Іван Ольховський. Автор дослідження українсько-польського протистояння у Любомльському та Шацькому районах Волинської області «Кривава Волинь».

За спостереженнями доктора історичних наук, професора Львівського національного університету імені Івана Франка Богдана Гудя, нині, напередодні 70-ї річниці Волинської трагедії обірвалась дискусія польських та українських істориків. Її замінив польський монолог, причому досить не тільки активний, але навіть агресивний.  

Що гірше, низка тих польських істориків, кого ще донедавна вважали незаангажованими, все більше схиляється до позиції крайніх правих і так званих кресових середовищ. Наприклад, Ґжеґож Мотика, якого в Польщі називали найбільш «пробандерівським», у своїх останніх працях, описуючи події на Волині 1942-1944 років, дуже часто безкритично посилається на не завжди достовірні дані з двотомника Владислава та Єви Семашків «Ludobjstwo dokonane przez nacjonalistw ukraiskich na ludnoci polskiej Woynia w 1939 – 1945» [Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 роках]. Звідси й відповідна концепція розвитку волинських подій, яка, по-перше, вириває їх з історичного контексту, а по-друге, повністю перекладає відповідальність за те, що там сталося, на ОУН і УПА, ігноруючи або ж значно применшуючи відповідальність гітлерівців, радянських партизанів і самих поляків.

Під час презентації у столичній книгарні «Є» своєї книги «Від волинської різанини до операції «Вісла», яка за фінансової підтримки Посольства Польщі в Україні нещодавно побачила світ у видавництві «Дух і Літера», професор Гжегож Мотика зазначив, що свій обов’язок бачить лише в об’єктивному висвітленні історії, що не причетний ні до внесення на розгляд польського парламенту проекту постанови про визнання дій ОУН і УПА на Волині й Галичині актами геноциду, ні до тієї істерії, яка нині нагнітається у Польщі у зв’язку з 70-ю річницею Волинської трагедії. Хоча факти свідчать про інше. Наприклад, у фінальному тексті резолюції Cенату, як повідомляє «Жеч Посполіта», йдеться про те, що злочин на Волині «мав характер етнічної чистки, яка відповідає ознакам геноциду». «Це формулювання, – зазначає газета з посиланням на юридичне бюро Сенату, – пов’язане з науковими публікаціями історика Інституту політичних досліджень Польської академії наук професора Ґжеґожа Мотики». Але ми не будемо звинувачувати професора за те, що певні політичні сили Польщі скористалися його «об’єктивними науковими» висновками. Справа в тому, що ці висновки далекі від науковості й об’єктивності.

Щоб не бути голослівним, давайте разом розглянемо його аргументи, викладені у книзі «Від Волинської різанини до операції «Вісла», на підставі яких він доходить до думки, що на Волині ОУН і УПА вчинила геноцид над поляками у 1943-1944 роках.

Оскільки акти геноциду, за даними фахівців з цього питання, здійснюють державні органи, то, мабуть, треба сказати, хто був головним господарем у той час на Волині. ОУН і УПА? Професор Мотика на цьому моменті не загострює уваги. Але, зважаючи на його повідомлення, що у лютому 1943 року III конференція ОУН-Б схвалила концепцію повстання проти німців і звільнення України від окупації до приходу Червоної Армії, він чітко уявляє, чия влада тоді була на Волині.

Важливим моментом у здійсненні геноциду є підготовчий період – тривалий час ідеологічної обробки потенційних виконавців масового знищення певної групи людей. Таким підготовчим періодом Гжегож Мотика вважає передвоєнну і воєнну діяльність Організації українських націоналістів, яка полягала у поширенні ними програмової засади про «повне усунення всіх займанців з українських земель» під час національної революції, що мала перманентний характер. Але, як відомо, увесь цей час ОУН перебувала у підпіллі, зазнавала жорстоких репресій почергово від трьох окупаційних режимів: польського, радянського, німецького. Тож твердити, що виконавці були належним чином підготовлені до геноцидних акцій не випадає. Ба більше, у березні 1943 року, згідно з Г.Мотикою, ОУН-Б розпочинає повстання проти німців наказом українським поліцаям залишити службу в окупаційній владі і перейти до УПА. Польський професор зазначає, що під час дезертирства поліцаї забирали зброю, набої, ліквідовували німецьке керівництво, випускали заарештованих із в’язниць, а перебуваючи в УПА, нападали на «районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштовували так звані опорні пункти», «на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення».

