Разговор Игоря Коломойского с Ринатом Ахметовым
Бородино (олигархов по Украински) с эпилогом

 

- Скажи, Ахметов, ведь не даром
Валюта, «чистая» с наваром,
В оффшоры отдана?
Ты помнишь слитки золотые,
Те, что в Женеву вывозили?!
Недаром помнит Украина
про наши имена!

 
- Да, были «урки» в наше время,
«Братвы» лихой, шальное племя:
Пошли давно «ко дну»!
Плохая им досталась доля:
Немногие вернулись с «поля»...
Сейчас на всё, ведь наша воля,
Прибрали мы страну!

 
Мы долго бизнес «нагибали»,
Досадно было, власти ждали,
Ворчали «пацаны»:
"Что ж мы? Терпенье на пределе,
Не смеем, что ли, в «беспределе»
Мы не взирая на потери,
Подмять ресурс страны?"

 
И вот, я с Лазаренко в «доле»:
Есть разгуляться где на воле!
Построили ПРИВАТ.
У наших ушке на макушке!
Чуть утро курс валют на «мушке»,
Снимаем разницу с «верхушки» -
И делаем «откат».

 
Забили напрочь конкурентов,
Отняли вплоть до экскрементов,
У всех, кто не согласен был!
Что тут хитрить, тебе со мною;
Когда пойдёшь ломить стеною,
Тебе ответят «головою»,
Кто Брагина убил?!

 
Пять лет мы были в перестрелке.
Что толку в этакой безделке?
Делили «свет» в «Депре».
Но кое-что не получилось:
"Чтоб твоя свора подавилась!"
И ночью мне тогда приснилось
руда, бензин и нефть.

 
Я «кинул» Лазаренко, просто
Как, кучу грязного «компоста»
И ликовал Кучма.
Но тих был наш бивак «разбитый»:
Кто нефть «качал», себе открыто,
Кто газ «тащил», ворча сердито,
молчала вся страна!

 
Но только «плёнки» засветились,
Все шумно вдруг зашевелились,
Сверкнул за строем строй.
Сан Саныч наш рожден был хватом:
Слуга для нас, отец мандатам...
Да, жаль его: сражен «откатом»,
Хоть парень в «доску» свой!

 
И молвил он, сверкнув очами:
«Ребята! Янукович с вами?
Сейчас, «решение» на Майдане,
Кто хочет увеличить свой «приход»?!
Ющ президентом стать мечтает,
В обмен он сделку предлагает
Готов ли кто в «поход»?!

 
Ну ж был денек! Сквозь дым летучий
«Бодались», чьи же «крыши» «круче»,
Я много денег дал.
«ЮщЕнцы» с пестрыми значками,
«Аналы» с пьяными глазами,
Все промелькнули перед нам,
И Янык тогда "пал".

 
Тогда был «плод» моих сражений!
Суды, «решения», нет сомнений,
В преддверье «славных» дел!
В итоге рейдерских походов
«Приходы» рынков и заводов,
Венец «осмысленных отходов»,
Гора кровавых тел.

 
Жизнь для меня, «малиной» стала,
Считал «Форбс» -  «прирост» капитала,
Ходил ты Риня сам не свой!..
Страна «тряслась», а мы «качали»;
Ресурсы, деньги получали
А тем, кому «дышать» не  дали,
Слились в протяжный вой...

 
Вот смерклось. Снова Януковощ
А мне нужна ведь чья то помощь
Чтоб до конца стоять...
Вот затрещали «барабаны» -
Ты Риня рвёшь мои «карманы».
Ведь мы с тобой почти брАтаны,
Нельзя «друзей» менять…

 

ЭПИЛОГ
А есть же люди в наше время,
Борцы в душе, лихое племя:
Идти им - в сторону одну!
Пора им выбрать свою долю:
Пройтись по олигархов «полю»,
И если будет на то воля,
Вернут себе страну!

©

Данилыч был конкретным презом.

Конкретный путь конкретно знал. Давил на всех конкретным весом, Хоть ростом был конкретно мал.   Конкретно он менял премьеров В конкретный день, в конкретный час. Конкретно жил без чувства меры, Конкретно радуясь за нас.   Уйдя на пенсию конкретно, Когда конкретно подустал, Он стал конкретно незаметным И власть конкретную отдал.   Отдал, родимую, конкретно Конкретным дочкам и сынам, А самый среди них конкретный – С весьма конкретной кличкой «Хам».   И вот теперь, когда к ответу Его призвали «сыновья», Данилыч понял, что конкретно Ему не светит ни …уя.   Конкретно став браткам не нужным, Конкретно бабки подзажав. Конкретно «папа» пукнул в лужу, Конкретно хвост не приподняв!

©

У діях організаторів та виконавців операцій зі знищення підпілля ОУН міститься склад злочину відповідно до статті 438 Кримінального кодексу України...

На початку цього року Народний Рух України випустив невеличку книгу під назвою «Окупанти без маски». У цій книзі надрукована мовою оригіналу на ім’я Міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка Доповідна записка під грифом «СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО» від 30.11.1947 р. «Об использовании специальных агентурно-боевых групп по ликвидации подполья ОУН и его вооруженных банд в западных областях Украинской ССР».

Ця доповідна – це свого роду докладний посібник щодо знищення як військових формувань ОУН-УПА, так і мирних жителів, які їм допомагали або співчували. У ній наведено конкретні приклади «успішних» операцій, прізвища та псевдоніми агентів МГБ (НКВД), описані схеми щодо вербування мирних жителів і ліквідації підпілля.

Можливо, ця книга так і залишилася б матеріалом, який має становити науковий інтерес виключно для істориків (порядних, які не втратили честь і совість), щоб здійснювати дослідження для відновлення історичної справедливості та об’єктивного висвітлення історії України, якби не одне «але»…

Конкретні факти, викладені у згаданому документі, свідчать, що в діях організаторів та виконавців операцій зі знищення підпілля ОУН міститься склад злочину відповідно до статті 438 Кримінального кодексу України «Порушення законів та звичаїв війни».

 Відповідно до цієї статті КК України злочином, зокрема, вважається «застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом» і він карається позбавленням волі від 8 до 12 років, ті ж дії, поєднані з умисним убивством – до довічного ув’язнення.

Фабула

«Совєцькі» спецслужби визнавали, що «Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы… являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки. Созданная из числа проверенных и наиболее преданных членов ОУН „Служба безпеки” проводит систематическую и, нужно сказать, умелую проверку своих рядов с целью выявления и уничтожения агентуры органов МГБ…» (абз.4-5 ст.11 «Окупанти без маски»).

З метою знищення українського національно-визвольного руху «енкаведисти» почали застосовувати злочинні методи боротьби. Ідея їхнього злочинного задуму полягала в утворенні спеціальних бойових груп, які маскуючись під боївки ОУН-УПА і використовуючи завербовану агентуру, здійснювали терорестичні операції проти українського національно-визвольного руху.

«Специальные агентурно-боевые группы, как правило, действуют под видом представителей оуновского СБ или связных вышестоящих центров.

Иногда представляется, как бандгруппа одного из руководящих центров ОУН, возглавляющего подполье на территории, где проживает, либо скрывается объект нашей разработки (содержатель явочной квартиры, связной ОУН, разведчик СБ, бандпособник). Во всех таких случаях перед специальными агентурно-боевыми группами ставится задача связаться с таким объектом и путем расспроса или допроса выяснить положение объекта в ОУН, его практическую антисоветскую деятельность, оуновские связи, руководящий состав подполья и его места укрытий и, таким путем приблизиться или проникнуть в подполье.

Допрос от имени СБ в практике чекистской работы именуется как мероприятие „мнимое СБ” или просто „МСБ”.» (абз.3-5 с.14 «Окупанти без маски»).

