Розмова починається з дрібниць: хто як п"є чай,
плетеної серветки, синтетичної фабрики у Торуні що виробляє віскозну нитку. Якось швико розмова стає пердметною. Рената одружена, її чоловік син директора тої самої фабрики. Стосунки не склались вона хоче розлучатись. (Я був правий коли ще в машині подумав що їй не до моїх одкорвень, вона шукає відповіді на свої запитання, шукає опори.) Намагаюсь висловлюватись нейтрально, не як священник, але і не як приятель. А що Таня? Що шукає вона. Вона теж на роздоріжжі. Закінчила інститут у Києві, а працювати за спеціальністю не цікаво. Хоче побачити світ. От хоч так, автостопом по Європам. Але це не вихід, вона сама себе порівнює з тим коником з байки. Ми всі на роздоріжжі. Кожному потрібно прийняти рішення. Ми трохи засиділись, вже скоро дев"ята. О дев"ятій треба бути на молитві. Кажу, є два варіанти, або ви перечекаєте тут а о десятій я вас відвезу до Торуня, або я вивезу вас на край міста як домовлялись. (Останній варіант мені не подобаєтья, вже вечоріє, і по краю дороги шикується інший континген дівчат.) Та Рената наполягає. Ми їдемо, по дорозі обмінюємся телефонами. Машину ловимо разом (все ще сподіваюсь встигнути на молитву). На цей раз везе, у перші ж п"ять хвилин гальмує шикарний мерс. За кермом на вигляд солідний пан, їде якраз до Торуня. Я переговорив з ним, враження приємне. Ми швидко прощаємось прошу подзвонити по приїзді. На молитву я теж встиг. Я молився і за моїх нових знайомих. Об одинадцятій подзвонила Ренатка, вони доїхали без пригод, поспілкавались з важливим паном. (Той пан виявився податківцем. Податківець що підбирає хіппі на дорозі -- буває ж таке!) Ми говорили трохи не з годину, якось про все і ні про що. Забув сказати, серед моїх обов"язків також робота в одній школі в Торуні два рази на тижень. Рената була асистентом в університеті. (Університет де працював сам Коперник, хто не знає). Правда,веде вона не фізику, а програмування. Домовились на тижні зустрітись. Тепер вже і мене розбирала цікавість що та як, тобто як то воно воно бути асистентом в університеті Коперника.
От в все давно запанувала ніч. Все в цей день наче відбувалось згідно з якимось вищім планом. Зустріч, слова ... питання. Чому мені зустрілись ці дві дівчини? як пов"язані наші шляхи? Обидві вони не янголята, дівчатка проблемні... Ще так багато не сказаного не відкритого. Але це вже не сьогодні.

Хоч кухня і одна на поверх, вона поруч. Я чую всі перемови в кімнаті.
Дівчата говорять між собою англійською. Видно Таня  соромиться говорити польською, хоч наче стверджувала що розуміє.
Наша кухня це щось таке номінальне, приказка про церковну мишу "це про тут". Роздивляюсь полиці.  Не густо, хербатка (чай) наче є, навіть заварна. А от печива чи цукерок... Такого тут не водиться. Наріжу хліб,  от якесь варення (ми не горді).  Поки я вирішую господарські питання, ( у якого з сусідів поцупити ще одну чашку). Чую розмову. Таня (очевидно дивиться у вікно) під враженням що у монастирькому дворі скаути з братом (то брат Збишек, особа достойна не однієї історії) грають у баскетбол!  Каже що православного батюшку за таким заняттям не уявити. До себе сміюсь -- у нас тут і не таке побачиш. Рената (ну звичайно як я міг сумніватись) перше що вона прокоментувала це музичний центр і ноут-бук. Коментар на кшталт : такого рівня техніка якось не узгоджується з образом францисканця. Мені і смішно, і не дуже...
Далі Таня каже: а все ж прикольно він так, просто пустив нас до себе ми ж запросто тут могли б щось узяти і піти. На що Рената не менш єхтдно відповіла: ну хоть щось із брацьких чеснот ще залишилось.
Нарешті чай готовий, я повертаюсь до кімнати.

