Профиль

котенце

котенце

Украина, Киев

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Утро на полдня

  • 19.08.12, 02:37

Сегодня у меня утро растянулось на полдня. И не обязательно для этогоизобретать машину времени, для этого достаточно одного телефонного звонка!...

Еще с вечера зарядил затяжной дождь, барабанил всю ночь, и утром япроснулась под его убаюкивающий шум. В такую погоду всегда хорошо дремать! Радио не работало, настенных часов в комнате не было и время можно было посмотреть только на мобильном. Сделать это особого желание не было, к тому же будильник еще не звонил,  и я не видела никаких преград, что бы побаловать себя сладкой дремой в выходной день. Вдруг вместо будильника раздался телефонный звонок, заполнив всю комнату музыкой из фильма «Такси». Такой звонок редкость, да еще в такую рань: звонок друга - отличный будильник! Мельком на экранчике телефона заметила, что времени около десяти часов - не так уж и рано! Попыталась бодро сказать «Алло», но получилось не убедительно, поскольку в телефоне услышала знакомый улыбающийся голос: «Ты еще спишь!». Я улыбнулась в ответ - да, другу можно признаться, что еще сплю и не важно сколько там времени… Адождь все барабанил… И было так приятно с закрытыми глазами говорить обо всем подряд: о вчерашнем дне, о погоде, о привычных домашних делах, про дачу, про наших любимцев, о том, как они позволяют себя любить, о том..., о сем..., о разном… и так хотелось говорить бесконечно долго, говорить и слушать… Я слушала и потихоньку просыпалась, и кто бы мог подумать, что дождливое утропонедельника может быть таким приятным! Мне казалось, что «на той стороне»телефона и вовсе нет никакого дождя, мне передалось ощущение сияющего солнца. Беседа длилась какое-то время, и можно было еще найти великое множество тем, но все-таки пришлось сказать друг другу короткое «Пока!». Я нехотя закрыла телефон и отложила его в сторону. Хотелось танцевать под слышную только мне музыку. Несколько минут я сидела и прислушивалась к уличному шуму, доносившемуся из окна: было что-то неуловимо новое, но что именно,  я понять так и не смогла.

Окончательно проснувшись, я прошла по квартире в поисках своего кота. Третья попытка увенчалась успехом: он лежал под шкафом и молча наблюдал как его ищут. Я по привычке поздоровалась с ним, после чего отправилась на кухню с намерением позавтракать. Первым делом поставила греться чайник. Когда начала торохтеть посудой, на кухне как бы невзначай появились Их Высочество Кот. Выйдя на центр кухни, важно потянул задние лапы, потом передние, и хвост непременно трубой! Там же посреди кухни и уселся. Пока он досматривал свои котячие сны, я позавтракала. Только начала мыть посуду, Рэй неслышно подошел и начал тереться об ноги, тем самым выпрашивая себе еду. Я знала что кушать он не будет, но миску с едой поставила, иначе на меня бы долго ворчали. Теперь можно было спокойно пить чай. За все жаркое лето впервые захотелось шоколада. Я достала имевшиеся в запасе любимые конфеты: теперь дождливое утро для меня стало не только теплым, но и сладким!

А дождь все барабанил… Перебирая в памяти подробности недавней беседы, вышла на балкон и сделала глубокий вдох - не смотря на то, что на календаре ещесредина августа, воздух был пропитан запахом осени. «Пришел Спас, держирукавички про запас» - гласит народная мудрость. Да, завтра Маккавея и летопойдет на закат… За окном был виден лес и храм на опушке леса. Над лесомподнимался пар. Между домом и лесом проходила дорога, по которой периодически проезжали машины, иногда автобусы. И даже шум колес был не по-летнему звонким, а по-осеннему приглушенным, и это было тем неуловимым, что привлекло мое внимание час назад. Я начала рассматривать дорогу. Асфальт был вымыт дождевой водой и сверкал как пол в бальном зале. Вдоль тротуара было припарковано несколько машин, на газоне росли деревья и казалось любовались своим отражением на мокром асфальте… Отражением на асфальте… отражением… В следующую минуту у меня в руках был фотоаппарат. Штатив брать поленилась. Сначала сделала снимок дороги сколько ее поместилось в кадр. Потом зумом откадрировала участок дороги с отражением, еще один снимок… снимок отражения с едущей по нему машиной… снимок отражения с машиной на встречке… еще один снимок… и еще… Мне хотелось хоть что-то оставить на память про это утро! Без штатива на расстоянии снимать было не удобно, и я решила локти поставить на раму окна. Осмотревшись как бы удобнее выбрать место съемки, увидела на белом пластике надпись маленькими буковками WINBAU. Забавно получалось: профиль обеспечивал не только уют в квартире, но и более-менее качественную фотосъемку! И к воспоминаниям утреннего звонка добавились воспоминания несколько летней давности. Сделала еще десяток снимков, из которых на досуге нужно выбрать один, самый удачный, самый насыщенный воспоминаниями дождливого утра…


В квартире было тихо, Рэй спал на диване, свернувшись калачиком.

На часах было 12:30 утра… 

Моим друзьям ;)

  • 12.07.12, 14:19

Стихами растопить камин.