На практиці ці операції здійснювалися, наприклад, у такий спосіб. «Підозрілого» затримувала нібито Служба безпеки ОУН і звинувачувала в співпраці з «енкаведистами». Йому пропонували довести, що насправді він не є агентом «совєцьких» спецслужб та вимагали у своє виправдання навести докази: прізвища та клички керівників осередків ОУН, місця знаходження криївок тощо. Після отримання цієї інформації та складення протоколу допиту, на цю «мниму СБ» заздалегідь сплановано здійснював напад підрозділ «совєцького» МГБ. «МСБ» встигала втекти від цього нападу, «випадково» залишивши протокол допиту та самого затриманого «підозрілого». Таким чином він опинявся вже в руках справжніх «енкаведистів», які мали на руках протокол допиту, де він зізнається у співпраці з підпіллям ОУН. Що в подальшому відбувалося з цим арештованим? Його або розстрілювали за відмову в співпраці, або він ставав завербованим агентом МГБ.

При цьому окупаційна влада використовувала не тільки аморальні й нелюдяні, а й протиправні методи боротьби. Наведу приклад з оригіналу документу: «5 июня с.г. агент-боевик УМГБ Дрогобычской области „ДАНИЛО” сообщил, что он, выполняя наше задание по восстановлению связи с руководителем сельской ОУН по кличке „МИКО”, от которого получил задание собирать продукты питания и доставлять их в лес бандитам…

Преследуя цель ликвидации активных нелегалов, агенту „ДАНИЛО” на этой встрече была вручена доза мышьяка, которым он должен отравить продукты и вручить их бандитам.

Точно выполняя указания УМГБ, агент-боевик „ДАНИЛО” отравил мышьяком продукты, доставил их бандитам и ушел домой. Через час он снова возвратился к бандитам и обнаружил умерших от отравления трех бандитов, оказавшихся: руководителем пропаганды районного „Провода” ОУН „МИРОНОМ”, руководителем бандгруппы „ЧЕРНОГОРОМ” и санитаркой районного „Провода” ОУН „КРЕСТЬЯНКА”.

Інші приклади «боротьби» проти українців детально описані в Доповідній записці, про яку йде мова.

Правова кваліфікація

Відповідно до розділу І статті І Додатку до Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18.10.1907 року: «Військові закони, права і обов’язки застосовуються не тільки до армії, а й до ополчення і добровільних загонів, якщо вони відповідають усім нижче вказаним умовам:

 1) мають на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих;

 2) мають визначений і явно видимий здалеку знак відмінності;

 3) відкрито носять зброю і

 4) дотримуються в своїх діях законів і звичаїв війни».

  Таким чином, у розумінні цієї Конвенції підрозділи ОУН-УПА виступали воюючою стороною, оскільки на території України велися бойові дії, а підрозділи ОУН-УПА воювали на своїй землі проти окупантів.

Згідно з положеннями статті XXIII цієї Конвенції забороняється:

a) використовувати отруту або отруєну зброю;

f) незаконно користуватися парламентським або національним прапором, військовими знаками та одностроями ворога, так само як і розпізнавальними знаками, встановленими Женевською конвенцією.

 Відповідно до положень статті XLVI Конвенції «Честь і права родинні, життя окремих осіб і приватна власність, рівно як і релігійні переконання та справляння обрядів віри, мають поважатись».

 Отже, створюючи «мнимі» підрозділи СБ ОУН, представники «совєцької» окупаційної влади здійснювали грубі порушення законів і звичаїв ведення війни, іншими словами порушували Гаазьку конвенцію 1907 року.

 Відповідно до положення статті 438 Кримінального кодексу України, застосування засобів війни, заборонених міжнародним правом, вважається злочином.

Строки давності

Відповідно до Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів від 25.01.1974 р. до порушень законів війни строки давності притягнення до кримінальної відповідальності не застосовуються (ч.1-3, ст. 1 Європейської конвенції 1974р.)

Враховуючи положення цієї Конвенції, яка ратифікована Україною у 2008 році, є всі підстави порушити кримінальну справу за зазначені злочинні дії, незалежно від строків давності вчинення цих військових злочинів.

Приводи і підстави для порушення кримінальної справи

Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає, що приводом для порушення кримінальної справи є повідомлення, які опубліковані в пресі (п.4, ч.1, ст.94 КПК України).

Отже, єдиноправильною реакцією правоохоронних органів України на оприлюднені факти має бути порушення кримінальної справи за фактом учинення злочину за статтею 438 КК України «порушення законів і звичаїв війни».

Прецедент

На перший погляд, ця кримінальна справа має дуже сумнівні перспективи, враховуючи значний проміжок часу, який минув від моменту вчинення згаданих злочинів проти представників української нації.

Водночас хотів би навести український досвід розслідування і судового розгляду кримінальної справи, яка може слугувати наочним доказом можливості та перспективності розслідування таких справ.

Ідеться про кримінальну справу №1-33/2010, яка була порушена Службою безпеки України за фактом учинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 442 КК України.

Ця кримінальна справа стала предметом розгляду Апеляційного суду м. Києва, який 13 січня 2010 року ухвалив постанову, відповідно до якої винними в організації злочину геноциду – Голодомору 32-33 років – визнані Сталін (Джугашвілі) Й.В., Молотов (Скрябін) В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я., Хатаєвич М.М.

...Безумовно, у сьогоднішніх умовах, коли владою приймаються відверто антиукраїнські рішення, виправдовуються за «путінським» зразком злочини сталінського режиму і комуністичної доби та встановлюються пам’ятники Сталіну, здавалося б, шанси на порушення і розслідування цієї кримінальної справи дуже невичокі.

 Проте коли вперше пролунала ідея, що є всі підстави порушити й довести до суду кримінальну справу щодо Голодомору 32-33 років, - це теж здавалося майже фантастикою. Та практика довела зворотне.

 Для тих представників правоохоронних органів, які користуються Інтернетом і знайомляться з цим матеріалом, нагадую вимоги статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України: «Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов`язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню».

Рішення за заявою чи повідомленням про злочин приймається в триденний строк!

Іван Крулько, магістр права, голова ВГО «Молодий народний рух»

- З'явилася вже ціла група людей, з якими в мене іноді виникають суто тактичні розбіжності. Але в головному ми повністю згодні: Сталін готував напад на Гітлера. І мушу сказати, що навіть найзатятіші мої супротивники більше не сперечаються.

ZAXID.NET пропонує увазі читачів другучастину інтерв’ю з Віктором Суворовим, у минулому – радянським спецслужбістом,а нині – культовим автором історико-документальних та художньо-історичних романів. У цій частині розмови Віктор Суворов розповів про свої нові романи, про бомбу під назвою «Кузькіна мать», а ще про те, як у нього вкрали сайт.

- Що трапилося з Вашим знаменитим веб-сайтом suvorov.com? Його не впізнати. - Його в мене відібрали. Звернулися до мене якось хороші люди: «Слухай, ось є людина вМоскві, Панцирєв Сергій. Він такий нещасний, нехай він веде твій сайт». Япогодився. «Тільки, - кажуть, - це буде коштувати тобі дуже дорого. Тому що вінповинен це викупити у когось там» і так далі. Все це тривало якийсь час, покина нього не наїхали, і він став поводитися, м'яко кажучи, неоднозначно. Вінмені висунув вимогу: «Якщо ти хочеш тримати рекламу своїх книжок на власномусайті, то маєш мені за це платити». Я кажу: «Так не піде. Сайт створений на моїгроші і розкручений тому, що там мої книжки». Він мені: «Якщо так, тоді сайтвідійде безоплатно третій особі». Я витратив рік на з'ясування, хто ж ця «третяособа», і вийшов на адміністрацію так званого президента. Ось звідки був«наїзд». За цим стоїть такий собі Сурков. Сергій Панцирєв оголосив, що моїкниги в електронному вигляді належать Суркову. - Чи можна змішувати авторські права на книги з належністю веб-сайту? - Він узяв ізареєстрував сайт на своє ім'я, не поставивши мене до відома. І тепер фактично розпоряджається всім, що там розміщене. Він може публікувати фотографії моїх онуків у розділі порнографії. Може правити мої тексти. Вважаю, що в кінцевому

підсумку за всім цим – дивовижна неміч держави російської! Зі мною боротися вони можуть тільки ось такими мерзенними методами: підкупивши, залякавши, забравши сайт і публікуючи гидоту під моїм ім'ям. Ось зараз наближається 70-річчя початку Великої вітчизняної війни. І вони там під моїм іменем можуть публікувати все, що завгодно. Зараз там висять якісь неправильні тексти, літачки якісь... Але в будь-який момент вони можуть там опублікувати мої книги, по-варварськи їх змінивши.