За ці чотири роки змінилась моя  Польша. Ні, не я її змінив. Якраз те що мріяв змінити  залишилось, а то й посилилось.
Суспільсто, все більше розділялось на шпальти. Ті шпальти формувались за статками, а не подуху. Суспільні надбання такі як залізниця школи, занехаювались. Хоча, треба віддати належне, зі встипом до Євросоюзу, відновлювались старі будови, я ще раз подивився на блискучу дорогу. (Дорога просто усіх компліментів).
Нарешті я вирулив із міста, при виїзді помітив двох досить мокрих на вигляд дівчат що голосували. Студентки, видно давно стоять, раз зібрали всенький дощик. Пригальмував. Це вже звичка підбирати усіх хіппі. У студенстві сам визнавав лише такий спосіб мандрів. Особливо цікаво кого ж на цей раз Бог посдав, адже це одні з перших зустрічей у Польші. Дівчатам треба до Торуня, тоді як я їду в Хелмно (тобто їм іще, кілометрів так на тридцять далі). Пропоную підвести, до Хелмно та вивести на виїзд. Вони радо погоджуються та сідають до машини. Іще б! у голові крутиться  недоречний жарт: змерзли мавпочки, це вам не Африка! (В голос я звісно нічого такого не кажу.) Розмова починається невимушено, хоча побачивши мій білий комірець дівчата перезирнулись. Починаєм знайомитись: трохи старша та бойкіша Ренатка, сідає напереднє сидіння коло мене. Іншу звати Таня. Вона з України, приїхала погостити до Ренати у Торунь. Оце вибрались подивитись сусідні з Торунем містечка, пороздивлятись "кшижацькі замки", ну з Грудьонцем (це ми якраз звідти виїздимо) їм пощастило. :) Видно і в тому був якийсь вищій умисл, бо дівчата наче втілювали дві мої батьківщини: Україну та Польшу. Коли мені виповнилось п"ятнадцять, мати вийшла заміж другий раз за поляка, ми переїхали до Польші, тут я закінчив школу, поступив до семінарії...
Почали  знайомитись. Таня здебільшо мовчала. Зато Ренатка почувши що я брат-францисканець різко випалила: -- Не погана машинка як для бідного францисканця!
Таких вигуків в Африці чути не доводилось. Але така відкритість скоріш притягувала ніж відштовхувало.
Я відковів що це дарунок. Ренатка довго не мовчала:
попросила вклюіити опалення в машині і  змінила тему сповістивши, що вона правдива католичка, а її кузен теж закінчує семінарію і має їхати до Бразилії. Дивно але якось замість відволікти мене від мої власних думок вона
наче озвучувала мої запитання: Ну і що далі братчику?  Хто ти тепер, до чого дослужився? Вона говорили м"якіш ніж я тут наводжу. Та оцінюючий погляд питав:  Якщо мужчина, то чий ти муж і де твій чин?-- Так, видно прийшов час дати відповідь. Відповісти, тільки  не цій випадковій дівчинці, а собі.
В цей момент я неохоче одягав маску пастира, відповідав канонічно, хто зна що їй треба почути в цю хвилину? 

Та от ми і приїхали, а  розмова наче все ще тільки починалась. Було ще не пізно. Дівчата в машині не сильно відігрілись. Кажу, давайте заїдемо до мене, це якраз коло центрального костьолу. У мене я вас напою гарячим чаєм. Здається їм це звучало на пригоду, двічи припрошувать не доводиться. Так і робимо. Паркуюсь на звичайному місці, ритуальний "спацер" навколо собору (під супровід цокоту зубів).

(тут  вид згори)

Заходимо до моєї келії-кімнати. Тут теж не те що б сильно тепло.  Видаю Іду на кухню ставити чай.