Согреть чертог и половицы.
Потом найти на карте вин То, что привычно для столицы. Нарезать тонко пармезан. Присесть в плену тепла и света. Прикрыть печальные глаза И помечтать про то и это... Поставить фильтр на объектив. Отсечь ненужные потоки. И с фотокамерой уйти, Захлопнув вечер одинокий.

     Автор: Надежда Буранова

Знахідка

  • 16.07.11, 00:08

На минулих вихідних вирішила передивитись свої «скарби» в шухлядах письмового стола. За час, відколи придбала новенький стіл, накопичилось багато непотрібних «потрібних речей», на які досі не піднімалась рука викинути. Зазвичай після таких рейдів вільного місця стає вдвічі більше.Так от… сиджу перебираю шухлядку за шухлядкою і не моргнувши оком викидаю все зайве. Коли розбиралась з самою нижньою шухлядкою, то для зручності витягнула її геть. На самісінькому дні стола лежали якісь «папери». «Щоб це могло бути?»-подумала я, і, не дивлячись, дістала їх. Побачивши що я витягла,  одразу забула про останній ящичок: у мене в руках була карта Львова! Якийсь час я просто крутила її в руках, здивовано дивлячись на неї, а потім примружила очі і перед очима попливли спогади про моє знайомство з містом Лева, і від тих спогадів стало так тепло і приємно…

Основну частину минулорічної відпустки я спланувала заздалегідь. Оскільки вона мала бути на мальовничих просторах Західної України,то на зворотньому шляху вирішила завітати у славетне місто Львів.

…І ось вже були позаду кілометри пішої мандрівки Свидовецьким хребтом. Ми усім гуртом чекали на автобус, який мав відвезти нас до Івано-Франківська. І чомусь вже не так сильно хотілось до міста мрії… Більше хотілось прямо додому… Подорож гірськими вершинами була дуже вдалою з наплічником приємних вражень, але все одно мандрувати вже хотілось лише внапрямку рідної оселі. Я прекрасно розуміла, що обміняти квитки у мене немає ніяких шансів, оскільки у розпалі був сезон відпусток. «Що, Наталко, захотілося здійснення мрій, то бери речі і мовчки їдь у омріяне місто!»- сказала я собі… Закілька годин наша група була у Франківську, де ми всі і розпрощались. Я почимчикувала на автовокзал і менш ніж за годину, сидячи в комфортабельному автобусі, прямувала до Львова. Після того як ми спустились з гір на землю, повітря здавалось якимось густим, було важкувато дихати. Незважаючи на це, чотиригодинний переїзд минув досить швидко.

Зупинитись мала у своїх колег, тому на вокзалі мене вжечекали. Поки ми йшли до авто, мені повідомили що ввечері буде лазерне шоу (на календарі було 24 серпня - День Незалежності), вдень була репетиція, тому в районі нема світла і як наслідок бойлер не працює, води нема. Всю дорогу мене гріла думка, що от-от доберусь до благ цивілізації - і тут на тобі! Знову захотілось  додому, аж до сліз хотілось додому, але відступати було нікуди. Під вечір світло таки з’явилось  і далі життя закружляло новим вихором подій. Про «додому» вже ніхто не думав, мінливі промені лазерного дійства манили на свято.

   На годиннику було близько півночі, а ми втрьох бродили вуличками древнього міста. Не спало все місто, гамірно було,  як вдень. Я слухала все що мені розказували про старовинні вулички, проте я не здатна була що-небудь запам’ятати. Мені здавалось що все це я бачу уві сні: оперний театр, Латинську катедру, площу Ринок, мимо нас продзвенів останній трамвайчик. Але це все було наяву! Досить реальною була піцерія з плетеними стільчиками, мої колеги-друзі, бурштинового кольору пиво - як же без нього. Все одно було важко повірити в те, що навколо мене казка під назвою Львів! На дворі панувала тепла літня ніч, свято потрошку вщухало, люди розходились по домівках. Ми теж не поспішаючи  пішли вулицею Вірменською, потім Городоцькою, ділячись враженнями про нашу зустріч.

Наступного ранку розпочався звичайнісінький робочий день, тому знайомитись з містом Лева далі мені довелось самотужки. У найближчому кіоску я придбала путівник і карту міста. Безнадійно полиставши путівник, я поклала його в кишеню і взялась за вивчення карти. Розкривши її на позначц «центр міста» зрозуміла, що знайомство має починатись з оглядового майданчикана вежі Ратуші - звідти місто дійсно було видно як на долоні. Але це булопотім, а спочатку була 65-ти метрова висота сходами, яку підкорити було не набагатолегше, ніж 2000 метрів гірських вершин.

 

 Та воно того варте!!! Особливо цікава остання ділянка гвинтовими сходами.

Одним словом кажучи раджу всім, не пожалкуєте. З такої висоти було зручно роздивлятись план міста, провести оглядову екскурсію  чудернацькими дахами будівель,

 

     а на останок переполошитись бемкотіння годинника, який вирішив повідомити про настання наступної години )). Цікаво було роздивлятись архітектуру безлічі храмів та костелів,

спостерігати за метушливими трамвайчиками. Після столичних широт історична частина Львова здавалась мені майстерно зробленою декорацією до історичного фільму.

Потім більшу частину дня я бродила вузенькими гостинними вуличками, періодично звіряючись з картою.

