З 6 по 10 листопада в Українському домі демонструється музейна експозиція «Народна війна» - результат більш як дворічної праці науковців Київського «Меморіалу». Впродовж 2008-2009 рр. автори працювали в державних та галузевих архівах 18-ти областей України. Опрацьовано та оцифровано понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. В експозиції, яка складається з 23 розділів, представлено понад 300 світлин та ряд документів, багато з яких оприлюднено вперше.

«За виявленими архівними документами вперше подаються статистичні дані про кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев'яти губерніях України, кількість відомих та невідомих повстанських загонів, підпільних антибільшовицьких організацій і їх осередків, антибільшовицьких загонів самооборони та стихійних виступів (волинок) селян проти комуністичної окупаційної влади. Так, упродовж 1917-1932 рр. в Україні діяли 692 підпільних організацій та їх осередків. За військовими, розвідувальними, політичними та чекістськими зведеннями окупаційної влади в Україні діяло 1435 повстанських загонів, з них відомих - 689, невідомих - 746. Селянськими повстаннями були охоплені цілі райони, у яких повсталі проголошували створення окремих республік та своїх тимчасових місцевих урядів. За чекістськими документами в Україні відбулося 268 селянських повстань. З них у 1917-1924рр - 155 та 1928-1932 рр. - 113. Протягом 1928-1932 рр. 265 районів України були охоплені стихійними виступами селян (волинками), з них у 108 районах повсталі знищували чекістів, комуністів, продзагони, що відбирали хліб у селян», - розповідає лідер столичного «Меморіалу» Роман Круцик.

Експозиція висвітлює нелюдські методи винищення українців російським окупаційним режимом та героїчну боротьбу українських повстанців. Повстанців, які здавались, повіривши у радянську амністію в 1918-1924 рр., починаючи з 1926 року, знову виловлювали і розстрілювали. Як засвідчують документи, тих селян, які відбули совєтське покарання, згодом повторно засуджували - до кари смерті. Повстанського отамана Ананія Волинця, організатора повстанського руху на Поділлі, арештовували двічі. 1941 р. його засудили до кари смерті. В останньому слові Волинець сказав: «Я знаю, що я вмру сьогодні, але також пам'ятайте, що всі ви, починаючи від Сталіна, обов'язково виздихаєте завтра».

Як засвідчують документи, московські комуністи не приховували своїх окупаційних дій. В смертних вироках 1921 р. на українців значиться: «Именем РСФСР...»

Після представлення експозиції в «Українському домі» вона стане постійно діючою у залах Музею совєтської окупації. Крім вище згаданої, в музеї постійно діють експозиції «Забуттю не підлягає», «Українські Соловки», «Київський мартиролог» та інші. В музеї функціонує унікальна бібліотека, відеотека документальних та науково-популярних фільмів та комп'ютерний інформаційний центр із сотень тисяч розсекречених за останні роки архівних документів.

Василь БЕРЕЗА

Ігор Лосєв

За часів помаранчевої влади, всупереч гучним патріотичним деклараціям Віктора Ющенка, ніякої системної і послідовної боротьби проти організацій, що виступали під гаслами знищення Української держави та територіального розчленування України, не велося.

Проте були окремі спорадичні дії СБУ і прокуратури, які, принаймні, позначали наявність у державі органів, що потенційно здатні її захистити.

Це змушувало антиукраїнські організації бодай трохи зважати на українські закони і не перетинати останню смугу, за якою державі вже просто не лишалось іншого виходу, крім вжиття законних репресивних заходів.

Прихід до влади Партії регіонів антиукраїнські організації сприйняли із захопленням, небезпідставно вважаючи, що тепер межі їхньої діяльності не буде, і розраховуючи на вдячність за підтримку на президентських виборах 2004 і 2010 років.

Із таким самим великим ентузіазмом перемогу регіоналів сприйняли московські куратори всіляких «російських блоків», «російських єдностей», «єдиних отєчеств» та подібних до них структур.

Зокрема, відомий російський політик Костянтин Затулін почав активну роботу в Севастополі, інструктуючи своїх прихильників, яким чином ефективніше вимагати поступок із боку влади України.

Зокрема, на останньому великому збіговиську в «будинку Москви» в Севастополі йшлося про наміри вимагати радикальнішого закону, ніж запропонований представниками парламентської більшості закон «Про мови в Україні», який чимало наукових експертів-мовознавців уважають українофобським.

Під склепінням «будинку Москви» з уст відставних російських адміралів, що мешкають у Севастополі й отримують великі українські пенсії (хоча жодної секунди Україні не служили), лунали заяви про «нелегітимність» Української держави, про «абсурдність» її існування…

Якщо за Ющенка в аналогічних ситуаціях робилися хоча б якісь заяви протесту на урядовому рівні, то тепер із боку офіційного Києва немає ніякої реакції. Як немає реакції на наміри антиукраїнських сил у Російській Федерації забезпечити російськими підручниками з гуманітарних дисциплін усі школи не лише Севастополя і Криму, а й півдня України з містом Миколаєвом включно…

Чому немає бажання протистояти?

Одним із перших розпоряджень нового керівництва України було зняття статусу «особи нон-грата» з тепер уже екс-мера Москви Юрія Лужкова, якому за Ющенка було заборонено відвідувати Україну через його публічні антиукраїнські заяви.

Але для Партії регіонів Лужков був політичним союзником у боротьбі проти помаранчевої влади. Лужков брав активну участь у багатьох акціях Партії регіонів, зокрема в сумнозвісному сепаратистському з'їзді в Сєверодонецьку, де московський володар разом із регіоналами проклинав помаранчевих і підтримував Віктора Януковича.

До антиукраїнських організацій Партія регіонів також тривалий час ставилася як до союзників, бо вони дуже схвально сприймали всі її проросійські ініціативи і натхненно підхоплювали її виступи проти українського націоналізму.

Тому тепер Партії регіонів нічого не залишається, як апатично спостерігати за будь-якими витівками московської політичної пастви в Україні. Адже якісь спроби боротьби проти них змусять Партію регіонів дещо корегувати власні фундаментальні ідеологічні настанови.

Про яку боротьбу взагалі можна говорити, якщо лідера екстремістської антиукраїнської партії «Родіна» (реєстрацію якої рік тому скасував суд) Ігоря Маркова, за даними журналу «Кореспондент» (№38, 2010р), запрошує на святкування свого для народження Володимир Сівкович, нещодавно віце-прем'єр, відповідальний за діяльність силових структур, а нині – заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України?

Стверджують, що нині СБУ припинила будь-яку роботу по контролю діяльності антиукраїнських угруповань, переключившись на журналістів, українських істориків і, за традиціями КГБ, на українських націоналістів.

Російські націоналісти і шовіністи в Україні, що прагнуть ліквідації Української держави чи принаймні приєднання багатьох її територій до Росії, судячи зі всього, СБУ під командуванням пана Хорошковського більше не цікавлять. А це означає, що найближчим часом на Україну чекає різка активізація антиукраїнських формувань, що разом із паралізуючим впливом Партії регіонів на силові структури обіцяє «судетський варіант», себто створення цілої низки практично не контрольованих центром квазі-держав на антиукраїнській ідеологічній основі. А такий хід подій потягне за собою нові жорсткі вимоги і претензії з боку Російської Федерації, де відпрацьована ціла купа планів «декомпозиції» України, якщо говорити мовою радника Володимира Путіна екстреміста та неонациста Дугіна.

Чого чекати?

Нині під прикриттям промосковської політики Партії регіонів можна очікувати спроб перетворити антиукраїнські організації на потужний більш-менш об'єднаний рух, здатний організувати великий політичний струс в Україні. Не зустрічаючи спротиву з боку тих, хто нині керує в Україні державою, маючи щедре фінансування з Росії, ці структури від тактичних дій в окремих регіонах країни спробують перейти на стратегічний рівень, атакуючи цілу Україну і діючи як внутрішній елемент підтримки зовнішнього тиску Москви на Україну.

За наказом із Москви, ці поки що беззбройні роти, батальйони і полки зможуть блокувати навчання Збройних Сил України з арміями країн НАТО, а в разі потреби заблокувати українських військовиків у військових містечках. Вони здатні організувати провокацію будь-якого рівня та інтенсивності, диктуючи офіційному Києву (який за нинішньої керівної верхівки не буде дуже пручатися) ті чи інші політичні кроки.

Ситуація для України є надзвичайно небезпечною. В умовах уседозволеності антиукраїнські організації стрімко зростають чисельно. Безкарність надихає. Як і активна допомога з боку російських «дипломатів у цивільному»… Деякі вітчизняні та іноземні ЗМІ повідомляли про контакти російських консульств на території України з подібного штибу формуваннями. Не припиняється фінансування з боку уряду Москви, де такі видатки прописані в міському бюджеті окремим рядком. А є ще чимало російських «благодійних фондів», отже антиукраїнські сили в Україні від браку грошей не потерпають…

Антиукраїнські екстремісти радісно повідомляють, що більше ніякого тертя із СБУ вони не мають.