- Що ж робити? - Перш за все, я щасливий, що мені на життєвому шляху зустрілася дівчина – дуже розумна і дуже красива. Танечка. З нею у нас 13 квітня буде рубінове весілля – 40 років.

Вона мені все розклала по поличках. Ось, Академія військових наук публікує книги під іменем «Віктор Суровов»: «Акваріум-2», «Криголам-2». Люди їх розхапують. Там прямо написано, хто за цим стоїть – генерал армії Гарєєв, генерал-полковник Горьков і так далі. Точно така ж обкладинка, того ж кольору, майже той самий стиль, ті ж назви – тобто мої назви. І навіть ім'я автора схоже. Тепер моїм ім'ям бажає скористатися ще й так звана адміністрація так званого президента. Мудра моя Тетяна каже: «Якщо вони випустять книги під своїми іменами – ніхто їх читати не буде. Тож їм і треба ховатися за твоїм ім'ям, бо тебе читають. Тішся!».

- Чи збираєтеся ви в такому разі відкрити новий веб-сайт? - Він у мене

є – suvorovrezun.com, але ще не розкручений. Я думаю зробити і suvorov.org.

- Хто буде його вести - компонувати, керувати? Ви самі? - Ні, в мене самого часу немає, хочу і далі писати книжки. Я і з колишнім suvorov.com не хотів зв'язуватися, тому що я пишу книжки.

- Де буде розташована його редакція?

- У Великобританії. У мене є хороші друзі, які погодилися його вести. Сайт вимагає дуже багато уваги і часу. А я – людина з минулого тисячоліття. Я і на минулому сайті ніколи ні з ким не сварився. Розмістив там свої тексти, були якісь відгуки – позитивні, негативні. У британського кота, як відомо, 9 життів. А я російсько-українська людина, у якої одне життя і дуже коротке. Я день і ніч пишу книги, не вдаючись у полеміку, у мене на це немає часу. Коли я всі книжки свої напишу – мені буде тоді 120 або 150 років, - ось тоді почну сперечатися.

- І що ж Ви написали останнім часом?

- Перша книга називається «Змієїд», яка вже вийшла в Болгарії перед новим роком, і в

Польщі скоро вийде. А в Росії її дуже важко пробити. Книга ця про товариша Сталіна, ніби передмова до моїх книг «Контроль» та «Вибір». Найкраще, що мені вдалося в житті - це «Контроль». Коли мені дуже-дуже погано, і мене везуть до госпіталю під сині вогні й завивання сирен...

- Таке буває?

- Буває - ну як же такому не бути... Слідом мчить моя Тетяночка і везе мої улюблені книги. Моя найулюбленіша – «Сім днів у травні», автори Флетчер Нібель і Чарльз Бейлі. І вона мені іноді дає читати мою книжку «Контроль». Я її теж страшенно люблю. Ось я і вирішив написати щось, що передувало б цій історії. Не знаю, як таке сталося – не мені судити, але мені подобається.

- Раніше ви видавали книжки російською мовою в Донецьку. - Все, що

видано в Донецьку, – це були піратські копії. Або це московські видавці домовлялися з українськими чи білоруськими друкарнями, щоб обійти податки. Але мені, як носію українського прізвища, а також чоловікові українки, трохи прикро чи, принаймні, незрозуміло, чому мої книги є вірменською мовою, грузинською, якимись зовсім дивними мовами, мовами країн, які далеко від нас - португальською, іспанською, їх видавали (це святе!) в Естонії, Литві, Латвії. А ось українською мовою жодна моя книга не виходила.

- Чому ж? - Я іноді вночі прокидаюся і ставлю собі це запитання. А чому? Відповіді у мене немає. Не

знаю. Нецікаві книжки, напевно.

- Чи залишається актуальною ідея зняти фільм на основі «Контролю»? - Сценарійє, і мені здається, що він навіть кращий за саму книгу. У сценарій я ввів нових

героїв - і позитивних, і негативних. І думаю: хто зробить фільм за «Контролем», той збере всі призи. Але таких ще нема. Взагалі, є дуже простий рецепт, як зробити хороший фільм: потрібно вкласти душу і гроші. А в гарну книгу навіть і грошей вкладати не треба - треба тільки душу вкласти.

- А що ж пишете тепер?  - Пишу книжку, яка називається «Кузькіна мать». Вона ніяк не пов'язана з усіма моїми

попередніми книгами. «Кузькіна мать» – це назва найпотужнішої ядерної бомби в історії людства. Починається так: сидять три мужики в тій самій позі, що й на картині Перова «Мисливці на привалі». Перед ними розстелена газета зі святою назвою «Правда», на ній горілчана пляшка, огірок з пухирцями... Книги мої, варто сказати, взагалі кінематографічні. Я уявляю, як камера відходить, відходить, а позаду від них стоїть платформа залізнична. Це вони в цеху, платформу шестивісну туди загнали. Позаду, значить, ця бомба завдовжки вісім метрів – як підводний човен така, двадцять шість з половиною тонн. І ось сидять три мужики, завершивши складання, і кажуть: «А як же ми її назвемо?» Офіційно вона називається «Виріб 602», якось не звучить для російського вуха. Один іншому й говорить: «Давай назвемо її якимсь ім'ям ...«Іван»?.. Ні, не піде. Тому що у нас вважається: Іван-дурень. «Цар-бомба»?..» Іноді, до речі, проскакує ця назва. Адже 57 млн тонн, а Хіросіма - лише 20 тисяч тонн. Той, котрий начальник, відповідає: «Не піде, бо Цар-дзвін ніколи не дзвонив, Цар-гармата ніколи не стріляла. Хочемо потрапити до цього списку?». Тоді один відповів: «Я знаю! Микита Сергійович в ООН стукав по столу черевиком і кричав: «Я вам покажу кузькіну мать!». А що ж він може конкретно показати? Так ось же вона, голубонька, ось вона рідна!» Ось ця бомба й іменувалася: «Виріб № 602 «Кузькіна Мать». І далі – історія довкола випробування цієї бомби. Хрущов використав це випробування і польоти в космос Гагаріна і Титова для того, щоб вирішити проблему Німеччини. Проблема була дуже гострою. Громадяни НДР втікали зі швидкістю 1 особа за хвилину, тобто 60 осіб на годину через Берлін. Треба було щось робити. Ось Хрущов і вирішив блефувати. Після того, як злітав Титов 6-7 серпня 1961 року, тут же поставили Берлінський мур. Це був відволікаючий маневр. Весь світ кричить «Ура!», а в цей час поставили стіну. Але це було ще не повне рішення. Хрущов вирішив блефувати по-великому. Звідси й Карибська криза...

- Це все історія, а в чому ж інтрига? - А в цей час керівництво збройних сил СРСР вирішило американців якось попередити:

«Хлопці, у нас насправді страшне відставання. Цю бомбу ми не можемо донести до Америки - немає у нас такого носія. Жодна ракета її не підніме. Літак Ту-95В долітав тільки до Нової Землі, тому що бомба в нього повністю не влізає – стирчить назовні». Потрібно було якось американців попередити. Тому була розроблена операція. Знайшли хороброго полковника Пеньковського Олега Володимировича, якому було поставлено завдання: ти йдеш на смерть, але ти маєш врятувати планету Земля. І полковник пішов, виконав завдання командування. І віддав за це життя. А в Москві навіть немає пам'ятника людині, яка всіх нас врятувала...

