Провулками жаху я біг до вокзалу.
Хиталися тіні безглуздих споруд.
Безжальні потвори мене доганяли:
Тупе Лицемір'я, Жорстокість і Бруд.
Я кинув бажання, забув про розваги,
Про дім, де лишилася юність моя.
Я біг через місто біди і зневаги
Туди, де експрес у майбутнє стояв .
От-от він відійде - подалі від горя,
В країну любові, добра, чистоти.
Я біг, та мене доганяли потвори,
Народжені злом стародавні кати.
Вмирали вогні. Я ховався за рогом, як злодій.
З руїн виповзала смердюча імла.
Я біг, захлинався, дерева хапали мій одяг,
Провулками жаху котилися випари зла.
Добіг я. І раптом - страшне і трагічне:
Порожні перони, і тільки одна
Сувора Вітчизна, прекрасна і вічна,
Стояла заплювана, п'яна, брудна.
Я впав їй під ноги знесиленим птахом.
"Де поїзд ?"- хрипів. Заревіла пітьма,
Земля затремтіла, повіяло жахом -
Потвори все ближче, рятунку нема .
Та голос з небес пролунав, як гармата:
"З безодні піднімуться сили народні!
Немає, немає дороги тікати,
Бо поїзд до щастя пішов не сьогодні.
Тепер повертайся лицем до погоні.
Готуйся до бою. Пощади не буде.
Не сам ти лишився на цьому пероні
Віч-на-віч з тупим лицемір'ям і брудом!
Я скрикнув, прокинувся. Маревом чорним
Розвіялись сни, чи можливо не сни.
Я був у хатині. За вікнами - море,
Де тоскно щоночі кричать ревуни.
Всю осінь затоку штурмують шторми,
І хвилі страшні набігають з пітьми.
.......
Місто зловісне під чадом тонуло.
Хиже мовчали могили дворів .
Через смердіння забруднених вулиць
Натовп похмурий приречено брів .
Місто - Єгипет безбожний, облудний.
Місто - духовний Содом на землі.
Спробуй втекти, і побачиш - повсюди
Очі жахливі і щупальця злі.
Спробуй повстати, і чорна громада,
Як Колізей, оточивши кільцем,
Вивільнить звірів підлоти і зради,
Щоб розтерзали сміливця живцем .
Чорні потвори таїлись за рогом.
Люди залякані. Раптом згори,
Ніби набат, що здіймає тривогу,
Прогуркотіло: " Іди! Говори!"
Опам'ятайтеся, люди колишні!
Нащо створили ви місто страхіть?
Зелень рясніє, і вітер колише
Цілі моря ароматних суцвіть.
Нащо вам каша отруйних припливів,
Сморід споруджених вами цехів?
Радість пізнайте від свіжої ниви,
Гуркіт забудьте під щебет птахів.
Хто вас забрав з польової дороги,
І не пустив у тінисті сади?
Хто вас тримає подалі від Бога,
Щоб не напились живої води?
Хто вас навчив продавати безцінне -
Нелюд сучасний чи мічений змій?
Хто з вас зліпив королів на годину,
Жадібних вісників ідола "мій"?
А чий журливий пташиний спів,
Плесо надвечір під плеск коропів?
А злива чия, а світанок, а ліс -
Сором'язлива молитва беріз?
Ви підкорились розпусті, зневірі
І осквернили козацькі степи.
Ви наплодили юрбу лицемірів,
Що обібрали калік і сліпих!"
"Як він посмів !"- навкруги закричали
Кат і священник, гендляр і жебрак
В руки каміння! Хай знає зухвалий -
Ми монолитно-щасливі, отак !"
Чорна юрба накотилась на жертву,
Зграя обурених, зморених, злих.
Той, хто посмів говорити до них -
Мертвий !
Тут я прокинувся. Марево-диво
Раптом розтало, як сніг на руці.
Тихо світало. Внизу, під обривом,
Впертий прибій голтував камінці.
Всі ми обтерті життям, як прибоєм,
Волею хвиль і безсиллям потуг.
Гострі колись, ми ставали юрбою
Гнутих і тупообкатаних слуг.
Скільки було молодих і гарячих?
Скільки було наговорено слів?
Нині одних підкорили невдачі,
Спилися інші, а треті в землі.
Хтось став багатим і дуже поганим.
Доля ж у всіх - це і сором, і жах:
Наше життя - незализані рани,
Всі ми герої, та тільки у снах.
Та як таланить за гроші продати
Серце байдуже і чесність голодну,
Всі ми радіємо не помічати
Сльози сирітські і муку народну.
І неважливі масштаби падіння:
Хтось на палацах мурує каміння,
Хтось вихваляє накази злочинні -
Всі перед Богом однаково винні!
Нами керують чужинці, бандити,
Наша земля - полігон гендлярів.
Ми ж - як наївні, розгублені діти
Робимо з себе священних корів.
От нас і доять, женуть до неволі,
Хвилі стирають ущент камінці.
Тільки у снах ми господарі долі,
Тільки у мріях - високі творці!
Раз, на межі між пітьмою і ранком,
Був мені сон, як казкове видіння :
Вийшла на поле прекрасна селянка,
Кинула в землю чудесне насіння.
З нього зійшли золоті вогнецвіти,
Щоб освітити степи неозорі.
Та ось підкрались брудні паразити,
Щоб найсвятіше підгризти під корінь.
А господиня спокійно дрімала .
Морок зійшов на поля і долини.
Раптом згори, наче грім, пролунало:
"Це - Україна !"
Це Україна, голодна і боса,
Спить, а свою срамоту не прикрила .
Голос сказав: "Добре виспалась. Досить
Час повертатись до Божого діла!
Годі шляхи прокладати чужинцям!"
Вдарили дзвони. Запалені свічі.
Час Повертання - для всіх українців,
Храм, не збудований предками, кличе .
........
Хмара туману накрила Одесу.
Знов заволав надоїда-ревун.
Хвилі гуляють до стін Херсонесу,
Котяться далі, на Карабурун.
Знов на уламках забутого штилю
Шторм вибудовує маревні гори,
Справжню красу, нагромадження чорне,
Де перемішані скелі і хвилі.
Хмари, розбиті об пірсові плити,
Чадом вулканним до неба злітають.
Море вирує, і не зрозуміти,
Чи засміється, чи знов заридає.
Хто ми у цьому поваленні світу?
Краплі великого шторму чи жертви?
Власним народом покинуті діти?
Паростки дикі на попелі мертвих?
Хто ми у череві міста-капкану?
Люд кочовий, наче звір, войовничий?
Голодом гнані сюди хуторяни?
Ні, ми нащадки святих будівничих!
Потом козацьким муровано стіни,
А не на слині гендлярського сина.
Ми і в біді тут зостались, а піна
Відкочувала у ситі країни.
Світлим колись будувалося місто,
Хоч воно зараз і брудом залите.
Тільки не вічне гидке і нечисте -
Злива очищення ходить над світом!
Хай гендлярівна ще носить корону,
А паразит перелічує гроші.
Всі вони, навіть накравши мільйони -
Воші!