(от чим-чим, а хорошими дорогами Африка не розбалувалала)  Саме так, у Африці, я провів останні чотири роки, рік у Руанді та три в Камеруні. Їхав туди я повний упереджень, їхав бо мусив.  Та за ці чотири  роки я полюбив її всім церцем. Якби ви знали яка вона щира! яка вона  тепла!... Натомість Європа зустрічала мене холодною зверхністю, і це було не лише неприємне відкриття, а й те, від чого я геть відвик. До дому я повертався через Рим. На два дні затримався провідати приятеля у Ватикані. Давно, десять років тому ми разом з ним починали навчання, закінчили семінарію, дали обіт та вступили в орден.
Тоді ми були повні ілюзій та надій, повні бажання змінити цей світ. Тепер... За ці два дні я зрозумів, як далеко розійшлись наші шляхи. Він робить карьєру, успішно, нічого не скажеш. В свої двадцять вісім, перший помічник кардинала К. (важливої особи в Ватикані) трохи не спічрайтер Самого, по справам стосовно стосунків з молоддю. Загалом досить пізнавально побачити організацію не зі своєї шпаринки, десь там у підніжжя, а з найвищої вершини над якою лише небо.
Якихось десять років тому, хто б міг подумать що ми продовжимо дитячі бесіди під нефами найбільшого в світі храму. Відчуття двояке: говорити та вдавати начу не помічаєш на собі празних поглядів туристів, що розглядають тебе з другого поверху як яку дивовижну тварину у зоопарку. Хоча притягувати погляди, це частина мого буття,  та зазвичай це погляди, що на справді спрямовані до Бога, а тут... Не надто приємно. То був перший холодний подих.
Та це ще не все. Не раз траплялось  що читаючи постанови та директиви, задавав собі  питанням чи не повний ідіот (прости Господи) те писав, і як автор уявляє це собі на на ділі! А апрошувалась одна відповідь "а ніяк!". Бо автор може і має степінь з теології, але в житті не працював з людьми, і не відрізняє директиву від схоластики в якій набив руку у філософських дебатах. В таких випадках я для себе швидко вирішив, що той "інструктор",  він там далеко, і то лише людина. А я тут, і Бог тут, і робив як вважав за потрібне.
 Але от удар до якого я ніяк не був готовий, -- це з"ясувати що один з таких писак -- то Ярек, мій кращий друг! Колишній друг... тепер.

Тільки нарешті вийшовши з приміщення, і мружачись на світло,
я відчув який сьогодні особливий день. Осінь вступала в своїй права, її особливий, стиглий дух наче висів у повітрі, темна хмара щедро оросивши місто дощем відповзла далі і розляглась на заході над сонцем залишивши під собою лише невелику смугу . Проміння падало горизонтально на місто, заставляючи виблискувати  найяскравішими кольорами: дахи стали багляними, трава аж світилась смарагдом, листя дерев блищало золотом. Я дуже пошкодував що не захопив фотоаппарату. Ще якусь мить перед тим як сісти в автівку, я постояв на ганку під враженням цього природнього спектаклю, та свідомо викидаючи з голови усе почуте за день.
Весь день я провів на семінарі, зокрема робив презентацію. Зробив, на мою думку вдало, але з аудиторією якось не склалось. В свою чергу, мені також, мало що сподобалось серед інших доповідей. Залишився неприємний осад, розчарування та шкода втраченого часу. Відчуття переростали у питання: "а що я власне тут роблю?", "що я маю спільного з тими людьми?" і таке інше.
 Щоб розігнати ті думки ще якийсь час я дивися на місто повторюючи слова молитви. "Господи, зроби мене знаряддям твого миру ... "
Останні чотири роки мені доводилось спостерігати, заходи сонця, все більше у тропічних широтах (рік в Руанді та три у Камеруні); я став прихильником, тієї екзотичної краси, наче вже і почав забувати яка вона, моя Європа, моя Польша. А вона, наче покинута коханка, демонструвала усі свої принади лише для мене, щоб я враз згадав усе що любив, чим дихав в юності. Я завів мотор новенького опеля, (подарунок вітчима до повернення. Дорогий подарунок, не відповідний  моїм ні соціальному, ні фінансовому статусам.) Хоч загалом, я досить спокійно ставлюсь до автомобілей, та  в даний момент можу лише подякувати вітчиму за подарунок, адже що може бути приємніш, як у таке надвечіря як сьогодні завести мотор та виїхати з міста, виписувати віражі на рівненькій дорозі що блищить та в"ється змією між зеленими ланами ...

