Профіль

Font

Font

Україна, Одеса

Рейтинг в розділі:

"Як страшно небо червоніє..."

Як страшно небо червоніє!  Яке напружене мовчання!
Затихла стомлена земля.
Вмирає день у темряві. Останні
Холодні промені лягають на поля.
Як сонце згасне - що тоді настане?
Які страхіття виповзуть вночі?
В курганах сплять минулого тирани
І мріють знов схопитись за мечі.
Як згасне сонце - що настане далі?
Адже на перший заклик сил нічних
Хоробрі блазні вогнища запалять
З таких для них нестерпних книг.
Та може все примарилось в дорозі
На цих кістками всіяних полях?
Звичайний вечір. Хмари у знемозі.
Останнє світло заливає шлях.
Та ні - не забуваються ні рани,
Ні досвід закатованих сторіч.
Тирани сплять поховані в кургани -
Та з тих курганів й виповзає ніч!
І треба ще до ночі зрозуміти,
Навіщо вбитим пізні каяття,
Що первородне - темрява чи світло,
І чи пішли тирани в небуття.

"Цей сплячий сад, засипаний снігами..."

Цей сплячий сад, засипаний снігами,
Де всі дерева мріють розцвісти,
Де кожна гілка прагне до нестями
До сонця горде листя піднести...
Цей дивний сад, що бурі пропололи,
З чиїх дерев, рипучих, крижаних,
Зостанеться багато мертвих, голих
І навесні, коли розтане сніг...
Чого ж нам сняться у теплиці міста
Укритий міцно панциром скляним
Цей сад маленький і степи іскристі,
Цей грубий сніг і яблуні під ним?
Бо ми колись намріялись, як діти,
Про велич діла і зорю мети.
Та наша доля - сад, снігами вкритий,
Де всім деревам вже не розцвісти!

"Степ на кордоні між містом і тишею..."

  • 13.04.13, 10:59
Степ на кордоні між містом і тишею.
Глибшає небо. Крізь стрій лісосмуг
Вітер крадеться лякливою мишею,
Мирно колише не взяте під плуг,
Не перем'яте, не перепаскуджене
Жадібним наступом мідних голів,
Ними не страчене, хоч і засуджене,
Срібне, живе хвилювання полів.

Мирне повстання на тихих кордонах.
Білий кульбабчий десант від степів.
Квіти оточують ноги бетонних,
Засланих людством агентів-стовпів.
Божа природа збирається хмарами,
Наче свинцевий тягар над людьми.
Поле парує, розбовтує в маревах
Їхні маленькі, далекі доми.
Їхній асфальт - у облозі бур'янній,
Їхні старання - під обстрілом злив,
Б'є їх у серце росисте світання,
Ранить у душу презирство кропив.

Тут, при кордоні - траншеї, помиї,
Згарища свіжі, сміття на землі.
В матір-природу зайшли лиходії,
Спротив її не відчули, бо злі.
Чим відповість вона, мудрість творіння?
Сила і зброя у неї одна:
Щільне сплетіння енергій, коріння,
Вітру і тиші, небес і багна.
От її воїни - злаки ласкаві
Ворога мануть вклонитися ниць,
Злитися з травнем під співи лукаві
Горлиць його, горобців і синиць.
Війни святі не для крові і жаху -
Ворога мусить здолати життя:
Ями закопують дощ і комахи,
Глід і гладушник ховають сміття.
Сльози в очах у світів, що над нами.
Шлях через небо - не злий поводир.
Щастя дає тільки храм під зірками,
Там, де панують надія і мир.
Там, де нарешті згадають про душу,
Віддану зраді, неживі, війні,
Щоб над могилою людства гладушник
Жовтим хрестом не зацвів навесні.

Коричнева площа.

  • 13.04.13, 10:42
На Коричневу площу виходять вони,
Хоч давно у комуну не вірять,
І виводять нащадків-злодюг до стіни,
Де могили коричневих звірів.
Знову брешуть, розводять ненависть і страх,
І не зміняться їхні святині,
Бо на їхніх обличчях, ділах, прапорах
Невідмивні коричневі тіні!

Уривки з незавершеної поеми "Сни".

