Солодкий полин

Він любив просто дивитися у її глибокі сині очі, насолоджуватися кожним доторком руки до русявого оксамитового волосся, відчувати смак ніжних і таких солодких губ, що були його власними стулками раю. Коли він відкривав зранку очі і бачив її, сплячу на його грудях, серце завмирало, і час зупиняв свій нестримний політ. Він хотів кричати від кохання, що рвало його душу, і, здавалося, віддав би все, щоб знову і знову переживати ці відчуття.

Ще один день почався з його поцілунку. Вона була просто не здатна скинути з себе ковдру. Хотілося повернутися у колишню ніч і опинитися у його обіймах, відчувати на собі обпалюючі губи чоловіка, що змушує її очі тьмяніти від пристрасті, а серце битися у шаленому темпі.

З її очей бризнули сльози, а на обличчі з’явилась гримаса болю та безнадії. Почали збігатися люди, водій як прикований сидів на місці, вчепившись у руль до білизни кісточок. А він в цей час вибирав для неї каблучку, уявляючи як одягне ввечері їй на руку, а потім запросить потанцювати, і вони кружлятимуть, забувши про всіх на світі, під спокійний голос Ленні Вольфа.

Новий день був сонячним і безвітряним. Чоловік у сірому плащі прямував із квіткового магазину. Він йшов по зеленій траві, а в руках тримав букет молочно-білих троянд, з пелюстками такими ніжними, як її коси. Їх було шість… Він присів навпочіпки біля гранітної сірої плити та поклав квіти на землю. «З річницею, кохана.»