1. (номер раз)
http://ivand.livejournal.com/1157613.html

2 і тут (номер два)
http://www.expert.ru/columns/2009/08/26/trud?esr=6

Кажуть про мертвих або добре або нічого.
Тим не менш останні п"ятдесят років  наприклад Адольфа Елоїзовича, не забувають не злим тихим словом.
Герой памфлету також достоїн посмертної шани
http://ivand.livejournal.com/1161143.html

Додаю якісь шматки тексту. Зразу попереджаю набране мені не подобається, але кращим від моєї правки воно не стає. (Поки що) Щоб текст виходив гладеньким, над цим треба працювати. Тут і починається різниця між записами для себе та літературою. Нехай, це лише записи для себе -- та вони щирі. А я завжди більше любив оповіді живих людей ніж літературні витвори.
-----------------------------------------------------------------

Свої перші сімнадцять років я щиро вірив що скрипка це продовження мене. Єдиний засіб самовираження. Що я -- це вона, єдиний світ що я знав. Тепер я відкривав світ поза музикою. Це був світ семирічної дівчинки. Так було зроблено перший але найскладніший, найвагоміший крок. Після нього можна було приймати рішення, вибирати напрямок іти далі. Час усе зважити у мене був. Я з подивом помічав що раптом мені стали важливими тисяча і одна іниших обставин, що раніш здавались незначними. Як то факт, що обидва моїх батьків були вчителями. Що попри всі мої перші помилки я можу і вмію поводитись з дітьми. І головне: мені це подобається. Хтось підсунув мені Селлінжера. Я проковтнув його за вечір і взяв звідти свою нову мрію. Ви всі знаєте ту цитату.
От вона: у житі, на краю прірви ловити дітей...

Забігаючи наперед скажу, цю мрію я реалізував. Я закінчив заочно наш пед інститут. Працюю психологом у школі, веду гуртки, звичайно, проводжу індивідуальні заняття.

Часто доводилось чути думку, що інвалідів не варто підпускати до дітей. Я б з цим погодився, бо багато з нас тут, не за покликом душі, чи дитячою мрією, а просто тому, що отак сталось, життя притисло. І часто ми виміщаєм на дітях свої образи на життя. Як там у класика
"...свою нудьгу переливала, в свою дитину... " Погодився б, якби на моє місце прийшли, здорові, ідейні, успішні... Та в тому місці, коло прірви у житі -- чомусь не людно. І кожен там воїн.  То ж звикайте дітки, світ жорстокий. Та історія не про це, а про неї, мою Оксанку. Чомусь ми з мамою між собою з самого початку почали так її називати: наша Оксанка.

Якою вона була? -- я часто задаю собі це питання. Якби не фотографії, її риси давно стерлись би з пам'яті, замінені пізнішими вже дорослими образами.Та часто у ві сні перед очима постає така картинка. Короткий зимовий день. Передвечірнє сонце освітлює кімнату. Його останні промені вихоплюють худорлявий силует дівчинки зі скрипкою. Промінець заплутався у курчавому волоссі, що повибивалось з кісок, примусив його палати... Чомусь пригадуються деталі: мережива менжетів блиск смичка, напружені пальці голубий камінчик у сережці. Довга тінь лягає через усю кімнату аж до того кутка де стоїть моє ліжко... Звуки змінюють один одного вишукуючись в мелодію, ще повільно але бездоганно чисто.