  • 05.04.13, 02:07
Провулками жаху я біг до вокзалу.
Хиталися тіні безглуздих споруд.
Безжальні потвори мене доганяли:
Тупе Лицемір'я, Жорстокість і Бруд.
Я кинув бажання, забув про розваги,
Про дім, де лишилася юність моя.
Я біг через місто біди і зневаги
Туди, де експрес у майбутнє стояв .
От-от він відійде - подалі від горя,
В країну любові, добра, чистоти.
Я біг, та мене доганяли потвори,
Народжені злом стародавні кати.

Вмирали вогні. Я ховався за рогом, як злодій.
З руїн виповзала смердюча імла.
Я біг, захлинався, дерева хапали мій одяг,
Провулками жаху котилися випари зла.
Добіг я. І раптом - страшне і трагічне:
Порожні перони, і тільки одна
Сувора  Вітчизна, прекрасна і вічна,
Стояла заплювана, п'яна, брудна.
Я впав їй під ноги знесиленим птахом.
"Де поїзд ?"- хрипів. Заревіла пітьма,
Земля затремтіла, повіяло жахом -
Потвори все ближче, рятунку нема .
Та голос з небес пролунав, як гармата:
"З безодні піднімуться сили народні!
Немає, немає дороги тікати,
Бо поїзд до щастя пішов не сьогодні.
Тепер повертайся лицем до погоні.
Готуйся до бою. Пощади не буде.
Не сам ти лишився на цьому пероні
Віч-на-віч з тупим лицемір'ям і брудом!

Я скрикнув, прокинувся. Маревом чорним
Розвіялись сни, чи можливо не сни.
Я був у хатині. За вікнами - море,
Де тоскно щоночі кричать ревуни.
Всю осінь затоку штурмують шторми,
І хвилі страшні набігають з пітьми.
.......

Місто зловісне під чадом тонуло.
Хиже мовчали могили дворів .
Через смердіння забруднених вулиць
Натовп похмурий приречено брів .
Місто - Єгипет безбожний, облудний.
Місто - духовний Содом на землі.
Спробуй втекти, і побачиш - повсюди
Очі жахливі і щупальця злі.
Спробуй повстати, і чорна громада,
Як  Колізей, оточивши кільцем,
Вивільнить звірів підлоти і зради,
Щоб   розтерзали сміливця живцем .
Чорні потвори таїлись за рогом.
Люди залякані. Раптом згори,
Ніби набат, що здіймає тривогу,
Прогуркотіло: " Іди! Говори!"

Опам'ятайтеся, люди колишні!
Нащо створили ви місто страхіть?
Зелень рясніє, і вітер колише
Цілі моря ароматних суцвіть.
Нащо вам каша отруйних припливів,
Сморід споруджених вами цехів?
Радість пізнайте від свіжої ниви,
Гуркіт забудьте під щебет птахів.
Хто вас забрав з польової дороги,
І не пустив у тінисті сади?
Хто вас тримає подалі від Бога,
Щоб не напились живої води?
Хто вас навчив продавати безцінне -
Нелюд сучасний чи мічений змій?
Хто з вас зліпив королів на годину,
Жадібних вісників ідола "мій"?
А чий журливий пташиний спів,
Плесо надвечір під плеск коропів?
А злива чия, а світанок, а ліс -
Сором'язлива молитва беріз?
Ви підкорились розпусті, зневірі
І осквернили козацькі степи.
Ви наплодили юрбу лицемірів,
Що обібрали калік і сліпих!"
"Як він посмів !"- навкруги закричали
Кат і священник, гендляр і жебрак
В руки каміння! Хай знає зухвалий -
Ми монолитно-щасливі, отак !"
Чорна юрба накотилась на жертву,
Зграя обурених, зморених, злих.
Той, хто посмів говорити до них -
Мертвий !

