Просто кава

Вона стояла на балконі, тримаючи в руках чашку ранкової кави. Сонце вже почало свій шлях по блакитному небосхилу, але проміння лише злегка торкалося її очей. Місто оживало, а вона ніби з-за куліс спостерігала за метушнею акторської трупи. Пелена спокою із відтінком байдужості оповивала її в цей час. Думки більше не випереджали одна одну в голові, божевільно гарцюючи свої дикі танки.  Запалила цигарку. Спостерігала, як дим прозорою блакитною цівочкою піднімався вгору, малюючи на шляху хитромудрі візерунки. Підносила цигарку до губ та після недовгої паузи випускала залишки нікотину на волю.

Котик нагадав про себе, потершись об штанину господарки. Взяла його на руки, та тютюновий дим не припав йому до смаку, і він зістрибнув на землю, незадоволено махаючи хвостом, і відправився додивлятися вранішній сон. Вона проводжала поглядом карих очей обережні кроки його м’яких подушечок та тихе колихання хвостика, таке злагоджене, але в той же час вільне і невимушене.

Гудіння машин, цокотіння людських кроків, віддалений плач дитини, гавкіт собак… Усе оточувало її зараз, та вона не помічала. Невидиме скло відбивало усе, ніщо не могло пробитися всередину. Бачили очі, та не помічало серце, чули вуха, але глухим став розум, відчували руки, проте душа схолола. Їй було спокійно у цій самотворній розміреності, неквапливій буденності, без екстазу і відчаю, без горя і щастя, без нестримних веселощів і гарячих сліз.

Вечір після робочого дня зустрів її голодним улюбленцем і покійною мишкою у холодильнику. Але їсти все одно не хотілося, добродушний колега пригостив вечерею, та вона вже й забула…  Ниділася у кріслі перед німим телевізором із мигаючими картинками, дивлячись крізь них. Налила вина, відпила ковток, рідина без смаку і запаху полилася по горлу. Цей день не відрізнявся від попередніх, просто був нез’ясовно інакшим, ще вільнішим, але чужим. Вона грала мовчазну роль, ціну якій не склала досі.

Годинникова стрілка перевалила за північ, таймер повернувся на початкову позицію. Знову по колу… Як же набридло ходити по намальованим доріжкам, плести за течією без вітрил і весел! Але це пізніше, вона втомилась думати, постійно годуючи вулик людської цікавості і пліток. Зараз немає нікого і нічого, лише далекі силуети пам’яті, але їх поволі поглинає сон…