Зеброподібна зустріч

Твій смуток затьмарює мені розум. Невже ти думаєш, що одна така страждаєш у цій сірій буденності? Кожного відрізку часу ми переживаємо наші страждання. Вони лише мають різні кольори і часом ми сприймаємо їх за перемоги. Тому ти плачеш? Налила вина, закурила цигарку…легше стало? Я хочу втекти від цієї зеброподібної реальності, втекти світ за очі, щоб не наздогнали привиди моїх уяв… Приречена на вічну втечу. А ти залишся, це подорож в один кінець і компаньйони мені не потрібні. 

Невже реальність це те, що нас оточує? Якщо так, то що ми називаємо нереальним, адже часом самі не розуміємо, де знаходимося і як туди потрапили. У снах не потрібно тікати, бо сон – це найреальніше з усіх можливих буттів, просто наші очі такі скаламучені, що вже не бачать нічого, хоч нерви функціонують нормально!

Просто іти тротуаром, відбивати підборчиками якийсь ритм по сірому асфальту і намагатися не вивернути кістку в інший бік. Небо таке чисте, дерева тріпочуть листям, а я забруднюю їм повітря тютюновим димом…Ну не наволоч, а? А, власне, я вже лежу безхребетна, тільки з високо піднятою головою і вимикаю з мережі мозок. Чорт, забула, що живлення на UPS, клята свідомість все відмовляє мене відпускати. Та нічого, листя тепле, вітерець лоскоче моє волосся і щось шепоче мені на вухо…ось тільки мову його не розберу. І на чорта ті інститути та університети, коли після п’яти витрачених років я не розумію його, хто ніжить мої коси, пестить спраглі губи, наповнює вуха наймилішим звуком?

Щось різко залунало, та так, що зараз луснуть перетинки. Чи це дитя мале кричить як навіжене, бо нав’язливий Ньютон зі своїм законом відібрав останню радість на землі – карамельного півника, такого куцого і такого безсоромно солодкого? Чи це звичайні відгуки моїх понівечених думок, скаліченої душі, рештки якої не хочуть захлинатися сльозами, як їхні попередники? То де ти, вічне почуття, за чим ти обираєш? Може гроші, тоді вже вибач, їх нема…останні заплатила за колготки, де вже красується стріла!

Нафарбований пластмасовий манекен серед маси інших у дорогій сукні, з гордою поставою і подертою на клапті душею, що і не зібрати їх вже ніколи… Всі оглядаються, ніби побачили щось нове, а насправді це лише їхнє віддзеркалення, якого вони воліють не помічати. Хай дивляться, бодай їм повилазило!

А я ітиму, вже боса, з розшматованим серцем, але ніколи не скорена, ніколи не поневолена коханням, хоча через нього лечу у прірву…я вже відчуваю тебе, Боже…