Тут я прокинувся. Марево-диво
Раптом розтало, як сніг на руці.
Тихо світало. Внизу, під обривом,
Впертий прибій голтував камінці.
Всі ми обтерті життям, як прибоєм,
Волею хвиль і безсиллям потуг.
Гострі колись, ми ставали юрбою
Гнутих і тупообкатаних слуг.
Скільки було молодих і гарячих?
Скільки було наговорено слів?
Нині одних підкорили невдачі,
Спилися інші, а треті в землі.
Хтось став багатим і дуже поганим.
Доля ж у всіх - це і сором, і жах:
Наше життя - незализані рани,
Всі ми герої, та тільки у снах.
Та як таланить за гроші продати
Серце байдуже і чесність голодну,
Всі ми радіємо не помічати
Сльози сирітські і муку народну.
І неважливі масштаби падіння:
Хтось на палацах мурує каміння,
Хтось вихваляє накази злочинні -
Всі перед Богом однаково винні!
Нами керують чужинці, бандити,
Наша земля - полігон гендлярів.
Ми ж - як наївні, розгублені діти
Робимо з себе священних корів.
От нас і доять, женуть до неволі,
Хвилі стирають ущент камінці.
Тільки у снах ми господарі долі,
Тільки у мріях - високі творці!

Раз, на межі між пітьмою і ранком,
Був мені сон, як казкове видіння :
Вийшла на поле прекрасна селянка,
Кинула в землю чудесне насіння.
З нього зійшли золоті вогнецвіти,
Щоб освітити степи неозорі.
Та ось підкрались брудні паразити,
Щоб найсвятіше підгризти під корінь.
А господиня спокійно дрімала .
Морок зійшов на поля і долини.
Раптом згори, наче грім, пролунало:
"Це - Україна !"
Це Україна, голодна і боса,
Спить, а свою срамоту не прикрила .
Голос сказав: "Добре виспалась. Досить
Час повертатись до Божого діла!
Годі шляхи прокладати чужинцям!"
Вдарили дзвони. Запалені свічі.
Час Повертання - для всіх українців,
Храм, не збудований предками, кличе .

........

Хмара туману накрила Одесу.
Знов заволав надоїда-ревун.
Хвилі гуляють до стін Херсонесу,
Котяться далі, на Карабурун.
Знов на уламках забутого штилю
Шторм вибудовує маревні гори,
Справжню красу, нагромадження чорне,
Де перемішані скелі і хвилі.
Хмари, розбиті об пірсові плити,
Чадом вулканним до неба злітають.
Море вирує, і не зрозуміти,
Чи засміється, чи знов заридає.
Хто ми у цьому поваленні світу?
Краплі великого шторму чи жертви?
Власним народом покинуті діти?
Паростки дикі на попелі мертвих?
Хто ми у череві міста-капкану?
Люд кочовий, наче звір, войовничий?
Голодом гнані сюди хуторяни?
Ні, ми нащадки святих будівничих!
Потом козацьким муровано стіни,
А не на слині гендлярського сина.
Ми і в біді тут зостались, а піна
Відкочувала у ситі країни.
Світлим колись будувалося місто,
Хоч воно зараз і брудом залите.
Тільки не вічне гидке і нечисте -
Злива очищення ходить над світом!
Хай гендлярівна ще носить корону,
А паразит перелічує гроші.
Всі вони, навіть накравши мільйони -
Воші!

Люди ненависті.

