Маю багато різних гріхів та грішків, але є один вчинок, про який я жалкую з самого дитинства. Я зламав молоду тополю. Хтось може сказати: "Тю, та це не найстрашніший вчинок!" Але, мабуть завдяки генетичній пам'яті, я вважаю цей вчинок дійсно дуже поганим. Були часи, коли наші предки духом своїм чули природу навколо себе, розмовляли з її силами, поважали і берегли кожне дерево, кожну рослину і живину. Був у них і свій пантеон найулюбленіших дерев, кожне з яких мало свій норов і свій дух. Дуб - богатир і велетень, символ стійкості і міці. Береза - і символ чистої дівочої краси, і цвинтарна, могильна рослина, адже на згарищах після війн і набігів першими виростали берези. Вишня, калина, тополя - всі ці дерева мали своє значення у світогляді наших предків. Це сьогодні помочитися під калину - просто справити свої біологічні потреби. Колись то був найстрашніший злочин. Але світ змінюється, і не на краще. Та повернуся до розповіді про тополю, яку я згубив. І про село, в якому я народився.



Було це, як я вже казав, дуже давно. Отже, через наше село вимостили дорогу. Так званий грейдер. Будували її з суміші місцевого вапняка і глини. Дешево і сердито.



За проектом, дорога повинна була пройти через городи двох наших сусідів. Один з них був місцевим бригадиром. Отже начальником. Тут от яке діло: до колгоспу входили три села, але все правління і все начальство знаходилося у найбільшому селі верст за десять від нас, отож в нашому селі саме бригадир був найголовнішим. Молодь цього не знає, а от наше покоління застало таке явище: колгоспне бригадирство. Це ось що: жив собі сусід, як сусід, людина як людина, а потім взяв, та й вступив до партії комуністів. І відкрилася перед ним дорога до так званого "начальства". Хоч і не зовсім великого, але начальства, ну, наприклад, призначали його бригадиром. Все, не ставало звичайної людини. Отримував бригадир мотоцикл або бестарку (це візок такий, в який впрягали одну конячку), вдягав "шляпу", і одразу ж починав говорити "по русскі". Ну, це для того, щоб всі бачили, що він тепер не аби яке цабе. Дехто їздив з батогом - чи то конячку підганяти, чи то людей... Взагалі то кожне українське село - малий Версаль, яких там тільки інтриг не бувало...



Ну от, дорога загрожувала городові бригадира. Але, якось той викрутив цю справу на свою користь, з кимось переговорив, прораба вином попоїв, і дорогу дещо посунули вбік. Зробили такий собі виверт, схожий на знак долара (щоправда, в ті часи про нього, долар цей, в селі не знали зовсім), і "маєток" бригадира повністю вцілів. Віттяли тільки частину городу діда на прізвисько Хододок. Але дід теж був "партєйний", колишній колгоспний ветеринар, і теж зажадав "справедливості", а для того когось все одно треба було обділити. Звісно, можна було прирізати Хододкові землиці від нічийної ділянки, де колись, за царів, місцева корчма стояла, але там було багато каміння, а його треба було повизбирати, вирубати дерезу... Моя ж бабуся, вдова з онуками, діти якої розбіглися в пошуках кращої долі до чужих країв, була беззахисною. До того ж город її був добре оброблений, дереза вирубаною, каміння повибране. От і вся справедливість. Приїхав землемір з району, і відрізав на Хододкову користь частину нашого городу. Хододкова жінка виклала нову межу зібраним нами ж таки камінням. А на самому краї, при дорозі, посадила молоду тополю.
Не можу сказати, що люди були байдужими. Багато хто приходив і співчував бабусі. Дехто відкрито лаяв Хододка. Але все марно. Нашу частину городу нам ніколи так і не повернули. Я ж кажу - малий Версаль...
От тоді я і написав перший в своєму житті вірш, який так і називався: "Тополя". Такий собі епічний віршик про боротьбу за справедливість, де головним героєм був місцевий комбайнер, який намовив місцевих хлопчиків зламати ту тополю якось вночі.
Пройшли роки, багато років. Я декілька разів навідувався до села свого дитинства.