 

Особливого колориту місту додають сувенірні крамнички: лише у Львові ви можете придбати на згадку ґудзик з одягу сажотруса,

 

частку бруківки з гербом Львова, філіжанку з неповторними видами міста. Можна навіть почути чудернацьку історію від того самого сажотруса, якого раптом зустрінете на порозі крамниці. А вечір приготував мені новий дарунок: янарешті зустрілась з віртуальною подругою IrrrenKo .

Вечірнім містом ще лунали відголоски свята, вулички занурювались в приємну прохолоду і ми вирішили піти у Кав’ярню на бамбетлі. Якщо при всіх умовах ви не вживаєте каву навіть у Львові, то вам запропонують смачний чай, чудернацький коктейль або ніжний десерт.

 Попереду в мене був ще один день у Львові, але Львів для мене так і лишився загадкою. Це відчуття не можливо осягнути. Скільки б разів ти не приїздив до Леополісу, кожного разу він буде іншим, і кожного разу хотітиметься повернутись до нього знову. Не можливо осягнути того, коли ти купуєш каву на подарунок і на твоє питання «Що ж взяти?» стороння, літнього віку, пані з захопленням розказує тобі про особливості сортів кави і на останок каже: « Не забудьте додати тертого шоколаду!». Ти повертаєшся щоб подякувати, а загадкової пані вже нема, лише вхідні двері крамниці ліниво зачиняються, ніби щойно хтось вийшов…

…До відправлення потяга лишалось хвилин тридцять. Цьогочасу мало вистачить захопити свої речі і дістатись до вокзалу. Додому ніяк нехотілось їхати. Було досить дивно від того, що два дні назад бажання було зовсім іншим. Щойно друзі «закинули» мене у вагон, потяг зрушив з місця. І я вже знала що я знову повернусь у казку під назвою Львів!!!

Любил ли ты...

  • 23.02.11, 01:01

Любил ли ты когда-нибудь по-настоящему?

Любить женщину по-настоящему, значит

Понимать ее,

Знать, что у нее на душе,

Слышать каждую мысль, знать любую мечту,

Дать ей крылья, когда она захочет полететь.

И когда ты почувствуешь

Свою беспомощность в ее объятьях,

Знай,

Ты научился любить ее.

 

Когда любишь, ты повторяешь ей неустанно,

Что она желанна.

Когда любишь,

Говоришь ей, что она единственная.

Ей нужен тот, который будет говорить ей,

Что это будет длиться вечно.

А теперь скажи,

Любил ли ты ее по-настоящему?

 

Чтобы любить ее по-настоящему,

Позволь ей обнимать тебя, пока не поймешь,

Как ей нужны твои прикосновения.

Ты должен проникнуть в неё,

Прочувствовать её,

Пока не почувствуешь её в своей плоти.

И когда увидишь в ее глазах

Своих будущих детей,

Вот тогда это действительно любовь к ней!

 

Когда любишь, ты повторяешь ей неустанно,

Что она желанна.

Когда любишь,

Говоришь ей, что она единственная.

Ей нужен тот, который будет говорить ей,

Что это будет длиться вечно.

А теперь скажи,

Любил ли ты ее по-настоящему?

 

Ты должен быть честным с ней,

Обнимая её крепко,

Но нежно.

Ты должен правильно обращаться с ней,

И тогда она будет с тобой,

Она будет заботиться о тебе.

Ты должен любить свою женщину по-настоящему.

 

И когда ты почувствуешь свою беспомощность в ее объятьях,

Знай, ты научился любить ее.

Спогади про літо

  • 12.11.10, 20:48

На календарі кінець осені. Цього року погода сезону видалась несподіваною ідосить мінливою: то приморозки на початку жовтня, то майже літня спека напочатку листопада. Недивлячись на таке неочікуване тапло, всеж  таки сезон відпусток- це літо. Самепрохолодними осінніми вечорами приємно пригадати яскраві моменти спекотноголіта, гортаючи сторінки фотоальбому «з відпустки».

Ще весною, повертаючись з кримського (свого першого) походу, я вирішила помандрувати у Карпати. Це для мене, поки що, була Terra incognita. Заздалегіть обрала тур і придбала квитки. Коли настав час вирушати у подорож, я чомусь нервувалась більше, ніж вперше. Пігулка заспокійливого допомогла вгамувати нерви. Оскільки подорож видалась на серпневі свята, то в вагоні були одні лише туристи. Зі своєю групою я зустрілась у Івано-Франківську. Всі ми мандрували завдяки тернопільському турклубу.

Маршрут наш розпочинався у с. Кваси.Саме тут нам роздали провіант і спорядження, кому якого не вистачало, і остаточно були спаковані наші наплічники... Щасливої дороги!

З самого старту ми почали підйом і тривав він аж до вечора. Цього разу в мене підйом не викликав абсолютно ніякої паніки чи розчарування. Фізично буловажко весь день йти вгору, але моральна готовність допомогла по іншому мені цесприймати.

Я просто крок за кроком йшла і милувалась пейзажами. Це для менебуло величезним досягненням! Досі дивуюсь, як я не закинула туризм після першоїсвоєї спроби?