.........................................
Проходив час, збігло чотири роки. Як і все в цьому світі наша дружба також виявилась скінченою. Раптово скінченою, як сказав би Містер Воланд. За три роки по поверненню з армії я почав виходити з дому і шукати якої роботи. Спершу це були якісь гуртки у будинку піонерів. Довгий час на ногах все ще було складно, Звісно, це не так просто без освіти, досвіду, з  “вовчим” пенсійним квитком, плюс просто важко  довгий час перебувати на ногах,  та я знав чого хочу.
........
Мати завжди трохи займалась з дітьми сусідів. Це перервалось коли я повернувся. Їй просто не вистачало на це сил.
та начувшись про Оксанчині успіхи, до неї знов почали звертатись сусіди з проханням позайматись з їх дітьми. Прохання були в основному підтягти школу. Діти часто були слабенькими,
та ми були не в положенні хоч комусь відмовляти. Займався з дітьми я. Тут треба додати, що коли я вчився вчителі до мене не особливо чіплялись, знаючи про мої серйозні заняття поза школою. Хоча мати завжди слідкувала що б там не утворювалось великих білих плям у познаніях. Тому займаючись з кимось мені самому доводилось фактично з нуля розбирати матеріал за даний клас.  Скільки переживань, радісних і не дуже приносили ці заняття! Збільшувався круг мого спілкування, діти, їх батьки. Я більше не боявся зустрічатись поглядом з іншим дорослим. Відступило і те почуття сорому перед усім світом. Навпаки, з'являлась впевненість в собі, відчуття сили.

Занняття музики з Оксанкою не змінювались, вона приходила  грала, я  підправляв. Часом ми щось обговорювали. Але це все більш набувало рис якогось ритуалу ніж занять. Крім усього тому було ще і таке пояснення. Її вчителем скрипки був А.Й., а не я. Вона вже була достатньо доросла щоб самій засвоювати його вказівки,
їй не треба було контролювати при виконанні домашніх завдань.
Я міг їй щось підкакзувать хіба як старший учень, та по суті все що я
їй міг дати я вже дав. Це не приємно визанавати, більш як десяти років власного учнівства, вистачило лише на три(!) роки роботи з Оксанкою... (Можливо, якби я продовжував грати сам, мене вистачило б на довше. Та сам я більше не грав. Не хотів грати. Кілька разів спробував, мені не сподобалось. Звучання, з чим би це порівняти? З малюнками утриманців божевільні? Ні,  все ж, гріх гнівити Бога, все було не так погано.  Я не брав скрипку, бо звучала вона як жарти Остапа Вишні. Так само, як з його гуморесок відчувалось що він сидів. Так само  з моєї музики звучало лише як я служив.  В цьому сенсі, повністю я так ніколи і не відновився.
А грати і кожної хвилі відчувати, що сімнадцять років не повернуться ніколи, інструмент вже не зазвучить в моїх руках
так, як тоді.  Це прямий шлях назад туди, звідкіль, з такими труднощами піднявся.)

Захоплений новими перспективами, я спочаку не помічав, а якщо і помічав не зважав, на те як реагувала Оксанка. У десять років почуття такі ж інфантильні як і їх власник. Вона ревносно ставилась до кожного мого нового рівня свободи. Коли я їй розказав що отримав гурток у будинку піонерів вона категорично заявила
що це не для мене. Ні до ні після вона не дозволяла собі такого зверхньо жіночого тону. Звісно вона була висміяна мною.  Та від того, що вона більше не виказувала  своїх почуттів у голос, вони нікуди не зникали. Вона розуміла що з кожним новим учнем, вона втрачає свій статус абсолютної  володарки мого серця. І вона не здавала позицій без бою, чинила опір усіма доступними методами  десятирічної дитини. Вона чіплялась (здебільшо підсвідомо)  просила залишитись на уроки з іншими дітьми. Кілька разів я їй дозволив. Та сидіти тихо їй не вдавалось, вона постійно вимагали уваги, абсолютної уваги. Якщо це була математика, вона старалась зробити задачу швидше за учня.  (Що не покращувало моралі). Та з цим я ще міг якось боротись, переконуючи її  у її, все одно виключному статусі, давав їй ще і ще. Та гірше було коли  їй не вдавалось бути кращою...

