берлин ночью, из-под одеяла, о секретах тактики предстоящей игры?! Коммунисты Петербурга призывают игроков "Зенита" подвергнуть Тимощука процедуре трехмесячного карантина, быть с ним сухими и сдержанными, лишнего при нем не болтать, да и присматривать - куда пошел, кому звонил. Ну, а болельщики наверняка встретят возвращение Тимощука едкими презрительными насмешками. Ты разберись, Толя, что тебе ближе - русская береза и гимн "Зенита" или кружка мутного баварского пива и вульгарная Лили Марлен!
Пресс-служба Центрального Комитета КП
Визволителі
- 02.06.13, 10:08
Ніколи не думав, що мій роман "Танґо смерті" викличе таке обурення у окремих молодих людей, які раптом вдягнулися у тогу критика і взялися судити про окремі епізоди. Спершу вони обізвали ті сторінки роману, які їм не сподобалися, "бородатими анекдотами", а потім уже пішли в тотальну атаку, звинувативши і в антисемітизмі, і в перекрученні історичних фактів, і в творенні міфу Львова, і в тому, що я усе вигадав. З антисемітизмом якось їм не пішло, бо якраз євреї мені за цей роман дякували. Але дивно усе це було чути від осіб, які ніколи історією Львова не цікавилися, не займалися і ніколи про це не писали. Це все одно, що яка-небудь доярка вирішила б подискутувати на тему хімії з хіміком. Я ж бо принаймні видав кілька книжок про Львів, опублікував сотні статей, а для цього прочитав сотні і сотні видань. Що ж так розгнівало новітніх пуристів, зокрема Яну Дубинянську, яка свій крик душі вилила на сайті "Української правди"? А розгнівала дуже проста річ. Опис "визволителів", які у 1939 році "визволяли" Західну Україну. Дісталося тут не тільки мені, але й Оксані Забужко, яка описала у своєму романі ті самі події. Так от "визволителі" насправді повели себе, як грабіжники. У перші ж дні вони захопили на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна й намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали. Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам. Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали чи, як вони казали, "на Кракаділи", бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста. "Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня. Невже справді такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, №5): "Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским. Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все... В Черновцах и других городках Буковины повторилась картина, которую я наблюдал во Львове: установленный курс "за 100 лей румынских — один рубль русский" позволил в несколько дней очистить полки румынских магазинов до первозданной пустоты". По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", незважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв, бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців. Білизна совєтських жінок – окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї – яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав. Але найбільше обурення жінок-критикес викликав факт, який вони назвали анекдотом. "Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін". Але окремі критики цього факту навідріз не сприймають: "Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – пишуть про мій роман Татьяна Кохановская і Міхаіл Назаренко ("Новый Мир" 2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки "советских освободителей" содержат явные анахронизмы, но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.). А тим часом це описано у безлічі-пребезлічі спогадів. Зрештою, я застав іще чимало свідків цього неймовірного видовища. Наводити цитати зі спогадів галичан чи поляків – марна справа. Тоді звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона, гостя з СССР, описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав'ян і львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни". А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж", одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько. "У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду. Я запитала, де вона бере воду. "Да там, в комнатке". – "У вас там є кран?" – "Да с раднічка". – "Якого сраднічка!?" – отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема". Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садяться, а не стают ногами". І що? Це теж вигадка? ТСН.ua Інструкція у фінському громадському туалеті Але ж насправді ніщо не змінилося. Ось новина сучасна. "Фіни вирішили пояснити туристам, як правильно користуватись туалетом: інструкція пояснює, що на унітазі потрібно сидіти, а не стояти. "Російські туристи за звичкою часто забираються на унітаз ногами. Тому ми вивісили інструкцію, щоб туалети залишалися чистими. Нікому не хочеться сідати на унітаз, якщо там сліди ніг", – заявив регіональний директор компанії АВС Мінна Раса в інтерв'ю місцевій газеті Lnsi-Savo". Схожі інструкції російською мовою з'являться також на інших АЗС в прикордонних районах країни". Але хтозна чи за якийсь час наступне покоління у правдивості цієї новини не засумнівається. Вся надія на вічність інтернету.
Скачати або прочитати роман Юрія Винничука "Танго смерті" можна тут
Спасибі друзі.Ви - найкращі.
- 02.05.13, 11:29
З нагоди мого Дня народження прийшла сила-силенна вітань.Вітання продовжують надходити і сьогодні. Дякую вам друзі.Нехай і у вас і ваших сім’ях панує злагода, мир і достаток.Здоров’я вам і усіляких гараздів.Надіюся, разом ми здолаємо ту спільну нашу біду, яка називається ВФЯ.Ну для вас "Queen" сьогодні.
Північна Корея напередодні війни.
- 28.04.13, 20:37
або комуністична країна-тюрма.
Російський блогер Павло Боярінов відвідав Північну Корею недавно. У складі туристичної групи. Іншим способом відвідати цю країну неможливо виявляється.Коли я побачив його фоторепортаж - мені здалося що то не Земля взагалі а якась інша планета.Щось, наприклад, на кшалт планети Саракш з повісті "Населений острів" братів Стругацьких. І так, ласкаво просимо на "заселений острів".Точніше, на заселений півострів.Коментарі я зберіг авторські, тільки переклав з російської.
Вирушаючи до Північної Кореї, я планував здійснити своєрідну подорож назад у часі, подорож в історію власної країни. Однак протягом 20 років, що минули з моменту краху СРСР, політичні технології соціалізму теж не стояли на місці.
Я очікував побачити культ особистості. Але побачив щось інше: це не культ особистості, це релігія. Релігія, в її давньоєгипетської формі.