Незважаючи на те, що ми одне одного бачили вперше, стосунки у нас зав'язались одразу дружні. Піднімались ми неквапливо, потроху знайомлячись одне з одним. Група наша складалась з одинадцяти чоловік і наш гід. Першого ж дня ми набрали висоту 400 метрів і досягли приблизно 1000 м. над р.м. Перший наш табіррозклали рано, так з'явилась можливість помилуватись краєвидами полонини Браїлка.

Я була щаслива!!! В мене навіть нема тих слів, щоб описати свої відчуття.Я просто насолоджувалась тим, що бачила, що відчувала... і цей безмежний простір! В якусь мить мені здалось, що я зрадила улюбленим кримським горам. Секундне розчарування... ще мить... і я зрозуміла, що Крим і Карпати це зовсім різністихії, їх не можливо порівнювати, як не можливо порівняти повітря і воду. Відрозуміння цього мені стало так приємно! Час спливав і треба було повертатись втабір. А в таборі чекала смачна вечеря і тепла карпатська ватра.

Усі вечері-обіди-перекуси готували разом під чітким керівництвом нашогопровідника.

Після вечері посиденьки біля ватри вирішили урізноманітнити.Одразувиникла ідея грати «у крокодила»- ведучий пантомімю показує дію чи слово, а всіінші відгадують що саме. Коли настала моя черга вести, то довелось показувати «турбулентність».

На той час було вжедосить темно, я не помітила заготовленого хмизу і загриміла прямо через нього.Отже турбулентність у моєму виконанні вийшла реалістична. Та й взагалі булодуже цікаво, бо всі почували себе дітьми.

Наступний день розпочався з росяного ранку. Цей день був найважчим, оскільки треба було досягти найвищої точки маршруту: г. Близниця 1880м. над р.м. Зранку і більшу частину дня ми знову йшли лише вгору. Але втома ніяк недошкуляла. На більш крутих підйомах мені частіше за інших доводилося робитизупинки- йшла як могла, крок за кроком.

Плелась у самісінькому «хвості». Аленіхто мене за це не корив, усі ставились з розумінням. Ще до обіду ми піднялисьна саму вершину. Це були незабутні враження! Скрізь, куди не кинь погляд, гори!.. Цілий Гірський Всесвіт! Для мене цебуло откровення.

І стоячи там на вершині, я відчула, що гори живі. Це не простонагромадження з каміння і грунту. А хмари...

Вони собі пливли по-волі небом,ледь торкаючись верхівок гір. І про щось вели свої нечутні перемовини. Не знаю,чи помітив це ще хтось, але мене переповнювала тиха радість. Якщо комусь,стоячи на горі, хочеться голосно гукнути чи полетіти, то мені хотілось тихоспостерігати за цією красою і якомога яскравіше запам'ятати побачене в деталях.

Вперше в житті відчула той стан, коли в голові не вирують думки, коли є ти іприрода, і ніяких умовностей. Саме в такі моменти ти щасливий не тому що в тебекрутий мобільний,  престижна робота чи щетам що, а тому, що ти- живеш!

Після обіду ми йшли траверсом.

Втома давала про себе знати, але менепереповнювало щастя. Навкруги оточувала краса. У всіх були посмішки на обличчі.Сама собою зав'язлась розмова про нашу наступну стоянку. Там було озероВорожеска.

Температура води в ньому була не більше +12°С, але яка ж то буланасолода вскочити туди! Втома, накопичена за день, розтанула, як мильна піна.Цього разу сонце заховалося досить швидко і за лічені секунди на небі з'явивсямісяць. Було дуже вітряно- посиденьки біля ватри не відбулися. На мій подив ценікого не засмутило, бо вражень за день вистачало з надлишком. Я не моглазаснути до третьої години ночі, мене переповнювали емоції від пережитого.

Новий ранок видався прохолодним. Щойно виглянуло з-за гори сонечко, одразу почало теплішати. Дивне відчуття на обличчі привело мене до тями: мандруючивершинами гір, лице обвітрилось і «згоріло». На верху температура невідчувається, а ультрафіолет робить свою справу. Звичайний крем для обличчамало чим допоміг, та все ж було трохи легше.Цього дня на нас чекала ще одна полонина, а далі розпочинався спуск. Тепер оточувалиінші пейзажі, переважно лісисті.

Все навкруги змінювалось досить швидко, протея йшла з відчуттям того, що там на горі залишила частку себе. А на заміну взялащось оте не зриме, не видиме, і що тепер наповнювало кожну клітинку мене. Йтибуло легко, вже не плелась в «хвості», а й шла разом з усіма.

Післяобідрозпочинався стрімкий спуск. Одним даються легше підйоми, іншим спуски. Явідношусь до других. Не можу сказати що я почувалась стомленою, адже третійдень переходу був значно легший, ніж попередній.

Проте якось непомітно я втратилапильність і надто розслабилась... і тут же за це поплатилась: дорога на спускубула вся устелена дрібними камінчиками, і через один такий камінчик яперечепилась. Політ вперед носом- раптом я відчулату межу, коли от-от мійнаплічник потягне мене за собою вниз шкереберть. Це така тонка межа, секундачасу і, здається, серце зупинилось... В наступну секунду я відхилилась вбік ізрозмаху гепнула на той самий наплічник. Нарешті перевела подих. Звісно на шуммого польоту усі озирнулись, і тут пролунало питання: «Ти що, впала?». Так іхотілось відповісти: «Ні, сіла посидіти...». Мені допомогли підвестись, бозробити це самотужки з наплічником на плечах, важкувато. Кістки і в'язи були неушкоджені. А от штани розірвані, коліно зчесане. Для повної картина не вистачало«зелёнки». Завдяки меніорганізувався позаплановий привал, триваліший звичайного. Одразу ж меніобробили рану. Далі був знову спуск, але тепер я пильнувала кожен свій крок.Незабаром ми вийшли до річки Чорна Тиса.