Коли я ходив пішки, тим самим грейдером від сусіднього села, першим зустрічав мене при дорозі місцевий клуб, вірніше те, що від нього лишилося:



Мабуть це помста долі за зруйновану сиву давнину. Адже старовинну церкву, збудовану ще козаками, які втекли в ці місця після Коліївщини, таки знищили комуняки за рік до падіння своєї безбожної імперії. А потім нікому вже було берегти і їхній "дом культури".
Хату, яку колись, після війни, збудував мій дід, збудував - і помер, розвалили якісь переселенці. Залишилася одна стіна нашого курника. І пень на місці старої акації, яку теж посадив ще мій дід.


 
Хододкова хата, хоч і покосилася, але стоїть. Живуть там якісь чужі люди.



Комбайнер, який намовив нас зламати тополю, давно колись спився і повісився. Похований на горі, на старовинному цвинтарі.



Прикро, що ми зламали тополю. Величною красунею стояла б вона зараз край дороги, на околиці вмираючого села мого дитинства, в країні, яку і досі плюндрують хижі нащадки гадючого комуняцького племені. Може тому і плюндрують, що ми всі, весь народ, зламали Велику Тополю - древній символ зростання нашого Роду.

P.S. Другий вірш, який називався "Тополя", я написав десь в році 80-му. Спочатку він називався "Береза". Мені було соромно називати його "Тополею", соромно перед деревом, яке я колись знищив. Але все ж таки в старовинному пантеоні дерев, те місце, яке я спочатку намагався віддати срункій білявці, належить тополі. Ось цей вірш:

Тополя.

Над могилою слави минулих століть,
Що сховала забуті руїни,
Незвичайна тополя самотньо стоїть
При дорозі в степах України.
Тут колись лютувала велика війна,
І на місці села, що згоріло,
Над тілами полеглих героїв одна
Безпорадна тополя вціліла.
Розпинали її легіони вітрів,
Що гуляли над збуреним світом,
І безглуздні малюнки на срібній корі
Вирізали приблудні бандити.
Хуртовини сповзалися, злі, крижані.
Говорили: "В таких ураганах
ЇЇ рани страшні не загояться, ні!
Скоро бідна загине, зів'яне!"
Та минали роки, відступала біда,
Розлютовані бурі вмирали,
А вона все стояла, струнка, молода,
Неяскраву красу дарувала!

Так і мова моя, колискова моя,
Мелодійна, духмяна, сувора.
Говорили, що голос твій віщий зів'яв,
Говорили - вмиратимеш скоро.
У кривавих віках натерпілась знущань:
І цькували, і в очі плювали.
Над тобою сміялись устами міщан.
І жорстоко під корінь рубали.
Урагани історії, війни страшні,
Нашу землю до тліну палили.
Говорили: "Народ цей не виживе, ні,
Забере й свою мову в могили!"
І знаходились підлі, невдячні сини,
Хто тебе забували, міняли.
Та, як листя зів'яле, щезали вони,
І нескорена ти відживала.
З казематів, з кривавих полів і руїн
Кожне слово набатне збирали.
І як Слово казали пророки твої -
Королівські корони злітали!

З чорної ночі на спалахи фар
Виповзли темні руїни.
"Їхати швидше!- сказав комісар -
Не зупиняти машини!"
Глина фонтанами била з-під шин.
Кинулись тіні тікати.
"Селище привидів - мовив один -
Мертве село Благодатне..."
Вили мотори. Полів чорнота
Знов оточила колону...