Розмовляв якось з одним землячком, який живе в Росії, десь в Тюмені. Господи, я ще ніколи не чув, щоб хтось так люто лаяв так званих "кацапів". Справжній вибух ненависті! Очі налиті кровью, губи трусяться. Я спитав людину, а за що він так ненавидить своїх сусідів, колег, товаришів? У відповідь - справжня злива, ураган люті. Питаю: "Ну якщо ти так ненавидиш те місце, де живеш, і людей, які живуть поруч з тобою, то навіщо ти там живеш? Маєш гроші, за які можеш купити будинок десь в Україні. Повертайся додому."  У відповідь - ще більша злива люті і ненависті, та вже на адресу "хахлів", "бандер", "говноненьки Украіни" і т.п. Чоловік ненавидів Україну, свою історичну Батьківщину, ще більше, ніж ту землю, яка сьогодні дала йому дім і хліб.
Ця людина - людина ненависті - зовсім не винятковий персонаж.
Тисячі людей, пересичених ненавистю, живуть і в Україні, живуть між нами і нас ненавидять. Дехто з них каже, що любить "єдіную родіну", дехто любить "Россію-мать", дехто на словах розпинається за "счастье трудящихся". А Україну вони не люблять, тому що вона дуже ... (список знаєте самі). Або кажуть, що люблять Україну, але без "западенців" ("бандерлогів", "нациків", "свідомітів" і т.п.). Насправді вони не люблять нікого. Вони нездатні любити зовсім. Бо якщо людина хоч щось або когось любить, вона любить не вибірково, вона мислить і відчуває любов'ю. Не ненавистю.
Колись я багато їздив "от Москви до самих до окраін". Якось на Вологодчині довелося зупинитися в занедбаному селищі, де вже тоді, при "совєтах", повність владарювали жорстокі рабовласники з Кавказу. А колись цей край був квітучим, багатим. Чудова, корінна Россія! Край церков і різних хат, край чистих озер і працьовитих людей. Потім прийшли більшовики. Ні, вони не робили тут голодоморів, і розкулачка тут була зовсім помірною. Але більшовикам були потрібні люди на переселення - когось треба було поселити на південь замість знищених донських і кубанських козаків, когось в Україну, потім пішло переселення в Прибалтику і т. д. І збезлюднів чудовий край. Була постанова "партіі і правітєльства" про відродження сільського Нечорнозем'я. Тисячі будівельників приїхали сюди звідусіль. Тільки одеський "Чорноморгідрострой" мав збудувати тут сотні нових будинків. І збудував. Але жити там було нікому. Почали заохочувати переселення вже в зворотньому напрямку. Понаїхало чимало родин з Середньої Азії, але потім ці люди почали тікати, бо (казали) не витримували морозів. Збирались якісь бродяги і нероби звідусіль, але не для чесної праці на землі.
Готелів в тому селищі не було. Я жив у хаті, господарем якої був добрий старий чоловік з корінних, не з нових переселенців. Жив він самотньо. На стінах його оселі висіли фотокартки. Він казав: "Це донька. Живе в Ризі. Знаєш, як ці прибалти ненавидять нас? А це син. Живе в Казахстані. В общєжитіі. Казахи такі сволочі" і т.д. Я спитав його, чому ж всі його родичі не повертаються додому, адже держава безкоштовно дасть їм досить пристойні на ті часи будинки. "Нє хотят. Да і нєльзя уступіть ЄТІМ наши завоєванія!" Господи, діду! Які такі завоювання! Твою рідну землю вже давно окупували чужинські рабовласники, угіддя твоїх предків занедбані, чоловіків твого народу пиячать на радість спекулянтам-забродам. А твої діти живуть по чужинах, щоб допомагати владній сволоті не давати встати з колін чесним людям з інших народів? Скільки ж отрути треба було вилити в серця цим природньо добрим людям, щоб так занапастити їхній розум?
Нам нема чого ділити окрім наших кайданів. І у нас єдині вороги, які хочуть нас стравити друг проти друга.
Всі ми знаємо, хто керує Україною зараз. Вони - люди ненависті, люди руйнування. Вони нездатні творити і любити. Всі ми бачимо, як послідовно вони розпалюють внутрішню ворожнечу, як апелюють до найгірших почуттів, до людей ненависті. Розділяй і владарюй! І це їм вдається. Вдається, тому що ми дозволяємо їм це робити.
От, наприклад, тут, в блогах. Скільки помиїв виливається людьми ненависті на кожну замітку, де є хоч якийсь натяк на любов до України.  Хочу спитати цих людей: "Ви не любите Україну? То кого або що ви любите? То й любіть те, що любите на здоров'я, хто вам заважає? Ми вам заважаємо? Чим? Тим, що ми є на цьому світі? Тим, що любимо не те, що ви хотіли б нам нав'язати? Чи насправді ви не любите нікого і нічого?"
Хочу звернутися до людей добрих, мудрих, поміркованих. Не відповідайте ненавистю на ненависть, злістю на злість. Творіть заради любові і добра, не звертайте увагу на скрегіт зубів собачого війська. Не кидайтеся, як вони, на кинуту їм зверху кістку розбрату. Нехай захлинуться слиною своєї злості. Разом з тими, хто кидає цю кістку!

Вірш з часів царювання пана Кучми.