Колись, не маючи власної держави з її військовою силою, український народ був змушений створити УПА, а не маючи власних органів національної безпеки, був змушений створити Службу безпеки ОУН.

Чи не стали сьогодні українці в Україні народом без власної держави? Народом, який нікому захистити, крім нього самого та створених ним потужних й ефективних структур громадянського суспільства?

Гоп-стоп, ми заховались між гілля.
Гоп-стоп, і дочекались москаля.
Тепер розплачуватись пізно,
По Карпатах грізно
Пролунало наше: «СЛАВА!»,
Подивись направо,
а ми тебе граблями зліва,
і все – кінець екскурсії в горАх.

Гоп-стоп, ти був не ґречний щодо нас.
Гоп-стоп, мабуть тому, шо .. ти москаль.
А в горах влітку троха парко –
Ти скинув маринарку,
Ліпше б ти її не скинув!
- Куме, глянь на спину!
Ну хто відправив цю скотину
В Карпати у футболці «СССР»?!

Гоп-стоп, Степане, пхайму під ребро!
Гоп-стоп, вважєй шоб не попсув добро!
На наших писках сонця бронза
- Хлопці, кличте ксьондза!
Аби труд наш був не марний,
Най відправить гарний,
Надзвичайно популярний
У сільському храмі парастас.
Покличте ксьондза поки можна!
- Ну шо, товаріщ, сложна?
Подивися недалеко
Звив гніздо лелека
На трубі, що зветься "Дружба-нафтогон"

Гоп-стоп, ми заховались між гілля.
Гоп-стоп, і дочекались москаля.
Тепер розплачуватись пізно,
По Карпатах грізно
Пролунало наше: «СЛАВА!»,
Подивись направо,
а ми тебе граблями зліва,
і все – кінець екскурсії в горАх.

Мародерство, пянство, зґвалтування, приписки у звітах про знищених окупантів і диверсії. Про цей бік радянського партизанського руху історики заговорили, коли отримали доступ до архівних документів. Та жоден архів не висвітлить ставлення до партизанів мирного населення. Позаторік із друзями-істориками ми проїхати "місцями партизанської слави" в Україні й поспілкувалися з тамтешніми жителями. - Мєжду намі говоря, партизани людей більше обіжали, чим німці, - розповідає 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського району Чернігівської області. - Ті прийдуть: "Дай яйко". А еті прийдуть - і вєщі забирали, і занавєскі тащили. На своїх партизан многіє жалувалися.

Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: "Іди ти ету хату шаруй, а ти ту". Забирали всьо тогда.

Приходить до нас молодий парєнь, і до мене пристав, чому я не в партизанах. Начал вимагать хліба, сахара. Потом уже розговорілісь, я єму сказала, що маю связь із партизанами. Він начав ізвєнятся, все отдал. Поставив даже на домє отмєтку, щоб другіє партизани з обоза більше не бєспокоїли. - У нас бульо так: партизани приїжжають - коров забирають, хати поліцаїв можуть попалити, - згадує 80-річний Іван Чугун із села Землянка Глухівського району на Сумщині. - А поліцаї потім партизанські сім'ї заганяли в Глухів і в борок кидали. Всякоє бульо. Господі: поліцаєв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив. Там у лєсу поліція вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд. 42 двори спалили і 42 невинні душі загубили. Поліцаї ж у Глухов одразу втекли.

У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив.

Я закрив хату, так двері вибили, зайшли всередину. Мати поїхала в ліс із братом, а я сам удома був. Один партизан говорить: "Це поліцай, запаліть його". А сусідка почула і кричить: "Що ж ви робите, сукіни сини? Батько його на фронті, а ви що робите? Ви шукайте поліцію". Так вони гладишки з молоком потрощили і на хату викинули черепки.

Сіни в нас булі на присоках дубових. Так коли в ночі хтось стукає, доску відкриваємо, підлазим під хату - і ну тікати. Хоть партизани, хоть німці, хоть поліцаї.

- Партизани Сабурова - ото пратівниє, - розповідає 85-річна Олександра Савущенко з того ж села. - Це вони хати палили. На Ковпака гріх бульо обіжатися, а на того обіжалися даже партизани.

- Партизани із Московщини врєдними булі, - стверджує й 81-річна Олександра Головач із села Шевченкове Глухівського району. - Бувало, заскочать у село, захватять всіх підряд громити, так ми по огородах ховалися. Поліцаї тоже врєдними булі. Вот, буває, понравиться єму дівчина, так він її сватає, она не хоче. Вун тоді іздівається і заставляє її йти за нього заміж.

- Один был в партизанах, хотел брать девушку, она не пошла - за другого пошла, - згадує 94-річна Уляна Рябцева із села Сопич того ж району. - Тогда он пришел, вызвал его и убил. Потом его сестра ходила искала - и ее убили. Вот сосед тоже нигде не был, партизаны убили. Били один одного. Партизаны брали все, что хотели. Я очень боялась партизан, в хате сидела, не выходила.

- У сусідньому селі партизани вбили одну жінку, - розповідає 80-річна Ольга Верес із села Нова Рутвенка Малинського району Житомирської області. - У неї до війни чоловік головою колгоспу був, Юліус його звали. Коли прийшли німці, його поставили старостою. Він кинув тоді свою дружину і пішов до Волох Ганни, вона дуже красива була й мала трьох дітей. А в його дружини, що він кинув, брат у партизанах був. Вона йому все розказала й він із товаришами прийшов уночі. Ганя на печі лежала з дітьми, вони взяли її вивели в двір і відпустили. А потім пішли, напилися, знову повернулися. Вивели в двір і вбили, дітей не тронули і батьків. Коли її чоловік повернувся після війни, дуже плакав за нею. Говорив, що все їй простив, аби жива залишилася.

---

"Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співжили командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичайним і масовим явищем"

Із доповідної записки командира Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського

"Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, при марші йдуть пішки, а дружини командирів на підводах. Або замість пораненого відправляють на Велику Землю в літаку вагітну дружину"

Із доповідної записки колишнього політрука п'ятої групи Сумського партизанського з'єднання Мінаєва керівникові Українського штабу партизанського руху Тимофієві Строкачу про моральний стан з'єднання, 28 квітня 1943 року

"Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому живе місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли з "власівцями", та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим".

Із листа від колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку, що був тоді заступником голови президії Верховної Ради Української РСР

---

"У баб під юпками сиділи, коли ми партизанили"

До житомирського відділення Міністерства держбезпеки 1947 року надійшла анонімка: "Довожу до відома, що колишній партизан нашого села займається видачею всім, хто бажає, партизанських довідок і за це бере взятки мукою, цукром, самогоном і іншими продуктами".

По війні списки учасників партизанського руху просто розбухли від людей, які жодної участі в ньому не брали. Одні набивалися в партизани з бажання вигоди та пільг. Інших змушувала до того політика радянської влади після звільнення України від нацистів. НКВС тоді розпочало перевірку населення, що перебувало під окупацією. Більшості в документах поставили штамп: "Залишився на захопленій фашистами території". Власників таких документів вважали неблагонадійними. Причетність до партизанського руху "відбілювала" від цієї "плями".

- Після війни мене стільки людей просили виписати довідку, що вони були в партизанах, або помагали їм, - згадує 87-річний Михайло Бейко із села Забуяння Макарівського району Київської області, партизан Київського з'єднання Івана Хитриченка. - Та які вони партизани, як у баб під юпками сиділи, коли ми партизанили? А потім бігали за гроші або продукти видурювали собі справки партизанські, щоб не загриміти на Соловки. Ось у нашому селі є один партизан, так він ніколи не партизанив. Батько його після війни в сельсовєті працював секретарем, та й виписав йому документ. Він навіть на День Перемоги не підходить до нас, бо знає, що не воював. Йому тоді 8 чи 9 років було.

---

По війні кількість партизанів зросла майже вдесятеро

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. чоловік. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. чоловік. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра - 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку "найбільш партизанською з усіх партизанських".

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року - близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун, через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів - такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історик Джон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.

---

10 000 німців, їхніх союзників і колабораціоністів

убили радянські партизани в Українській РСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить російський історик Олександр Гогун у монографії "Сталинские коммандос", виданій у Москві позаторік. Додає, що від половини до двох третин цих убитих становили українці.