- У чому полягало доручення Пеньковському?

- Попередити американців про те, що Хрущов блефує, що у нас ядерних зарядів у 17 разів

менше, ніж у США. Коли ми говоримо про Пеньковського, варто пам'ятати кілька ключових речей. Перше: навіщо ракети потрібні були на Кубі, якщо у нас нібито були такі ракети, які з Сибіру могли стріляти. Так от, не могли вони з Сибіру стріляти. Все, що радянська промисловість виробляла, відразу йшло на показуху в космос. Ракети 8К-63 (дальність 2100 км) і 8К-65 (4500 км) вивезли на Кубу тому, що така була неміч наша – нічим нам було Америку лякати, хіба що винести їх прямо до носа Америки. З підводними човнами був у нас теж жахливий завал. Ось, перший наш підводний човен К-19 з трьома ракетами дальністю 600 км. Тобто потрібно було спливати мало не біля американського берега. В американців за часів Карибської кризи було дев'ять атомних підводних човнів типу «Джордж Вашингтон» й «Ітен Аллен». На кожному по шістнадцять ракет дальністю 2200 км і старт з-під води. Відставання було абсолютно жахливе, але весь світ бачив перший супутник, першу собаку в космосі, Гагаріна, Титова, страшної сили ядерний заряд, який насправді не можна було дотягти до Америки. Світ думав, що ми – попереду. І треба було попередити, що Хрущов буде блефувати. Але як донести цю інформацію? Не може начальник генштабу стукати в двері до американців. Хто йому повірить? Не може ж начальник ГРУ генерал армії Іван Сєров прийти і сказати це все американцям. Потрібно було зробити якусь операцію, якій би повірили. І коли ми говоримо про Пеньковського, варто задуматися: як він міг передавати американцям інформацію, якої у нього не було і до якої навіть не могло бути доступу. Тільки осіб десять у всьому СРСР мали доступ до такої інформації – скільки у нас зарядів і ракет. Наше військове керівництво давало йому цю інформацію, щоб він передав американцям. Причому таку, яку американці могли б перевірити. Приміром, щоб мати стільки збагаченого урану, потрібно мати стільки центрифуг, а щоб крутити стільки центрифуг, потрібно мати стільки електрики в районі об'єкта Челябінськ-40. А її там і немає. Ось Пеньковський все це передавав.

- І Хрущов збирався шляхом ядерного блефу на Кубі вирішити німецьке питання? - Збирався Америку брати, висловлюючись сучасною мовою, «на понт»: забирайте свої війська

з Берліна та з Німеччини. Це була в нього ідея об'єднання Німеччини «на демократичних засадах».

- А як щодо морального обличчя самого Пеньковського? - Він, як нам пояснювали, жінок любив, гроші любив – ось тому він пішов і американцям

здав всі секрети. Але якщо він так гроші любив, то чому не втік? Гроші він все одно в Москві витрачати не міг. Якщо так жінок любив (а хто їх не любить?), то теж треба було втекти, чи не так? Тут би йому вистачило за ту інформацію, яку він приніс, і грошей, і жінок на все його життя. Але він не втік. І не збирався втікати. Чому? Тому що він виконував завдання. Ну і останній момент: він був дуже незручний американцям, і вони його здали.

- Чим незручний? - Уявіть себе на місці американського розвідника. Ви доповідаєте, що СРСР далеко

попереду. І виходячи з доповідей американської розвідки, президент Кеннеді оголосив про американське ракетне відставання. І раптом до вас приходить якийсь радянський полковник і говорить: «Все це нісенітниця». Ваше професійне самолюбство буде зачеплене, коли виявиться, що ви витрачаєте мільйони на читання газети «Правда» та перегляд радянських телепрограм, а виявляється, всі ви – дурні, і полковник своїми одкровеннями вас викрив. Від того, що СРСР нібито був попереду, американці кожний рік спускали на воду один ударний авіаносець по 80 тисяч тонн. А в 1961 році – три ударні авіаносці, включаючи один атомний. І щоб йому не було нудно в океані – ще й атомний ракетний крейсер супроводу.

І оскількиросіяни настільки «вирвалися вперед», потрібні ще ракети Мінітмен. Ну, 1000

штук, щоб не розмінюватися на дрібниці. І ракети «Титан-2». Всі ракети у шахтах. Скільки важить люк від шахти? 740 тонн. Ви уявляєте, платник податків платить великі гроші, і починається будівництво атомних підводних ракет, план - 41 штука по 16 ракет на кожній. Це робота ракетної промисловості та суднобудування, це будівництво портів. Підтягти туди автостради, матросам побудувати квартири... І відразу військова промисловість тягне за собою всю іншу промисловість – йдуть гроші, люди будують, купують будинки, машини, квартири, меблі... І раптом приходить полковник Пеньковський і каже: 1000 ракет Мінітмен вам не потрібно, штук 50 вистачить. 41 атомний підводний човен з 16 ракетами на кожній – теж перебір. Стратегічні бомбардувальники – навіщо вам? Тобто він їм дуже заважав. Вони розкрутили гонитву озброєнь, і це було добре для Америки. Нас гонка озброєнь розоряла, а в них була двигуном бізнесу! Тому вони Пеньковського здали: натякнули радянським товаришам у Вашингтоні, що плани ваші, вся ракетна інформація нам відомі, і дещо їм підкинули. Таке, до чого могли мати доступ лише кілька осіб. Ну, а компетентні органи швидко розібралися.

- Ви,напевно, стежите за публікаціями з Вашої тематики російською мовою? - Я в контакті з Марком Солоніним і з Володимиром Бешановим, люблю цих авторів.

З'явилося багато істориків, які мене давно обігнали. Я, як криголам, поламав трохи льоду, а потім на чисту воду вийшли вже нові історики. У них доступи до архівів, яких у мене немає. Я працював по відкритих джерелах, а вони копають глибше і далі, я бажаю їм успіху. З'явилася вже ціла група людей, з якими в мене іноді виникають розбіжності суто тактичного плану. Але в головному ми повністю згодні: Сталін готував напад на Гітлера. І мушу сказати, що й найзатятіші мої супротивники більше не сперечаються. Мене звинувачують у чому завгодно. Пишуть, що це не я придумав – це британська розвідка. Спасибі, хлопці. Виставляйте своїх експертів най-най. 25 років я вимагав, щоб вони виставили групу експертів під телекамеру, під прямий ефір, і нехай мене ці експерти розіб'ють. Вони фахівці, а я просто аматор. І якщо мене хтось підмовив – то це буде дуже легко викрити.

- Що, на ваш погляд, відбувається сьогодні з військовою міццю Росії? - У мене є деякі спостереження. З давніх часів той, хто веде своїх підлеглих у бій, на

смерть, має зовні якось відрізнятися від усіх інших людей. Римський центуріон відрізнявся від солдатів. Людина веде нас на смерть – і ми маємо їй підкоритися. Військова людина відрізняється зовні від всіх інших, і це дуже важливо. Повинна бути особлива шана такій людині. У Росії, що розпадається, я нарахував 21 організацію, де запровадили погони і військову форму. В армії Росії немає жодного маршала. А ось прокуратура Росії запровадила для всіх прокурорів військовий однострій, причому за кольором і формою – це форма ВПС. І золоті погони. А генеральний прокурор носить маршальські погони з величезними зірками. До чого це призведе? До того, що солдат перестане поважати своїх командирів, які поведуть його в бій. Солдат віддає честь, а це, виявляється, генерал митної служби. Який жах! Чи у нас з'явився генерал армії МНС Шойгу - чотири зірки! Всі ці люди - не військові. У військових існує своя етика. Солдат поважає командира – віддає честь. А виявляєтьс,я це прокурор. Це - не військова людина, і він солдатові не відповідає. Солдатик йде далі по місту, віддає честь, а це виявляється пожежник. Товариш Нургалієв – глава МВС – генерал армії, іноді ходить у міліцейській формі, а іноді - у зеленій. А він – мент, він ніякий не генерал. Сталін теж любив цю справу – погони. Але у нього у митників був контролер 1 рангу, 2 рангу і форма їх різко відрізнялася. Ось дивіться, в Америці чи Британії: у поліцейських своя форма – навіть якщо вони носять погони. Є відмінності від військових, тому зрозуміло, кому честь віддавати. Зараз у нас у формі ходять усі – між тим в армії служити ніхто не хоче. Це справжнісіньке знищення армії.

