Вони знищили та покалічили все, що змогли, й навіть більше. Від спогадів до мови спілкування
У мого
покоління вкрали частину молодості, частину пам’яті, частину міфології. Вкрали пісні, які ми співали молодими. Вкрали «Вальс Бостон», «Білоруський вокзал», «Пора-пора-порадуемся»… Все, до чого могли дотягтися, забруднили своїми імперськими руками.
Слава богу, Висоцький уже помер, і Галич теж. Інакше сталося б з ними те, що і з Юнною Моріц. Як можна дивитися старі «Три Мушкетери», бачачи перед собою Боярського, що з’їхав з глузду? Як можна дивитися «Рабу Любові» авторства неадекватного Міхалкова?
Телецентр «Останкіно» для мене вже не спогад про молодість, про клуб «Що? Де? Коли?», а фабрика фейків, до якої гидко підійти. Чомусь зовсім не хочеться питати зайвий квиток у московські театри. Машков, Миронов, Безруков… Та про що ви кажете? Маленьку Ахеджакову вигнали за громадянську позицію, позбавили можливості дожити на сцені останні роки.
В Ермітаж, де я вперше побачив Роденівську «Весну», чомусь не тягне. У Лувр, Прадо, Метрополітен тягне, а в Ермітаж — ні. І сам не зрозумію чому. Напевно, щось особливе розлилося в сирому пітерському повітрі, перебиваючи гнилий сморід стоячої води. Рашизм, путінізм, ксенофобія — це вражає більше за шедеври Растреллі.
Навіть про спільну перемогу, сплачену мільйонами життів, згадувати не хочеться. Адже, як з’ясувалося, вони могли перемогти й без нас. Та й чи була перемога, якщо ми «нацисти» та «німецькі поплічники і нас треба знищити»? Звільнити «споконвічно руські землі» від українців. Бомбити Київ. Гвалтувати у Бучі. Понівечити Ірпінь.
Їм було мало вкрасти спогади — одними спогадами ситий не будеш. Вони вкрали Крим. Вони зганьбили ліси під Кремінною, куди я мріяв приїхати порибалити з родиною. Набили їх іржавим залізяччям, мінами, горілими машинами. Вони знищили вікові сосни, отруїли землю напівзогнилими трупами, втопили у Сіверському Дінці свої танки, перегородили розтяжками стежки. Прийшли визволителі! Радійте!
Вони вкрали у нас Бердянськ з його косою, бичками та будинком біля моря. Вкрали Генічеськ із нескінченною Арабаткою. Скадовськ з йодистим запахом водоростей та добірними комарами.
Вони вбили Маріуполь, де жили та познайомилися мої дідусь із бабусею. Вони зруйнували Бахмут, де познайомилися мої тесть та теща. Вони били по Миколаєву, де народилася моя дружина. Вони гатять по Сумській області, де виріс мій батько. Скалічили Чернігів, мучать Харків та Херсон. Моє рідне місто Дніпро тепер ховає вбитих російською ракетою земляків. Вона потрапила до житлового будинку, неподалік будинку моїх батьків. У звичайний житловий будинок.
Їм не дають спокою Одеса, Очаків, Запоріжжя. Вони і їх хочуть перетворити на Маріуполь. Вони все хочуть перетворити на Маріуполь. Заповідна Кінбурнська коса тепер на багато років стане зоною лиха, бо вони туди прийшли. Їм завжди мало. Їм головне не захопити, примножити та покращити, а дотягнутися, вкрасти, зламати, зганьбити, зробити нежитловим, непридатним для використання. Щоб якщо вже не дісталося їм, то й нікому.
Спільного минулого більше немає. Спільне теперішнє — кровопролитна, руйнівна війна. Спільному майбутньому ніколи не бути. Ніхто не захоче мати щось спільне з убивцею, ґвалтівником, злодієм та вандалом.
Вони знищили та покалічили все, що змогли й навіть більше. Від спогадів до мови спілкування. Нема бажання мати нічого спільного. Навіть того, що вже було, згадувати не хочеться. Те, що ще недавно викликало ностальгію, тепер викликає огиду.