Журнал "Країна" N 25 від 18 червня 2010 року

РОЛЬ ВЕЛИКОЇ ЖОВТНЕВОЇ СОЦIАЛIСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦII В ПРОЦЕСI ПЕРЕТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ НА МАВПУ (майже науковий трактат на засадах еволюцiонiзму та найпрогресивнішого матерiалiстичного світогляду)

Мій генiальний попередник i вчитель Ф.Енгельс свого часу написав генiальну працю „Роль працi у процесi перетворення мавпи на людину”. Я вирiшив продовжити справу видатного вченого i написати працю на тему ролi Великої Соцiалiстичної революцiї в процесi перетворення людини на мавпу, адже наша свiтла матерiалiстична наука не стоїть на місцi на відміну вiд реакцiйної буржуазної псевдонауки, бо прогрес, а з ним i еволюцiя тривають. А щоб не бути голослiвним, вiдразу перейду до прикладiв. Цим прикладом є еволюцiя керiвництва нашої великої Партії: їхня найгуманнiша в свiтi кровожерливiсть, хитрість, підступність та ненависгь до Бога, релiгiї та волелюбних народiв постiйно дiалектично зростала. На зміну Homo Leninus’а, чиї викопні рештки нещодавно знайшли в Москвi у мавзолеї, прийшов Homo Stalinus. — Прогрес очевидний! І хай позатикають свої пельки противники еволюцiйного вчення — еволюцiю не зупинити: людство скоро еволюцiонує до такого бидла, якого ще не бачив цей метафiзичний свiт. Однією з найважливіших ланок цього прогресу є Велика Жовтнева Соцiалiстична революцiя.

При вивченні цього питання я намагатимусь максимально дотримуватися засад марксизму-ленінізму та iсторичного матерiалiзму.

Да здраствуєт камуністічєская партія – самая камуністічєская партія в мірє!

Щоб повнiстю висвiтлити роль Великої Жовтневої Соцiалiстичної революцiї в процесi перетворення людини на мавпу, слiд розглянути такi питання, як передумови перетворення, перетворення під час революцiї та перетворення в постреволюцiйний перiод.

Передумови (з історії виникнення матеріалізму, еволюціонізму та комунiзму). Передовi прогресивні люди з матерiалiстичним свiтоглядом, якi жили для того щоб їсти, а не їли щоб жити, iснували ще в кам’яному віці. В епоху античності одним із найбільш яскравих матерiалiстiв був Дєрьмокрiт, якого iнколи помилково називають Демокрiтом. Після нього було ще багато iнших матерiалiстiв, але не будемо поринати в глибини iсторії фiлософiї й перейдемо до Ч. Дарвiна. Саме вiн довів, що всi передовi комуністи та іншi матерiалісти походять від мавп, до мавп вони i повернуться. Як говорить в одному анекдотi наша народна мудрiсть нашого великого інтернаціонального народу, какім ти бил г...ном, такім ти осталса...

Наступним етапом у нашому прямуваннi до свiтлого мавп’ячого будущого була поява на свiт моїх головних натхненникiв К.Маркса i Ф.Енгельса. Не знаю, чи батьки Енгельса були горилами, чи орангутангами, але цей комуноід був справжнiм генієм (є iнформацiя про те, що його якийсь там пра-прадiд був високоосвiченим гiбоном-iнтелектуалом. Очевидно, ген генiальності Фрідрiх отримав саме вiд цього гiбона). Одним iз пунктів вчення Маркса-Енгельса було встановлення факту мiграції мавп-предків комуністів з одного лiсу до іншого: „у пролетарiя немає батькiвщини”. Слiд також зазначити, що подібне спостереження щодо мавп-предкiв зажирівших бiзнесменiв зробив економiст-лiберал Адам Смiт: „У бiзнесмена немає батькiвщини”. Отже, можна зробити висновок, що комуністи i бiзнесмени-олiгархи — це брати i таварiщi. І нічого дивного немає в нинішньому об’єднанні КПУ та регіАналів – нам, космополiтам-безбатченкам, ділити нічого, потрібно об’єднуватись. Більше того, в об’єднанні КПУ та ПР є ще один аспект: разом з олігархами комунiстам буде легше поборювати своїх головних гнобителів та експлуататорів – українців. Ось такі то пироги.

Але повернемось до наших мавп. Ідеї Маркса-Енгельса підхопив і розвинув Володимир Iлліч Ульянов-Бланк, він же Ленін. В його генеології п’ять ліній: чуваська, калмицька, єврейська, німецька та шведська. Також деякi дослідники-ленінознавці серед предків вождя бачать шимпанзе та макаку. В результаті такої мішанини на свiт з’явився геніальний мутант, рiвних якому навiть у Чорнобилi не знайти, тамтешні корови з двома головами – ніщо в порівнянні з нашим вождем. Детальніше розглянемо ідеї та діяльність В.I Леніна в контекстi революцiйного перетворення людини у мавпу за часів Великого Жовтня.

Велика Жовтнева Соцiалiстична революцiя – це величезний здобуток великого росiйського і трiшки меншого єврейського народiв, а також здобуток агентурної системи тогочасної Німеччини. Ця революцiя – результат реалізації багатовікової мрії пролетарiату потрапити до винних запасів Зимового палацу. Творцем цього величезного iсторичного явища були широкі народнi маси: ожирівший пролетарiат, п’янi матроси та душевно хвора трудяща iнтелігенція.

На чолi революцiї стояв Великий Ленін. Саме він повів баранізовану голоту на здобуття свiтлого будущого, саме вiн пообіцяв бидлу тепле стiйло, в якому можна буде добре їсти, спати, ср...ти та паруватись.

Людство, точнiше сказати, трудовоє чєловєчєство, зробило величезний стрибок у своєму розвитку. Але дорога до свiтлого будущого мала бути довга, як рулон туалетного паперу. Була вона до того ще й нелегкою.

Революції заважали реакцiйнi елементи – представники бiологiчного виду Homo Spiritus – Людини Духовної – неповторної особистостi з власним неповторним духовним внутрішнім світом, з приматом ідеального над матеріальним, з вiрою в Бога та любов’ю до Батьківщини та Свободи. Цi непрогресивнi люди iснували повсюду: в церквах та монастирях, в скромних квартирах та сiльських хатах. Чимало їх було на території, яка ще 19 рокiв тому називалася УРСР. На цiй території ще й досi живуть нащадки Homo Spiritus, щоправда значною мiрою еволюціоновані в сторону матерiалiстичних мавп. Очолені Леніним, пролетарiї розпочали вiдчайдушну боротьбу зі своїм бiологiчно-класово-iдейним ворогом. По всій територїi iмперії руйнувались церкви й монастирi, винищувались мiльйони непрогресивних людей. Взялися пролетарії й за Україну. Тут їх чекала пiдтримка мiсцевих сородичiв, якi колонiзували україськi землi в перiод бездержавностi місцевих аборигенiв. Крiм того, їм допомагли їхні близькi ідейні родичi – гуманiсти, соціалiсти, лiберасти, соцiал-демократи на кшталт Винниченка або Грушевського. Старання буржуазних нацiоналiстiв Міхновського та Донцова, Петлюри та петлюрiвців не допомогли. Велика Жовтвева Соціалістична революцiя восторжествувала.

Еволюцiя продовжувалася i пiсля Великого Жовтня. Бiльше того – вона набирала обертів! Якщо в Петроградi та Москвi люди ще задовго до революцiї були схожими на мавп, то на переферії, приміром, в Україні, процес затримувався. Братнiй росiйський народ вирішив допомогти. З росiйських міст та дєрєвєнь в Україну приїхало безлiч парторгiв, червоноармійцiв, чекiстiв, та iнших гомiнідiв-комунiстiв. Разом з мiсцевими хахломавпами вони винищили мiльйони непрогресивних аборигенiв, що не хотiли ставати вершиною еволюції, а навпаки залишалися примітивними iстотами з якимись там духовними ідеалами.

Наша велика комуністична Партія завзято боролась за світле будуще. Вона не тільки винищувала непрогресивні види, а й знищувала моральні підвалини нееволюційних людей. Зокрема були зруйновані підвалини такого архаїчного ретроградного явища, як шлюб і сім’я. Ознаки еволюції і прогресу були помітні вже при зміні одного покоління. Наприклад, цілком мавпоподібний (принаймні з моральної точки зору) Павлік Морозов народився у сім’ї звичайних людей. До речі, вчинок Морозова відносно батьків можна вважати проявом канібалізму. В давнину канібалізм практикувався серед архантропів, практикується він і зараз серед деяких комуністичних племен Індонезії та інших прогресивних місцевостей. В майбутньому, а точніше сказати в будущому канібалізм стане нормальною формою поведінки кожної нормальної радянської людини. От каждого па вазможнасті каждаму па патрєбнасті: захотів поїсти – відірвав у таваріща вухо, зварив холодець і можна їсти.

Також наші більшовикопітеки розпочали боротьбу з парними моногамними шлюбами на основі кохання. Замінити його хотіли спеціальними заводами і фабриками по виробництву еволюціонованих болтиків і гайєчок. І хоч абсолютно зруйнувати шлюб не вдалося, все ж вдалося досягнути багато чого позитивного: і по нинішній день у нас надзвичайно високий рівень розлучень та абортів, а скільки сиріт при живих батьках...

Крім того значною мірою вдалося еволюціонувати людей за допомогою хімічних речовин, зокрема спирту. Мавпоподібні люди, що за допомогою етилового спирту ставали схожі на свиней, існували завжди. Та найбільш динамічна їх чисельність діалектично зростала в нашому соціалістичному раю.