- Але це все, як то кажуть, «форма».

- А що стосується ідейного змісту, то в Академії генштабу деякий час тому читав лекції «євразієць» Дугін. Це вже повний розпад. Людина, котра не має вищої освіти. Він пред'явив довідку про закінчення якогось дивного інституту заочно. І ось Академія слухає цю людину, котра висуває дикі теорії.

- Яке у Вас зараз коло спілкування? - Воно величезне, і не тільки в Британії. Я часто подорожую багатьма країнами. Багато

разів виступав у Америці перед колишніми співвітчизниками. І у Франції. Перший читач, який надіслав мені листа, був російський письменник Віктор Платонович Некрасов, надіслав він мені листа з одним словом: «Визнаю». Ти мені брат, я тебе визнаю як письменника. З олігархами контактів у мене немає. Зате є контакти з творчою інтелігенцією: письменники, поети, журналісти. Але письменник повинен мати дуже багато часу. Якщо він починає засідати в президіях, якщо він починає занадто часто виступати на телебаченні, то в нього не залишається часу на головну роботу – написання книг.

- Що думаєте про політичну активність Володимира Буковського останнім часом? - Ця людина постала одна проти системи. І ця комуністична система зігнути або зламати його

не змогла. Тому все, що зробив Володимир Буковський, – це взірець для наслідування. Якби в нашій країні знайшлося з десяток тисяч таких людей, то ми б були зовсім в іншому суспільстві. Але таких людей у нас одиниці. Слава Богу, що вони є.

Перша частина інтерв’ю «Віктор Суворов: Свою

революцію я провів. З мене революцій досить»

 
Страна под дубом-паханом
Накушалась реформ...
До сыта!
До отвала!
А обожравшись тех реформ,
Свои глаза продравши, встала
И подрывать у дубарины корни стала.
Коль корни обнажишь,
То дуб засохнуть может!
И кровосиси-дубосиси тоже!

 
- Ведь это дереву вредит! –
Премьерный жёлудь говорит.
- Ведь без подпитки дуб расти не может,
А нас, червивых желудей,  подобное тревожит!
В нём проку для страны ничуть не вижу я
И круглопузых желудей семья.
Хоть век его не будь, ничуть не пожалею,
Но, мы-то, жёлуди, на веточках жиреем!

 
А дуб в дубовом упоеньи
Терзает всей страны терпенье!
И, закрутив жгутом бразды,
Не чувствует, где вожжи, где кранты.
            .  .  .  .  .
Страна хрюкатая! Твой дуб прогнил и туп!
Когда смогла бы ты поднять с клыками «рыло»,
Тебе бы видно было –
Трухлявый дуб пора пустить на сруб…

©

Любі мої ДРУЗІ!!!

З моєї улюбленої країни!!!

 

МЕНЕ ЩОЙНО розБАНили!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Доведеться вам всім мене терпіти й далі!!!

Користуючись нагодою, ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ ХОЧУ ВАС ВСІХ ПОДЯКУВАТИ

за теплі слова привітання на мою адресу тиждень тому, коли в мене була Днюха

ПРИГОЩОЙТЕСЯ!!!

А ще хочу висловити свої співчуття родині і щирим друзям від втрати нашого спільного друга Саші Пивомана....

В той день я знаходився в БАНі і не зміг цього зробити..........

АЛЕ, ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!!!

 

Тож, - ЗА НАС!!!

ЗА НАШУ ЛЮБИМУ ДЕРЖАВУ!!!

Леонід Кучма

Чому проти екс-президента Леоніда Кучми порушили кримінальну справу? Саме зараз – та ще й  за такими серйозними статтями? Як сформулював «донецький із донецьких» заступник генпрокурора Кузьмін, «перевищення влади, надання незаконного розпорядження керівництву МВС, яке призвело до вбивства журналіста».

Адже ще так недавно, 2 березня, Апеляційний суд Києва підтвердив  рішення Печерського районного суду столиці щодо законності закриття Генеральною прокуратурою кримінальної справи колишнього генерала МВС України Олексія Пукача у частині звинувачення у замовленому характері вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Відтак ніякого замовлення ніби і не було – і ніхто, крім Пукача та його спільників, а також покійного екс-міністра МВС Кравченка, який нібито віддав злочинний наказ, уже не мав би бути причетним за версією правоохоронців до вбивства Гії.

А тепер – такий сюрприз. Причому, обставлений за всіма правилами викидів інформації «з інтригою». Спочатку у понеділок з’являється «інфа» про відкриття справи проти Кучми на контрольованому Банковою сайті. Вона жваво «обсмоктується», інформагентства обривають телефони «прокурорських» з питаннями. Вівторковий «ньюсмейкер» Кузьмін відсилає до прес-служби ГПУ  , а та не підтверджує і не спростовує. А от анонімні джерела у ГПУ вже проти ночі з понеділка на вівторок підтверджують – «є така справа».

«Артпідготовка» проведена – і у вівторок на прес-конференцію виходить Ренат Кузьмін з сенсаційним повідомленням.

Чи справді, як припускають експерти «Сегодня», результатом кримінальної справи буде виправдання Кучми або за реабілітувальними ознаками (якщо складу злочину не знайдуть), або за нереабілітувальними (якщо провини не доведуть)? Експерти газети вважають, що саме виправдання Кучми і є метою порушення проти нього справи.

Але ця версія виглядає непереконливо. Це все одно що лікувати хворого больовим шоком. Не просто учинили галас на всю державу, провівши явно сплановану інформаційну спецоперацію, а ще й обмежили Кучмі виїзд за кордон. А знамениті «плівки Мельниченка» залучити в якості речових доказів у справі (для Кучми це завжди було принциповим питанням). Це вже явний перебір – ганьба на всю Україну і весь світ, вкрай незручні речові докази («взяти цього грузіна…») і підписка про невиїзд. Так потім і реабілітувати буде вже пізно.

До того ж, подібні речі повинні бути узгоджені з «самим Лідером», без чийого благословення нині в Україні і корова не розродиться. А авторові відомо з надійних джерел, що у Леоніда Даниловича з Віктором Федоровичем вже дуже давно не було сеансів спілкування і взагалі стосунки доволі напружені.

На думку автора, якщо Кучму у підсумку і виправдають, то це станеться не скоро. А попередньо його потріпають, немов Сірко часопис. І тут сплелися в клубок кілька особистих і політичних моментів. 

По-перше, Янукович, наскільки відомо авторові від його оточення, щиро вважає, що 2004 року Кучма його «кидонув» і «відвантажив» Україну Ющенкові. І це фундаментальна причина для того, аби плекати особисту ненависть до свого багаторічного колишнього начальника.

По-друге, і про це вже писали у ЗМІ, непрямою мішенню тут може стати зять «Данилича» мільярдер Віктор Пінчук, чиї телеканали (особливо СТБ та «Новий канал») дуже дошкульно критикують всі аспекти діяльності нинішньої влади. Навіщо така фронда?

До того ж, саме зять з дочкою свого часу переконували «папу Кучму» зробити вибір на користь Ющенка. І на Майдан ходили…

Та й, зрештою, чи не занадто багато грошей стало у Пінчука? І підприємств? Готуйте викуп за «папу». Нікопольський феросплавний, наприклад, якщо вже «Криворіжсталь» прохлопали.