Потім ще години півтори і ми дісталисьдо нашого третього табору. Розташувався він на березі все тієї ж Чорної Тиси.Незважаючи на збите коліно і дещо натерті взуттям ноги, я з задоволенням змиласвою втому в бурхливих водах річки. Вода була прохолодною, але така приємна інаповнювала все тіло життєдайною силою. Після вечері в нас була прощальна ватра, оскільки наступного дня нашаподорож закінчувалась.

Приблизно опівночі ми розбрелись по своїххатках-наметах. Знову довго не могла заснути. Лежати у спальнику не було сил,хотілось простору. Намагаючись меньше шарудіти, я вибралась з намету. О диво!Від побаченого в мене перехопило подих:

на все небо світив величезний повниймісяць,вся галявина була залита його сяйвом, а рясна роса ледь помітномерехтіла. Відійшовши від наметів, я зробила глибокий подих. Зовсім не булоніякого страху. Так приємно насолоджуватись місячним сяйвом! Все побаченесупроводжувалось лагідним шумом швидкоплинної річки. Спати не хотілось зовсім,це було щось чарівне. Усі інші бачили десятий сон, а мене знову переповнювала тихарадість. Незнаю скільки часу я простояла на галявині, аж доки мене не пробраловід нічно холоду. Повівши мимоволі плечима, я повернулась у свій намет і міцнозаснула до самого ранку.

Наранок ми ще більше були здивовані виглядом наших бличч: за минулий день ультрафіолет продовжив свою нищівну дію. Трохи побідкались про забутий усіма домакрем для засмаги та й все на тому. А от спрей від комарів та мошкариприхопили... так, про всяк випадок...

Далі знову вирушили вздовж річки. Спочатку йшли мовчки, на всіх напалаякась ностальгія. Можливо тому, що доводилось розтаватись, адже подорождобігала кінця. Аж раптом почали співати. Пригадали багато пісень, а ще більшенасміялись з нашого різноголосого співу. Так ми дійшли до села Ясиня. Йдучивулицею села ми якось розбрелись: хтось йшов по-двоє –троє, мені захотілосьпройтись насамоті. Перед очима змінювались побачені краєвиди, ще досить яскравовирували пережеті емоції. Думаю, що для кожно з нас ця мандрівка булаособливою, тому що кожен знас був у піднесеному настрої.

Лише коли я сіла в очікуванні автобуса, який мав відвезти нас до Івано-Франківська, то відчула всю втому зповна. Але тобула не ниюча втома, аякась щемуче-приємна. І я мимоволі почала порівнювати почуття першого походу знинішніми. Не зважаючи ні на що, я отримала шаленне задоволення! Ще чотири днітому я була не така, а спустилась з гір зовсім іншою. Це, мабуть, те, зарадичого йдуть в гори, те, заради чого піднімаються в повітря, те, заради чогопірнають в морські глибини. Мої думки перервав шум автобуса, що виїхав з-заповороту. З останніх сил закинула наплічник в багажник. В салоні на нас чекаликомфортабельні сидіння. Здавалось, що зараз задрімаю від мірного покачуванняавтобуса. Та не так сталось, як гадалось. Очі все милувались пейзажами, що мелькализа вікном.

Зараз, коли писала про свої спогади, ніби мандрувала ще раз. І дійсно сталоякось сонячно і тепло. Поруч лежить альбом з надрукованими фотографіями. Наобкладинці альбому намальований глобус. Скільки ще всього цікавого, невідомого! І зараз хтось подорожує з наплічником, десь горить вечірня ватра, ахтось зустрічає світанок...

P.S. Фото з підписом належать одній з учасниць подорожі, за що їй дуже вдячнаrose

Про Киця

  • 09.10.10, 22:41

Привіт усім! Я Кіт, звичайнісінький смугастий Кіт. Як казав мій пра-давній родич: "Усы, лапы, хвост- вот мои документы"

Народився я в ту пору, коли все починало зеленіти і квітнути. Чомусь мені здається, що така пора має називатись Квітнем. Свою першу оселю я майже не пам"ятаю, але пам"ятаю що там була велика, смачна Кішка і двоє таких як і я.

Але дуже швидко мене забради в іншу оселю. Відтепер у мене було три хазяйки. Найменьша- непосидюце, шаленне створіння. Їй ніколи не сидиться дома, це в неї називється "кудись помандрувати".

Друга- дамочка інтелігентна, дещо старшого віку. 

Нарешті третя моя хазяйка- пані похилого віку, але в оселі вона головна. Тому я одразу зрозумів що з нею краще не сваритись. Окрім того виявилось, що вона смачно готує їжу.

Взагалі мене тут люблять. Кожна хазяйка по-своєму, але мені жалітись нема на що. Досить швидко я почав освоювати нову територію. Ніхто не заважав і не кричав на мене.