Епілог

Хоч СРСР розвалився, а наша велика Партія втратила владу, так і не довівши пролетаріат до вершини еволюції але Великий Жовтень був не марний. Він зруйнував те, що гальмувало перетворення людини на мавпу. Тож після падіння залізної завіси розпочалась нова стадія еволюції. Своє зробили лібералізм і дєрьмократія, соціалістичну революцію замінила революція сексуальна, червонознаменні паради замінили голубі паради геїв та лесбіянок на місце воюючих атеїстів (піонерів та комсомольців) прийшли обкурені пофігісти, пацифісти, наркомани та збоченці. Змінилися і уявлення про ідеали. Для дівчат наприклад замість залізної баби-трудівниці, яка із серпом та молотом в руках їде на тракторі працювати в шахті ідеалом стала героїня серіалу, котра спочатку спить зі своїм хлопцем, потім з хлопцем своєї подруги, потім з хлопцем своєї сестри, а потім із сестрою та подругою водночас. Така полігамія не снилася навіть макакам.

Та й навіщо я все це пишу. Подивіться довкола себе. Пізнаєте риси орангутангів, горил, гібонів та інших приматів. Еволюція таки триває!

Свєтлобудущєслав Вілєновіч Кім

Учителей истории в России будут готовить по учебнику, превозносящему
русскую нацию над прочими и героизирующему Сталина «с точки зрения
государственности». Об этом в своем блоге на «Эхе Москвы» пишет
российский социолог Анатолий Голубовский.

Речь идет о новом учебном пособии «История России. 1917 – 2009» (2010
г., изд. 3-е, расширенное и переработанное, авторы – профессора
исторического факультета МГУ, доктора исторических наук А.С. Барсенков
и А.И. Вдовин).

По словам А.Голубовского, при чтении этого учебника он – выпускник истфака МГУ – испытал «мучительное чувство стыда».

Авторы книги уверяют, что их пособие является «самым полным на
сегодняшний день изложением университетского учебного курса
отечественной истории с 1917 г. до наших дней».

Голубовский подчеркивает, что «речь идет об УЧЕБНОМ ПОСОБИИ, по которому УЧАТ БУДУЩИХ УЧИТЕЛЕЙ ИСТОРИИ».

«Книга эта, как указывает гриф УМС и университетского
Учебно-методического Объединения (УМО), которое возглавляет уже ректор
МГУ, академик В.А.Садовничий, соответствует нормам «классического
университетского образования», - пишет он.

При этом Голубовский приводит сканы страниц «учебного пособия»:

Військово-геральдична служба Збройних сил РФ розробила символіку для нового силового відомства — військової поліції. Емблему служби, яка відловлюватиме дезертирів і каратиме «дідів», прикрасить символ… італійських фашистів — секира з рукояттю з пучка різок (фашіна), повідомляє газета "Новая".

Емблема Федеральної служби виконання покарань РФ. Зобр. з wikipedia.org

Військова поліція з'явиться в Росії у наступному, 2010 р. Фашистський символ розміщуватиметься на петлицях і нарукавних нашивках російських поліцаїв. Також фашистську секиру з різками можна буде побачити на їх автотранспорті.

Довідка Інтелектуса: Фасції (лат. fasces) (інакше фаски, фасці, також лікторські пучки) — атрибут влади царів, в епоху римської імперії — вищих магістратів. Перетягнуті червоним шнуром або зв'язані ременями пучки однакової довжини в'язових або березових лозин (різок), спочатку символізували право магістрату добиватися виконання своїх рішень силою. Поза межами міста у фасції встромлялася сокира (часто її бойовий варіант - секира), як символ права магістрату страчувати і милувати підданих (усередині міст вищою інстанцією для смертних вироків був народ). Право носіння фасцій закріплювалося за лікторами (охоронці римських диктаторів). Своє, засноване у березні 1919 р. в Італії, угрупування.Беніто Муссоліні назвав Партією фашистів, що у перекладі означає партія влади і єдності. Емблемою партії був "лікторський пучок". Після приходу фашіо до влади лікторський пучок став головною, державною емблемою Італії. Опісля, виготовлення, розповсюдження або демонстрування фасцій изготовление, распространение или демонстрация изображений фасций у деяких країнах були заборонені законом. В Росії "лікарські пучки" можна побачити на решітці Літнього саду в Санкт-Петербурзі. Вони зображені на обкладинці першої конституції РСФСР (1918р.). Відмітно, що до символіки «лікторського пучка» у Росії зверталися у різні епохи. Так їх можна побачити на решітці Літнього саду в Санкт-Петербурзі. Вони зображені на обкладинці першої конституції РСФСР (1918р.). У геральдиці деяких країнах, фасції символізують державну та національну єдність, і сприймаються як символ захисту державності. У такому трактуванні вони використовуються, наприклад на зворотній стороні десятицентової монети і печатці сенату США, на гербі Франції, прапорі швейцарського кантону Санкт-Ґаллен (St.Gallen), гербі комуни Леґау (Legau) в Баварії. В Росії "лікарські пучки" можна побачити на решітці Літнього саду в Санкт-Петербурзі. Вони зображені на обкладинці першої конституції РСФСР (1918р.). Разом з тим, символ «лікторського пучка» у ряді країн досі асоціюється з фашизмом і досі заборонені. Подібна заборона існувала і в Росії, де з 1997 по 2002 рр. діяв закон, що передбачав за це адміністративну відповідальність. Емблема і прапор з її зображенням, де є «лікторський пучок» заснована Президентом РФ В. Путіним 02.12.2005 р., - як мовиться в його указі, в цілях реалізації єдиної державної політики в області геральдики, упорядкування офіційних символів федеральних органів виконавчої влади, збереження і розвитку історичних традицій… "Лікторський пучок" зображений на емблемі і прапорі Федеральної служби виконання покарань МВД РФ.

Фашина із вкладеною секирою була офіційною емблемою Національної фашистської партії дуче Беніто Муссоліні. Власне слово "фашизм" і утворилося від "фашін" Муссоліні. З цією ж символікою на петлицях воювали під час Другої світової війни бійці 29-й гренадерської дивізії Ваффен-СС "Італія".

Слід зазначити, що італійська фашистська символіка виникла не на порожньому місці. Дуче Муссоліні намагався відродити Стародавній Рим. У Римській імперії фашіну з секирою несли ліктори попереду колони, що супроводжувала правителя, намісника або крупного урядовця. Тим самим демонструвався привілей віддавати розпорядження від імені імператора.

Як відомо, Москва вважає себе Третім Римом з часів Івана Грозного. Тому римські фашіни з секирами можна і зараз побачити як стовпчики огорожі московського Кремля. Фашина з секирою військової поліції РФ — не перший фашистський символ російських силовиків. Точно такий же знак знаходиться на гербі Федеральної служби з виконання покарань МВС РФ (Федеральная служба по исполнению наказаний – ФСИН). Простіше кажучи, це управління російських в'язниць.

Цікаво, що своїми фашистськими символами російські геральдисти, по суті, ілюстрували в реальності тоталітарне фашистське суспільство з романа братів Стругацьких "Залюднений острів". Там начальник Департаменту суспільного здоров'я — "очі і вуха Невідомих Отців, броня і секира нації". Секира вже присутня в символіці відповідних відомств. Броня (щит) давно прописана на емблемі КДБ, а потім і ФСБ. Та й прокремлівська партія "Єдина Росія" в зв'язці з молодіжним рухом "Наші" (яких в Росії інакше як "нашисти" і не називають) йдуть слідами своїх італійських попередників.

90 років тому, в березні 1929 р., дуче Муссоліні провів референдум про схвалення народом фашистської партії. Явка склала 89% виборців, 98% підтримали фашистів. Ці результати «Нашої Росії» поки повторити не вдалося. Але у фашистській державі, як і в сучасній Росії, не може повноцінно існувати ніяка інша політична партія, окрім фашистської.

Фашистів, як і нинішній режим Кремля, не цікавили такі поняття, як правосуддя, справедливість або права людини. Фашистська партія («Наша Росія») узяла під контроль видання газет і книг, зміст радіопередач (сьогодні додалося телебачення). Фашисти вказували поетам і письменникам, як і про що писати — в наші дні московські «нашисти» труять журналіста Алєксандра Подрабінєка. Фашисти прагнули зробити націю сильною, щоб солдати їх країни могли вести звитяжні війни. Характерно, що і фашистська Італія, і путінська Росія звитяжно воювали тільки проти малих держав: Італія — з Ефіопією, а Росія — з Грузією. Фашисти заявляли, що тільки та країна, яку бояться її сусіди, може вважатися великою. Росія сьогодні є страховищем для всіх інших пострадянських держав.

---

У недавній безплідній полеміці із колеґою з приводу Януковича Олександр Мотиль пригадав подібні дискусії тридцятилітньої давності із совєтами, в яких неможливо було дійти жодного порозуміння, оскільки опоненти ніякого порозуміння й не прагли.