По-третє, ще однією непрямою ціллю може стати спікер ВР Володимир Литвин, який назвав «неочікуваним» порушення справи проти Кучми. Справи Гонгадзе він здавна боїться, як чорт ладану (мабуть, на то є свої причини). А останнім часом екс-главу адміністрації Кучми відвідують якісь дивні ідеї типу «сенсорного пальця імені Яценюка». Вони порушують нормальний основоположний принцип самого буття і життєдіяльності «донецьких» - «за себе і за того хлопця».

Чи не час викинути ці фантоми зі спікерської свідомості і підготувати свою маленьку, але важливу фракцію до реального життя – до голосувань за земельну та пенсійну реформу, Житловий та Трудовий кодекс?

По-четверте, те, про що писала в своєму Twitter’і Юлія Тимошенко: «Це така «народна гра» в «справедливого» Януковича, яка ніколи нічим не закінчиться». Справді, Янукович має можливість продемонструвати і Україні, і світу, що він заради справедливості і дотримання закону готовий посадити до в’язниці не лише лідерів опозиції, а й свого духовного батька. Нарешті розслідування справи Гонгадзе буде завершене. Ура. (Господи, скільки вже цього довелося чути!)

І по-п’яте. Створюється добра можливість відволікти увагу людей від реальних соціально-економічних проблем, запропонувавши їм ще один захопливий політичний серіал. «Кучма під лампою на допиті у Кузьміна». «Очна ставка Кучми і Пукача». «Литвин клянеться, що роздруківок не носив», «Плівки Мельниченка, покладені на музику». Ну, і таке інше.

До того ж, за Леоніда Даниловича не заступиться Захід, та й Кремлю не до нього, у Росії вже виборча кампанія починається.

Хіба що Леонід Данилович заговорить і розповість масу цікавих речей про нинішніх можновладців? Але це може спровокувати пред’явлення правоохоронцями вкрай неприємних для нього свідчень та доказів.

А тому якихось протипоказань до тривалих поневірянь Леоніда Даниловича Кучми по прокурорських кабінетах не видно. І наслідки можуть бути для нього і його родини дуже неприємними.

Микола Писарчук

Сьогодні в Україні страртував автопробіг під гаслом "Відбери в
олігархів Україну, поверни її громадянам!".  Протестна акція стартувала
у двох містах: Львові і Луганську. Після мітингів перед стартом,
автоколони вирушили на Київ.  По дорозі до столиці східна колона проведе
мітинги у містах Луганськ-Запоріжжя - Кривий Ріг - Дніпропетровськ -
Черкаси - Чернігів.  Західна колона, орієнтовно, буде мітингувати у
містах: Львів-Луцьк-Хмельницький-Вінниця. 25 березня у Києві  обидві
колони і місцеві учасники акції  проведуть мітинг на Софійській площі.
Пропоную уривок із звернення Асамблеї громадських організацій малого та
середнього бізнесу України, яка є одним з організаторів автопробігу:

Ми проти псевдореформ, які заганяють бізнес
в тінь, пенсіонерів в могилу, робітників в рабство, а жителів квартир в
чисте поле. Ми проти того, щоб наших дітей позбавили нормальної освіти,
перспектива яких – робота за кордоном чи безробіття в Україні. Ми проти
того, щоб бідний платив за багатого.
Ми за реформи для народу!
Народ не бидло, а єдиний носій влади
Геть уряд Азарова!
Ми висловлюємо недовіру парламенту, який можна назвати лише народною зрадою!
Єднаймося, бо в єдності наша сила!

Також автобробіг підтримують:  Конфедерація вільних профспілок,
молодіжний рух "Відсіч", Асоціація правозахисників України,
Всеукраїнська спілка ветеранів, Спілка офіцерів України, Асоціація
українських банків.

 


 
Можна безліч часу сперечатися у мовних питаннях, ломати списи на темі,
яка опозиційна сила правильна, а яка ні, але в одному є стійка
упевненість: влада "проффесіоналів" показала свою нездатність керувати
країною  і тому повинна піти геть.
Такі акції, як автопробіг, що стартував,  мають велике значення по ряду
причин, а головне це те, що в ньому разом приймають участь представники
Сходу і Заходу.

 
Поки одна частина громадян України чекає об"єднання опозиції,
друга,  чекає на нового Месію, третя чекає формування нової української
еліти..,  підприємці та  інші не байдужі громадяни почали масову акцію
протесту.

 
P.S. Доречі, весна прийшла, а опозиційні політичні сили знаходяться ще
на зимівлі. Мабуть чекають поки "реформаторський потяг" ПР зійде з
рейок, народ вийде на вулиці, а вони, опозиціонери, очолять народне
повстання, а згодом і країну. Слушна думка, проте для реалізації такого
плану, опозиція повинна як мінімум об"єднатися.., але це справа не
одного року, а може і зовсім не здійсненна…

 
Представники ДД теж приматимуть  участь у акції на Софійській площі. Час і місце зустрічи буде запропоновано дещо пізніше.

«Швидше за все, у нас не буде великої спадщини
від сьогоднішньої України. Ймовірно, вона відправиться у вигляді
контрибуції переможцям, які вже чекають в передчутті. Не буде індустрії,
газопроводів, але і пропагандистський образ Богдана на коні теж уже не буде потрібен. І це на краще»

 
Євген Глібовицький

 
Схоже, що нашому гетьману Богдану
Хмельницькому таки вготовано місце в оновленому російському «пантеоні»,
де відтепер мирно співіснують Ленін, Денікин, Микола ІІ та інші
достойники.

 
18 січня, у Сімферополі, біля пам’ятника гетьману, відбувся урочистий
мітинг, присвячений 357-й річниці Переяславської Ради, прийняттю
історичного рішення про перехід України під «заступництво» царя
московського Олексія Романова. Новацією святкування стало те, що воно
вперше відзначається на республіканському рівні. Перед початком
урочистого мітингу благочинний Сімферопольського району УПЦ МП отець
Микола відслужив літію «За вічну пам’ять гетьмана Війська Запорізького
Богдана Хмельницького та його вірних сподвижників». Потім представники
громадськості та російський генконсул поклали до пам’ятника гетьмана
квіти.


 
Війна, яка не визволила націю

 
«А найперше велике надзвичай затемнення сонця у день
Страстей Христових перед тією війною було. Потім комета, споконвіку
небачена десять днів на небі являлася. А перед самим початком війни
сарана велика всі трави і збіжжя поз’їдала»
Самійло Величко

 
«Кривоніс з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступатися, а
кінчати сю війну, або свою фортуну, що їм послужила, аж до трактатів»
Михайло Грушевський

 
Повстання 1648 року, яке переросло у
війну, могло стати Національно-визвольним, однак через відсутність
стратегії, чіткої програми дій і «багатовекторність» зовнішньої політики
– не стало…
А врешті-решт – призвело  до розколу і тотального поневолення України.  

 
19 листопада 1648 року, отримавши листа з наказом припинити війну і
чекати королівських комісарів від новообраного короля Яна-Казимира –
людини, яку жадав бачити на троні Хмельницький, гетьман, одразу ж, разом
з військом, рушив від Замостя у зворотному напрямку, на Наддніпрянщину.

 
Повсталий люд вимагав вести на Польщу, яка зав’язла у королівських
виборчих перегонах, спричинених смертю Владислава IV. Кожен магнат
домагався обрання свого кандидата і ні про який організований опір не
йшлося!

 
«… в Варшаві все живе почало збиратись до втечі: пакували роби до
скринь, шнурували мішки, виправляли вози, ладили шкути й дубаси; на
вулицях нема іншої мови, як те, що пани готуються в дорогу».
Радивіл, який тоді був у Варшаві, записав у своєму щоденнику, що «якби в
ту хвилю з’явився козацький полк, розігнав би всіх – така була паніка;
тим більше що ходили чутки, ніби варшавська чернь теж готує погром панам
– як тільки козацькі посланці запалять місто».