Згідно з офіційною версією, Кім Чен Ір народився на священній горі Пектусан. У момент народження вождя на небі з'явилася нова яскрава зірка. (Насправді він народився в селі Вятское Хабаровського краю і його справжнє ім'я Юрій).
Все, до чого торкався вождь в Кореї, тепер є святинею. Кожній статуї обов'язково потрібно кланятися в підлогу. Якщо у нас в будинках іноді трапляються ікони, то в Кореї в обов'язковому порядку в кожному будинку (класі, адміністратора, вагоні метро і т.д.) є портрети вождів: батька і сина (Кім Ір Сена та Кім Чен Іра). Літочислення в країні ведеться від різдва Кім Ір Сена (зараз йде 102-й рік). Коли вождь помер, сонце стало світити набагато тьмяніше, а орбіта Землі трохи змістилася, що було зафіксовано вченими в усьому світі.
Найбільше сучасне життя Північної Кореї нагадує діяльність релігійної секти.
У Північну Корею не можна приїхати самостійно. Її можна відвідати тільки в складі організованої групи. Відразу ж по прильоту в країну нас взяли під опіку два гіда і водій. Весь наступний тиждень ми провели під їх пильною увагою. І не тільки їх: періодично ми помічали різних людей, які явно стежили за нами і навіть фотографували. Покидати готель без супроводу гіда суворо заборонено. Сам готель знаходився на острові посеред річки в Пхеньяні. Контроль воістину тотальний: гіди знають що ви їсте, куди ходите в готелі, що фотографуєте. Всі кімнати в готелі прослуховуються (але про це нас попередив туроператор ще в Москві).
Вид з готелю
У країні великі проблеми з електрикою. Навіть у столиці світло дають тільки з 8 вечора до півночі. Але навіть в нашому готелі напруга була настільки слабкою, що літр води в чайнику закипав хвилин 20. Світла немає навіть у громадському транспорті. Трамваї ходять з неосвітленим салоном навіть у темряві. Майже вся доступна в країні електрика витрачається на обертання центрифуг на заводах зі збагачення урану і на підживлення напругою колючого дроту, який по периметру оперезав усю країну. У квартирах здебільшого лампочки Ілліча.
Вечірній Пхеньян нагадує місто-привид
З транспортом взагалі проблеми. Приватних машин немає, а велосипеди в обов'язковому порядку ставляться на облік. Машина у приватній власності може бути тільки в тому випадку, якщо тобі її подарує особисто вождь, тобто майже ніколи. У людей є тільки велосипеди. Кожен велосипед в обов'язковому порядку ставиться на облік.
У Пхеньяні рівень життя значно вищий, ніж за його межами. Але навіть в Пьхеньяні автобус возив нас тільки по строго певних вулицях, навіть якщо це було не по дорозі. Фотографувати з автобуса не можна. Взагалі фотографувати можна тільки там, де дозволяє гід і тільки в тому напрямі, в якому він дозволяє. Виходили з положення як могли: у сучасних фотоапаратах є безшумний режим зйомки, але безшумний він номінально, а на ділі все ж трохи чутний. Наш гід відразу помітила, що ми фотографуємо з автобуса і навіть стала переглядати мої фотографії, видаливши деякі, які їй не сподобалися. Наступного разу довелося завертати фотоапарат в куртку, щоб повністю прибрати звук затвора. Так що перепрошую за кривизну фотографій.
А фотографувати з вікон було що.
міські вулички
Черга в тролейбус
Практично все в країні робиться вручну
ремонт тротуару
дорожній ремонт
Навіть залізні дороги ремонтуються голими руками. Робоча сила тут майже безкоштовна.
У країні майже немає нафти, і з цього є два головних наслідки: практично повна відсутність асфальту в країні і вантажівки на дровах. Дороги просто жахливі: голі, роз'їхалися між собою бетонні плити замість асфальту. 200 кілометрів дороги за містом при повній відсутності машин відняли у нас 4 години часу.
А вантажівки з дров'яної тягою дійсно існують, хоча і дуже повільно їздять.
У країні є 2 моря: Західно-корейська (Жовте) і Східно-корейська (Японське). Всі підходи до моря затягнуті колючим дротом під напругою. За офіційною версією, озвученою гідом, це зроблено для того, щоб японці та інші імперіалісти НЕ висадилися на корейській землі з води. У реальності людей позбавляють останньої можливості втекти з країни.
Кожен день туриста в Кореї розписаний до хвилини. Відхилення від програми неприпустимі. Якщо ми заходимо в ресторан або магазин, то тільки в той, що передбачений програмою. Заклад спеціально відкривають для нас, так що перетнутися з місцевим населенням немає ніякої можливості.
Якщо ви надто вибагливі в їжі, то це може стати для вас проблемою: у ресторані немає меню - що принесли, то й їж. Вся їжа за розкладом. Їсти корейську їжу дуже непросто. Вся їжа жахливо гостра. Один раз їли навіть собаку.
Возять тільки по зразково-показовим місцям, в яких гід гордо дозволяла фотографувати, але навіть вони виглядають жахливо.
Ось, наприклад, зразково-показовий дитячий садок. Діти співають патріотичну пісню.
Дітей готували до приїзду іноземних гостей і вони радісно махають нам ручками
Обов'язкові атрибути зразково-показового дитячого садка: гойдалки
карусель
Зразково-показова школа. На уроці фізкультури дітям прив’язують одну ногу: і спорт, і строєм заодно бігати навчаться.