Не кілометри позаду - літа,
Та не забути до скону,
Як за вікном пробігали хатин
Чорні покинуті очі,
Згорблені тіні, могильні хрести -
Вісники вічної ночі...
Хто і коли це село збудував,
І оточив його дротом?
Хто і за що Благодатним назвав
Це кладовище скорботне?
Бачив я: тліло на кожній стіні
Мертве лахміття плакатів.
Може б воно підказало мені,
Що ж там було благодаттю?
Хто відповість? Тільки в чорні степи
Вітер безрідний женеться,
Тільки змія виповзає, шипить
З черепа спецпоселенця...

Не за кулацтво - за те що хохли,
Їх позганяли, як звірів,
В чорних, брудних ешелонах везли
До благодатних сибірів.
Чорні землянки між вию вовків,
Чорним оточені степом,
Там для мільйонів моїх земляків
Стали і дахом, і склепом.
Там - від хвороб помирали сини,
Там - панувало прокляття,
Там - може вмерти нарешті, для них
Те і було благодаттю?
Хто відповість? Тільки в чорних степах
Трави ховають руїни,
Тільки блукають там докір і жах
Вбитих синів України.

А в Україні не вмерли сини
Тих, хто звелів убивати.
Наше майбутнє ще й досі для них -
Мертве село Благодатне!

П.С. Знайшов цей вірш серед своїх паперів. Років йому і років. Прочитав останні рядки -  нічого в Україні не змінилося...

Бруківка, стерта ще у давнині.
Старі двори. Криничка мармурова.
Які скарби у темряві, на дні,
Втопила панна сонна і безброва?
Цей барельєф, що бачив стільки втрат,
Пошарпаний, ув’язнений в білило –
Її  Колись, розп’яте на фасад,
Останній свідок доль, що відлетіли.
Ці дні – живим, для неї ж – тільки сни
І шепотіння вітру на алеї.
Он збіг юнак по сходах до весни –
Вогонь в очах, та квіти не для неї.
Для неї дім, де статуї бліді,
Де дах старий приховує примари,
Провулки, де велично, як тоді
На мить, здається, виїдуть гусари.
А поруч дім, де графські вензелі,
Вогні у вікнах, танці і шпалери...
Ні, там пустир сьогодні. У землі
Минулого блискучі кавалери.
Ця вулиця – чужа і не чужа,
На ній вона раділа і любила.
Чи тут живе сумна її душа,
Чи тільки профіль, наче з-над могили?
Чуже життя. Потік незнаних лиць –
Чужих жильців її старого дому.
І душі їхні – темрява криниць:
Чи є там скарб, лиш Богові відомо!

Вона любила щиро, як дитина,
Раділа жити, мріяла про шлюб.
Та не оцінить вірність немужчина,
Холодний і ледачий себелюб,
Нездатний стати другом у дорозі
І затулити серцем від біди...

Була війна. Одеса у облозі.
І жовтень йшов, підпалював сади.
А він лежав поранений чи хворий,
Про щось скавчав, трусився і благав.
Вона могла ще виїхати морем,
Та відійшов без неї пароплав.
Минали дні. І біль його, і рани
Своїм теплом загоїла вона.
І він одужав. Тільки це омана –
Взаємність боягуза-плазуна.
Бо час настав кохану рятувати,
І вже вона над прірвою життя:
„Таких, як я, наказано зібрати.
Замучили страшні передчуття.”
В її очах надія дотлівала,
Душа кричала: „Милий, не пусти!”
Він позіхнув: „Іди, якщо сказали.”
Вона пішла і щезла назавжди.
Її дорога пролягла до гетто,
Вона брела голодна крізь вітри,
Її чекав спокійний кулеметник
І кулями здірявлені яри.
Мільйони раз скалічену, убиту
Закопано у тисячі ровів
І попелом розвіяно над світом
На білосніжність хмарних островів.
Її благання Всесвіт полонили,
На всіх шляхах сльоза її і кров,
Ніхто не знає, де її могила,
Ім’я у неї – Зраджена Любов!

