Частина перша. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Частина перша.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

(пара слів замість вступу)

      В ті, вже далекі часи, працювали в нашому налагоджувальному управлінні на теплотехнічній дільниці інженер-теплотехнік Василь та технік-теплотехнік Іван.  В будь яке відрядження вони виїздили тільки разом, бо були не просто співробітниками або друзями а, як більшість з нас, – побратимами. Раз на місяць, всі ми з'їжджалися в рідну фірму, або, як ми її називали "Контору", чи "Управу", для звіту за минуле та одержання нового відрядження. А ще для того, щоб почути з вуст Василя, що новенького встиг втнути Іван… Василь був неабияким оповідачем. Він ніколи під час розповіді не жестикулював, не підвищував тону, Розповідав, навіть, якось мляво, а коли оточуючі просто корчились від сміху, у Васі тільки в кутах  вуст з'являлась ледь-ледь помітна доброзичлива посмішка. Він ніколи ні над ким не насміхався, і від його розповідей віяло теплом. Головним героєм Васильових розповідей був Іван, хоч свою участь в Іванових пригодах Василь теж не приховував. На жаль, я не зможу донести в повному обсязі той колорит, котрий так зачаровував нас, але нехай хоч ті крихти того, що збереглось в моїй пам'яті не згинуть безслідно!

            Отже слухайте:

Як Іван помстився негостинному ресторанові.

      Завітав якось Іван, після роботи звичайно, до ресторану, що з ранку називався "Чайна", а ввечері встеляв столи скатертинами і міняв свій статус на "ресторан Калина" . Іван і потанцював і музику послухав і сам, навіть, музикантам дещо замовив. І так Іванові сподобалось там, що незчувся він, як настав час закривати, а тут і страви недоїдені, і горілка недопита, а надолужувати вже ніколи, бо як тільки розрахувався, - під білі ручки раба Божого Івана і за двері виставили. А там же і антрекот і лангет і салатик – пальчики оближеш і горілочка, як сльозиночка залишилась напризволяще… А вони  двері на засов, і самі ж і доїдять і доп'ють за його, Іванові. кревні… Ох і прикро ж Івану! Він і так в житті багато чого не встиг вчасно зробити, а тут ще, без натяків – не встиг – іди собі. Ми самі за тебе впораємося… Ще й двері зсередини заперли. Озирнувся Іван в розпачі навкруги, хоч пожалітися б кому. Коли – гульк! А коло ресторану бруківку вдень ремонтували і поклали купу бордюрин, та не таких, як ото нині з бетону відливають, курям на сміх – в кишені нести можна, а справжні, з граніту тесані. До них, взагалі, без "Білоруса" ніхто і пальцем не поворухне, щоб їх хоч посунути. Образа надала Іванові сил. Схопив він бордюрину, що в півтора рази важча за нього була, та й потяг її через тротуар до ресторану, щоб нею двері підперти…

       - А щоб ви там тиждень мій лангет їли та мою горілочку допивали! Через тротуар перетягнув, але там ще 5 – 6 сходинок до майданчику перед дверима. Подолав він дві сходинки, а вона, клята, з рук вислизнула… Перепочив Іван трохи і знову взявся за роботу. Вже три сходинки подолав, коли чує:

      - Може вам допомогти? Оглядається Іван – Стоять стіною троє – четверо хлопців в червоних кашкетах і з цікавістю спостерігають за потугами новітнього Сізіфа, а поруч "бобик" з синьою полосою та білими літерами.

      - Ой, не треба! – Заволав Іван. – Я сам! І впустив бордюрину. Вона з гуркотом поїхала донизу, міліцейська стіна розчахнулась навпіл, чкурнув Іван  по тій бордюрині повз бобика, через дорогу, перескочив через один паркан, через другий, за ним погнались собаки, але, коли Іван заплутався в кількох простирадлах, що сохли на мотузках і став схожим на скажений привид, собаки перелякались і відстали. Позбавлятись простирадл не було часу, тому Іван, в новому вбранні подолав ще кілька перешкод і, подолавши останню, впав остаточно знесилений.

      – Щось ви, шановний, наплутали, цей маскхалат взимку вдягати треба, а нині літо…  Підвів голову… О нене! Прибіг точно туди, звідки розпочав свій забіг з перешкодами! Ресторан, бобик, усміхнені хлопці в червоних кашкетах і співчутливе:   

      - Втомились, мабуть? Ну, поїхали… тут недалечко… відпочинете…

       …От клята права нога, обурювався потім Іван. Вона робить крок більший за ліву, через те мене й понесло по колу…

      - А, можливо винна якраз ліва, бо більш ледачою вона в нього виявилась, задумливо припустив Василь. 

Як Іван депонентом був.

      Підходить до мене стурбований Іван і якось по-змовницьки пошепки питає: - Васю, а що воно таке - депонент? – Ну, це, кажу, коли тобі нарахували якісь гроші, а тебе не було, то їх відклали на спеціальний рахунок, який зветься  депонентом. Йди до бухгалтерії і в касу з паспортом по гроші.

      - Не бреши! – каже Іван

      - Чого б це я мав брехати? Дивуюсь я.

      - Ні, ти не жартуєш?

      - Не жартую, але поясни до пуття, що трапилось, чого ти такий стурбований?

      - Та, розумієш, після тієї оказії з рестораном, коли вони на фірму листа про мене надіслали, підходжу я до дошки об'яв, де завжди догани вивішують і читаю – "ДЕПОНЕНТИ" і там десяток прізвищ, а моє, дякувати Богові – п'яте… Ну, я тихесенько втік у відрядження – нащо лева за вуса смикати… Думав, приїду через місяць, воно якось підзабудеться, перемелеться. Приїжджаю минулого місяця, не забули! Моє прізвища вже третім в тому списку… Ну, я знову втік… А сьогодні воно вже перше!....

      - Васю, скажи, ти в правду не брешеш? І що, правда, можна в бухгалтерію йти?