весілля
У будь-якому зразково-показовому закладі всі роблять, вигляд, що нічого не відбувається і вони так і працювали до твого приходу. Хоча цілком очевидно, що всі люди найжорстокішим чином видресирувані.
Зразково-показовий колгосп, заради візиту в який ми проїхали півкраїни. Тут навіть є трактор.
Але навіть у цьому радгоспі ми виглядаємо "білими воронами"
За межами зразково-показового радгоспу орють здебільшого коровами. Трактор - це дивина для Кореї. Коли я бачу запряжену корову і людей які по коліно стоять у багнюці, я згадую, як виглядають поля по інший бік 38 паралелі, як у Південній Кореї поля обробляються взагалі без участі людини за допомогою повністю автоматизованих комбайнів, що орієнтуються по GPS. Але здебільшого тут працюють просто голими руками.
Коров'ячу тягу використовують навіть у передмістях Пхеньяну і просто в невеликих містечках.
Коли корів немає, запрягають дітей
Зразково-показова перукарня
Це священна хурма. Одного разу вождь подивився на це дерево і з тих пір воно плодоносить за трьох. У цій історії особливо цікаво те, що в неї не просто вірять - її розповідають туристам. У людей взагалі не закрадаються сумніви в божественному могутність своїх лідерів.
Гіди постійно ставлять одні і ті ж питання: ким працюєте (хоча вони це і так прекрасно знають за нашими анкетам з посольства), чим займаєтеся, не журналіст чи ви, чи немає у вас GPS-приймача в телефоні. Після кожної розмови гід все записує. Сказати один одному щось тихо майже неможливо: гід просто суне голову до вас і слухає - таке відчуття, що вони здають іспит на слух перш, ніж стати гідами. Телефони речі віднімати не стали, але переписали і задекларували їх в аеропорту - толку від них все одно не було: ні у одного стільникового оператора роумінгу там немає. Змусили декларувати не тільки всі електронні пристрої, але і всю друковану продукцію. Будь-які книги підлягають декларуванню при в'їзді в країну. І взагалі валізу свій довелося чекати в аеропорту півгодини - напевно несли довго від літака :)
На всіх картах Корею малюють єдиною. Південна частина вважається окупованою американцями.
Поклоніння вождям по істині фантастичне. Мавзолей представляє з себе величезний подвійний храмовий комплекс, одна частина якого відведена батькові, інша - синові. Навіть туристичне відвідування мавзолея представляє з себе довгий ланцюжок ритуалів. Туристів пускають тільки в строгому одязі. На вході в мавзолей потрібно почистити підошви свого взуття, потім здати всі речі в камеру зберігання. Далі ескалатор довжиною в 1 кілометр (так сказала гід, але є підозри, що насправді ескалатор дещо коротший), який їде зі швидкістю 2 кілометри на годину. Йти по ескалатору не можна, стояти спершись не можна, руки в кишені засовувати теж не можна - поки їдеш на ескалаторі можна тільки стояти солдатиком і слухати патріотичну музику, що грає від усюди. І це тільки на півшляху до трупа. Тіло лежить у величезному залі. Підійшовши до тіла, робиться 1 уклін в ноги спереду і по три поклони з інших сторін.
Потім вся історія повторюється з іншим вождем.
Мавзолей зовні. Усередині фотографувати суворо заборонено і навіть монети з кишені попросили здати.
На вулицях повно військових. Військові крім основного призначення займаються всім, чим завгодно, наприклад, ремонтують вулиці.
У Кореї майже немає світлофорів. Зате багато регулювальників. Майже всі регулювальники - жінки.
Пропаганда і перекручування історії має просто фантастичний розмах. Я думаю, що якщо дати цим людям підручник історії, то вони просто не повірять в те, що в ньому написано - настільки яскраво факти з підручника будуть контрастувати з їх картиною світу.
Гід уважно стежить, щоб на ваших фотографіях ні в якому разі не обрізати зображення вождя, навіть якщо це іконка у вагоні метро - не дай бог сфотографувати статую без голови.
Взагалі метро у Пхеньяні монументально - все за зразком Радянського Союзу. Ми навіть проїхали 1 станцію. Проїзд у метро коштує 1 рубль на наші гроші (зі слів гіда)
Не розумію, звідки у комуністів така любов до сірого кольору. Таке враження, що в країні немає жодної кольорової будівлі.
Я не раз бував у "бананових" республіках і завжди твердо був упевнений, що там люди самі винні у своїй ліні і своєї бідності. Але тут ситуація принципово інша. Люди в Кореї працюють від зорі до зорі і мають 1 вихідний раз в 10 днів (у містах раз на 7 днів), але вся праця цих людей йде на підтримку влади існуючого режиму, на його обслуговування. У відмінності від "бананових" республік, ці люди не винні у своїй бідності. Цим людям підчас нічого їсти, але у них є атомна бомба. Це дуже явно характеризує режим. Гід навіть не соромиться говорити про те, що тих, хто недостатньо старанно плакав на похоронах вождя, засудили до року виправних робіт
Взагалі в Кореї не страшно. Там цілковита ізоляція і ніяка інформація не проникає ззовні. Привід для занепокоєння нам дали лише одного разу. При в'їзді в країну у нас відібрали паспорти, а потім на п'ятий день несподівано повернули, хоча виліт у нас був тільки через 2 дні. І повернули нам їх на День Сонця (день народження вождя), тобто саме в той день, коли багато хто очікував запуску ракет і взагалі мало не початку війни. Все б нічого, але в паспортах значилося, що ми залишили країну 17 квітня, хоча на дворі було тільки 15 число. Тобто штамп стояв майбутньою датою. Але нічого страшного не сталося.