А він все жив на святкуванні плоті,
Гуляв і пив. Давно пройшла війна.
І раптом він прокинувся самотній
І на весь Всесвіт крикнув: „Де вона?”
Та світ мовчав. Схилилися в знемозі
Над плесом верболози молоді.
Мовчали медоноси при дорозі
І надмогильні насипи руді.
Він кинувся шукати – тільки марно.
Були німі тополі на межі,
Мовчали кладовища, і примари,
І випалені смертю рубежі.
Всі у вогні згоріли, з ким дружив.
А він все жив, занадто довго жив.

        2.

Ведмежий ліс. Околиця Росії.
Глухий куток прадавніх чаклунів.
Безмежжя. Тиша. Борошна насіяв
Мороз-мірошник з маревних млинів.
Нам до весни на сплячку, до барлогу,
Як в цих лісах дороги занесе,
Бо тут нудьга доб’є і домового:
Гітара, карти, самогон – і все!
До нас прибився спитий і похмурий
Старий бродяга, сивий, як зима.
Йому налили повну стаканюру,
Дід випив і в куточку задрімав.
А поміж нас розмова йшла тягуча,
Ціничний брех – хто і скількох любив.
Один сказав: «Жінки – то плем’я  суче!»

Старий схопився й ледь його не вбив:
„Я все життя самотній і проклятий,
Бо вірну душу кинув у біді.
Як смієте про Неї так казати,
Мерзотники і дурні молоді!
Хто вам сказав, що старість за горами,
Що кинеш цю й зустрінеш ще одну?
Не встигнете відмитися від страму,
А вже ногами станете в труну,
Тож їх не витирайте об коханих,
Бо за сльозинку з їхнього лиця
Понесете ви найстрашніші рани,
Щоб виплакати очі до кінця,
Захлинетеся соромом неволі,
Страшним ярмом затягнуті в борги...”
І впав додолу, скорчився від болю,
І ангел смерті вийшов від тайги.

        3.

Старий бродяга відійшов до ранку.
Коли розтали залишки імли,
Загомоніло птаство на ділянках,
І від морозу сосни загули.
Старого ми поклали у могилу,
Яку забудуть через рік чи три,
Та вірили, що він зустріне милу
На тому небі, де не б’ють вітри,
Де зорі сяють і дощі не плачуть,
Де під шатром одвічної весни,
Як Вищий Суд, вона його пробачить.
І плакали за себе і за них.

     1.

Смерть не здолає любов полум’яну.
Ворог не зможе кохання убити.
Можна серця зупинити коханим –
Їхня любов і з могили повстане,
Їхня любов залишається жити
В зорях і хвилях, в чайках і квітах,
В хмарах, які пролітають над світом.
Нині і вічно любов нездоланна!
Довгим розлукам любов не підвладна.
Через роки, крізь біду і страждання
Вогнищем вірним світить кохання,
Гинуть у полум’ї підступ і зрада!

        2.