Однак незабаром з’ясувалося, за його словами, «що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом», тому «бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній». Про що все це свідчить? ОУН-Б і УПА у березні 1943 року ідеологічно не підготували виконавців до масового знищення поляків на Волині. Вони відкрили зайвий для себе фронт. Для чого? Лише для того, що «польська людність була майже цілковито безборонна»? Чи, може, були на те інші причини? Низка українських істориків, посилаючись на архівні дані, зазначає, що до антипольських акцій поляки на Волині співпрацювали таки з німецькою адміністрацією на шкоду українцям, передавали червоним партизанам списки українських націоналістів, від яких треба було очищувати українські села, а на Закерзонні влаштували справжній терор проти мужів довір’я, війтів, учителів, священиків і навіть простих селян. Але все це Гжегож Мотика не вважає вагомою підставою для того, щоб починати антипольські збройні акції.

Відомо, що до обставин, які дозволяють кваліфікувати злочин геноцидом, належить беззахисність жертв та суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі й організованості. Чи справді польська людність у березні 1943 року була, як каже Мотика, «майже цілковито безборонною», а бандерівська УПА мала суттєві переваги?

На 44-й сторінці своєї книги він зазначає: «В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна округа Армії Крайової (що прийшла на зміну ЗВЗ)». Польський дослідник самооборони на Волині Адам Перетяткович нарахував, що тут було близько 300 польських самооборонних осередків (пляцувок).(Ради справедливості треба зазначити, що не всі вони були сформовані до нападів і не всі одержали від німців зброю. Частина пляцувок буда слабкою. Низка з них розбіглася навіть не вступивши у бій, деякі були знищені разом із мешканцями сіл та колоній. Але 129 пляцувок, за даними дослідника, проіснувало до приходу радянських військ).

Якщо говорити про переваги Української Повстанської Армії над польськими збройними формуваннями, то не слід забувати, що проти повстанців у березні 1943 року, окрім німців, вели війну загони червоних партизанів, зокрема з’єднання Ковпака, з яким співпрацювали поляки. У квітні 1943 року проти повстанців розпочали каральні акції під німецьким керівництвом польські шуцмани, що замінили українських поліцаїв-дезертирів (за Г.Мотикою – до 2000 осіб), 202-й батальйон польської «гранатової» поліції (360 осіб), який прибув із Генерального губернаторства, і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. Кількості вояків УПА на початку антипольської акції Гжегож Мотика не називає, лише зазначає, що у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирувало близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилося в партизанських загонах. Як свідчить документ, знайдений у польовій сумці «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на час переходу фронту (счень-лютий 1944 року) УПА під його керівництвом налічувала 6920 осіб. Історики стверджують, що приблизно таку кількість повстанські відділи мали і на середину 1943 року. Тут треба зазначити, що на початку 1944 року 27-ма Волинська дивізія піхоти, створена на базі загонів самооборони та польських шуцманів-дезертирів складала також близько семи тисяч осіб.

Отже, якщо на початку антипольської акції на Волині УПА мала перевагу в особовому складі та у можливості мобілізації цивільного неозброєного населення, яке у п’ять разів перевищувало польське, то з розгортанням дій, вона зустрічала усе рішучіший опір польської самоборони, яка у вересні 1943 року перейняла ініціативу (жертви мирного українського населення стали переважати польські) і утримувала її до березня 1944 року.

Свідчення про жорстоку розправу польської самооборони над дітьми, жінками, стариками під час, як поляки кажуть, відплатних акцій, зібрані рівненським дослідником Олександром Денищуком і опубліковані 2003 року у книзі «Злочини польських шовіністів на Волині» та луцьким істориком Іваном Пущуком – у серії книг «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років», що побачили світ у 2008-2012 роках, професор ігнорує без пояснення причин.

Поза його увагою залишаються також дані українських архівів і навіть його колег-однодумців. Наприклад, професор Ігор Іллюшин, який написав післямову до вищеназваної книги Мотики, у низці своїх наукових розвідок оозповідає про напад поляків-самооборонців із Гути Степанської (Рівненська область- І.О.) разом із групою радянських партизанів із загону «Макса» на село Бутейки сьомого квітня 1943 року, де вбито кілька десятків українців.

У цьому ж місяці, за даними Олександра Денищука, банда поляків із сіл Левачі, Якубівка, Мочулянка (пляцувка самооборони –І.О.) Березнівського району напала на село Більчаки, частину якого спалили і закатували 27 осіб, а награбоване майно повезли до Мочулянки.