Останню краплю було додано з появою нової учениці. Восьмирічної Олі. Оля займалась англійською. Фах потрібний, і я знов дозволив
Оксані приходити на заняття Олі. Оля ( на відміну від більшості моїх учнів, що були запущеними) була старанна та розвинута дівчинка, акуратно робила усі домашні завдання. Швидко у неї стало виходити краще ніж у Оксанки, яка хоч і була старше та мала велике навантаження поза англійською, і відповідно так ретельно не готувалась. Олі такий  розвиток подій подобався, їй подобалось бути порівнюваною втирати носа одинадцітирічці. А от Оксанці... проступатись якійсь малій, це було вище Оксанчених сил. Вона не вміла програвати. Вона починала усіма силами привертати до себе увагу. Стратегія а-ля “А давайте я захворію, а ви всі мене жалітимете!”(Чи варто казати що зі мною ці варіанти не проходили) Вона пробувала грати на публіку, усе робити навпаки, спеціально затягувала, просила пояснень, впадала в “нєпанятку” (чому це?, чому те?, чому оце?, перепитувала по сто разів, тоді коли вже давно все зрозуміла). Одним словом, усіма силами ускладнювала мені роботу. Довелось сказати їй щоб вона більше не приходити на Олені заняття. (Тим більш що Оля за свої заняття платила, тому вгамовувати Оксанчене  самолюбство в Олін час видавалось не коректним) ... Після цього наші заняття з Олею дещо змінили свій формат, стали більш діловими, сухішими.
.......
Одного разу я помітив що Оля прийшла з мокрими очима.
На питання що сталось, мовчала як партизан. Я не докопувався, сподівався, що довіра скоро з'явиться сама собою. І дійсно, якось вона ненароком обмовилась, що Оксанка їй казала що б вона більше до мене не приходила. Тоді ми якось перевели те в жарт, я не зрозумів серйозності ситуації.

Після одного заняття я провів Олю до дверей. Повернувся почув якесь дивне шарудіння у під'їзді. Так наче хтось вовтузиться при тому абсолютно мовчки. Я вийшов на площадку.У темряві не зразу зрозумів що відбувається. Коли ж зрозумів, кров кинуло до обличча.
Десятирічна Оксанка вичекала у підїзді і лупцювала восьмирічну Олю. Це було наче ляпас. Моя Оксанка, моя тендітна чиста скрипалька! Я не знаю як почувається чоловік що застав кохану з іншим. Та я знаю як почувається батько чиє дитя повелось не гідно. Це сором, гірший за біль.

Тоді в афекті я зробив те, що здавалось єдино розумним.
І те, що з висоти років виявилось помилкою. Я крикнув  Оксанці:
“ІДИ ГЕТЬ І БІЛЬШЕ НЕ ПРИХОДЬ!”. Забрав до квартири і заспокоїв Олю.
Чи варто говорити що я не спав ту ніч. У перше за той рік до мене повернулись слози. Треба було б їй подзвонити. Обговорити, розібрати що сталось. Та я не міг себе примусити.
Це ж бо не я зробив недостойний вчинок! Зрештою, усьому є межа!
Не прийшла з вибаченнями і вона. Усі троє учасників цієї історії не
проронили про неї а ні слова. Ні між собою, ні батькам, нікому.
Зараз я розумію що повівся як дитина. Потім ми з Оксанкою помирились. Вона ще якийсь час приходила. Та той емоційний зв'язок, що робив наші зустрічи особливими, було розірвано назавжди.

Пост Фактум.
За рік Оксанка кинула музику. Тоді я думав, це ще один демонстративний жест. Ще один удар в обличча, адже жінка готова на самознищення аби лише допекти.  Мабуть, це все ж не так. Для неї скрипка надто нероздільно асоціювалась  із нашими зустрічами. І без них, вона втрачала сенс викликаючи лише спогади.
Спогади про дитинство що так раптово скінчилось.

