Барельєф.

Бруківка, стерта ще у давнині.
Старі двори. Криничка мармурова.
Які скарби у темряві, на дні,
Втопила панна сонна і безброва?
Цей барельєф, що бачив стільки втрат,
Пошарпаний, ув’язнений в білило –
Її  Колись, розп’яте на фасад,
Останній свідок доль, що відлетіли.
Ці дні – живим, для неї ж – тільки сни
І шепотіння вітру на алеї.
Он збіг юнак по сходах до весни –
Вогонь в очах, та квіти не для неї.
Для неї дім, де статуї бліді,
Де дах старий приховує примари,
Провулки, де велично, як тоді
На мить, здається, виїдуть гусари.
А поруч дім, де графські вензелі,
Вогні у вікнах, танці і шпалери...
Ні, там пустир сьогодні. У землі
Минулого блискучі кавалери.
Ця вулиця – чужа і не чужа,
На ній вона раділа і любила.
Чи тут живе сумна її душа,
Чи тільки профіль, наче з-над могили?
Чуже життя. Потік незнаних лиць –
Чужих жильців її старого дому.
І душі їхні – темрява криниць:
Чи є там скарб, лиш Богові відомо!