Розповідаючи про героїчну самооборону польського села Пшебраже Луцького повіту (тут було понад 30 самооборонних пляцувок, створених до нападів, в яких налічувалося від 12 до 130 осіб – І.О.) Гжегож Мотика зазначає: «12 липня (1943 року –І.О.) поляки ударили на Тростянець, розгромили в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі». Гадаю, допитливий читач, має право запитати «об’єктивного» професора: скільки ж курсантів було у підстаршинській школі? Хто ними командував? Яких втрат зазнали обидві сторони. У Гжегожа Мотики на ці питання відповіді не знайдете. Чому? Бо все це фантастика, за винятком того, що напад поляків на Тростянець справді був. Тільки не з метою знищення підстаршинської школи УПА, якої тут не було, а з метою покарати мешканців села за те, що тут напередодні було вбито польського шуцмана, який хотів знайти їздового для перевезення партії масла із фільварку, що містився у колишній рільничій школі, до Ківерців. Акція була успішною: вбито 18 місцевих мешканців відомих за прізвищами, та кілька жителів інших сіл. За довідкою місцевої сільради – тут загинуло 59 осіб. Решта людей розбіглися, хто куди. Їм не треба було «наказувати переселитися кудись подалі». Власних втрат пшебразька самооборона не зазнала. Усе це можна прочитати у вищеназваній серії книг Івана Пущука, присвяченій Ківерцівському району Волинської області. Слід сказати, що подібні акції самооборонців Пшебража були частенькими. На них виходило нерідко по 200 озброєних вояків з 500. Відтак, у Ківерцівському районі (а це лише частина колишнього Луцького повіту) пшебражці разом із такими ж самооборонцями з сусідніх пляцувок Рафалівки та Колошанки, за І.Пущуком, вбили та закатували близько 600 мирних українців. Найбільше постраждали села Омельно (62 особи), Клепачів (38), Гавчичі-Муравище (31), Домашів (30), Вінцентівка (25), Хопнів (20)Тростянець (18-59), Озеро (17), Бодячів (17), Борохів (16), Котів (15), Яромель (14). Гжегож Мотика пише лише про напади на Омельне 5 червня та 2 жовтня 1943 року, де, за його даними, було вбито 10 українців, а також на Гавчичі і Журавичі, не повідомляючи про жертв з українського боку.

Хоча Гжегож Мотика заявляє, що для кваліфікації злочину геноцидом не має вирішального значення кількість жертв, проте сам вдається до різних способів, аби серед поляків їх було побільше, а серед українців – поменше.

Так, у розділі «Хронологія та баланс жертв» він пише: «За даними Владислава та Єви Семашків в цьому регіоні (на Волині –І.О.) загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища 19 тисяч осіб (насправді, за даними Семашків, 18186 осіб –І.О.). Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб». Слід сказати, що серед 33 тисяч загиблих у 1943 році поляків, про яких пишуть Семашки, тисячі приписаних жертв, що можна довести, а припущення про 40-60 тисяч загиблих – із галузі історичної фантастики, яке ніхто ніколи не зможе перевірити.

Мені особисто довелося перевіряти кількість загиблих поляків у Турійському районі Волинської області, про які пишуть Семашки. Майже третина з них (1175 осіб) це ймовірні жертви, про які часто немає підстав говорити. Так, за даними польських дослідників, у селі Синявка, мало би загинути 20 поляків. Але там не проживав жоден. Семашки припускають загибель 30 поляків у селі Блаженику, однак там усі були попереджені про антипольську акцію і завчасно виїхали до міста Володимира-Волинського та у село Білин. Українсько-польську колонію Ясенівка, де більшість складали українці, Семашки зробили чисто польською, у якій, нібито загинули усі поляки (137 осіб). За підрахунками колишніх мешканців цієї колонії, там проживало максимум 40 поляків, а загинуло 13 відомих за прізвищами. Ще до одного фокусу вдалися Семашки з колонією, що мала подвійну назву Сорочин-Славікувка, де було близько 35 садиб, шістнадцять з яких належала українцям. Вони перетворили її на дві чисто польські колонії Сорочин і Славікувку та припустили, що у першій могло загинути 100 поляків, а у другій 140. Прізвища жертв колонії Славікувка, які називають польські дослідники, збігаються з прізвищами жертв Сорочина, які називають місцеві старожили. Родини Ліпертів та Роляків, які Семашки приписують до колонії Сорочин, за даними українських свідків, тут не проживали. Але навіть із ними кількість жертв Сорочина-Славікувки не перевищує 56 осіб. Припускати загибель тут ще 184 осіб немає ніяких підстав. Ні на село Перевали, ні на сусідню колонію Янівка нападу не було. Але Семашки припускають загибель тут 54 невідомих поляків. Подібні безпідставні припущення вони роблять, коли пишуть про колонію Вікторівка Ловищанська (100 осіб), села Кустичі (50 осіб), Ловища (20 осіб).

Слід сказати, що ще разючіші фальсифікації Семашків виявив краєзнавець з Володимира-Волинського Ярослав Царук. За його підрахунками, у Володимир-Волинському районі Семашки завищили кількість польських жертв на 1916 осіб або у 4,1 раза, а кількість вбитих українців занизили на 1184 особи або у 25 разів. Але його дані, які він збирав десятиліттями, опитуючи очевидців та звіряючи їхні свідчення з наявними архівними даними, Гжегож мотика відкидає. Бачте, на думку професора, «Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями». Правда, жодного очевидного факту приписування Царуком німецьких злочинів полякам Мотика не називає.