Вони були носіями абсолютної істини, сформульованої "Коротким курсом ВКП(б)" та подальшими партійними документами, і мали чітке завдання від КҐБ та КПСС – давати нещадну відсіч ідеологічним супротивникам: "Ти кажеш: “А”, – вони кажуть: “Ні, мінус А”. Ти кажеш: “Б”, – вони кажуть: “Ні, навпаки! Мінус Б!” І врешті до тебе доходить, що ви живете у різних світах, маєте інші цінності, бачите кардинально відмінні речі і не можете насправді ні про що погодитися. Єдине, що вам залишається, це піднести чарки з горілкою і виголосити тост за мир". Щось подібне і я відчув недавно на міжнародній конференції у Форлі, організованій, з італійського боку, Інститутом Центрально-Східної Європи та Балкан Болонського університету у співпраці з російським партнером – Міжреґіональною громадською організацією сприяння культурній співпраці з країнами ЄС. Тема конференції була щонайактуальнішою: "Європейський Союз та Росія у постсовєтському просторі: спільне сусідство чи поле бою за впливи?" Як представник отого злощасного "поля бою", його, можна сказати, абориген, я, природно, нетерпеливився взнати, як євразійські та євроатлантичні титани уявляють собі найближче майбутнє цього клопітного об’єкта, що за нефортунним збігом обставин є не лише тереном проходження важливих нафто- та газопроводів, а й місцем проживання близько 80 мільйонів людей. Італійські доповіді були досить різними, але цілком адекватними – у тому сенсі, що не виходили поза межі наукового дискурсу. Паоло Кальціні з Болонського університету сумлінно представив різні сценарії розвитку подій у постсовєтському просторі, висловивши делікатне сподівання, що Росія облишить свою традиційну політику "гри з нульовим результатом" ("переможець отримує все") і прийме новочасні правила, пропонованої Євросоюзом, – правила взаємовигідної співпраці, від якої у підсумку виграють усі. Маріо Нуті з римського університету "Ля Сап’єнца" докладно проаналізував сьогоднішню кризу європейської соціальної моделі і спробував окреслити можливості "третього шляху". Стефано Б’янкіні з Болонського університету слушно відзначив засадничу амбівалентність постсовєтських країн, розташованих між Росією та Євросоюзом. А його пізанський колеґа Альберто Пілозі дозволив собі критично оцінити авторитарні тенденції у сьогоднішній Росії та її аґресивну політику щодо сусідів, насамперед щодо Грузії. Навіть знані західні русофіли, на кшталт Род-Айлендського професора Ніколая Петро чи литовського посткомуніста, депутата Європарламенту Юстаса Палецкіса, трималися в межах академічного дискурсу, попри всю суперечливість і сумнівність їхніх тез. (Один обстоював свою давню улюблену ідею зближення України з Росією як передумови їхньої спільної інтеґрації до євроатлантичного світу; другий імпліцитно виправдовував дії росіян у Грузії, визнаючи Саакашвілі головним аґресором). Справжнім шоком для мене виявилися виступи практично всіх (за винятком Марка Урнова) представників доволі численної (семеро осіб!) російської делеґації. Шокував, власне, не так зміст їхніх виступів (доповідями це справді назвати важко), як сам факт, що подібна безвідповідальна пропаґандистська балаканина може всерйоз представлятися і навіть вислуховуватися на наукових конференціях. З таким же успіхом можна було у залі поставити телевізор і ввімкнути яке-небудь ОРТ чи Russia Today із подібними "коментаторами" та "аналітиками" – без жодного зворотного зв’язку, – бо ж відповідати на незручні запитання та контрарґументи вся ця кремлівська публіка, схоже, не має ні бажання, ні вміння. Першою виступала професорка Московського державного існтитуту міжнародних відносин, віце-президент Російської асоціації політологів Оксана Ґаман-Ґолутвіна, котра закликала Захід "деідеологізувати" свої стосунки з Росією, зокрема на постсовєтському просторі, і керуватися не якимись там цінностями, а інтересами, – як воно споконвіку було і повинно бути в політиці. На практиці, як з’ясувалося, ця "деідеологізація" означає, що Захід повинен "обмежити свою присутність у реґіоні, котрий Москва вважає життєво важливим для себе простором", "виявити більше розуміння російських інтересів", зокрема "зрозуміти важливість СНД для Росії". Про те, що країни "важливого для Москви реґіону" можуть мати якісь свої інтереси, не конче тотожні з російськими, у її виступі, як і у виступах інших її колеґ, не допускалося навіть імпліцитно. Натомість багато і з почуттям говорилося про 7 мільйонів українців, що буцімто працюють у Росії, рятуючись від злиднів; про економічну катастрофу, яка неминуче спіткала би Україну в разі її гіпотетичного вступу до НАТО; про 22% росіян в Україні, яких усі мовці послідовно титулували "соотечественниками"; про 70% населення України, яке розмовляє російською мовою, а йому нав’язують українську; і, звичайно ж, про те, що за Ющенка Західна Україна намагалась накинути всій країні свою "галицийскую" ідеологію: одна мова, одна віра, один народ, плюс зоологічна ненависть до братів-росіян. Жодних доказів, посилань, цитат не наводилося, тож із таким самим успіхом можна було говорити і про 27 мільйонів українців, що працюють у Росії; і про 72% "соотечественников" в Україні; і про всі 100% населення України, які розмовляють російською мовою. (Кілька років тому, пригадується, в інтерв’ю журналові "Time" Владімір Путін заявив, що в Україні живе 17 мільйонів росіян – а не 17%, згідно з переписом. Це могло би скидатися на безневинну обмовку, коли би він потім послідовно не повторив тієї самої цифри – 17 мільйонів – ще у кількох виступах). Річ, зрештою, не у фальшивих цифрах, які завжди можна уточнити та перевірити, а в загальному безапеляційному тоні, у зухвалому нанизуванні брехні й напівправди як речей буцімто самоочевидних і настільки загальновідомих, що й не потребують доведення. Ілья Ройтман, президент вищезгаданої "громадської" (non-governmental, в англійській версії) організації, у вальяжному стилі, з істинно хлєстаковською безпосередністю розповідав довірливим іноземцям найбезглуздіші речі про Україну – на кшталт тогo, що української мови насправді немає, а є лише купа діалектів, серед яких домінує суржик; що це унікальна країна, де "глава уряду не знає державної мови", а отже (!) "держави нема як такої"; що населення України традиційно було мішане й етнічно невизначене, а українцями їх зробили більшовики, ввівши до паспортів графу "національність", отож українців в Україні, виявляється, так багато лише тому, що "зручніше було написати „українець"". Вершиною цього українознавчого стьобу був старий анекдот про галицького дядька, котрий прийняв совєтських акторів, які знімали фільм у його селі, за справжніх нацистів і запопадливо приніс їм списки всіх місцевих комуністів та комсомольців. З анекдоту можна було б навіть посміятися, коли б московський добродій не подавав його як автентичну історію, що буцімто насправді трапилися в Галичині з його друзями-кіношниками. Коли я спробував був звернути увагу на деякі найкричущіші нісенітниці у промові цього "українознавця" (перелічити усі нісенітниці було просто неможливо, бо ж промова виключно з них і складалася), Ілья Ройтман дав геніальну у своєй лапідарності відповідь: як, мовляв, можна сумніватися у мої компетентності, коли я щороку відвідую Україну, маю там друзів, і, взагалі, чудово все знаю. Коли я запитав був його співвітчизницю пані Ґолутвіну, чи не занадто ризикованою є проведена нею паралель між відокремленням України від Росії та поділом Німеччини, вона натхненно відповіла, що сама є українкою, любить Україну не менш за Росію, і що їй щиро болить отой неприродний поділ. Коли один з італійців необачно попросив цю добродійку витлумачити юридичне значення терміну "соотечественники", натякнувши, що в міжнародному праві воно не вживається – якщо, звісно, не рахувати його використання нацистами щодо судетських німців, – добродійка голосом Лєвітана нагадала йому, що це саме Росія порятувала всіх від нацизму, а тому опонент мусить негайно вибачитися за аморальні паралелі між Гітлером та Сталіном, а тим більше Путіном. Коли ще хтось поцікавився у московського "науковця" Олєґа Матвєїчєва, чому Росія, на відміну від Швеції чи Швейцарії, так боїться бути оточеною зусібіч країнами НАТО, і чи справді загроза для росіян від сусідства з НАТО є більшою, ніж навпаки – для грузинів або естонців від сусідства з Росією, – професор Матвєїчєв нагадав забудькові, що Росія ніколи на Європу не нападала, натомість Європа супроти бідолашної Росії тільки те й робила. Ну, а до Праги та Будапешту, пояснив російський учений, совєтські війська ввійшли виключно на запрошення тамтешніх леґітимних урядів. На цьому полеміка з росіянами припинилася, оскільки навіть найпростодушніші італійці, здається, збагнули, що дружна кремлівська команда зовсім не для того до них приїхала. Залишилося всім, за порадою Мотиля, піднести келихи з добрим італійським вином і випити за європейську співпрацю. Попри загальну мерзенність пропаґандистського дискурсу московських бійців, він до певної міри мене все ж потішив своєю убогістю і, по суті, самовикривальністю. Він показав, що навіть за величезні газпромівсько-ефесбешні гроші нелегко знайти добрих професіоналів для брудної роботи. Тобто вони, звісно, є, але їх посилають на відповідальніші ділянки ідеологічного фронту – до ООН, ЄС, Ради Європи. Він показав також, що всі похапцем зліплені путіністами GONGO (government-organized non-government organization) заражені тим самим духом халтури й корупції, що й влада, яка їх створює. (Це було видно не лише з примітивних виступів московських "учених", а й із того, що конференція їх насправді не надто й цікавила. Половина з них, відстрілявши свої пропаґандистські набої, банально "змилася" з подальших сесій, знайшовши собі, вочевидь, цікавіші заняття на кшталт шопінґу тощо). Колоритна постать Ільї Ройтмана, котрий невтомно підкреслював свою ліберальність та причетність до демократичного руху часів перестройки та раннього Єльцина, справи не рятувала, оскільки великі вуха Луб’янки стирчали практично з усього, що мовили російські "європеїсти". (Як, зрештою, і зі специфічного складу наглядової ради Ройтманової "громадської організації", – де знайдемо і сумнозвісного депутата Сєрґєя Маркова, і Владіміра Жарихіна – заступника ще сумнозвіснішого Константіна Затуліна з Інституту країн СНД, – доволі дивного фахівця як на НДО, що займається начебто співпрацею з країнами ЄС). Головні месиджі, сформульовані московськими "науковцями" у Форлі, мають суто пропаґандистський характер і цілком вписуються у загальну політику Кремля щодо так званого "ближнього зарубіжжя", насамперед України. По-перше, це чітка пропозиція поділу сфер впливу, заклик до європейців облишити гру у "цінності" і подбати про "інтереси" – насамперед, зрозуміло, російські ("леґітимні" і "привілейовані"), але також про власні – у вигляді нафти, газу, та інших економічних бонусів. При цьому виразною є тенденція розколоти західний світ, протиставляючи насамперед "хорошу", "конструктивну" Європу – "поганій", "геґемоністській" Америці, але також "хороші" країни в самій Європі – "поганим", себто "націоналістичним", "русофобським" та "проамериканським". По-друге, це традиційне для російської пропаґанди останніх років представлення України як "неспроможної держави" (failed state, як окреслила це прямим текстом пані Ґолутвіна). "Украина не сложилась как государство", – стверджував її колеґа пан Ройтман, даючи зрозуміти, що без братньої російської опіки вона стане або експортером хаосу на всі боки, або ж мусить бути поділена ("отпустить Крым, еще какие-то части, которые хотели бы уйти", – це було б краще для всіх). Гіпотетичний поділ України, власне, є третім месиджем, привезеним росіянами і, правду кажучи, лише він був для мене певною несподіванкою. Бо ж одна річ – ділити "помаранчеву" Україну, аби відірвати від неї бодай шматок для "Русского міра". Інша річ – ділити країну, яку місцеві колаборанти вже поклали практично всю до московського трону. Чи то була просто імпровізація "ліберала" Ройтмана – накатаний жарт, від якого шкода відмовитися, бо ж усіх забавляє? Чи інерція пропаґандистського дискурсу, брак своєчасних інструкцій з Кремля, випадковий недогляд? А чи, може, непевність у сьогоднішніх київських ґауляйтерах, недовіра до них, намагання зберегти запасний варіант на випадок їхньої зради або падіння? В кожнім разі, хоч я й зарікся полемізувати з хуцпістами, у прикінцевому слові таки не стримався і зіграв за їхніми правилами. Із серйозною міною я повідомив присутнім, що поділ України був би справді найкращим виходом для всіх і що це, власне, єдиний пункт, де пан Ройтман цілком має рацію і де я з ним беззастережно згоден. Проблема лише у тім, що ніхто нас із п.Ройтманом в Україні, на жаль, не підтримує. Бо в Україні якщо й є реґіональний сепаратизм, то це сепаратизм-навпаки: галицькі сепаратисти хочуть відокремлення не Галичини, а Донбасу, подібно як і донбаські сеператисти прагнуть сепарації не свого реґіону, а галицького. Соціологічні опитування в усіх реґіонах (крім Криму) показують, що відокремлення свого реґіону підтримує не більше кількох відсотків опитаних. Пити чарку із п. Ройтманом та його колеґами я, однак, не став.