Окрім незрозумілих предметів, я ще знайшов бібліотеку

У вільний час, це коли не лажу по шкоді, я займаюсь йогою та гімнастикою. Це дає мені можливість залишатись у формі і займатись особистою гігієною

А от дозвілля моїх хазяйок якесь дивне: вони спочатку ріжуть тканину на клаптики

а потім зшивають ці клаптики до купи

Звичайно я всіляко допомогав! Потім я дізнався, що це називається пошиття одягу. Як добре, що мені це не потрібно, адже маю власне хутро ексклюзивного дизайну!

Одного ранку я наробив переполоху: на кріслі стояв порожній хазяйчин кульок. Чомусь вирішив, що він не має пустувати, та й заліз туди.

Як же довго мене шукали. Разів з десять пробігла повз мене кожна. Але мені за це нічого не було, було лише повно щастя, що я знайшовся! І взагалі мої молодші хазяйки- дивакуваті створіння. Перш ніж вийти з оселі, вони наводять марафет- дії, як на мене, зовсім не зрозумілі..

Але коли це слово приміняють стосовно мене, то мені подобається. Це значить, що мені підстрижуть шерстку на лапках

і мої лапки будуть гарненькими і охайними ))

Ось так я живу. Кожного дня щось нове, щось цікаве. Кажуть, що мене люблять саме за мою цікавість. І коли все дозволяють, то воно якось і в шкоду не сильно тягне, бо люблять тут мене, тому й вередувати нема сенсу.

Дякую, що слухали моє муркотіння. Щойно з"являться новини, обов"язково повідомлю ;) 

З повагою, ваш Киць!

Мууррррррррррррррррррррр...

Сон в літню ніч

  • 17.08.10, 00:21

Місто давно прокинулось і люди поспішали у своїх справах. Неподалік метро стояв молодий чоловік і дещо нервувався: особа,  яку очікували, очевидно запізнювалась вже хвилин на п"ятнадцять. Ці п"ятнадцять хвилин були довшими, ніж півтора місяці переписки в icq ! Час повз як равлик! - а раптом передумає?, а раптом не приїде? З дверей метро знову з"явився новий потік пасажирів, але знову всі розбіглись хто куди. Чекати не було більше сил...

Аж ось не сміливо колихнулись двері і на вулицю вийшла тендітна дівчина не високого зросту. Зупинившись біля сходів, вона почала озиратись навколо, шукаючи когось поглядом. Здавалось серце ось-ось вистрибне, хотілось гукнути її по імені, але слова ніяк не вимовлялись! За якусь мить вона повернулась у його бік- їхні погляди зустрілись. Трохи повагавшись, вона підійшла до нього: "Привіт!"- сказали вони майже одночасно і посміхнулись у відповідь одне одному. Невже не сон? Ось вона стоїть поруч така маленька! Не звертаючи увагу на перехожих, вони стояли дивлячись у вічі. Їх познайомила спільна робота, але розділяли сотні кілометрів. Вони стояли і мовчки вели бесіду між собою.

Оговтавшись, вони пішли по затишних вуличках великого міста, тримаючись за руки. Її рука була такою тендітною в його великій сильній руці. Вона тихо щось розповідала про історію свого міста. Некваплячись  проходили одну вуличку за іншою. Вони мали що сказати одне одному, але слова десть зривались невимовними. Їх почуття витали у повітрі, їх погляди періодично зустрічались, і це було сильніше за слова!

Аж раптом набігла хмара- злива не примусила себе довго чекати. Сміючись, як діти, вони добігли до найближчої арки. Її руде волосся намокло і неслухняно стирчало в різні боки.Вона сміялась, спостерігаючи за бульбашками, що танцювали по калюжі. Він спостерігав за її забавкою. Потім тихенько покликав її по імені. Краплинки води стікали по обличчу, і вона мружачись, повернулась до нього. "Можна, я тебе обійму?"- запитав він. Пролунав грім, але вона врятувалась в його обіймах. Їй зовсім не страшна була гроза, вона була спокійна, як ніколи... і щаслива...

Ще сильніше пролунав грім і вона схопилася, не розуміючи, що коїться. Ще мить і сон остаточно розвіявся. На годиннику було далеко за північ, за вікном шуміла злива, та час-від-часу гуркотіла гроза, майже як у сні... але вона була сама, він лишився там, у сні...

Приключения киевских туристов в Севастополе.

И так… 8 мая, мы возвращаемся из турпохода домой. Мы - это я и моя подружка. Вся остальная братия уезжала днем позже. В Севастополь поехали все вместе: кто на поезд, а кто на прогулку. До поезда у нас времени было часа два. В Херсонес на экскурсию мы уже не успевали, а вот прогуляться по набережной Севастополя самое то.

Для полного комфорта мы хотели сдать рюкзаки в камеру хранения. Но не тут-то было: свободных ячеек нет, зато есть огромная очередь. Нам ничего не оставалось, как идти гулять с рюкзаками. Наверное, севастопольцы привыкли к подобным картинам.

Так вот… идем в сторону набережной. Вдруг перед нами вырисовывается тетенька из турагенства и предлагает получасовую экскурсию по акватории Севастополя. Она же заве-рила, что все ( я и подружка) на поезд успеют. Посовещавшись пару секунд, соглашаемся на экскурсию.