Про українські жертви професор пише так: «Від рук поляків на Волині, ймовірно загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією (цікаво, що Семашки, а за ними і Мотика до жертв українських націоналістів зараховують поляків, убитих українською поліцією на німецькій службі –І.О.)) від 2 до 3 тисяч українців». Порівняно, зі 115 осбами, про які пишуть Семашки, це явний прогрес. Однак на підставі чого зробив таке припущення професор, невідомо. Впевнено можна сказати, що не на підставі українських джерел. Згідно з дослідженнями Івана Пущука, які майже збігаються з даними інших краєзнавців та дослідників, лише у Волинській області польська самооборона та підрозділи АК знищили понад 5300 українських селян, ще понад 3300 жертв на рахунку польських шуцманів. Олександр Денищук на Рівненщині нарахував понад 2400 осіб, що загинули з рук польської самооборони та їхньої поліції на службі у німців. Але зазначає, що ці дані неповні.

Як бачимо, волинські події сімдесятирічної давнини свідчать про те, що тут була жахлива українсько-польська війна у війні з почерговою перевагою одних і інших сил, але аж ніяк не геноцид одного народу над іншим.

Гжегож Мотика, на завершення презентації своєї книги у Львові заявив, що совість його чиста, він сказав свою правду. З вищесказаного видно, що його правда часто-густо не має нічого спільного з нашою правдою. Відтак, він сам підтвердив, що про об’єктивність його дослідження говорити не можна.

Іван Ольховський

http://poliskasich.org.ua/?p=439

Про це повідомляє Цензор.НЕТ.
 

Депутат Самойленко перечитывает сообщение перед доставкой адресату

"Кхе-кхе... извольте-с..."

"Вот-с, собственно..."

Одним розчерком пера...

http://expres.ua/digest/2013/06/18/88940-legko-vstupyty-akademiyu-kyvalova-foto

Володимир В'ятрович

Перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну операцію по всій Волині. А звідти зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, етнічну чистку.

Наближення сімдесятих роковин трагедії польсько-українського конфлікту на Волині інтенсифікує не стільки історичні, скільки політичні дискусії.

Гарячою темою дискусії в медіа став проект ухвали сенату про встановлення 11 липня Днем пам’яті і мучеництва кресов’ян [36 - дивись список джерел наприкінці тексту]. Тобто — про вшанування жертв конфлікту лише з одного боку.

Така пропозиція не нова для польського парламенту — ще в червні 2011 року аналогічну ідею озвучив депутат сейму Францішек Єжи Стефанюк [40]. В обґрунтуванні вказано: саме 11 липня 1943 року відбулася масова антипольська акція, яка охопила близько сотні населених пунктів.

Наскільки історично коректною є дана теза, спробую розібратися у цій статті.

Що саме сталося 11 липня 1943 року?

Відповідь важлива не тільки для з’ясування деталей перебігу протистояння між українцями та поляками, але й для загальної його оцінки.

Адже концептуальні висновки багатьох істориків про те, що антипольська акція УПА мала скоординований характер і ставила за мету знищення усього польського населення, базуються саме на тезі, що в ніч із 11 на 12 липня відбулася масштабна операція, яка водночас охопила десятки, а то й понад сотню населених пунктів.

Причому розмах операції в історіографії постійно зростає: у книзі Ґжегожа Мотики "Українська партизанка" йдеться про 96 населених пунктів [33, 328]; у вступному слові до збірника документів, виданого Інститутом національної пам’яті Польщі та Службою безпеки України у 2005 році,  — про 99 [11, 54]; у роботі Владислава Філяра — 150 [38, 37-38], про понад півтори сотні у монографії Ігоря Ільюшина [5, 261]; врешті, в американського історика Тімоті Снайдера наведено найбільшу наразі кількість — 167 [24, 207].

Зокрема, ці цифри та висновки істориків стали підставою для юридичних обґрунтувань про антипольські акції як геноцид - а, отже, й ґрунтом для підготовки відповідних політичних рішень Сейму та Сенату [нижня і верхня палати парламенту Польщі - ІП].

Верифікація тих чи інших фактів історії завжди починається з верифікації джерел. Тому слід з’ясувати, на які джерела опираються висновки про масштабну операцію 11 липня 1943 року.

Проаналізувавши польську історіографію, неважко помітити: головним джерелом інформації для таких висновків слугували спогади, видані у збірнику Владислава та Єви Семашків [39].

У своїх роботах я неодноразово наголошував: спогади, особливо записані через десятки років після описуваних подій, є доволі непевним джерелом, а тому історики повинні використовувати їх обережно, обов’язково зіставляючи з іншими видами джерел [1, 21-23].

Що стосується конкретно зібраних Семашками матеріалів, то тут іноді ще й маємо справу з умисними спробами підлаштувати усні свідчення під власні концепції.