Микола Рябчук

Починаючи розмову про російську мову, слід перш за все пригадати, що Росія - це неслов'янська країна. До територій, населених стародавніми слов'янськими племенами, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ - території стародавніх кривичів (слов'янізованих балтів). Решта земель - фінські, де ніякі слов'яни ніколи не жили: чудь, мурома, мордва, пермь, вятічи та інші. Найголовніші топоніми історичної Московії - всі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула і т.д.

---

Ці території були за декілька століть завойовані слов'янами, але число колоністів (що побудували біля Ладоги Новгород) було в цих краях украй мале. У рідкісних городках-фортецях, заснованих ободрітами - русинами і норманнами (данцями і шведами), жила жменька колоніальних правителів з дружиною. А 90-95% населення краю було неслов'янськими тубільцями, що підкорялись цим більш цивілізованим окупантам. Мовою колоній було слов'янське «койне» - тобто мова для спілкування між народами з різними діалектами і мовами. (Койне – будь-яка загальна народна мова, що виникла на грунті панівного діалекту. Новий тлумачний словник української мови)*. Поступово за багато століть місцеве тубільне населення переймало цей койне; у Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес зайняв мінімум 250 років - судячи по мові берестяних грамот, яка з саамської стає поступово арійською, слов'янською аналітичною мовою (з винесеними за слово флексіями) і тільки згодом нормальною слов'янською синтетичною мовою. До речі, про це і пише Нестор в «Повісті ...»; що саами Ладоги поступово вивчили слов'янську мову Рюріка і стали після цього називатися «словенами» - тобто, що розуміють слово, в протилежність «німцям» - тобто такими, що мови, що не розуміють. Другими після ладозьких саамів стали переймати слов'янське койне північні фінські народи - мурома, весь (вепси), чудь, але у них процес зайняв значно більше часу, а у південніших фіннів безпосередньо мордовської Москви і її оточення усвоєння слов'янського койне затягнулося до петровських часів, а подекуди і збереглися свої відвічні тубільні мови - як мова ерзя Рязані або фінський говір вятичів. Характерне «окання» населення Центральної Росії сьогодні помилково вважається «старослов'янським», хоча це - суто фінський діалект, який якраз і відображає незавершеність слов'янізації краю. Під час Золотої Орди Московія на три століття йде до етнічно споріднених народів фінно-угрів, яких збирали під свою владу ординські царі. У цей період на мову регіону робить величезний вплив тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показовою є книга Афанасія Нікітіна (кінець XV століття) про «ходіння за три моря». Там автор запросто переходить із слов'яно-фінського койне Московії на ординську мову, різниці в них не бачивши, а закінчує свою книжку подячною молитвою: «В ім'я аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божія. Аллах великий...». У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Біляслов'янське койне - як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді. І, нарешті, болгарська мова – як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у результаті і стала основою для нинішньої російської мови, співпадаючої в лексиці тільки на 30-40% з іншими слов'янськими мовами, у яких (включаючи білоруську і українську) цей збіг несумірно вище і складає 70-80%. Сьогодні російські лінгвісти в основному зводять витоки сучасної російської мови тільки до двох складових: це народна мова Росії (зовсім не слов'янська, а слов'яно-фінське койне з великим тюркським і монгольським впливом) і болгарська (древньоболгарська), вона ж «церковнослов'янська». Як третю мову Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, яка є абсолютно штучним кабінетним винаходом, таким «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел. БОЛГАРСЬКА СКЛАДОВА Чому нинішня російська мова більш схожа на болгарську і сербську мови, ніж на білоруську і українську? При цьому в одну мовну групу з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарську і сербську. Це здається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами і українцями, у яких в мовах майже немає ніякого болгарського впливу, а якщо він і знаходиться, то це - привнесені вже через Росію балканські мовні реалії. У тому й справа, що в Росії своїх корінних слов'ян не було — слов'янське населення Новгорода і Пскова було повністю винищене Московією в 15 – 16 століттях. А тому вивчення тубільцями Московії слов'янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. От чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома та інших фінських земель пізнавала слов'янську мову від болгарської мови - не маючи свого місцевого слов'янського. А ось у Білорусі та Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення все-таки мало народні слов'янські говори, які і не дозволили упроваджуватися болгарській лексиці з православних книг, підміняючи свою відвічну місцеву слов'янську лексику. ЧИ Є СЛОВ'ЯНСЬКОЮ МОВА РОСІЇ? Є три моменти, які посилено ховають всі російські лінгвісти (хоча, як в народі кажуть, шила в мішку не втаїш). 1) До XVIII століття мова Московії ніким у світі не вважалася руською мовою, а називалася конкретно мовою московитів, московською. 2) Руською мовою донині називалась саме і лише українська мова. 3) Мова Московії – москальська мова – до XVIII століття не визнавалася європейськими лінгвістами (зокрема слов'янських країн) навіть слов'янською мовою, а відносилась до фінських говорів. Звичайно, сьогодні все не так: заради імперських інтересів завоювання слов'янських країн Росія зробила величезний вплив на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання надання мові Росії «слов'янського статусу». Причому, якби на захід від Росії жили німецькі народи, то точно так вона б доводила, що російська мова - з сім'ї німецьких мов: бо таке було б замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз направлені на акцентування її слабких слов'янських рис. Проте, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжі Лещинський про споріднених слов'янам західних балтів, «пруську мову маємо набагато більше підстав вважатися слов'янською, чим великоросійську, у якої з польською мовою і іншими слов'янськими значно менше загального, ніж навіть у західно-балтської пруської мови». Нагадаю, що Росія стала називатися «Росією» вперше офіційно тільки при Петрі I, який вважав колишню назву - Московія - темною і мракобісною. Петро не тільки став насильно голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азіатський зразок і заборонив гареми (тереми, де жінок тримали узаперті), але і в поїздках по Європі добивався від картографів, щоб відтепер на картах його країну називали не Московією або Моськовітією, як раніше, а Росією. І щоб самих московитів стали вперше в історії вважати слов'янами, що було загальною стратегією по «прорубуванню вікна до Європи» - укупі з проханням Петра перенести східну межу Європи від межі між Московією і Велике князівство литовське (ВКЛ) тепер уже до Уралу, включаючи тим самим вперше в історії географічно Московію до складу Європи. До цього польські і чеські лінгвісти і творці слов'янських граматик чітко розмежовували руську мову (українську) і московську, а саму цю мову Московії не зараховували до сім'ї слов'янських мов. Бо мова Московії була мізерна на слов'янську лексику. Як пише російський лінгвіст І.С.Улуханов в роботі «Розмовна мова Стародавньої Русі» («Русская речь» №5,1972), коло слов'янізмів, що регулярно повторювались в живій мові народу Московії, розширювалось дуже поволі. Записи живої усної мови, проведені іноземцями в Московії в ХV1-ХV11 століттях, включають тільки деякі слов'янізми на тлі основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. У «Паризькому словнику московитів» (1586) серед ВСЬОГО СЛОВНИКА народу московитів знаходимо, як пише І.С.Улуханов, лише слова «владика» і «злат». У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вже більше – аж 16 слів («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). У книзі «Граматики мови московитів» німецького ученого і мандрівника В. Лудольфа (1696) - їх вже 41 (причому, деякі з величезним фінським «оканням» в приставках типу «розсуждать»). Решта усної лексики московитів в цих розмовниках - фінська і тюркська. У лінгвістів тієї епохи не було ніяких підстав відносити мову московитів до «слов'янських мов», так як самих слов'янізмів в усній мові не було (а саме усна мова народу є тут критерієм). А тому і розмовна мова Московії не вважалася ні слов'янською, ні навіть біляслов'янською: селяни Московії говорили на своїх фінських говірках. Характерний приклад: російської мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила товмачеві за переклад з фінської костромської на російську «государеву» мову. Кумедно, що сьогодні абсолютно мордовська Кострома вважається в Росії «еталоном» «русскості» і «славянства» (навіть рок-група є така, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за нібито «славянськіє»), хоча ще два сторіччя тому ніхто в Костромі по-слов'янськи не розмовляв. І той факт, що Московська церква віщала болгарською мовою (на якій писалися і державні папери Московії), – нічого не означав, оскільки вся Європа тоді в церквах говорила латиною і вела діловодство латинською мовою, і це ніяк не було пов'язано з тим, що за народи тут проживають. Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу - Республіку (по-польськи - Річ Посполита), ВКЛ зберігало своєю державною мовою русинську, а Польща ввела державною латинську мову. Але це зовсім не говорить про те, що народна мова поляків - це латинська мова, а поляки – це латиняни. Точно так і російська мова не була тоді народною в Московії-Росії - поки російські села її не вивчили. Ось ще приклад: сьогодні (і здавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що входили колись до складу ВКЛ) розмовляють зовсім не російською, а білоруською мовою. Літературною російською там не говорять, як і ніхто не «окає» - відображаючи фінський акцент, як в Рязанській або в Московській областях, а говорять абсолютно тією мовою, якою говорять селяни Вітебської або Мінської областей. Будь-який лінгвіст повинен робити один висновок: у цих російських областях живе білоруське населення, бо говорить білоруською мовою. Але це населення відносять етнічно чомусь до «окаючих» східних сусідів, які за часів Лудольфа там знали тільки 41 слов'янське слово. (Це стосується й українських етнічних територій сучасної Росії)*. І.С.Улуханов пише, що кажучи про існування у московитів двох мов - слов'янської (церковної болгарської) і своєї московитської, В. Лудольф повідомляв в «Граматиці мови московитів»: «Чим більш ученим хто-небудь хоче здаватися, тим більше домішує він слов'янських виразів до своєї мови або в своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає слов'янською мовою в звичайній мові». Дивно! Що ж це за така «слов'янська мова» Москви, над якою сміються за вживання слов'янських слів замість своїх слів фінських і тюркських? Цього «двуязичія» не існувало ніде у слов'ян, окрім як в одній Московії. До речі, Статути ВКЛ були написані на найчистішій слов'янській мові - державній у Великому Князівстві Литовському і Руському, суто слов'янській державі, де литвинами були слов'яни - нинішні білоруси. Ця проблема «двомовності» через відсутність в Росії народної слов'янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови - як взагалі головна проблема російської мови. Вона пройшла «стадії розвитку терміну», називаючись спочатку московитською, потім російською при Ломоносові - до 1795 р., потім при окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795) Білорусі та Західної і Центральної України довелося його міняти на «велікорусскоє нарєчіє русского язика». Саме так російська мова фігурувала в 1840-х у назві словника Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», де під самою руською мовою узагальнено розумілась білоруська, українська і російська), але сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хоча словника з такою назвою він ніколи не писав.) У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Письмо о преобразителях российского языка». Він писав: «Жахлива різниця між нашою мовою (усюди в роботі він називає її «московським нарєчієм») і слов'янською часто присікає у нас способи висловлюватися нею з тією вольностією, яка одна оживляє красномовство і яка отримується не іншим чим, як щоденною розмовою. ...Як майстерний садівник молодим прививком оновлює старе дерево, очищаючи засохлі на нім лози і тернії, при корені його, так великі письменники, поступили в перетворенні нашої мови, яка сама по собі була бідна, а підроблена до слов'янської зробилася ще потворнішою». «Бідна» і «потворна» - це, звичайно, розходиться з майбутньою її оцінкою як «великої і могутньої». Виправданням тут служить факт, що Пушкін поки не народився для молодої зеленої мови, створеної тільки що експериментами Ломоносова. Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було у білорусів, поляків, чехів, болгар, українців, сербів і решти слов'ян - де мова селян органічно стає мовою країни і народу. Це суто російська унікальна проблема - як поєднувати фінську мову селян із слов'янською мовою держави (наприклад, в Білорусі це безглуздо: сперечатися про можливе «засилля слов'янізмів в письмовій мові», маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж абсолютно слов'янською лексикою і такими ж слов'янізмами - тобто немає самого предмету для такої суперечки, бо слов'янізми болгарської мови ніяк не можуть «зіпсувати» і без того заснованої тільки на слов'янізмах білоруської мови - маслом масло не зіпсуєш). У результаті російські лінгвісти героїчно поривають «пуповину» багатовікового зв'язку культури Москви з болгарською мовою, яку дружно знаходять «чужою», «химерною в умовах Росії», «гальмуючою становлення літературної російської мови». І відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови («московського нарєчія»), яка на 60-70% відсотків складається з неслов'янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф.Г.Карін в своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова і А.П. Сумарокова. Так в самому кінці XVIII століття Росія відмовилася від слідування болгарській мові, яка її століттями, як мотузочок, утримувала в слов'янському полі і обертала «в слов'янство», - і стала лінгвістично себе вважати вільною і суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а ту народну мову слов'янізованих фіннів, яка зовсім не мала, як болгарська, явних слов'янських рис. Патріотизм переміг слов'янську єдність. СПРАВЖНЯ РУСЬКА МОВА Метелій Смотрицький, руський просвітитель, що працював у Вільно і Києві, автор виданої в 1619 році в Евьє «Граматіки словенскія правильное синтагма», задовго до «революціонера» з російської лінгвістики Ломоносова, творця граматики російської мови, створював наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л.Зизанія, він чітко відрізняв болгарську церковну мову від нашої. Ясно абсолютно (як і далі по його книзі), що руською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше - ту русинську мову, яка в його час була загальною для білорусів і українців). А зовсім не мову Московії-Росії. АЛФАВІТ Загальна помилка: у Росії всі вважають, що пишуть «кирилицею», хоча нею ніхто в Росії не пише. Там пишуть абсолютно іншим алфавітом, вельми мало пов'язаним з кирилицею - це введений Петром I «цивільний алфавіт». Він кирилицею не є, оскільки Кирилом і Мефодієм не створювався. Це імперський російський алфавіт, який Росія в царський і радянський період прагнула розповсюдити у всіх сусідів, навіть тюрок і фіннів. Старається це робити і сьогодні: не так давно Дума заборонила Карелії і Татарстану повернутися до латиниці, називаючи це «сепаратистськими підступами», хоча саме латиниця вдаліше відображає мовні реалії мов фіннів і татар. Взагалі ж це виглядає повним абсурдом: виходить, що Кирило і Мефодій створювали писемність зовсім не болгарам і чехам для можливості їм читати візантійські біблії, а для татар, що сповідають іслам. Але навіщо мусульманам православний алфавіт? Коли хунта більшовиків захопила владу в Росії, то її комісари здійснили реформу мови великороса. По-перше, його перейменували в просто «русский»- щоб вичленувати «великодержавне імперське» «веліко-», одночасно змінюючи національність великоросів на рускіх. Що безграмотно, бо немає в російській мові такого, щоб назва національності раптом була прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова, євреїв, що мало розбиралися в нюансах російської мови). І це одночасно невірно науково і політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії рускій народ Білорусі, України і Росії тепер зводився тільки до народу одного РРФСР, а Білорусь і Україна тепер уже не вважалися Руссю і рускіми, бо рускіми тепер стали великороси - тільки частина руского народу, що існував при царизмі. По-друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу мови великороса, створивши «новий цивільний алфавіт». А по-третє, Троцький наполягав на переході мови великороса на латиницю - «в цілях світової революції», і якби його точка зору перемогла, то алфавітом РРФСР і потім СРСР стала б латиниця. А в 1991 році Єльцин урочисто повертав би Росію на свою кирилицю. Ідея Троцького була тому не прийнята, що російська література створювалася саме на кирилиці, а Пушкін на латиниці не писав. Все вище сказане дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила і Мефодія, які, власне кажучи, ніколи до Росії ніякого відношення не мали, бо померли задовго до ухвалення Україною (Києвом) християнства, а ніякої Московії або тим більше Росії в їх часи не існувало на просторах Великої Мордовії Эрзя-Рязані (її столиці) і Великої Пермії - держав, що існували при Кирилові і Мефодії на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігрецький алфавіт для чехів раніше, ніж взагалі язичницька Русь з'явилася на території країн СНГ – з висадкою в районі саамської Ладоги колоністів-слов'ян ободритів Рюрика. Ось тому РПЦ Москви і російські історики та ідеологи так активно і роздувають культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні суперечності в їх уявленнях про себе як про нібито «слов'ян» - і приховати «небажані» факти. До речі, Кирило і Мефодій ніякими «братами» не були, як не були і «греками», а були сирійцями, багатими православними з Дамаску (Сирія тоді була православною), найнятими Візантією для місії в Моравії (про це, напевно, треба докладніше розповісти в окремій статті). Найзабавніше в тому, що самі чехи, ради створення алфавіту яких приїхав Кирило, його взагалі ніяк не шанують і взагалі про нього не пам'ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїздив.