Парадний вигляд на Пхеньян зверху
Ну і наостанок ще кілька фото
Не хочеш писати російською - відправляйся в дурку.
- 27.04.13, 22:12
Користувач мережі Facebook на своїй сторінці розповів про свій похід в поліклініку за довідкою від лікаря, що необхідна для вступу до ВНЗ, пише IPress.
"Тільки в нашому краю, в "прекрасному" (це через ситуацію, так я його люблю) донбаському краю. На друкованій довідці УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ написати російською, при цьому сказати мені "па-рускі разгаварівай". (Коли я хотів забрати довідку, та казав що мені довідка потрібна). Я все розумію, але така шизофренія мене просто вбиває. Крім цього доведеться приходити та робити нові довідки від лікарів. Мені "геморою" доставили, і собі також. МОЛОДЦІ!", - написав Ростислав Камерістов спочатку.
Вчора він описав свій другий візит до міської поліклініки:
І так, похід номер два до лікарні та за довідкою, вгадайте чим закінчився? Ну просто вгадайте! Коли я сказав що хочу до Львова поступати, на запитання "Пачєму туда?" Я промовчав, потім вона на мене:
"Хамьйо, ти чєго смотріш в телефон? Что за васпітаніє?"
"Ти аткуда?" – "Артемівськ"
"Сємья откуда твая? Пачєму укрАінскім?" – "Російська не подобається"
"Школа у тєбя какая?" – "Російська"
"ПА-РУСКІ РАЗАГВАРІВАЙ!" – "Тільки державною" (потім другий раз вказала, як мені розмовляти).
Я встав й назвав її шовіністкою. І мені довідку написала, що мене до дурки до психолога: "Завтра паєдіш."
"Тільки в нашому краю, в "прекрасному" (це через ситуацію, так я його люблю) донбаському краю. На друкованій довідці УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ написати російською, при цьому сказати мені "па-рускі разгаварівай". (Коли я хотів забрати довідку, та казав що мені довідка потрібна). Я все розумію, але така шизофренія мене просто вбиває. Крім цього доведеться приходити та робити нові довідки від лікарів. Мені "геморою" доставили, і собі також. МОЛОДЦІ!", - написав Ростислав Камерістов спочатку.
Вчора він описав свій другий візит до міської поліклініки:
І так, похід номер два до лікарні та за довідкою, вгадайте чим закінчився? Ну просто вгадайте! Коли я сказав що хочу до Львова поступати, на запитання "Пачєму туда?" Я промовчав, потім вона на мене:
"Хамьйо, ти чєго смотріш в телефон? Что за васпітаніє?"
"Ти аткуда?" – "Артемівськ"
"Сємья откуда твая? Пачєму укрАінскім?" – "Російська не подобається"
"Школа у тєбя какая?" – "Російська"
"ПА-РУСКІ РАЗАГВАРІВАЙ!" – "Тільки державною" (потім другий раз вказала, як мені розмовляти).
Я встав й назвав її шовіністкою. І мені довідку написала, що мене до дурки до психолога: "Завтра паєдіш."
Коментарі самого Ростислава тут.
Свастика в Червоній армії.
- 14.04.13, 19:04
Під час Громадянської війни деякі вояки Червоної армії ходили в атаку з ось такою свастикою на рукаві.
Існував ось такий наказ.
Наказ військам Південно-Східного фронту № 213
місто Саратов 3 листопада 1919
Стверджується відмітний нарукавний знак калмицьких формувань, згідно доданих креслень й описів.
Право носіння надати всьому командному складу і червоноармійцям існуючих і сформованих калмицьких частин, згідно вказівок наказу Революційної військової ради республіки с. р. за № 116.
Командуючий фронтом Шорін
Член Революційної військової ради Трифонов
В. о. начальника штабу Генерального штабу Пугачов
І такий додаток до наказу:
Додаток до наказу військам Південно-Східного фронту з. р. № 213
опис
Ромб розміром 15 х 11 сантиметрів з червоного сукна. У верхньому кутку п'ятикутна зірка, в центрі - вінок, в середині якого "люнгтн" з написом "Р С Ф С Р. ....». Діаметр зірки - 15 мм, вінка 6 см, розмір "люнгтн" - 27 мм, буква - 6 мм.
Знак для командного і адміністративного складу вишитий золотом і сріблом і для червоноармійців трафаретний.
Зірка "люнгтн" і стрічка вінка вишиті золотом (для червоноармійців - жовтою фарбою), самий вінок і напис - сріблом (для червоноармійців - білою фарбою).
У 1920-х роках навіть офіційні газети Калмицької Автономної Області виходили з емблемою "юнден" (свастикою), на яку були поміщені букви "РРФСР", в оточенні вінка з колосків і під п'ятикутною зіркою в червоному ромбі. Така ж емблема була на нарукавних нашивках калмицької червоної міліції в 1920-1925 роках.
Здається воно вроді би і нічого, але в 2010 році костромського блогера потягнули до прокуратури за те що він використав цей символ у себе на аватарці.Після розмови у прокуратурі блогер аватар замінив, але його товариші по форуму все таки вияснили історію символу.Виявилося що автор знаку - червоний командир Шорін Василь Іванович. В Червону Армію Шоріна привів Лев Троцький.
Львів-Lwow-То було так давно
- 13.04.13, 13:03
Гарна колекція світлин старого Львова під музичний супровід.