Спогади, зібрані українськими краєзнавцями Ярославом Царуком, Іваном Пущуком та Іваном Ольховським з цих самих місць, часто подають діаметрально протилежну картину подій сімдесятирічної давності [8-9; 13-22; 25].

Історик Роман Кутовий провів цікаве порівняння свідчень, записаних у 607 населених пунктах 11 районів сучасної Волинської області, згаданих у Семашків та названих українських пошуковців.

Кількість жертв, наведена польськими і українськими дослідниками, збігається або неістотно вирізняється лише у близько 20%, приблизно для такої ж кількості випадків розбіжність в оцінці кількості жертв коливається в діапазоні 20-100%.

У близько 60% випадків розходження в інформації величезні: стосовно кількості українських жертв доходить до різниці у 50 разів, а щодо польських жертв — навіть у 150 разів [6, 102].

Тож маємо серйозні підстави сумніватися в достовірності спогадів (незалежно від того, зібрані вони польськими чи українськими дослідниками) як об’єктивного джерела.  

Спробуємо з’ясувати, яку інформацію про 11 липня 1943 року містять документи того часу. Насамперед, матеріали головних учасників протистояння — польських та українських підпільників, а також, додатково, матеріали німецької окупаційної адміністрації та радянських партизанів.

Розгорнута мережа польського підпілля у своїх звітах ретельно описувала наростання польсько-українського конфлікту, починаючи з весни 1943 року.

Найраніше з відомих на сьогодні повідомлень, яке стосується антипольських акцій на Волині в липні 1943 року, датовано 31 липня. Невідомий підпільник під псевдонімом "Соболь" інформував міністра внутрішніх справ еміграційного уряду Владислава Баначика:

"Вбивства польського населення Волині, здійснювані українцями, посилюються. У період із 13 до 18 липня масові вбивства мали місце у: Гурові, Гурові Великому, Гурові Малому, Вигнанці, Здзярах, Забoлотці, Садовій, Новинах, Загаях, Порицьку, Олені, і Ожешині. У луцькій єпархії з 11 липня цього року вбито 40 ксьондзів" [12, 518].

Описані в документі події не стосуються дня, який нас цікавить - адже згідно зі звітом вони сталися наступного тижня, однак у пізніших документах польського підпілля більшість із названих населених пунктів будуть віднесені саме до тих, які атаковані в ніч з 11 на 12 липня.

Натомість у звіті генерала Тадеуша Коморовського, командувача Армії Крайової, від 19 серпня 1943 року згадуються антипольські акції саме в ці дні. Тут вказано: "11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл на Володимирщині та Горохівщині" [28, 59].

Це коротке речення у звіті, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого географічного масштабу акції. Жодних деталей генерал не передає, хоча від описуваних подій минуло достатньо часу — більше місяця. Документ не містить наголосу на одночасній атаці протягом однієї ночі, а йдеться про результати нападів за дві доби — 11 і 12 липня.

20 серпня 1943 року міністр внутрішніх справ Владислав Баначик звітує про ситуацію на окупованих німцями колишніх теренах Другої Речі Посполитої за останні півроку.

"Останнім часом ці формації — пише він про відділи бандерівської та мельниківської ОУН, а також загони Тараса Боровця "Бульби", — на які великий вплив мають радянські агенти, розпочали масове вбивство польського населення.

Акція спочатку була спрямована проти поляків, залучених до німецької адміністрації, сільської та лісової, а потім поширилася і на місцевих польських селян. У Ковельському повіті у селах Голоби, Мельниця, Порицьк, Велицьк, Жмудче та інших українські банди вимордували близько 150 польських родин.

У Володимирському повіті українські вбивства зачепили 360 родин. Криваві розправи українців із поляками мали місце також у Костопільському повіті. Загалом жертвами українських злочинів стало близько двох тисяч осіб польської національності" [30, 45].

Жодних конкретних хронологічних прив’язок це повідомлення не містить, із контексту зрозуміло лише, що мова йде про літо 1943 року загалом. Важливо, що, згадуючи про ті ж терени, що й Коморовський (Володимирський повіт), Баначик не пише про жодну масштабну одночасну акцію протягом 11-12 липня.

У грудні міністр внутрішніх справ, отримавши додаткові звіти з місць, опрацював докладніший звіт про події на східних теренах у липні - серпні 1943 року. Тут у розділі "Волинь" знаходимо конкретну інформацію про знищені польські населені пункти.

Баначик уже пише про те, що "в середині липня одночасно в низці місцевостей українські банди напали на польське населення в західних повітах Волині, а саме Володимирському, Горохівському, в яких за минулі місяці панував ще відносний спокій" [29, 44].

Далі, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися в Галичині, він наводить перелік місцевостей, атакованих у Горохівському (25 сіл і колоній), Луцькому (8 сіл і колоній), Дубенському (17 сіл і колоній) та Володимирському (27 сіл і колоній) повітах [29, 44].

