Важко

Важко бути одній.Самотність – краща подруга і найближчий ворог, якого сам не визнаєш. Вона думала про них. Не знала, що сказати, очі і так говорили більше всіх словників, та ця мова була йому незнайома. Сиділа зажурена біля прочиненого вікна, і холодне осіннє повітря із домішками зимової свіжості овівало її обличчя. Згадувалось колишнє, зараз вже примарне, майже зникле, та ще кілька символів зберігала пам’ять. Досвід підказував відповідь, а серце знову вступало у заздалегідь програну битву. Цього разу вона зайняла місце спостерігача у майбутній сутичці, занадто стало байдуже. Кава вже не допомагала, втома просочувалася всіма відомими їй клітинами, серце ще стискалося і віддавало глухим болем, та вже швидше фізичним, стомлене від нещодавнього забігу. У їхньому реченні не діставало крапки, вона не була пропущена, скоріше навмисно забута, чекала неупередженого коректора, щоб дозволив їй зайняти законне місце.

Шукати істину таке примарне заняття. Воно схоже на міраж, що з’являється мандрівникам у пустелі, які знемагають від спраги і втратили залишки здорового глузду. Плетеш власні думки в омріяну павутину радості, а потім сам потрапляєш у тенета, з яких без гострого леза не вибратись. Так і лежала, вдивляючись у темряву точки, де має бути стеля. Поряд лежав він. Їхні температури більше не співпадали, вона залишилась на пісках літнього розпеченого пляжу, а він віддавав льодяним смаком сніжинок на Різдво.

Десь сходить сонце, осяваючи теплим повітрям когось нового, відливаючись блиском у щасливих очах, а вона спостерігає прекрасний багряний захід, повільний, красивий і неминучий.

Однак, найтемніше перед світанком… І він настане. Завжди настає.