У відповідь на комендорське квакання
- 05.04.13, 08:38
http://blog.i.ua/community/5212/1195627/ 
Власне, і нині в численних статтях одним із головних фактів на підтвердження звірств вояків ОУН—УПА є саме вбивство Галана. І коли декілька років тому вийшла книга «Вбивство на замовлення: хто ж організував убивство Ярослава Галана» (Олександра Бантишева і Арзена Ухаля), її авторів звинуватили у симпатіях до «буржуазних націоналістів». Олександр Федорович Бантишев, професор Національної академії СБУ до таких закидів ставиться з гумором. А як інакше? Народився в Криму, де тоді українську мову навіть у школах не вивчали. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. 1971 року розпочав роботу у Львівському слідчому відділі КДБ. 1976-го вступив в аспірантуру Вищої школи КДБ у Москві...
ЯРОСЛАВ ГАЛАН. ЧИ ВІДКРИЮТЬ АРХІВИ КДБ ТАЄМНИЦЮ ЙОГО ВБИВСТВА?
Довідка «Голосу України»
Насправді Іларій Лукашевич познайомився з Галаном ще 1934 року. Після звільнення з польської в’язниці письменник захотів трохи відпочити і попрохав знайомих знайти йому будиночок у Галичині. Спогадом про ті часи став знімок: Галан, а на колінах у нього — трирічний Іларій. Про це своїм знайомим розповідала Ольга Дучимінська, яка і запропонувала священику Лукашевичу прийняти у себе в гостях колишнього політв’язня. Коли жінці зачитували вирок, вона сміялася: «Ви думаєте, я стільки проживу?» Але вона дожила до 105 років!
Нині його ім’я викреслене зі шкільних підручників, закрито його музей, знесено пам’ятник. Де-не-де у містах ще залишилися вулиці,що носять його ім’я. Очевидно, забракло коштів на перейменування.
24 жовтня мине 60 років з дня загибелі Ярослава Галана. Його вбивство стало найгучнішим у післявоєнній Україні. Сьогодні мало хто пам’ятає і обставини того вбивства, і події, до яких воно призвело. Мало того, покоління, що виросло без Радянського Союзу, узагалі не знає, хто такий Ярослав Галан і чому він «плював на папу». Згідно з офіційною версією Ярослав Галан, український радянський письменник, публіцист загинув від рук українських буржуазних націоналістів. Був зарубаний гуцульською (дерев’яною) сокиркою у своїй львівській квартирі. В ході слідства заарештували близько ста чоловік. В безпосередньому убивстві звинуватили Іларія Лукашевича та Михайла Стахура. Решту покарали за статтями про недонесення і пособництво. Іларія і його рідних братів Олександра та Мирона засудили до смертної кари (хоча на той момент смертну кару в Радянському Союзі було скасовано). Решту — до 10—25 років позбавлення волі. Михайла Стахура упіймали через два роки після арешту Лукашевичів. Вирок — смерть через повішання.
Насправді у Лукашевича було алібі
Власне, і нині в численних статтях одним із головних фактів на підтвердження звірств вояків ОУН—УПА є саме вбивство Галана. І коли декілька років тому вийшла книга «Вбивство на замовлення: хто ж організував убивство Ярослава Галана» (Олександра Бантишева і Арзена Ухаля), її авторів звинуватили у симпатіях до «буржуазних націоналістів». Олександр Федорович Бантишев, професор Національної академії СБУ до таких закидів ставиться з гумором. А як інакше? Народився в Криму, де тоді українську мову навіть у школах не вивчали. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. 1971 року розпочав роботу у Львівському слідчому відділі КДБ. 1976-го вступив в аспірантуру Вищої школи КДБ у Москві...— А 1975 року мене направили на підвищення кваліфікації на вищі курси КДБ СРСР у Києві. Тоді вони розміщувалися на Червоноармійській, навпроти костелу. Куратором нашого курсу був почесний співробітник державної безпеки, учасник Великої Вітчизняної війни полковник Афанасій Андрійович Теньков. У нас склалися хороші неслужбові стосунки, і коли я відбував додому, він підкликав мене до себе: «Львів’янине, ось тобі обвинувальний висновок з кримінальної справи братів Лукашевичів. Ти хлопець молодий. Прочитай його, але не з позицій 1949 року. Подивися сьогоднішнім поглядом». Тож коли я повернувся до Львова, то підняв цю справу. Уважно її вивчив. І в мене виникло багато сумнівів. Але то були часи, коли вголос не сумнівалися. Врешті книга визріла тільки в 2002 році у співавторстві з Арсеном Михайловичем Ухалем (свого часу проректором Інституту СБУ, нині деканом юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права).
— Олександре Федоровичу, з документів, що збереглися в архівах СБУ, можна зрозуміти, хто насправді вбив Ярослава Галана?
— Цілком очевидно, що брати Лукашевичі, яких розстріляли за вбивство Галана, до цього злочину не причетні.
— Але залишився живий свідок злочину — домробітниця. Невже вона не змогла описати злочинців і впізнати їх?
— Євстахію Довгу затримали і допитали у перший же день. Її свідчення зберігаються у справі. Спочатку вона проходила у справі як підозрювана. Під час першого допиту вона розповіла, що злочин скоїли двоє чоловіків, яких вона знала в обличчя, бо ті разів сім приходили до Галана (коли вдвох, а коли по одному). Під час наступних допитів вона вже назвала прізвище Лукашевича і вказала, що його спільника побачила вперше. Щодо прикмет спільника, то блондин дивним чином перетворився на брюнета. І це не єдині протиріччя. Проте після нових свідчень Довгу відпустили з-під арешту.