Отже, мова йде про 77 населених пунктів (цифра, близька до наведеної Коморовським), але точної інформації про час цих атак не наводиться, і знову-таки, з контексту можна зрозуміти, що йдеться або про липень та серпень 1943 року, або загалом про населені пункти, знищені від початку конфлікту до серпня 1943 року.

Натомість далі в тексті подано детальний звіт про події в околицях села Порицьк, які безпосередньо стосуються днів, що нас цікавлять. Тому дозволю собі розгорнуту цитату з цього документа:

"На цьому терені банди 11-13 липня водночас провели напади на низку місцевостей. До складу цих банд входили між іншим українці-селяни з сіл Самоволя, Грушів, Печихвости, Стрільці, причому в цих бандах було чимало жінок і підлітків.

Українці були озброєні в різнорідну зброю від автоматичних карабінів і гранат до лопат і вил. Вогнепальна зброя була як радянського, так і німецького походження. Акція почалася масово й майже одночасно 11 липня.

У місцевості Ожешин з тамтешніх 350 поляків живими залишалося заледве 60. Вціліли переважно ті, котрі в момент нападу перебували поза домом, і тільки вони змогли втекти поза кордони Волині.

Банда прийшла в 9-й годині рано під керівництвом знаного місцевими поляками Ґжегожа Возняка, вбраного в якусь радянську уніформу, у своєму розпорядженні мали тяжкий машиновий карабін і 6 автоматичних карабінів. Польське населення забрано з домів і вбито на краю лісу.

В містечку Порицьк 11 липня близько 11-ї з’явилася велика банда в німецьких мундирах. Польське населення на той момент перебувало в костелі на недільному богослужінні. По людям, що виходили з костела, відкрито вогонь із карабінів і закидано їх ручними гранатами.

Вбито близько 100 поляків, важко поранено перед вівтарем ксьондза, також зруйновано вівтар підірванням під ним гарматного снаряду. Банда пограбувала містечко і близько 17-ї години відійшла в ліси.

В місцевості Заболотці українська банда замордувала 12 поляків, серед них одного священика.

В колонії Здзяри близько 17 польських родин було вбито місцевими українцями.

В місцевості Садова вбито коло 400 поляків. Вчинила це банда, яка складалася з 100 людей, озброєних у лопати й вила. Банда гуляла по околиці, довший час виловлюючи поляків, яким вдалося спочатку сховатися в сусідніх лісах.

В місцевості Новини замордовано 35 поляків.

В місцевості Загаї з близько 300 поляків, що мешкали там, вціліло заледве п’ять. Провідниками банди, що складалася з 100 людей, були знані місцевим полякам українці Федак і Жук" [29, 44—45].

Отже, тут маємо перелік із семи сіл, які були атаковані між 11 і 13 липня 1943 року.

Інформацію про антипольські виступи 11 липня на Володимирщині підтверджує звіт командування АК Львівського регіону. Тут ідеться про напад на шість населених пунктів, які включали всі згадані у звіті Баначика (не враховано колонію Здзяри) [5, 262].

Згадка про антипольську акцію 11 липня 1943 року міститься також у польській листівці "Українці за Збруч", виданій у липні 1944 року [23, 74-75].

Слід нагадати, що ті самі населені пункти згідно з уже цитованим звітом від 31 липня зазначені як такі, що були атаковані між 13 і 18 липня.

Додаткову інформацію про антипольські акції, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня у двох південних гмінах Володимирського повіту, містить спогад неназваного очевидця, наданий МВС як додаток до звіту в Лондон із жовтня 1943 року.

Ця розповідь відкриває важливі деталі: на думку автора спогаду, підготовка до акції стартувала напередодні, 10 липня, коли почалася мобілізація українців у селах. Увечері на місцях зборів пройшли віче, де мобілізованим оголошено, що вночі відбудеться акція проти поляків.

"О годині 2:30 по півночі 11 липня 1943 року, — читаємо у свідченнях, — почалася різня. Кожен польський будинок оточили не менше як 30-50 селян з холодною зброєю і двоє з вогнепальною.

Наказували відчинити двері, а у випадку відмови рубали двері. Кидали всередину будинків ручні гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, тих, хто тікав, застрелювали з автоматичних карабінів" [31, 48].

Убивства тривали до 11-ї години ранку. Після того почався грабунок майна розгромлених колоній. Крім перелічених в інших свідченнях семи населених пунктів, тут фігурують іще п’ять: Гурів Великий і Малий, Вигнанка, Зигмунтівка, Вітолдівка. При цьому, знову-таки, три з них у звіті за 31 липня фігурують як знищені між 13 і 18 липня.

Загалом, за твердженням очевидця, в результаті цієї акції загинуло більше тисячі осіб. Схожа атака, на його думку, відбулася і на півночі Володимирщини, але він не був її свідком, тому жодних деталей про це спогад не містить.

