Радянські партизани людям докучали гірше за окупантів.

Мародерство, пянство, зґвалтування, приписки у звітах про знищених окупантів і диверсії. Про цей бік радянського партизанського руху історики заговорили, коли отримали доступ до архівних документів. Та жоден архів не висвітлить ставлення до партизанів мирного населення. Позаторік із друзями-істориками ми проїхати "місцями партизанської слави" в Україні й поспілкувалися з тамтешніми жителями. - Мєжду намі говоря, партизани людей більше обіжали, чим німці, - розповідає 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського району Чернігівської області. - Ті прийдуть: "Дай яйко". А еті прийдуть - і вєщі забирали, і занавєскі тащили. На своїх партизан многіє жалувалися.

Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: "Іди ти ету хату шаруй, а ти ту". Забирали всьо тогда.

Приходить до нас молодий парєнь, і до мене пристав, чому я не в партизанах. Начал вимагать хліба, сахара. Потом уже розговорілісь, я єму сказала, що маю связь із партизанами. Він начав ізвєнятся, все отдал. Поставив даже на домє отмєтку, щоб другіє партизани з обоза більше не бєспокоїли. - У нас бульо так: партизани приїжжають - коров забирають, хати поліцаїв можуть попалити, - згадує 80-річний Іван Чугун із села Землянка Глухівського району на Сумщині. - А поліцаї потім партизанські сім'ї заганяли в Глухів і в борок кидали. Всякоє бульо. Господі: поліцаєв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив. Там у лєсу поліція вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд. 42 двори спалили і 42 невинні душі загубили. Поліцаї ж у Глухов одразу втекли.

У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив.

Я закрив хату, так двері вибили, зайшли всередину. Мати поїхала в ліс із братом, а я сам удома був. Один партизан говорить: "Це поліцай, запаліть його". А сусідка почула і кричить: "Що ж ви робите, сукіни сини? Батько його на фронті, а ви що робите? Ви шукайте поліцію". Так вони гладишки з молоком потрощили і на хату викинули черепки.

Сіни в нас булі на присоках дубових. Так коли в ночі хтось стукає, доску відкриваємо, підлазим під хату - і ну тікати. Хоть партизани, хоть німці, хоть поліцаї.

- Партизани Сабурова - ото пратівниє, - розповідає 85-річна Олександра Савущенко з того ж села. - Це вони хати палили. На Ковпака гріх бульо обіжатися, а на того обіжалися даже партизани.

- Партизани із Московщини врєдними булі, - стверджує й 81-річна Олександра Головач із села Шевченкове Глухівського району. - Бувало, заскочать у село, захватять всіх підряд громити, так ми по огородах ховалися. Поліцаї тоже врєдними булі. Вот, буває, понравиться єму дівчина, так він її сватає, она не хоче. Вун тоді іздівається і заставляє її йти за нього заміж.

- Один был в партизанах, хотел брать девушку, она не пошла - за другого пошла, - згадує 94-річна Уляна Рябцева із села Сопич того ж району. - Тогда он пришел, вызвал его и убил. Потом его сестра ходила искала - и ее убили. Вот сосед тоже нигде не был, партизаны убили. Били один одного. Партизаны брали все, что хотели. Я очень боялась партизан, в хате сидела, не выходила.

- У сусідньому селі партизани вбили одну жінку, - розповідає 80-річна Ольга Верес із села Нова Рутвенка Малинського району Житомирської області. - У неї до війни чоловік головою колгоспу був, Юліус його звали. Коли прийшли німці, його поставили старостою. Він кинув тоді свою дружину і пішов до Волох Ганни, вона дуже красива була й мала трьох дітей. А в його дружини, що він кинув, брат у партизанах був. Вона йому все розказала й він із товаришами прийшов уночі. Ганя на печі лежала з дітьми, вони взяли її вивели в двір і відпустили. А потім пішли, напилися, знову повернулися. Вивели в двір і вбили, дітей не тронули і батьків. Коли її чоловік повернувся після війни, дуже плакав за нею. Говорив, що все їй простив, аби жива залишилася.

"Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співжили командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичайним і масовим явищем"

Із доповідної записки командира Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського

"Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, при марші йдуть пішки, а дружини командирів на підводах. Або замість пораненого відправляють на Велику Землю в літаку вагітну дружину"

Із доповідної записки колишнього політрука п'ятої групи Сумського партизанського з'єднання Мінаєва керівникові Українського штабу партизанського руху Тимофієві Строкачу про моральний стан з'єднання, 28 квітня 1943 року

"Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому живе місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли з "власівцями", та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим".

Із листа від колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку, що був тоді заступником голови президії Верховної Ради Української РСР

"У баб під юпками сиділи, коли ми партизанили"

До житомирського відділення Міністерства держбезпеки 1947 року надійшла анонімка: "Довожу до відома, що колишній партизан нашого села займається видачею всім, хто бажає, партизанських довідок і за це бере взятки мукою, цукром, самогоном і іншими продуктами".

По війні списки учасників партизанського руху просто розбухли від людей, які жодної участі в ньому не брали. Одні набивалися в партизани з бажання вигоди та пільг. Інших змушувала до того політика радянської влади після звільнення України від нацистів. НКВС тоді розпочало перевірку населення, що перебувало під окупацією. Більшості в документах поставили штамп: "Залишився на захопленій фашистами території". Власників таких документів вважали неблагонадійними. Причетність до партизанського руху "відбілювала" від цієї "плями".

- Після війни мене стільки людей просили виписати довідку, що вони були в партизанах, або помагали їм, - згадує 87-річний Михайло Бейко із села Забуяння Макарівського району Київської області, партизан Київського з'єднання Івана Хитриченка. - Та які вони партизани, як у баб під юпками сиділи, коли ми партизанили? А потім бігали за гроші або продукти видурювали собі справки партизанські, щоб не загриміти на Соловки. Ось у нашому селі є один партизан, так він ніколи не партизанив. Батько його після війни в сельсовєті працював секретарем, та й виписав йому документ. Він навіть на День Перемоги не підходить до нас, бо знає, що не воював. Йому тоді 8 чи 9 років було.

По війні кількість партизанів зросла майже вдесятеро

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. чоловік. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. чоловік. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра - 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку "найбільш партизанською з усіх партизанських".

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року - близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун, через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів - такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історик Джон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.

10 000 німців, їхніх союзників і колабораціоністів

убили радянські партизани в Українській РСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить російський історик Олександр Гогун у монографії "Сталинские коммандос", виданій у Москві позаторік. Додає, що від половини до двох третин цих убитих становили українці.

Журнал "Країна" N 25 від 18 червня 2010 року