В 1992 році на Кіровоградщині було засноване обласне відділення Всеукраїнського братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки), яке складалося з двохчастин6 комбатантів та братчиків. До перших належать безпосередні учасники руху опору у складі Української Повстанської Армії, що діяла в 1941-1945 році на терені степової Кіровоградської області. Крім загонів УПА в лісах Кіровоградщини, в населених пунктах Кіровоградщини діяла широка глибоко законспірована мережа підпільних організацій, що мала тісний зв’язок з тими, хто перебував у лісі. Підпільники в містах і селах, ризикуючи життям вели боротьбу з ворогом: здійснювали диверсії, викрадали зброю та медикаменти, розповсюджували листівки, піднімали українські національні прапори, заважали відправляти молодь на роботу в Німеччину, пошкоджували лінії зв’язку.

Учасники підпілля ОУН, такого, як було в Краснодоні на Луганщині, яке потім у ОУН «відібрали і приватизували» комуністи, назвавши «Молодою гвардією», часом не розуміли ідеологічної розбіжності. Вони її збагнули лише потім, через відсутність у загонах та організаціях комісарів та пафосних розмов про товариша Сталіна. За Бандеру ніхто ніколи нічого не казав, бо святим було лише Ненька Україна та боротьба за її волю та визволення від ворога.

Найбільшою несподіванкою особисто для мене стала розмова моїх власних батьків, років десять - дванадцять тому, коли вони були ще живі та бадьорі. Тато розповідав матері про те, що зустрів товариша по партизанському загонові, який розповів йому про те, що «ніхто з наших не отримав медаль партизана Великої Вітчизняної війни». Новина мене здивувала, бо я вважав, що про свого рідного батька, я знав майже все. Правда іноді дивувався тому, що він не бажав носити радянські ордени та медалі, чому сам особисто знаходив певні пояснення.

З подальших розмов з батьком, який був у Радянській армії з січня 1944 по грудень 1950 року, я дізнався про те, що в партизани його направило підпілля, коли перебування в місті для нього стало небезпечним. Батько виявився не лише воїном Радянської армії та партизаном, а ще й підпільником, що стало для мене ще однією новиною. З розповідей про загін дізнався про місце його дислокації у лісі під Федваром (нині Підлісним), ім’я командира ( лише ім’я) та про відсутність у загоні комісара. Дві останні обставини, а це підтвердили і товариші по братству воїнів УПА, говорили лише про одне загін не був радянським. От чому ні батька ні товаришів по зброї не признали за партизанів. В «радянських реєстрах» загін не значився, а його існування було засекреченим КДБ. З зрозумілих причин про цю сторінку своєї біографії тато ніколи не розповідав до 1991 року. Це був захист від небезпеки і лише, бо від членства в КПРС він багато років вперто відмовлявся. А потім пригадалося, що він ніколи не засуджував і не відмовляв мене він участі в політичному житті за умов членства в НРУ до 1991 року.

Так в серпні 1991 року мій батько став двічі переможцем, бо за те що він боровся з 1941 по 1944 рік, і що для мене було таємницею, стало довершеним фактом, якому він дуже радів.

В архівах КДБ, вивчаючи документи 40-х років, члени братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки) на Кіровоградщині встановили місце останнього бою, загибелі та поховання командира загону друга В’ячеслава, саме того загону в якому мій батько воював за незалежну Україну. Пошуки ці поки, що не мають логічного завершення, бо місцева влада не погоджується на місце достойного перепоховання командира УПА. Не розуміють люди без Бога в душі, що героїв не ховають на звичайних цвинтарях…

Ця тема має і інші подібні сумні продовження. Пошуковцями Всеукраїнського братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки) на Кіровоградщині встановили місце розстрілу гітлерівцями, за два дні до приходу радянських військ в Кіровоград, 6 січня 1944 року 50 мешканців села Лозуватка, Компаніївського району за приналежність до УПА та симпатії до українських патріотів. Акція знищення відбулася на території госпіталю по вулиці Биковій, 1. Тіла розстріляних воїнів УПА та селян німці скинули на дно колодязя, що був на території шпиталю. Ніні колодязь вже зрівняно з землею, але місце його знаходженнвідоме

Встановлені майже всі імена загиблих, шестеро з яких були членами Української Повстанської Армії, що діяла в 1941-1945 році на терені області. До числа шістьох безстрашних воїнів УПА лозуватчан належать і сільський староста Григор’єв, директор МТС Данов та завідуюча сільським млином Високолян. Викрив українських патріотів та віддав на поталу ворогові, колишній комуніст, а за часів окупації німецький прислужник, поліцай на призвіще Пікаш. Серед розстріляних жертв зрадника була навіть його власна дружина Параска Пікаш.

Крайова управа Всеукраїнського братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки) ще в жовтні минулого року звернулася з відповідними листами до заступника голови Кіровоградського ОДА Анатолія Ревенка, голови обласної ради Миколи Сухомлина та кіровоградського міського голови Володимира Пузакова з проханням надати дозвіл на встановлення меморіального хреста на місці загибелі хоробрих патріотів України, але і досі не отримала взагалі ніякої відповіді.

Встановлені факти та свідчення очевидців з села Лозуватки та інших вщент спростовують брехливі байки комуністів про співпрацю УПА з німецькими фашистами. Комуністи, на жаль, не каються і не визнають українських героїв та не відповідають за свої вчинки та антиукраїнську діяльність.

Останні бої загонів УПА на Кіровоградщині відбувалися в 1945 році. Вивчення цієї сторінки історії тільки розпочато. А в народі, на жаль, ще й досі побутують вигадані та розповсюджені комуністами «жахливі факти» з діяльності українських повстанців, а демократам навішуються ярлики «бандерівців», які насправді є почесними для патріотів, про що червоним і «нєвдомьок». Для "переляканої” репресіями радянських часів Кіровоградщини говорити про своє УПА якось ще незвично, хоча вже признали своїх отаманів Холодного Яру, батька Махна, отамана Григорьєва та інших менш засекречених наводивших жах на червоних українських героїв.