У дещо пізнішому звіті МВС, написаному на початку 1944 року, ці події названі організованою "національною революцією", яка вилилася у вбивства польського населення в "кільканадцяти селах Володимирського повіту 11-12 липня" [32, 40].

Отже, в польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня).

Проте немає свідчень про наведені Коморовським масштаби - 60 населених пунктів - тому можна припустити, що у звіті генерала йшлося про результати антипольських операцій протягом цілого липня 1943 року.

Тим паче ніде в польських документах немає підтвердження про понад 150 сіл, атакованих протягом однієї ночі.

Очевидно, що операція, яка передбачала би одночасну атаку хоча б 60 населених пунктів, вимагала серйозної координації, і тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди і в матеріалах УПА, у звітах різних її територіальних підрозділів. Натомість такої інформації (принаймні поки що) не віднайдено.

Маємо лише два українські документи, які детально переповідають про антипольські акції 11 липня. Одним із них є звернення до поляків штабу загону УПА "Січ" (діяв на теренах Володимирського повіту) від 15 липня.

Тут ідеться про спробу встановити домовленості між українським підпіллям і штабом якогось із польських партизанських загонів. Із монографії Рафала Внука і Гжегожа Мотики дізнаємося, що йдеться про Зиґмунта Румеля — "Кшиштофа Порембу" та Кшиштофа Маркевича — "Чарта". У версії польських авторів відсутні деталі цього інциденту, подано лише, що польські командири були вбиті українцями під час переговорів [34, 75—76].

Ці домовленості було зірвано атакою поляків у ніч із 10 на 11 липня на український штаб. Українські повстанці атаку відбили і у відповідь "рішили покарати польський штаб з найбільшою суворістю, що і зробили, причому потерпіло польське населення, на терені якого цей штаб знаходився" [7, 754].

Детальніше про ситуацію, описану в документі, можна прочитати в Івана Ольховського. Дослідник вказує, що у квітні 1943 року вояки повстанського загону "Січ" звільнили від німецької окупаційної присутності кілька сіл Турійського району. Серед цих населених пунктів було польське село Домінополь.

Попри те, що довкола вже вирувала війна між українцями і поляками, тут до протистояння не дійшло. Більше того, командування "Січі" звернулося до місцевого населення з пропозицією сформувати військовий відділ, який би разом із вояками УПА тримав оборону проти можливого наступу німців.

Такий загін із 90 осіб було створено, проте мирне співіснування було нетривалим і завершилося кривавими подіями у Домінополі.

За версією командування загону "Січ", польські вояки почали передавати інформацію про повстанський штаб, його розташування, особливості охорони та плани німецькій поліції, а в ніч із 10 на 11 липня спробували захопити сам штаб. У відповідь українські повстанці наступного дня знищили польський відділ та все село Домінополь, що було його базою [9, 16-18].

Отже, маємо інформацію про антипольську акцію, проведену 11 липня, визнання того, що під час неї постраждало цивільне населення. Але в цьому документі не знайдемо даних про те, що згадувана подія була елементом ширшої антипольської операції, розпочатої того ж дня.

Навпаки, тут міститься виправдання за вбивство цивільного населення: "Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося,  було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення не посягаємо" [9, 16-18].

Про ці події розповідає ще один документ українського підпілля "Звіт з боїв загону "Січ"". У ньому читаємо: "11.VІІ. на Бискупчин в боївку Ч. 6 виїхало 30 чоловік, щоб провести ліквідацію сексотів, рекрутованих переважно з польського населення. Знищено около 2 тисяч осіб.

По нашій стороні жертв не було. 12.VІІ. виїхало на Домінополь 150 стрільців, де провадили ліквідацію польського штабу і польських сексотів. Знищено приблизно 900 осіб, у тому числі 10 польських партизанів, що знаходились в цьому штабі" [4].

Отже, на терені діяльності загону "Січ" протягом двох днів, 11 і 12 липня, відбулися антипольські операції, жертвами яких стало близько трьох тисяч осіб, серед них цивільне населення. На думку українського історика Івана Патриляка, ці акції "вписувалися в загальну канву т. зв. боротьби з польськими "сексотами" та осередками польської самооборони, які тероризували навколишні українські села і були "випадовими базами" для німецько-польської поліції та радянських партизанів.

Однак доволі масштабні втрати, яких зазнало польське населення під час цих нападів, і відверте небажання повстанців розбиратися, хто був "сексотом", а хто ні, породили пізніші уявлення про особливий розмах акції" [10, 408].

Схоже пояснення своїх дій потім давало саме командування загону "Січ", при цьому намагалося заспокоїти поляків, що жили на контрольованих ним теренах.

У листівці "До польського населення" від 17 липня 1943 року зазначалося: "Міри, що були примінені до поляків деяких громад, були засобом забезпечення українського населення перед плянованою зрадою, і не будуть вони поширюватися на тих громадян-поляків, що стоять на ґрунті співпраці з нами [...]. 