Рік вісімнадцятий чоботом чорним
Бив Україну і долі калічив.
Двоє закоханих вийшли до моря.
Час розлучатися, може навічно.
Ворог сповзається, горе крокує –
Зле лихоліття. В його круговерті
Двоє над морем. Для них не існує
Ні патрулів, ні погромів, ні смерті.
Спить їхнє місто, бо ніч на бульварах.
Сумно горять ліхтарі над водою.
Море спокійне, а зорі і хмари
Від горизонту повзуть чередою.
Як не війна. Нерухома, незвична
Тиша панує над світом причалів.
Спить непохитне і трохи містичне
Місто натхнення, жаги і печалі,
Місто, де доля вигострює душі:
Зло тут могутніше, дружба міцніше.
Скільки сердець, кам’яних, незворушних,
Тут вже розбились об ранішню тишу?
Скільки ночей, зорепадних, іскристих,
Тут дарували кохання, неначе
Все тут – і море, і чайки, і місто –
Стали сторожею вірних побачень...
Двоє закоханих вийшли до тиші,
В ночі зоріння, магічне, топазне.
Спить їхнє місто, священне і грішне,
Рідне для них і чуже одночасно.
Тут обручили їх тугою, болем
Юність голодна, майбутнє безлике.
Діти занедбаних бідних околиць
Виросли тут вони з коренів диких –
В місті, що стало новим Вавилоном,
Схроном народів, невірних і хижих,
Храмом нахабства, безбожним притоном
Спритних на зло, ненаситних до їжі.
В місті вовків не могли процвітати
Діти народу, що жити нездатний
Так, як живуть паразити огидні –
Хліб у голодних дітей видирати,
Гроші робити на бідах сусідніх.
Отже і жили смиренно і скромно
Діти козацкії, Божі створіння,
Як квартиранти у власному домі,
Як емігранти у рідній країні.
Бачили бруд панівного гендлярства,
Чванство імперське, мовчання незгоди,
Знали всю гнилість лукавого царства,
Ситих чинуш і міщанської моди.
Тут відрікались від рідного Слова,
Довго блукали в пітьмі і стражданні,
Та повставала пригнічена совість
І вимагала від них покаяння.
І продирались до витоків свіжих
Через базари, бульвари незмінні,
І проклинали смердюче і хиже
Місто духовної муки-прозріння.
Та надбайдуже до  прагнень  невдалих,
Кривди чужої, страждання, печалі,
Місто дрімало, а море гойдало
Відблиск незмінних вогнів на причалі.

        3.

Рік вісімнадцятий, згубний, гарматний,
Час обирати свій шлях до війни.
Молодь з околиць іде воювати:
Чисті – за волю, брудні – проти них.
Жах оточив українські кордони,
Заметушилися вражі агенти,
Знов зароїлася п’ята колона,
З півночі сунуться банди червоних,
З півдня готують удар інтервенти.
Тільки для двох, що стоять над прибоєм,
Наче безвладні жахи історичні:
Час зупинився навколо, бо двоє
Вийшли прощатися, може навічно.
Мимо, як вітер, інтриги, масони,
Зло короноване, біле, червоне,
Б’ються держави, хитаються трони,
І за неписаним вічним законом
Хвилі завзято стирають каміння,
Й долі народів шліфують бідою,
Та над безумством життя і падіння,
Як за межею реального – Двоє!
Двоє закоханих стали над морем,
Двоє над світом, над смертю, над горем.

        4.

Він намагався сльози сховати,
Він розумів, що безжальна війна,
Він попросив її тільки чекати,
Він обіцяв її вічно кохати.
„Йди і вертайся!” – сказала вона.
Чули те слово і чайки, і небо,
Й трави, що їх пригорнули до себе.

        5.

От і пішов він. Дорога зміїлась.
Вона стояла і тихо молилась.
Вона стояла і тихо ридала.
Вона пам’ятала, про все пам’ятала...

Коли чекісти її ґвалтували,
Коли вогнем припікали тіло,
Коли під нігті голки встромили,
Коли прутами залізними били,
Вона мовчала й молили Бога
Тільки за нього, тільки за нього!

І от коли з ротом, гіпсом залитим,
З кривавою раною замість лиця
Її волочили до моря топити,
Вона благала у Бога-отця:
„О, Боже! Як знатиме мій коханий,
Що я уже там, у найкращих світах?
Нехай душа моя чайкою стане,
Нехай полетить вона за океани,
Нехай розшукає коханого птах...”

Удар прикладом, і море пінне
Заклекотіло і стихло знов,
І відлетіла душа безвинна
Туди, де вічно живе Любов.
Та Цар Небесний почув благання.
І полетіла чайка-кохання,
І затужила, і закричала,
Впала на хвилі вона,
Та по-хижацьки зловісно мовчала
Чорна морська глибина.
Там – сподівання, чекання, любові,
Там, у тій глибині,
Сотні замучених, як мармурові,
Вартою встали на дні.

        6.