Узагалі, вивчаючи цю справу, ми можемо говорити, що з точки зору кримінального права проведення слідства не витримує жодної критики. Зі знайденої сокири зняли відбитки пальців, але їх чомусь не порівнювали з відбитками підозрюваних. Їхнє впізнання також не проводили. Тільки Довгій запропонували впізнати Іларія Лукашевича спочатку по фотографії (як генеральна репетиція), після чого хлопця ввели для очної ставки. Матеріальні докази (мотузки, шнури, якими зв’язували домробітницю, тощо) до справи не долучали. Протоколи допитів і затриманих, і свідків — суцільні протиріччя... 18-річного Іларія Лукашевича заарештували через три дні після вбивства, хоча він мав стовідсоткове алібі. У день убивства йому видаляли гланди. Проте з документів справи видно, що хлопця навіть не оглянув лікар, щоб підтвердити або спростувати його слова. Мало того, тітку Іларія Марію, яка працювала в тій клініці медсестрою, також заарештували, мовляв за спробу сфальсифікувати документи. У клінічному журналі сторінки за ці дні «хтось» вирвав. Щоправда, в журналі реєстрацій прізвище Лукашевича збереглося. Тільки з виправленими ініціалами.
Мирона і Олександра Лукашевичів заарештували, оскільки під час допиту Іларій «заявив», що брати могли здогадуватися про його причетність до цього вбивства і також співробітничали з ОУН-УПА. Батька Дениса Лукашевича (греко-католицького священика) — бо той, знаючи характер свого сина, відчував, що він на таке здатен. Цитую: «Іларій за своїм характером надто енергійний, і бандити, зважаючи, що він навчався і мешкав у Львові, могли зупинити на ньому свій вибір як на людині, яка здатна скоїти теракт». Наречену Мирона Любу Зраду — через знімок, де вона поруч зі своїм коханим, а у того в руках — сокира! (хлопець ремонтував лавку). Всі ці свідчення є в архівній справі.
Що під час допиту говорили затримані, а що вкладалося у їхні вуста, можна тільки здогадуватися. Ось, приміром, витяг з протоколу допита батька: «Запитання: Антирадянські переконання ваших синів сформувалися не без вашої участі? Чи не так? Відповідь: Безперечно. Будучи сам священиком греко-католицької церкви, реакційно-націоналістично налаштований, я у такому саме дусі виховував своїх синів. Я був знайомий з Степаном і Олександром Бандерами». Або витяг з протоколу допиту Олександра Лукашевича: «...Я з малих років виховувався в націоналістичному дусі, а з возз’єднанням західних земель України з УРСР — у дусі ненависті до Радянського Союзу. Мій батько, будучи уніатським священиком, являвся націоналістом, сліпо схилявся перед реакційним Ватиканом і негативно ставився до всіх заходів Радянської влади. Характерно, що напередодні втечі німців з України батько, не бажаючи залишатися на визволеній радянськими військами території, забрав усю сім’ю і намагався тікати з німцями, проте безуспішно, оскільки цьому завадило швидке просування частин Радянської Армії». Коментарі, думаю, зайві.
«У відповідь на підлий теракт...»
— У справі проходила також українська письменниця Ольга Дучимінська, яка нібито описала прикмети і вказала адресу Галана Олександрові Лукашевичу...
— У протоколі допиту Олександра Лукашевича записано: «Прямих розмов з Дучимінською щодо вбивства Галана у мене не було, проте характер поставлених мною запитань повинен був навести її на думку про підготовку убивства». Постає запитання, хто у Львові не знав Галана і не здогадувався, де він мешкає? Галан був депутатом міськради і людей приймав у себе вдома. Щодо прикмет, то портрети Галана друкували в газетах! Його знали в обличчя навіть учасники Нюрнберзького процесу, хід якого Галан висвітлював як журналіст...
— А як щодо Михайла Стахура, чи був він причетний до вбивства Галана?
— На нього відкрили окрему справу. Стахур переховувався, його впіймали вже після того, як розстріляли братів Лукашевичів. Стахур проходив у справі разом з Романом Щепанським (підпільне прізвисько Буй-Тур), який нібито і дав розпорядження вбити Ярослава Галана. Щодо Стахура, то він був справжнім бандитом. На його руках кров не однієї людини. Але у мене склалося враження, що до справи Галана він був непричетний.
— На вашу думку, хто стоїть за його вбивством?
— Ми можемо припускати, але з огляду на почерк, на події, до яких призвело вбивство, можна сказати, що найбільше в його загибелі було зацікавлене НКВС. Тільки тепер нам стали доступні матеріали, доповідні записки на Галана (їх в архівах віднайшов мій співавтор), в яких ми бачимо, що колишній палкий прихильник нового комуністичного устрою почав дуже сумніватися в політиці партії. На той час його вже звільнили з газети «Радянська Україна». Статті Галана перестали публікувати й інші видання. П’єси бракували. А за тиждень до вбивства Галану наказали віддати табельну зброю... Великою мірою образ полум’яного комуніста і противника української державності був зліплений уже після убивства. Насправді, наприкінці 40-х Галан уже не був зручний для нової влади.
Витяг із доповідної записки літературного критика М. Пархоменка в ЦК КП(б)У 15 грудня 1947 р. «Ярослав Галан — талановитий публіцист, в минулому прогресивний письменник. Найбільш передовий з безпартійних (місцевих) письменників і тепер. Але заражений західноєвропейським буржуазним «духом». Радянських людей поважає мало. Вважає їх недостатньо цивілізованими. Але це — в душі. Політику партії в загальних рисах приймає, але в Західній Україні, на його думку, партія робить великі помилки щодо селянства. Ці помилки Галан відносить на рахунок обкому КП(б)У, органів МВС і радянської влади на місцях. У Москву — вірить. У партію вступати не хоче (йому радили), будучи індивідуалістом, а також заради збереження свободи рук і свободи думки і слова. Він вважає, що якщо він вступить у партію він все це втратить».