Закликаємо лояльне польське населення не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель, а спокійно працювати на своїх господарствах" [3].

Документів УПА з інших теренів Волині, які б розповідали про акції 11 і 12 липня і мали би підтвердити тезу про масштабну операцію, не виявлено, принаймні досі.

У звіті командира "Крука" за період із 11 червня до 10 липня 1943 року згадано вже проведені на той час антипольські акції, в результаті яких "в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка. Вони, так як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах" [26].

Відтворити з цих обмежених даних масштаби акцій чи якісь деталі їх проведення, на жаль, неможливо. Імовірно, мова йде про підсумок кількамісячного протистояння з поляками від початків навесні 1943 року. Хронологічні рамки самого звіту обмежуються періодом від 11 червня до 10 липня - відповідно дата, яка нас найбільше цікавить, опинилася поза увагою звітодавця.

В інших звітах ідеться про акції другої половини липня, при цьому подається ретельна інформація про їх перебіг. У свідченнях Юрія Стельмащука розповідається про масштабні антипольські дії, проведені його відділами, але не в липні, а в серпні 1943 року. Тут немає жодних згадок про "загальний антипольський наступ" у ніч із 11 на 12 липня.

Багато інформації про польсько-українське протистояння влітку 1943 року можна віднайти в архівно-кримінальній справі на чотового УПА Степана Редешу. Він, зокрема, детально розповідає про знищення польських сіл на Любомльщині у серпні [2].

Ані в цій справі, ані в десятках інших, заведених проти колишніх повстанців, що їх переглянув автор в архіві СБУ, не віднайдемо інформації про масштабну операцію 11-12 липня.

Попри упередження автора цих рядків до таких документів як об’єктивного джерела, важко припустити, що радянські органи слідства чомусь би приховували таку інформацію. Швидше навпаки, її було б використано не тільки слідчими, але й потужно розкручено радянською пропагандою як доказ злочинності українського націоналізму.

Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції.

Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському.

"У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, — відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння.

Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1 500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями" [27].

Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію:

"Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [назви сіл перекручені звітодавцем — В.В.] та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ.

Основний опір дали озброєні поляки села Бути, під керівництвом ксьондза. Втрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів.

Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони".

Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію з участю значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.

Отже, теза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження.

Сумніви щодо спроможності повстанців здійснити таку масштабну операцію обґрунтував у своєму дослідженні Іван Патриляк.

"Якщо припустити, — пише він, — що для атаки на село потрібно було б виділити бодай одну чоту (30-40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо цифру 1,8-4 тисяч повстанців, які мали би брати участь в акції 11—12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів.

Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20-25 населених пунктів, але не більше. Навіть за таких умов це була доволі складна з технічного погляду операція" [10, 408].

Спробуємо підсумувати виявлену інформацію про події 11-12 липня 1943 року. Очевидно, в цю ніч (як і в багато попередніх та наступних) мали місце протипольські виступи, які призвели до втрат серед польського населення. Особливо значними були вони у двох населених пунктах на терені діяльності загону УПА "Січ".

Проте інформація про географічний масштаб акцій (теза про те, що вони охоплювали мало не всю Волинь, тоді як у документах ідеться лише про південну частину Володимирського повіту; вказування на понад півтори сотні атакованих польських населених пунктів, хоч у польських документах мова йде про кільканадцять) є суттєво перебільшеною.

Саме перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині.

А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.

Суспільні дискусії довкола питань минулого часто набувають гострого характеру, особливо в державах, що тривалий час були позбавлені права на об’єктивний, незаідеологізований погляд на свою історію.

Звичайно, активну роль у них беруть й фахові дослідники. Їхнє завдання у таких суперечках — стримувати надмірну політизацію та наближати до фактів. При цьому історики мають використовувати свої професійні навички роботи з первинними джерелами та спеціальні дослідницькі методики.

На жаль, в оцінці подій 11 липня 1943 року деякі дослідники, які займалися цим питанням, відіграли зовсім іншу роль. Висунуті ними гіпотези, попри те, що не опиралася на надійну джерельну базу, стали підставою для різноманітних політичних спекуляцій довкола важких сторінок минулого.

Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку істориків є скрупульозні дослідження правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії.

А її масштаби були значними і без жодних надумувань та перебільшень. Достатніми для того, аби зрозуміти, якою ціною оплачені сьогоднішні приязні стосунки між нашими народами, і бути готовими захистити їх від спроб нерозумних політиків ці взаємини зруйнувати.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/14/126099/

Рік заснування: 1994

«З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» — науково-документальний журнал.

Видається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України за № 530 від 11 вересня 1992 р.

Журнал зареєстровано у Міністерстві у справах преси та інформації України в квітні 1993 р.