 
Полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький, які очолювали
непримиренну партію, вимагали не відступати із західних земель,
продовжувати війну.

 
Такі настрої дуже налякали польського посла Смярновського, який бажаючи
завадити остаточному тріумфу українців, на ходу придумав наклеп на
Кривоноса, повідомивши тет-а-тет Хмельницькому: «Маєш в війську великого
неприятеля, який силкується позбавити тебе слави, реґіменту твого, і
самого життя. Маю про се певну відомість з кількох оповідань в’язнів з
Запорозького війська, що на муках докладно то виговорили».

 
За свідченням Смярновського, козацький гетьман сприйняв цю мову
прихильно і з присягою обіцяв, що його живим не залишить і до ради
Кривоносу ходити заборонив.

 

Максим Кривоніс: «Кінчати сю війну або свою фортуну…»

 
І справді, в листопаді 1648-го Кривоніс був убитий. За
версією  польського історика Тадеуша Кшонстека – за  таємним наказом
Хмельницького.

 
Тупцяючи під Львовом та Замостям, Хмельницький марнував час, хоча був  
спроможний іти прямо на Варшаву, «розігнати польську шляхту на чотири
вітри…», настрахати всю Річ Посполиту, примусити на найбільші поступки,
покласти початок новому державному устрою.

 
Проте гетьман на це не зважився. Ошелешений новим становищем,
Хмельницький вже з-під Львова думав повертати і тільки поступаючись
натиску, окриленого успіхами, козацького війська, поплентався до
Замостя.

 
Втрачена незалежність або початок кінця

 
«Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво»
Орест Субтельний

 
Хмельницький був сином свого часу, засвоїв польські поняття, польські
суспільні звички, і вони в ньому й дали знати про себе у вирішальну
хвилину.

 
«Психологічно це була і його столиця! Півстоліття він служив їй вірою і
правдою – з тих самих пір, як батько немовлям посадив його за козацьким
звичаєм на коня. Саме сюди він їздив з депутаціями Запорізького Війська і
як вербувальник козаків для закордонних походів. Саме звідси йшла
козакам платня, накази і звідси ж та шабля, якою нагородив Хмельницького
Владислав за війну з московитами під Смоленськом і про яку після
Переяславської Ради гетьман не любив згадувати», - вважає нещодавно
нокаутований художником Поярковим письменник Бузина.

 
«Таке враження, що Хмельницький воював лише з кількома українськими магнатами,
і то особливо завзято з Яремою Вишневецьким. А Ярема робив ставку на
іншого претендента на польську корону, і , звичайно, Ян Казимир не забув
йому цього. У своїй антипатії до князя польський король і козацький
гетьман були одностайними» - пише Юрій Винничук.

 
«Очевидно, печать зрадника письменники поставили на князеві
Вишневецькому через його боротьбу з Богданом Хмельницьким, який у той
час вершив цивілізаційний вибір для України, запечатаний у 1654–му» -
констатує Ярослава Музиченко.

 
На думку Миколи Костомарова, «епоха Хмельницького в цьому відношенні складає один із тих випадків в історії, коли народна
маса інстинктивно бачить, що слід у даний час робити, але її ватажки
(як і в 2005 – 2010 роках – Р.Р.) неспроможні втілити в справу те, що
народ відчуває, чого народ вимагає».

 
На допомогу прийшли єрусалимський патріарх Паїсій, київське духовенство й
інтелігенція, які трохи напоумили бунтівного шляхтича, патріарха
української «багатовекторності», який, в уяві Ліни Костенко,
то хапався за серце і ридма ридав за своїми жінками, то благочестиво
постив і молився, то впадав у п’яний розгул і співав думи власного
витвору, то радився з ворожками.

 
Проте ніякі подальші зусилля гетьмана – його виняткова хитрість,
красномовство, вміння керувати юрбою – не повернули ту неймовірно
сприятливу розстановку фігур, з якої він не скористався.

 
Можливо, Україна втратила ще не здобуту незалежність  не в день
Переяславської Ради, а холодними осінніми вечорами 1648 року під Львовом
та Замостям…

 
«Багатовекторність» чи рабська психологія?

 
«Він не був ні народжений, ні підготовлений до такого
подвигу. Почавши повстання в крайнощах, рятуючи власне життя і
відомщаючи за свою власність, він, як сам потім зізнався, опинився на
такій висоті, про яку навіть і не мріяв, тому і не в змозі був вести
справу так, як йому вказувала доля»
Микола Костомаров

 
Цікаву думку з приводу незалежності Русі-України часів Хмельницького
висловив письменник Проспер Меріме. Француз пише, що у ті часи, коли
революції сколихнули всю Європу й утворились такі невеликі держави як
Нідерланди – у Богдана-Зиновія була
психологія раба, який шукає притулку в хазяїна, тому він писав листи
царям та султанам, і думав, що грає в політичну гру на європейській
арені.

 
«Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно
прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під
захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є
самою божею волею, щоб руський народ був вільний від польської неволі», - цей лист був адресований султану Мегмеду IV.

 
І до правителя Трансильванського князівства Юрія Ракоці: «...ми
одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем
Польщі, нашої батьківщини».

 
«…твоїй царській величносте ми, Богдан Хмельницький, гетьман
Запорізького Війська, і все Запорізьке Військо, і весь мир християнський
руський до лиця землі
б’ємо чолом… багато разів б’ємо чолом тобі, государеві нашому, твоїй
царській величності, і будемо довіку служити прямо й вірно твоїй
царській, величності у ділах та повеліннях царських» - такою є обіцянка
новоспеченого глави держави  у листі-проханні до Олексія Михайловича.  

 
Як зазначає Олександр Зінченко:
«гетьман щойно проголосив себе самодержцем, незалежним від одного
государя, і вже за кілька днів після цього відправляє посольство, аби
попроситися у прийми до іншого…
Він запевняв у щирій прихильності короля Яна Казимира і за його спиною
змовлявся із московським царем і семиградським князем, обіцяючи кожному з
них польську корону.
Він клявся у вірності кожному з названих монархів, знаходив приводів,
щоб ті свої клятви скасувати, і причини – щоб знов їх поновити».

 
Але відомо, що пани не сідають грати в карти з рабами.

 
8(18) січня 1654 року присягнувши на вірність московському цареві, в той
час коли намісник Тверський, боярин Василь Бутурлін навідріз відмовився
складати присягу відповідно до європейської і руської традиції, Богдан Хмельницький заклав підвалини колоніального становища, васальної залежності Русі-України щодо Москви.

 
Відмовилися присягати чимало представників козацької старшини, як-от
полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко,
Петро Дорошенко, Михайло Ханенко; Брацлавський, Кропивнянський,
Уманський, Полтавський (царських представників там побили киями) полки,
деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з
митрополитом Сильвестром Косовим. Не присягала Запорізька Січ.

«Той вибір – на думку Ярослави Музиченко – став
таким же історично важливим, як і Хрещення Києва від Візантії, але, на
противагу європейському єднанню в 988–му, спричинив ізоляцію, занепад
національної освіти й економіки».

 
Цивілізаційний вибір: «Отаке-то Зиновію, Олексіїв друже!»

 
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!..
Тарас Шевченко

 
Якщо подивитися підручник історії, не обов’язково нинішній український, а російський або радянський – скрізь очевидно:
Москва до останнього моменту боялась
допомагати «єдиновірцям». А от коли єдиновірці-українці САМІ знищили
польську владу на значній частині української етнічної території –
прибігла на все готове.

 
Причому через 13 років більшу половину цих же «єдиновірців» Москва повернула у польське «рабство».