Ай ем вері соррі. Попередній текст забрано на доопрацювання.
Все так чітко видаєтья  в моїй уяві... і така кака на моніторі. 
Читать противно.  
Та щоб зовсім не втрачати зв"язку з реалінстю. Буду по трошу щось викладать.

От
....................
Тепер видається дивом, що незнайомих людей не відлякав мій жалюгідний вигляд,  що батьки домовились, і з жовтня Оксанка почала приходити до нас займатись. Вона приходила три-чотири рази на тиждень (понеділок, середа, п“ятниця і часто раз на вихідних, у вівторок  та  четвер вона мала заняття у А.Й.).
І поступово, саме за цим графіком, почало повертатись життя до мене.

Спрешу наші зутрічи були формальними.  У кімнаті де я лежав мама плела, Оксанка виконувала завдання.  З розповідей мами, в ті перші місяці я не виказував особливого інтересу.  Лежав із тим самим байдужим виглядом. А для неї той кожен раз був подвигом: привести мене і кімнату до якогось хоч трохи людського вигляду.
Дні були схожими один на один. І навіть її терпцеві приходив кінець.
Усе відбувалось як і до того і вона вже думала кидати ту затію віддавши малій скрипку.

Та одного разу Оксанка не прийшла. Мама каже що я так само лежав без жодної емоції на обличчі і тільки в очах стояли сльози.
Саме в той момент вона зрозуміла, що почате має сенс.
......
Зараз мені важко уявити що бачила Оксанка дивлячись на мене.
Часом вона щось говорила до мене та я не розумів що.
Видно, для неї я був щось середнє між людською істотою та елементом меблів, щось із того уявного світу чим наповнена дитяча уява.

.....
Згодом я почав виправляти її гру. Спочатку  тихо казав мамі,
а мама пояснювала Оксанці. По троху я почав говорити в голос.
От після того і почалось найскладніше.
Складно було нам обом. (Звісно, і мамі теж, та порівняно
з попередніми двома роками, для неї це було полегшення.)
......
А от Оксанці і мені доводилось докладати надзусиль,
постійно посуваючи межу своїх можливостей.

Для неї, це була боротьба зі своїю мучителькою -- скрипкою, для мене -- з самим собою.
......
Початківець завжди робить багато помилок... Починати -- складно.
Це я розумію зараз. Тоді... я багато чого їй не пробачав. З висоти пройденого часу доводиться визнати, мною рухало
не лише знання “як треба” та прагнення перфекції,
а й (на жаль)  мізерний душевний стан. Я заставляв її доводити кожну ноту до чистого звучання, кожну вправу до кінця.
Повторювати один фрагмент десятки разів --
напевно нестерпні тортури для семирічної дитини...
Та вона не здавалась. 
....
Було багато сліз.
Мати Оксанки якось пожалілась, що та плаче перед сном. Що вона (мати) не витримала і  запропонувала кинути ці заняття, (хіба воно того ватро якщо кожен вечір через них слоьози). Та Оксанка, із недитячою упевненістю відповіла, що якщо вона зараз кине, то все життя шкодуватиме. От такою вона була, моя Оксанка! Вона була бійцем! і мала волю до перемоги навіть в свої сім рочків.
...
Я робив із нею усі помилки які лише може зробити вчитель на учневі. Напевно поруч зі мною і батько Бетховена видавася б добрим педагогом. Правда, тут треба зауважити. І знову віддати належне А.Й.  Не все було так похмуро. Поруч з  академічними завданнями завжди було достатньо завдань ігрових. Які можна  було робити без оцінювання на “добре-пагано”, “вірно-не-вірно”. Ми складали пісеньки, вистукували ритми, слухали старі (ще мої дитячі) платівки. Тоді стирались межі між дорослим та дитиною, в ці моменти ми ставали  рівними... ми просто грали.
...
На відміну від мене не щедрого на добре слово, А.Й. не забував її хвалити.  В кінці року вона вже зіграла щось для батьків, почали казати що вона подає надії. Ми дозволили їй брати скрипку додому. Вона продовжувала  приходити, тільки тепер вона готувалась навіть до наших зустрічей.