Або «Із листа Галана до Агітпропу ЦК КП(б)У: «Приходиться, на жаль, констатувати, що у Львівському університеті викладачі юридичного, фізико-математичного й геологічного факультетів читають свої лекції переважно російською мовою. Українська мова зникла цілком з кіноафіш, тепер вона зникає й з трамвайних вагонів (нові маршрути виписуються російською мовою або російським правописом — «Високий замок», «Снопкив»). На перший погляд, може здаватися, що це дрібниці, однак ці дрібниці також роблять політику». 11 вересня 1949 р.
Значно ціннішим він виявився в образі мученика. Вбивство Галана спричинило хвилю масових арештів у Західній Україні. Коли я переглядав справи репресованих, то бачив багато, які відкривалися словами (віддрукованими, до речі, під копірку на цигарковому папері): «В ответ на подлый террористический акт против Ярослава Галана предпринимаются меры по нейтрализации враждебного элемента».
А далі постанова про арешт — приміром, громадянки Короби, яка, будучи бандпособницею, видала буханець хліба і півкіла сала бандитам, що зайшли до неї вночі. А що робити жінці, в якої на лаві спить дитина (чоловік, до речі, загинув на фронті)? Вона виклала цей буханець і сало. Сусідка повідомила в НКВС. І — 10 років позбавлення волі.
Весною 1954 року було прийнято рішення про перегляд справ політв’язнів. Цим займалися спеціальні комісії прокуратури, МВС, КДБ, створені постановою ЦК КПРС від 4 травня 1954 року. 24 березня 1954 року рішення президії ЦК КПРС було оформлено як Указ Президії Верховної Ради СРСР.
— У 70-ті роки левова частка нашої роботи припадала на перегляд справ репресованих. Так, була постанова ЦК КПРС. Але була і вказівка: реабілітувати тільки у виняткових випадках. І на кінець року, коли підбивали підсумки, керівництво висловлювало невдоволення, якщо хтось з підлеглих перебирав з кількістю реабілітованих. А як не реабілітувати? Скажімо, у мого друга, начальника слідчого відділу КДБ Харкова Миколи Мурзіна була справа... «латинського шпигуна»: 30-ті роки, щаслива сім’я, донька вступила на перший курс Харківського медінституту. В перші ж канікули приїхала додому. А в медінституті, як відомо, найважчий предмет — латина. От, щоб не гаяти час, вона взяла з собою підручник. Провідати хресницю прибігає хрещений батько: сусід і за сумісництвом агент НКВС. Приносить пляшку самогону. Свою пляшку виставляє і щасливий батько. Підручник з латини лежить на підвіконні. Через півгодини після візиту хрещений батько пише повідомлення в НКВС: такий-то посилено вивчає латинську мову, з чого слід зробити висновок, що він є латинським шпигуном. Наступного дня батька заарештовують. Перший допит. Він ні в чому не зізнається. У тексті протоколу вказано: «в допиті оголошується перерва». Через 40 хвилин допит поновлюється фразою: «А тепер ви маєте намір дати свідчення про свою злочинну зрадницьку шпигунську діяльність?» Відповідь: «Так, я тепер зрозумів, що моє відмагання даремне. Я справді є латинським шпигуном. Періодично я зустрічався зі зв’язковим, передавав йому свідчення, що містять державну таємницю». Батько, звичайно, міг передавати свідчення, що містять державну таємницю, бо працював візником у колгоспі... І — розстріл. Ні слідчий, ні трійка не зацікавилися: а що то за країна — Латинія, на яку він працював як шпигун?
А через вісім місяців цим медінститутом прокотилася хвиля арештів. Більш як 90 відсотків викладацького складу і більш як 50 відсотків студентів було заарештовано: кого за першою категорією (розстріл), кого за другою (25 років), кого за третьою (10—15 років). Саме тоді заарештували і першу дружину Ярослава — Галан Ганну (в дівоцтві Геник).
Аничка
З Аничкою Ярослав Галан одружився 1929 року. Кількома роками раніше він вступив до Комуністичної партії Західної України. Саме за комуністичні погляди його було позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі. До слова, комуністичні погляди Ярослав перейняв від батька Олександра, якого за проросійські настрої навіть кидали за грати. 1915 року, рятуючись від переслідування, сім’я Галанів (разом з російськими військами, що відступали) перебралася до Ростова. Проте вже 1918 року Галани переїхали до Перемишля. До речі, вищу освіту Ярослав Галан здобував у вузах Відня і Кракова. Чому не Львова? На початку 20-х українська молодь бойкотувала Львівський університет, виступаючи проти політики полонізації.
...Аничка погляди чоловіка поділяла. Членом КПЗУ вона не була, але, так само як і чоловік, була переконана, що молода радянська держава — взірець найкращого політичного устрою, за якого всі мають рівні права. 1932 року ціною неймовірних зусиль Ярославу Галану вдалося відрядити свою Аничку до Харкова вчитися на лікаря. Пізніше він писав: «Я і її (Анички. — «ГУ».) батьки... вважали для себе за велике щастя, що вона навчається в учбовому закладі Радянської країни»... За три роки письменник через дружину звернувся до Народного комісаріату із закордонних справ з проханням надати йому радянське громадянство. Проте отримав таку відписку: «У відповідь на ваш лист Консульський відділ НКЗС повідомляє, що клопотання про прийняття в союзне громадянство гр. Галана Ярослава Олександровича постановою ЦВК СРСР від 22. ІV — 35. відхилено».