 
Згідно Андрусівського перемир’я,
укладеного між Московією та Річчю Посполитою 30.01. (9.02.) 1667 р. в
селі Андрусові (біля Смоленська) на 13 з половиною років, Україну розділили по Дніпру:

 
за Московією було закріплено Смоленськ і Лівобережну Україну, за Річчю
Посполитою – Правобережну (територіально більшу) Україну та
Білорусь.  Київ мав залишатися в московських руках на 2
роки,  Запорозька Січ потрапила під спільний протекторат Польщі і
Москви.

 
«…а тих козаків, які по другій стороні ріки Дніпра від Києва
перебувають, його царська величність від присяги, йому на підданство
принесеної ними, звільняє і під захист свій брати і до міст і містечок,
що там є, вступати на весь час цього перемир’я не буде і не велить» -
мовиться у документі.

 
«Перемир’я» органічно переросло у «Вічний мир» 1686 року.

 
Дуже важливо і принципово пам’ятати, що Андрусівський договір і де-факто, і де-юре денонсував угоди, укладені  у 1654-му році,
позаяк вони передбачали, що жодна із сторін не буде вступати у союз із
третьою стороною, спрямований проти України або проти Москви.

 
Таким чином, вже через 13 років після Переяслава, московський цар порушив домовленості і «государское слово», яке, як відомо, «пременно не бывает», зрадивши Україну.

 
Отож, Правобережна Україна до ІІ (1793 р.) та ІІІ (1795р.) поділів Речі
Посполитої залишалася під владою Польщі. Втім, навіть у ХІХ столітті,
після поглинання Російською імперією, більшість польських дідичів
зберегли свої володіння. Звісно, утиски українського населення після
повстання Хмельницького не зменшилися, що спричинило у ХVIIІ столітті
нову хвилю виступів – гайдамацький рух.

 
Коліївщина 1768 року не призвела до якихось конкретних результатів для
українців, а виявилася черговим бунтом, помстою польській шляхті та
євреям-орендарям. Польща з Росією спільними зусиллями швидко угамували
цей рух.

 
Автономія частини Лівобережжя – Гетьманщини танула з кожним наступним гетьманом, як бальзаківська шагренева шкіра.

 
Меншовартісний різновид українця – «хохол малоросійський», якому, за виразом Андрія Окари,
бачиться, що Україна за сутністю своєю – це майже Росія, тільки з
деяким регіональним «колоритом» – на кшталт сала, горілки та пісні
«Рідна мати моя», а також ганебні традиції зміщення своїх керманичів за
допомогою Москви, від яких потерпаємо й досі – ось, що залишилося на
спомин  від Гетьманщини прийдешнім поколінням, котрі й донині ламають
списи у суперечках:

 
КОГО, ВІД кого і ДЛЯ кого визволяв Хмельницький!?

 
Враховуючи, що останні 20 років українці мають змогу знайомитися з власною історією, видається, що результати новітніх російських потуг – знову «висадити на коня» нашого гетьмана,  виявляться плачевними…

 
Теми: політика, Росія, Московська держава, Гетьманщина, Річ Посполита, Хмельницький, XVII сторіччя, історія України, козацтво

©

Московія вдалася до простої маніпуляції з назвою... Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?..

Коли проблеми неможливо розв’язати, їх вирішують перейменуваннями. З 1 березня зіпсованої «перевертнями в погонах», насильством і продажністю міліції в Росії не існує – там віднині поліція.

Хоча, якщо табуретку назвати собакою – чи виросте від того в неї хвіст?

Російські філологічні вправи були б кумедні, якби не стосувалися України.

Сергій Марков

На прес-конференції в УНІАН депутат Держдуми Росії Сергій Марков розповів, що зараз усередині РФ тривають бурхливі дискусії, що таке Росія. «Це молода двадцятирічна політична країна чи це, перш за все, тисячолітня Росія, а нинішня Росія – це лише форма буття в історії. Іде бурхлива дискусія, особливо після подій 11 грудня на Манежній площі, з приводу російського народу. Російський народ всередині Російської Федерації – це державотворчий народ разом з іншими, чи в нас є, перш за все, політична нація – росіяни?»

А потім від цих міркувань про долю Росії депутат Держдуми перейшов до України: «В українській сучасній лексиці часто відбувається підміна понять. Наприклад, часто говорять «російська мова». Це груба помилка, яка спеціально робиться націоналістами. Тому що це ніяка не російська мова, а «русская».

Варто відзначити, що насправді «грубу помилку» – називати московитів росіянами – наказав зробити ще цар Петро І. А «руською мовою» ще в XVII-XVIII століттях називалася українська. Приміром, церковнослов’янсько-український («словено-руський») словник початку XVII століття Мелетія Смотрицького дає таке: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устни свои же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады».

Як бачимо, руська мова в Середньовіччі – це українська. Тієї «руської мови» росіянин Марков навряд чи второпає без перекладача.

Чи, за Марковим, Мелетій Смотрицький теж був націоналістом?

Значно цікавіше дискутувати з компетентними істориками. Але в них чомусь погляди збігаються.

Академік Петро Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь – місцевого походження, що виникла на території України: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов`язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перейшло на слов`ян. Не випадково літописець писав: "Поляни, іже нині зовомая Русь". Інакше кажучи, слов`яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов`язані й давні імена річок – Росі, а також її приток Росави й Роставиці".

Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) відноситься до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії.

Проте ще в IV ст. н. е. готський історик Йордан згадує плем`я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому й Середньому Дніпрі.

Назва Русь з`являється вперше задовго до варягів – у середині VI століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор говорить про народ Північного Причорномор`я і Подніпров’я як про народ "рос".

У "Житті Стефана Сурозького" – творі невідомого автора Х століття – у зв`язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.

У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси становили частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йдеться про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".

Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.

Середньоазійський учений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 року про посольство візантійського імператора до двору імператора франків хроніст-очевидець пише: "Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-х роках руси мали впливово володаря.

Усе це теж було задовго до варягів.

Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов`ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім`я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване в VI-VIII століттях.

Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується тим, що певна частина сарматських племен (найімовірніше – частина роксоланів) осіла в зручному місці в середині Дніпра – давньому цивілізаційному осередку, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі й набігів. Поступово плем`я росів асимілювалося слов`янами, водночас зберігши й поширивши на слов`ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.

Цікаво, що мандрівники фіксували в русів у Х-ХІ століттях шаровари й шапки з шликами, назву "жупан" для позначення керівника.

Слово "Україна" вперше з`явилося в літописах у 1187-го – того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви “Україна” в літературі ХІІ-ХV століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".

Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.

Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія – Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву щоразу зі зміною правлячих династій.

Пізніші спроби привласнити назву Русі – це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія – навіть у ХІХ столітті.

Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п’ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв’язки з Києвом.

Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымира", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".

Гетьман Богдан Хмельницький у офіційних документах і в дипломатичному листуванні називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з`являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.

Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові з ХVIII століття є слово "росіяни", яке поступово замінило «московіти», у той час як прикметник «руський» залишено для всього, пов`язаного з Київською середньовічної державою.

Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.

Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?

У Києві російський депутат Марков також порадував відкриттям, що «суржик – це прамова, це проторосійська мова, з якої сформувалися літературні російська, білоруська, українська мови». Як влучно цікавиться видання «Обком», «враховуючи, що український суржик як такий формувався шляхом накладення російськомовних канцеляризмів і неологізмів на утверджену граматичну основу української мови, то що слід вважати протомовою слов`ян? Слова на зразок «прідсідатель», «обізяна», «марожене» або «самальот»?

Варто відзначити, що історія маніпуляцій з назвами має в Росії глибоку традицію. Нещодавно ця країна звалася СРСР, а до того Московським царством, перед тим – Суздаллю й Заліссям.

Якось село Дедіново під Москвою почали називати «Макарами». Тому що цар Петро І спитав одного селянина: «Як звати?» Той відповів: «Макар». Цар відповів «Хорошо». Після цього всі селяни, щоб сподобатися царю, почали відповідати йому, що вони Макари.

Тож чи варто дивуватися лінгвістичним вправам депутата Маркова?

Олександр Палій, історик, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010)