Та зміни відбувались не лише в її житті. Я почав чекати її приходів, прислухатись до кроків  на сходах  (а жили ми на першому поверсі і тому можна почути  як входять чи заходить кожен мешканець підїзд'у) я почав розрізняти її ходу.

....
В зимку я почав підводитись з ліжка. Спочатку по малу.
Та навіть при цьому доводилось долати болі у спині та запаморочення.   В двадцять років організм ще має надзвичайну здатність до самовідновлення. Якщо лише хотіти повертатись. Мені порадили  зміцнювати м'язовий корсет.  Я почав робити гімнастику. Спочатку трошки, потім більше. Так по малу я повертався зі стану забуття. Та разом із життям поверталось і внутрішнє  так і не згашене (не опрацьоване)  пекло:  біль, сором, спогади, думки. Але тепер у цій темній царині був промінчик світла. Цей промінчик звався Оксанка. Він давав надію. Через нього я повертав повагу до себе.
.....
Може забігаючи на перед, скажу. Ще однією особливістю нашого спілкування. Моментом, який я зарікся повторювати з жодною іншою дитиною. Розділяюча межа  учень-вчитель, дитина-дорослий між нами була фактично стерта. Те, як важливо тримати дистанцію з дитиною, я зрозумів  коли було вже пізно... Як і багато чого іншого, що я вивчив на помилках саме з нею. Та ця помилка була чи не найгірша за наслідками. Діти дуже чутливі до ієрархії. Оксанка відчувала що я і своєму  “горизонтальному положенні” стою на щобель нижче за неї, що емоційно вона сильніша, що я від неї залежний. На жаль, нехай навіть підсвідомо, та  вона все це знала, Попри те, що вона визнавала мій авторитет по класу скрипки, у інших питаннях його доводилось що раз відвойовувати. Я був для неї старшим братом, різкішим, безкомпроміснішим за дорослого. І тим ближчим. Зі мною можна було дуркувати, гратись, довіряти таємниці (я ж точно нікому не розкажу). 

З часом теми наших спілкувань перестали обмежуватись заняттями.
Вона розказуввала про справи у школі, про вчителів та подружок.
Ми говорили про все і вся. Про те, чим відрізняється ліва рука від правої? Для чого потрібен мізинець? Як швидко порахувати решту?  Як читати час по годиннику зі стрілками?  -- Усі ті сотні маленьких питань, які дорослий світ вважає самоочевидними і не задумується у своїй суєті. А очевидними вони не є. Як то: Скільки коліщаток треба щоб той самий годинник запрацював? Чому літак не падає? Хто переможе лицар чи богатир, козак чи мушкетер? Чи є в Україні принцеси а у Турції султани? (усих таких питань і не перелічити)
 
Заволодіти її увагою було не складно, і це було фантастичне відчуття.  Я пам'я таю її погляд. Великі дитячі очі. Як ловила вона кожне моє слово.  Позбавлений радостей свободи свого віку мені було дано інше щастя.  Щастя бути вчителем.
....

(Соррі за недоречний  "пахвос". Текст продовжую рихтувати)

( тут замітка)

Був тіпа з консалтінгом на одній хвірмі. Поставили у тій хвірмі програмку, яка дозволяє начальнику бачити монітори підлеглих.
І цей начальних, значить, хвалиться обновкою,  тут же мені її демонструє: вбиває номер компа. У вікні висвічується монітор
хлопчика за столом навпроти, що зосереджено в той монітор вдивляєцця, тіпа весь в работі. На екрані видно віконце чату з дівчиною, і в ньому такий діалог:
вона: у нас тіхо, начальства нєт, что у тебя?
він: а наш п-дун уже приперся, приходится делать вид что работаю...

німа сцена: я і той начальнік... ми дружно перевели погляд на стелю... хвилин на п"ять...

Мораль: не заглядайте у чужі монітори без потреби! І буде вам щастя і міцний сон.