До міжнародного дня ООН на підтримку жертв катувань, який відзначається з 26 червня 1987 року, стіни колишньої катівні гестапо і НКВД-КГБ тюрми на Лонцького стали декораціями телестудії, яка поєднала у прямому ефірі Львів із аудиторіями в Харкові, Києві та Тернополі.

Про висновки з історії для сьогодення говорили

Зі Львова:

Руслан Забілий – директор музею “Тюрма на Лонцького”

Ігор Калинець – письменник, з 1972 – 6 р. таборів і 3 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (“антирядянська агітація і пропаганда”).

Юрій Шухевич – заарештований 15-літнім як син Головного командира УПА, провів майже 40 років у неволі як український націоналіст.

Ірина Шуль – в 1944 арештована німецьким гестапо і з вироком “за зв’язок з ОУН-УПА” вивезена до концтабору Равенсбрюк

модератор – Ярослав Сватко, публіцист і дослідник визвольного руху

З Тернополя:

Володимир Бірчак – директор Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів

Ігор Олещук – ст.н. співробітник Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів, засуджений до 25 років ув*язнення, у жовтні –листопаді 1948 перебував у слідчому ізоляторі НКДБ (у цьому приміщенні зараз розташований музей)

модератор – Володимир Ханас, координатор проектів ІЦ «Майдан Моніторинг»

З Києва:

Євген Сверстюк – голова Українського ПЕН-клубу. Політв’язень радянського режиму.

Василь Овсієнко – Харківська правозахисна група, історик дисидентського руху, 1973 засуджений до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму за самвидав і з тих пір сидів з перервами до 1988 року.

Олена Білозерська – головний редактор ІА “Поряд з вами”, журналіст, блогер, який постійно пише про сучасних політв’язнів

Віктор Пушкар – соціальний психолог, кандидат психологічних наук, ІЦ «Майдан Моніторинг»

З Харкова:

Володимир Оглоблін – фотохудожник

Борис Захаров – директор незалежного центру INDIE

модератор – Наталка Зубар, голова правління Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»

Учасники дискусії дійшли спільної думки про те, що в сучасній Україні зберігається загроза повернення тих страшних часів, коли життя людини не вартувало й ламаного шеляга, а вправність у вбивстві дисидентів вважалась ознакою найвищої відданості режиму.

Як зазначили учасники дискусії з Харкова, Україні не загрожують тюрми гестапо, але тюрми ЧК-НКВД-МГБ-КГБ є й досі “нормой жизні” українських місць несвободи.

У свойому відеозверненні до учасників дискусії директор ХПГ Євген Захаров наголосив, що єдиним знаряддям запобігання поверненню жахів тоталітаризму є активність громадянського суспільства.

Повний запис трансляції

Автор — Іван Патриляк

Польща, яка роками твердить про свої адвокатські функції щодо України в європейській спільноті, на жаль, сьогодні із захисника перетворилася на обвинувачувача

20 червня верхня палата польського парламенту ухвалила надзвичайно неоднозначну резолюцію з приводу «70-ї річниці волинської трагедії», якою звинуватила Організацію українських націоналістів (бандерівців) та Українську повстанську армію в проведенні проти польської людності Волині та Галичини «етнічної чистки з ознаками геноциду». Документ буквально нашпигований сумнівними припущеннями та гіпотезами, які «перекочували» з польської історіографії до гарячих голів політиків першого ешелону. У ньому можна побачити й твердження про атаку повстанців на село Паросля 9 лютого 1943 року (гіпотеза низки польських дослідників, яка покликана довести, що українці почали масово вбивати поляків раніше, ніж поляки українців), й інформацію про 100 тис. польських жертв (унікальна точність, зважаючи, що на Волині поіменно тим же польським вченим вдалося встановити тільки біля 20 тис. жертв, решта – «припущення»), й вказівки на сплановані та масовані атаки на польські оселі 11 липня 1943 року ледь чи не по всій Волині (теза, яка сьогодні піддається обґрунтованій критиці з боку низки українських дослідників).

На жаль, немає в тексті заяви Сенату згадок про українських жертв трагедії. Про українські села, спалені польською поліцією на німецькій службі, після початку масштабного повстання УПА в березні – квітні 1943 року; про вбитих і замордованих українських селян; про масову співпрацю поляків з німцями і радянськими партизанами, метою якої було придушення руками червоних і німців українського визвольного руху задля збереження земель Волині та Галичини у складі повоєнної Польської держави. Натомість державні мужі просторікують про «примирення і дружбу», шлях до якого, на їхню думку, лежить через «спільне засудження» злочину. Чудова ідея! От тільки чи винятково «українські злочини» ми будемо засуджувати, а чи нарешті визнаємо стару як світ істину, що винними  у конфлікті завжди є обидві сторони й будемо засуджувати воєнні злочини з обох боків.

Чи готове польське суспільство і політикум сьогодні засудити асиміляторську політику урядів Другої Речі Посполитої щодо українських земель у міжвоєнний період; чи готове визнати безпідставність претензій на території, де польська людність була етнічною меншиною; чи готове погодитися з тим, що справедлива боротьба польського підпілля й Армії Крайової за свободу Польщі проти німецької та радянської окупації щодо українців носила несправедливий, імперіалістичний характер? Чи польська теза й далі буде звучати так: «наші борці за свободу – недоторканні герої, якщо навіть вони чинили якісь злочини, то винятково в інтересах держави; ваші визвольні рухи – збіговисько бандитів і злочинців, бо вони вбивали цивільне польське населення й оправдання цим злочинам немає навіть незважаючи на те, що вони теж воювали проти нацизму та комунізму»?

На таких засадах важко вести мову про взаємне вибачення і взаємне перепрошення. Очевидно, що це прекрасно розуміють у Варшаві, тому й вдаються до дивних з юридичної точки зору формул про «етнічні чистки з ознаками геноциду». Знаючи про недолугу позицію української влади щодо визнання борцями за незалежність членів ОУН і УПА, польські політики можуть робити недружні заяви, не боячись жодної гнівної реакції з боку офіційного Києва (за що ж на Печерську гніватися, якщо наша влада сама членів ОУН і УПА де-факто вважає «бандитами»).

Польща, яка роками твердить про свої адвокатські функції щодо України в європейській спільноті, на жаль, сьогодні із захисника перетворилася на обвинувачувача. Коли на перепоні до укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС стоять колосальної ваги проблеми внутрішнього плану, наш «адвокат» сумнівною як з правової, так і з історичної точки зору заявою Сенату виставляє Україну в очах решти європейців «геноцидогенеруючою» нацією. У єврочиновників  з’явився ще один «залізний аргумент» для гальмування європейського поступу Києва, підкинутий нашим адвокатом у прокурорській мантії. Європейська спільнота, яка майже свято переконана в тому, що українці були головними виконавцям Голокосту, тепер має шанси сформувати в своїх умах ще один свіжий стереотип, експортований з берегів Вісли… Дякуємо, дорогий пане «адвокате»!

Джерело: Український тиждень