Я не один???

Двадцять сьоме листопада...Страшне нагадування страшної історії. Історії мого народу. Мого народу. Рівно о 16-ій, я запалив свічечку та поставив її на підвіконня. Вона була червоного кольору і освітлювала червоним світлом невеликий клаптик простору, простору моєї пам'яті про те страшне і жахливе, що діялося понад 70 років тому. Моєї пам'яті про те, про що заборонялося говорити і думати, заборонялося навіть натякати чи здогадуватися. Я згадував бабусині очі, коли я запитав її про те, чому вона завжди так клопочеться, щоб у домі була їжа, навіщо вона робить запас "на всяк випадок", коли можна сходити на базар та купити, навіщо їй запас солі і сірників, і на що здадуться невеликі мішечки із сухарями у комірчині. Колись-таки вона мені сказала, як ніби-то по-секрету: "А раптом голод чи війна? А так, запас є". Поки малий - не розумієш істинного значення слів старої людини. Це приходить із віком, із знанням, з душею, яка дорослішає. Вогник свічки ставав більшим, на віконному склі виднілися краплі дощу, вони стікали по ньому, переливаючись у мерехтливому світлі, яке давала свічка Пам'яті. Моєї пам'яті про НИХ. Ось одна, там інша стікає і залишає по собі слід, як сльози дітей, що просили хліба у матерів, які не могли його дати, бо у них його забрали. Це були сльози чоловіків, які плакали від безсилля, бо не могли врятувати своїх дітей. Бо  ХТОСЬ вирішив, що всі вони повинні померти. Ось так, просто, просто померти. І не один, той ХТОСЬ, морив їх голодом, у нього були його учні, ті, хто нічим не зв'язаний з цією землею, і вони були нещадними, бо убивали ж не своїх, а чужих. І команди давали не з Марса, а з Москви. 

Я вдивлявся у темряву, намагаючись розгледіти у вікнах багатоповерхівок вогники Пам'яті, напевно їх будуть тисячі, бо місто велике, люди добрі, роботящі. Це ж так природньо - згадати і пом'янути невинно убієнних, що загинули найстрашнішою смертю - від голоду, це коли ти ще живий, але ти вже мертвий. Пройшла година....Я підставив під свічку пару книг, щоб її було краще видно....

Похапцем зібрався, поїхав до центру міста. Біля пам'ятника Шевченку, о 16-ій пройшов мітинг, напевно там море свічок, мабуть ідуть люди туди, щоб пом'янути своїх же, наших же людей. 

Та дарма....стоїть десятка зо три свічок, вже погасли, молодь скаче і балакає по телефону, когось чекають.....Все.....

Їхав назад, дощ. Дощ.....Ти, Дощ, вирішив поплакати за нас, усіх, нас, із кастрованою пам'яттю, бо ми не здатні на співчуття. Донецьк!!!!! Ти ж велике місто, стільки сили, а не можеш її знайти для однієї миті спогадів? Невже настільки тебе залякали Колєсніченки і Єфрємови з Симоненками, заборонили бути українським? Залякали так, щоб відректися від пам'яті про свої жертви. Чи ти так зажирів, що  тепер, в угоду сусіду, не визнаєш Голодомор лише тому, що і в сусідів був Голод. То може нехай сусіди вирішують самі, як до цього ставитися, чого ж нам їм у рота заглядати і чекати "як папінька скажуть". Звичайно, назвати історію з голодомором, проіскамі бандєровцєв, легше...і дбайливо доглядати пам'ятники Леніну чи Калініну, своєчасно оновлювати покажчики назв вулиць (наприклад : Постишева - центр міста). А як щодо Совісті???

Я йшов і плакав, здоровий дядько, а плакав, мовчки, просто сльози текли самі і ніхто не бачив...бо йшов дощ. Він плакав зі мною, від сорому за чужу черствість, за чужу твердолобість від людського безпам'ятства. Коли ж воно стало  МІСТОМ ВІЧНОГО БЕЗПАМ’ЯТСТВА.

.....Невже???? Таки хтось запалив свічку на третьому поверсі. Гарний будинок, там живуть старі інтелігенти.  Я побачив, що не один, що хтось іще так само думає, комусь теж шкода тих, невідомих нам людей, хтось не поховав за вічним страхом свою Душу, хтось ще має сили сказати і діяти так, як велить Совість....

 Я не один, а це багато значить.