На причале нас ждал такой себе баркасик. Сели. Что бы не замерзнуть, нам предло-жили укутаться пледами. 

Отплыли мы метров 10 (может чуть больше) от пристани, как наше суденышко ЗАГЛОХЛО! День переставал быть томным… Пока нас отбуксировали, пока выделили новое  плавсредство, мы потеря ли не меньше 20 минут времени. Когда ждали буксир, увидели вот такую табличку на борту заглохшего баркасика.

Из-за неожиданного поворота событий, я даже не сообразила сфотографировать нашу яхту «Беда».

Снова плывем, на сей раз не глохнем. Экскурсия была в общем интересная, один раз послушать можно. Ознакомились с возможностями флота.

Как раз в свете последних событий было актуально. Для меня самым ценным в экс-курсии было увидеть памятник затопленным кораблям с моря.

Когда мы ступили на сушу, времени к поезду оставалось впритык. Пробежавшись га-лопом вдоль набережной,  мы попрощались с ребятами и отбыли на вокзал. Как только за-бежали в вагон, проводница попросила провожающих покинуть его. И тут нас осенила мысль: если бы мы сдали рюкзаки в камеру хранения, то либо мы уехали без рюкзаков, либо вообще не уехали бы. Купить что-нибудь для перекуса мы, естественно, не успели. Я вспомнила, что у меня оставалось два кармана- это кулечки с сухофруктами для съедения на привалах. До Симферополя нам хватило, а там моя подружка метнулась пулей на рынок, пока поезд пополнялся пассажи-рами.

Дальше наша поездка протекала тихо-мирно. Мерно покачивался вагон, за окном меня-лись пейзажи,  и с каждой секундой становилось ближе к дому.

А в голове уже роились мысли о новых путешествиях…

P.S. Каждую ошибку примите за улыбку smile podmig

Испытание на выносливость или как я ходила в поход.

Я давно поняла, что Крым- это мой любимый уголок на планете Земля! И вот однажды судьба свела меня с человеком, который лет 10 занимается горным туризмом. Мною было принято решение в мае идти в поход. Снаряжение (рюкзак и спальник) было преобретено еще в феврале и весь остаток зимы грел мне душу.

Когда были куплены билеты (за 45 суток), ждать похода стало еще тяжелее, скорее бы! Но вот настали долгожданные майские праздники, отчет на работе был написан, и я со спо-койной душою, собрав рюкзак, села в поезд. Доехали мы до станции Бахчисарай. Сдали рюкзаки в камеру хранения и на легке посетили Ханский дворец и пещерный город Чуфут-Кале. Это была, так сказать, разминка)). Бахчисарайский дворец встретил нас восточной роскошью и дал возможность насладиться культурой востока.

Чуфу-Кале перенес нас еще в более древние времена. Сдесь я не в первый раз, но это место сново вызвало во мне шквал эмоций! Пещерные города вызываю у меня особый интерес. Ведь руины, которые остались от этих городов, действительно были свидетелями всех событий, и всех исторических эпох.

И, может быть, только они знают всю правду истории. Сдесь давно не ступали ноги караимов, сдесь все больше и больше ходять группы туристов, но город неперестает завораживать своей самобытностью. Хорошо сохранились кенасы (молельные дома) и жилище последнего караима Фирковича.

Уходить не хотелось, но дорога звала дальше. Нам еще предстоял переезд в Мангуп и первая  наша стоянка.

На мангупской стоянке было людно, поэтому особого кайфа и настроения небыло, я даже не помню нашей посиделки у костра, как-то все смутно пронеслось. Запомнила только свое удивление, что палатку можно поставить за 5 минут!

В первый день похода нам предстояло пройти почти 20 км, поэтому на сам Мангуп мы не поднимались, а сразу пошли по маршруту. Наш путь лежал к водопаду Козырек. Была ровная хорошая дорога, на обочинах цвели деревья и цветы. Ничто не предвещало трудностей… В какой-то момент дорога пошла вверх и подъем длился минут тридцать. Сначала не сложно было идти со всей группой, потом я всетаки отстала. Было замешательство: когда же будет нормальная дорога? Я еще не осознавала, что ее тут не будет, а будут только подъемы и спуски! Но тут спас привал, после него дорога пошла вниз, и немножко стало легче. Но весь день мы шли то вверх, то вниз и я недоумевала, зачем мне это надо было? Нетренированные ноги дали о себе знать. Мне не мешала тяжесть рюкзака, но подъемы давались тяжело. Ближе к вечеру вышли к речке, идти стало веселее!

До самого водопада в первый день мы не дошли, были все уставшие, ночевку решили устроить у речки. Оборудовав палатку (за 5 минут), я готова была рухнуть, не ужинавши. Пока варился ужин ( дежурили мы палатками поочереди), подруга потащила меня к речке. Была цель- умыться! Но когда мы нашли небольшой водопадик, вся одежда была тут же сброшена, и мое тело ликовало от холода воды горной речки! Я не знаю куда вода унесла мою усталость, но я снова хотела жить и уже не жалела, что пошла в поход. Да и суп, сваренный на костре, влил жизнь в наши тела. Потом из соседнего лагеря к нам присоединились три парня, они играли на тамбурине и еще на какой-то губной гармошке. В костре потрескивали поленья, спать совершенно не хотелось…

На следующий день я морально была готова к особенностям горных дорог, хотя всеравно шла последняя. Часа через полтора мы дошли до водопада Козырек. Зрелище было впечатляющее, поэтому здесь мы немножко задержались. Несмотря на то, что людей там было много, фотосессия прошла успешно!