Далі чайка-любов полетіла.
Виють гармати, і села горять.
Дивиться – в полі свіжі могили,
Світить над ними холодна зоря.
Скільки закоханих там закопали?
Скільки талантів під кулями впали?
Скільки сердець розірвали багнети?
Скільки розчавлено мрій і надій?
Гинуть мільйони, і стогне планета –
Де ж одного розшукати на ній?
Може в окопах він спить до атаки?
Може на марші він падає з ніг?
Може згоряє в тифозних бараках,
Чи заблукав у чужій стороні?
Та де ж він, закоханий і молодий?
Не плач, кохання, не плач:
Он там, між руїн, він вмирає один,
Востаннє шепоче: „Пробач...”

        7.

О мій народе, дивак беззахисний,
Бідний каліка. У рідному краї
Й досі живеш, як пропалий безвісно,
Терпиш знущання хижацької зграї.
Скільки століть, мовчазний, непомітний,
Кров проливав за тиранів огидних?
Потом ти зрошував землі безплідні
І будував їм страшні піраміди.
Кров’ю твоєю вони багатіли,
Шлях свій твоїми кістками встилали,
На попелищі твоєму жиріли,
А над тобою сміялись, знущались.
Та ти мовчав, бо мовчання сильніше
Криків хоробрих і грізних проклять.
Чує його Всемогутній, Всевишній,
Й ангели Божі на варті стоять.
Скільки дітей твоїх, в муках народжених,
Вмерли з коханим ім’ям на устах?
Тільки і вижив ти милістю Божою,
Вкритий любов’ю замість щита!

        8.

Час пролетів, розсіваючи тління
Над головами вождів і царів.
Вийшли до моря нові покоління.
Прапор свободи сонячно-синій
Над Україною замайорів.
Вмерло століття, криваве і люте,
Вік перемін і брехливих промов.
Безліч любовних історій забуто,
Та не загинула справжня любов.
Душі закоханих тихо, незримо
Нас розглядають через світи.
Кожної осені знову над ними
Вічність будує свій храм золотий.
Чайка-любов ще і досі літає,
Тужить і падає на буруни.
Свідок кохання – море безкрає,
Як і колись, колихає човни.

Смерть не здолає любов полум’яну,
Ворог не зможе її зупинити.
Можна убити серце кохане,
Можна народ отруїти дурманом –
Справжня любов залишається жити
В зорях і хвилях, в чайках і квітах,
В хмарах, що вітер проносить над світом.
Нині і вічно любов нездоланна!

Зваба розпусти - як мить на розпутті,
Та не спиняються ті, хто над світом.
Легко ідуть у непевне майбутнє,
А під ногами – стеляться квіти.
Тільки згинайся – і візьмеш рукою,
Морем нектарним упийся, як треба.
Нащо шукати без сну і покою
Маревні квіти, обіцяні небом?
Щастя віддалене примхами долі
І невідомо якими шляхами.
Більшість схиляється просто додолу,
Швидко збирає, що є під ногами.
З пилу виліплюють білу хатину,
Гарну дружину, куму симпатичну –
Тільки згинай перед буднями спину,
Тільки забудь про небесне і вічне!
Побут нудний і з сусідами драми,
Тепла постіль і сніданок чекають –
Тільки схиляйся, бери під ногами.
Ті, хто над світом – переступають.
Сумнів-негідник данину збирає:
„Може схилитися, доки не пізно?
Нині на небі ніхто не шукає,
З долу отримавши серце залізне.”
Хтось відпадає, та зміцненим кланом
Вперто бредуть над життям пілігрими.
Боже, чому я закутий в кайдани?
Кинути б все і податися з ними!

Раптом, як вдарило – очі порожні,
Наче не люди крокують, а тіні.
Кинуто ними в бур’ян придорожній
Ними ж оспівані вічні святині!
Люди старі обступили дорогу,
Кепку жебрацьку до них простягають,
Хворі благають про допомогу –
Переступають, переступають!
Став самоціллю похід за нетлінним -
Милість забуто, любові не знають.
Бідна дитина стоїть на колінах –
Переступають, переступають!
Вжалена совість заціпеніла,
Банда гріховна панує над краєм,
Брат оступився, бо кволий, безсилий.
Переступають, переступають!
Серце розп’ято і дух під п’ятою.
Владні содомці закон зневажають.
Цілий народ захлинувся бідою.
Переступають! Переступають!
Храми мурують, оздоблюють гарно,
І балачки старовинні вивчають.
Правду за буквами не помічають,
Марно проводять служіння бездарне.
Посох священний забуто під тином.
Бідних овець хижаки роздирають.
Он, на хресті, розпинають Людину!
Переступають, переступають.