Цей лист нині зберігається в кримінальній справі Ганни Галан. Є там і характеристика НКВС на Ярослава Галана. «Ганна Галан — переконана українська націоналістка — фашистка... В СРСР прибула з Галіції за візою, незаконно виданою колишнім радянським консулом у Львові Радченком (після справи Г. Галан Радченка було засуджено як контрреволюціонера-націоналіста). Чоловік Галан — Ярослав є членом контрреволюційної фашистської організації «УВО —ОУН» і агентом польської дефензиви у Львові. Про результати своєї контрреволюційної роботи на Україні інформувала Галана Ярослава умовними листами... Окрім того, повідомила йому таким саме шляхом низку шпигунських відомостей...». «Звинувачена за статтями 54-6 і 54-11 КК УРСР за шпигунську і організаційну діяльність, спрямовану на підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів».
За іронією долі саме в цей час Ярослав Галан як член КПЗУ також перебував у в’язниці, тільки польській. Його звинувачували в антидержавній діяльності. Під час 14(!) обшуків у квартирі письменника було вилучено... листування з Аничкою Геник. Воно також фігурувало у справі. Проте польська Феміда вирішила, що листи з дружиною, яка перебуває на радянській території, не достатній доказ для ув’язнення... На квартирі у Ганни провели тільки один обшук. І знайшли, як свідчить протокол: «13 особистих листів, 16 різних довідок і 4 фотографії». Ярослава Галана звільнили. Його дружині зачитали вирок: «Ганна Галан виконувала різні доручення іноземного громадянина Ярослава Галана, який спеціально для цього відрядив її до Радянського Союзу через свого знайомого Радченка...» За особистим рішенням наркома внутрішніх справ СРСР Вишинського Галан-Геник Ганні Іванівні винесено вирок — розстріл. Залишається тільки додати, що розслідування справи тривало 21 день. Через два дні після винесення вироку — 23 вересня 1937 року Аничку розстріляли.
Мрія здійснилася
1939 року мрія Ярослава Галана здійснилася. Він отримав громадянство Радянського Союзу одночасно з мільйонами мешканців Західної України. На той час він уже два роки розшукував свою дружину, проте марно: листи поверталися за відсутністю адресата. Коли кордон впав, Галан поїхав до Харкова. В архівах збереглися його листи до прокуратури УРСР і СРСР, з яких ми можемо зрозуміти, яка правда, чи то «напівправда», відкрилася неофіту. «У Харкові... мені повідомили, що її (дружину. — «ГУ».) заарештовано органами НКВС і засуджено до 10 років позбавлення волі. Місце її перебування мені повідомити відмовилися... Я під час існування колишньої Польської держави притягувався до кримінальної відповідальності. Нині працюю в газеті «Вільна Україна» і є членом Союзу письменників України... Прошу Вас опротестувати вирок суду про засудження Галан Ганни...» або «Галан Ганна походить з селян... В УРСР вона поїхала тому, що не мала змоги навчатися як українка і особливо як дружина переслідуваного за комуністичну діяльність.... Повідомляючи про викладене, прошу вас дати розпорядження прокурору УРСР про перегляд її справи. Я переконаний, що її арешт міг виявитися непорозумінням за випадкового збігу обставин».
Чи дізнався Ярослав Галан, що його Аничку розстріляли через два дні після вироку? Чи зрозумів, що головним доказом її «шпигунської діяльності» стали листи від нього? І коли Галан зрозумів, що Анички вже немає на цьому світі? Адже 1949 року він уже був одружений (до слова, дружина Марія в день убивства була в Києві, звідки поїхала не у Львів на похорон, а... в Москву)... Відповідей на ці запитання ми поки що не знаємо. Можливо, до розгадки цих таємниць він підійшов незадовго до своєї смерті. І, може, саме це певною мірою прискорило його загибель.
Витяг із «Доповідної записки про стан ідеологічної роботи в партійній організації Львівської області» 1946—1947 рр. «Письменник Галан в одній з бесід обурювався з приводу вимог, що ми ставимо перед письменниками. Він заявив: «Як ви можете вимагати від письменників, коли Львів, порівнюючи з 1939 роком, занепав, немає води, перебої в освітленні, погано працює трамвай, Львів забруднений» і т. д. Звинувачення письменника справедливі, але такий письменник завжди буде орієнтуватися на відсталих людей, ніколи не знайде головного, не розбереться у подіях, що відбуваються, а це ж кращі письменники Львова».
Замість епілогу
Ганну Галан реабілітували через 22 роки. Батька Лукашевичів Дениса Модестовича засудили до 25 років виправно-трудових таборів. Звільнився 1976 року. Навіть після повернення з таборів він так і не наважився розповісти свою правду. Тітка Галина Модестівна Левицька (Лукашевич) померла в стаціонарі в’язниці ще до суду. Тітку Марію Модестівну засудили до 10 років позбавлення волі. 1956 року була звільнена як інвалід другої групи. Наречена Мирона Люба Зрада і її матір Ірина Зрада також отримали по 10 років ВТТ (реабілітовані 1992 року.) Ольгу Дучимінську засудили до 25 років за статтею 54-1а (зрада батьківщині, шпигунство, видача військової або державної таємниці). Вона кілька разів подавала скарги. Тільки 1968 року судова колегія Верховного суду УРСР переглянула вирок, замінивши його на три роки позбавлення волі за недонесення про особливо небезпечний державний злочин. На той час Дучимінській було 84 роки. Справу братів Лукашевичів на предмет реабілітації не переглядали.
На знімках: Галан у своєму кабінеті. 1947 р.; Справа братів Лукашевичів.