В поселке Передовое мы пополнили запасы еды, и дальше наш путь лежал на Ай-Ди-митри.

Переход был не таким сложным, как в первый день, но на ногах появились первые мозоли, и тут началось испытание на выносливость. В обед мы приняли вахту по дежурству. Поэтому вечером, дойдя до стоянки, вместо того что бы развалиться на каремате, нужно было варить еду. Плюс попался ворчливый лесник, запретивший жечь костер. Все немного приуныли: хотелось горячей еды, да и просто посидеть у костра. Но, видать, чем-то мы ему понравились и вскоре у нас горел костер.

Утром дежурные вставали в 7.00, все остальные в 7.30. Стать на ноги мне было тяжело, неимоверно жгли мозоли, пластырь не помогал. Пришлось одевать две пары носков, что бы хоть как-то ходить. На третий день предстояла самая экстремальная часть маршрута- спуск по каньону Узунджа.

Если б кто-то мне показал это раньше, я б ни за какие деньги туда не полезла бы. Но отступать было нельзя, я не имела права подводить группу. Тут я поняла, что все, что было раньше, это детский садик.

Пейзажи открывались обалденные, я наслаждалась красотой, уровень адреналина зашкаливал! На трудных участках маршрута ребята подстраховывали, а на самых трудных - рюкзаки перебрасывали отдельно, а мы шли отдельно.

Как ни странно, у меня ни разу не мелькнула предательская мысль: «А что я тут делаю?» Я знала что я тут делаю- я путешествую! Спустившись до середины каньона мы увидели озеро из которого вытекала речка с таким же названием- Узунджа.

Она сопровождала нас до самого выхода из каньона. А потом был обед.Я возблагодарила Бога, что мое дежурство окончено, и я могу спокойно побродить по речке. Сказать что у меня болели ноги- это не сказать ничего. Но снова, как по волшебству, вода вернула мне силы и сняла усталость. И в руки попал фотоаппарат…

После обеда мы вышли на лужайку и возникло ощущении, что я попала в Альпы.

В этот день переход закончился часа в четыре. Стоянка наша обосновалась на территории детского лагеря «Горный». Желающие пошли смотреть Скельскую пещеру. У меня сил не хватило, хотя очень хотелось. Я просто наслаждалась красотой окружающего пейзажа: вокруг горы, цветущие деревья, поющие птицы и цикады, и уходящее на закат солнце.

Воздухом не дышишь- ты его пьеш! А утром бродили по росе…

Нам предстоял последний день перехода, вечером нас ждало море! К жгущим мозолям я уже привыкла- главное не снимать ботинки в течении дня, иначе их потом не одеть. До обеда шли легко, в сопровождении горной речушки. Но потом накопившаяся усталость вырвалась наружу. На последнем подьеме мне казалось что я вот-вот упаду, что я не смогу сделать следующий шаг. Группа ушла вперед. Я не выдержала, остановилась и разрыдалась. Не знаю почему, просто так. Я не ждала жалости, у меня просто небыло сил. Рядом была только подруга. Она знала, что жалеть нельзя, она просто стояла рядом. Когда у меня нестало сил плакать, я вытерла слезы и пошла дальше. Я просто шла и смотрела по сторонам, наслаждаясь красотой. Я даже забыла про свои ноющие ноги! Вскоре нашим глазам открылся пейзаж с видом на море. Это было вознаграждении за все мои слезы, я просто упивалась этим видом!

Дальше на нашем пути был последний спуск- спуск по Чертовой лестнице. Это чем-то напоминало вчерашний каньон. Я уже не обращала на это внимание, просто делала шаг, еще шаг и еще… Ребята меня подстраховывали. Огромное им спасибо! Без них я б никуда не дошла. В конце спуска, те кто спустились первыми, забрали у меня рюкзак. Мне казалось, что я как воздушный шарик оторвусь от земли и улечу. Я уже не могла ходить без рюкзака, я с ним срослась! И вот мы спустились на трассу уставшие, но безумно счастливые!

Маршрутка домчала нас до Ласпи и очередную свою стоянку мы разместили у моря.

Были споры где лучше поставить палатки, но это было не важно: под уклоном или на камнях, потому что я прошла весь маршрут, я не сдалась.

На следующий день был пляж, было море,

были чебуреки и салат из свежих овощей. И целый день отдыха.

А вечером посиделки у костра. Спать совершенно не хотелось, поэтому в этот раз мы засиделись допозна.

8 мая был Севастополь, был путь домой.

Ну вот, в моей жизни произошло что-то новое, чего я совсем не ожидала, но это со мной случилось. У меня был просто азарт, но ни моральной, ни физической подготовки у меня небыло. Это я поняла только в горах. Я смогла это сделать, не отступила назад. Значит зачем-то мне это надо было. И я не собираюсь вешать рюкзак на гвоздь, потому что лучше гор могут быть только горы, на которых ты еще не был…