Знайшов свій вірш з тих часів, коли Україною ще керував "...мудрий хозяйствєннік...", "... дірєктор крупнєйшего прєдприятія..." і т. п. а насправді - колишній парторг, жадібний пацюк, що проклав дорогу до влади відвертим бандитам  і т. п. Думаю, вірш може зацікавити товариство, як пам'ятка колишніх надій, сподівань, помилок:

Світ земний не любить беззахисних.
Зовні він подібний до тюрми,
Де таємні пахани-шахісти
Граються державами й людьми.
Став слабким - і ти уже під матом,
І злітаєш з дошки - та куди?
Не втекти - бо нікуди тікати.
Впав король - народе, жди біди!

Україна знову під ударом,
Стискується коло ворогів.
А бридкий іржавий комісарик
Програє нас, наче пішаків.
Під вогнем з невидимих окопів,
Наче перелякані раби,
Стали ми підзаддям до Європи,
До Москви схиляючи чуби.
Показились мафії і зграї,
Бідних роздирають хижаки.
А іржавий тупо позіхає.
Думає, що грає в піддавки.
Програє з упертістю невдахи,
Бо нездатний жити в боротьбі -
Не тремтять гросмейстери від страху,
Не шукають вигоду собі...

Боже! Порятуй нам Україну,
Тихий дім народу-бідака!
Подаруй нам, Боже, неодмінно
Королеву замість пішака!

"І знов над Україною загроза..."

  • 30.03.13, 10:28
І знов над Україною загроза.
Та спить народ, чи може він німій?
Хоч і сліпий побачить власні сльози,
Хоч і глухий почує стогін свій!

Чи хтось в кайдани закував наш розум?
Чи стогін Батьківщини нам чужий?

Гендлярське плем'я владарює нами,
Жиріє на біді, допоки час.
Та схаменіться! Ми народ - не хами,
Ми спалах, що попалить нас і вас!

Так, ми до нереального терплячі,
Як вибухівка, кинута на шлях.
Хто спробує зухвалість і удачу,
Танцюючи на наших мозолях?

Безкарність - то омана. І не бізнес
Кров бідних сиріт пити, наче  квас.
Тікайте, падли! Годі, ще не пізно!
Бо божий гнів готується на вас!

Поет.

Море важко дихає, почорніле, втомлене.
Гори хвиль здіймаються. Закипає гнів.
Море невдоволене, що воно пригноблене,
Що воно гуляє нижче берегів.
Котиться на скелі очманіла піна.
Море, скаламучене вибухами хвиль,
Плаче у глибинах, стогне у глибинах,
І жене на берег бурі звідусіль.
Та не часто хвиля скелю розбиває,
Навіть долю кинувши на страшний таран.

Так і ти, поете, все чогось шукаєш,
Стомлений, знервований, ніби океан.
Б'єшся, як об скелі, у серця холодні,
Хочеш захопити думи поколінь,
Підіймаєш тугу від глибин безодні,
До зірок сягаєш хвилями прозрінь.
І шукаєш правду в книгах старовинних,
Прагнеш зазирнути в таїнство душі.
Б'єшся і страждаєш - тільки світ незмінний,
Як не розпинайся, що не напиши.
Поруч процвітають підлість і порнуха.
Вище скель здіймаються владні пахани.
І завжди пригнічені надчутливі духом,
Чий вогонь вібрує в хвилях неземних.
Люто палять пам'ять щедрі нагороди
За брехливі оди про вождів-катів.
Вічно невдоволений, що в час біди народу
Про неї простогнати не зміг, та й не схотів...

"Муза українська зорелика..."

Муза українська зорелика -
Не рум'яна дівчина з картин,
А голодна і сліпа каліка,
Долею закинута під тин.
Босі ноги, латана одежа,
Ні тепла, ні щастя, ні добра.
Та за нею невідступно стежить
Ненажерна, заздрісна сестра.
А пихатих гендлярів байстрята
Сиплють на дорогу реп'яхи:
"То не муза, будь вона розп'ята!"
І готують труєні цвяхи.
Так куди ж іде вона, кульгава?
Що за Дух вперед її жене?
Шлях її, страшний і величавий,
Чий холодний розум осягне?
Та іде, грабована, убога,
Не шукає ситі манівці,
І не лиже золоті підлоги,
Хоч не квіти стеляться під ноги,
Зранені об черепи творців!