Він був дитя поезії і мрій.
Вона ж хотіла чоловіка дій,
Який зубами вирве, що захоче.
А цей – слабак, занадто добрі очі.
Не пара він для ситого життя.
Згоріти може, тільки без пуття,
Всім допоможе, і роздасть останнє,
І не затопче навіть за кохання...

Був покохав безтямно, без надій
Порожню дівку бідний чародій,
Ставав для неї стежкою, струмком,
І тінню, і росою, і містком,
Був дахом, кошенятком біля ніг,
Та доларом зробитися не міг.
Ставав багаттям в темні вечори,
Зорею, що всміхається згори,
Веселкою росквітчував світи,
Як жайвір заливався з висоти,
Та дійсно був нікчемний чарівник:
Її кумир – модельний черевик!

Так час минав, відходили роки.
Ось лист прийшов для неї з-за ріки,
З країни, де царюють шахраї.
Він став човном і перевіз її.
Там був оркестр, і свято, і свати,
На березі пихатих і крутих,
А він пішов за темний небокрай,
Сльозою впав у чорний водограй,
Він вітром став, він затужив і зник.
Бо дійсно був нікчемний чарівник!

Південне небо піниться зірками.
В селі уже не світиться вогонь.
А над долиною, за синіми ставками,
За обрій зачепився Оріон...
Чого ж мене тривожить ця примара,
Коли над містом, у нічній імлі,
Повзуть холодні, непривітні хмари,
Притиснувши будинки до землі?
Об вікна б’ються темні крила ночі,
І сповідаюсь тіням, самоті,
Що я живу не так, не там, де хочу,
Цілую очі – може теж не ті?
Шукають руки зовсім інші груди
І волоси, як трави запашні.
А серце неслухняне вперто блудить
По селах, де не світяться вогні,
Під вічним небом, що кипить світами,
Де плачуть Богоматері з ікон,
Де вдалині, за греблями, садами
За обрій зачепився Оріон.

На світанні приходить сон,
Що у тебе останній патрон,
У капкані обидві ноги,
І оточують злі вороги,
Та за тебе, де рідна межа,
Не помолиться жодна душа.

На світанні насниться тин.
Ти під тином старий і один.
Де твій син, де дружина і дах?
Є єдиний супутник – страх.
І тримає слабка рука
Не корону, а хліб жебрака.

На світанні охоплює жах –
Щось наплутано в наших зірках:
Над живими царюють мерці,
Замість блазнів у них – мудреці,
Між почесних не святість, а гріх,
Не вінець, а свинець і сміх,
Замість вітру попутного – штиль.

На світанні розбуджує біль!

Є в житті весна, коли востаннє
Вибухнуть бруньки твої каштанні,
І востаннє сяде на правицю
У життя закохана синиця,
І майнуть далеко від землі
Всі твої незбутні журавлі.

Гірко, брате - спадок небагатий,
Та і той нема кому віддати,
Гірко, що навколо, як стіна,
Гомінка, байдужа чужина.
Гірко - не відсіялись роками
Ті, хто в серце цілився плітками,
Гірко, що лишилися в житті,
Ніби друзі, ніби... та не ті,
Друзі не по духу - по чарчині,
Товсті і веселі, наче свині...

Глянеш ти востаннє на не ту,
Поцілуєш вірну самоту,
Струсиш пил... Багаття догорає,
Дух іде шукати, де світає.
І летять далеко від землі
Всі, уже незбутні, журавлі.