Утішся, не журись і не зови...

Утішся, не журись і не зови,

Хто захотів – давно зумів почути,

Ховає осінь руки в рукави,

Ховає тиша пройдене в забуте.

Нехай мовчить спустошений етер,

Нехай душа одужує неспішно,

У неї є сьогодні і тепер,

І сонця зачарованого вишня.



А за лісу чорною бровою...

А за лісу чорною бровою,

Де трясуть повітря поїзди,

Ходить жовта осінь за тобою,

Їй чомусь не хочеться сюди.

Зіркою пресвітлою не блисне,

Не сипне росою крадькома,

Може, їй зі мною надто зимно,

Може й сенсу йти сюди нема.


Такий тепер стоїть над світом морок...

Такий тепер стоїть над світом морок,

Такий кривий в думках панує лад,

Іди дізнайся, хто кому є ворог,

Чекати звідки підступу та зрад.

Коли усі до ближніх охололи

Та владарює впертість баранів,

То свій не той, з ким пуд спожито солі,

А хто за шкіру сала не залив.



 

Невагомість...

Невагомість. Романтика.

Час дрімоти і чар.

Осінь вішає бантики

Нецілованих хмар.

Десять кроків до ирію.

Радість враження тчуть.

Павутинка за мрією

Вирушає у путь.



Осінній день зачитано до дір...

Осінній день зачитано до дір,

За ясним сонцем скінчена гонитва,

Приносить вечір місячний Псалтир,

І починає бубонить молитву.

Іде печаль на сторону чужу,

Плетуть зірки тихцем магічні сіті,

І все, що я тепер тобі скажу,

Інакше трохи треба розуміти.


А дерева такі стрункі!

А дерева такі стрункі!

А яке в них яскраве листя!

Утікають в ніщо віки,

Тільки тут все давно на місці.

Ясна осене, нумо, тлій!

Днів привітних примножуй сяйво!

Може, я тут хоч трохи свій?

Може, я тут для часу зайвий?



І знову поле – щедрості правиця...

І знову поле – щедрості правиця,

Замріяне в квітучій тишині

Скажи-но, що тобі ночами сниться?

Кого пускаєш в думи потайні?

Яке тобі майбутнє до вподоби?

Що в серці торжествує чи болить?

Чи мариш гострим плугом хлібороба,

Чи від мани тремтиш кровопролить?

 

Ну як оці розлоги не любити...

Ну як оці розлоги не любити,

Де навесні і палиця цвіте?

Пройди-но скільки хочеш цього світу –

Подібне не зустрінеться ніде.

Тут у дощах громи сміються лунко,

Ясніють дні у поглядах калюж,

І ми, чиїсь негадані дарунки,

Мов зернята розкидані довкруж.



У небесах віджуравлило...

У небесах віджуравлило,

Відлопотіло, відійшло,

А де мої поділись крила?

Де втіх бездонне джерело?

Де ті мої із лишком двадцять?

Слова, скажіть хоч щось мені!

Слова мовчать, слова бояться

Навік пропасти у стерні.



А от і осінь, ніжна і невинна...

А от і осінь, ніжна і невинна,

Останній чміль у справах прогудів,

Тримається душа за соломину

Залишених в минулому слідів,

Де кожен ранок теплим був і босим,

Де тільки зріли прогріхів плоди.

Та тихо там, бо все пішло у осінь,

Просту і неціловану. Сюди.