Жорж Дикий Поезі 2000 - 2014 років

СКОК – СКОК,
АБО «ВЕРШНИК УДАЧІ»

Віртуальне життя –
ритуальне життя,
Я у ньому скачу наче вершник
Я скачу без коня
Через ніч в світло дня
Я скачу – тільки світла не бачу
Так минають роки
Проминають віки
Я скачу. Я скачу і не плачу
Плаче Доля моя
Плаче  в дома сім’я –
Найдорожчим  плачу я без плачу
А для чого – хто зна?
Де блукав допізна?
Де скакав без коня по удачу?
Я удачу догнав
Я удачу загнав
І тепер разом з нею я плачу
– Ти, удача моя,
Ми з тобою рідня –
Лиш з тобою в житті
я щось значу…
Я удачу догнав
Я удачу загнав
Я удачу впіймав на удачу
І в ту мить – відскакав
І на землю упав
Вершник зник і пропав –
Це відзначу!
Головне, що скакав
Головне – доскакав
А що зник – того я
Не пробачу.



ШОКУЮЧИЙ ШОВ
(поема – дилема)

«Життя прожити – не поле перейти»
народна мудрість

Життя прожив –
і поле не пройшов...
Зайду і вийду:
часу новий шов...

Блукаю світом
в пошуках могил...
Дивлюсь у небо
як спадає пил...

Душа жива!
Не розтискай долонь!
Пульсує думка
в міріадах скронь!

Крізь пальці мчать
і люди, і чуття!
І смерті передує
зачаття!

І йде сівач
розкидує зерно...
Зберуть врожай –
зарухає жерно...

Звитяги Чин
і вічність небуття...
Високий гін
собачого виття...

Свобода вибору
у купі доль...
Нову й нову собі
хапаєш роль...

Ця круговерть,
як біг у колесі...
Земля ж і далі
на своїй осі!

Ти був! Ти є!
Тебе уже нема!
Новий дивак
постане у керма...

А в полі тому
я себе знайшов...
Усе життя блукав –
тому й не перейшов.



ТАКІ СПРАВИ

Хотів кохати
чарівну діву...
Хотів літати
в грозу і зливу...

Не мав талану –
гроза минула...
Кохання рану
діва забула...

Ну і пішли ВИ
окремо й разом!
В’ю з нервів линви,
звиваюсь плазом...

Не хтів, а маєш
такі гатунки...
Життя не вграєш –
геть подарунки!

Така принада –
чарівна діва!
Всесвітня влада –
гроза і злива!

Тож жити варто –
є діва й злива!
Пікова карто –
хрест і олива!



СПОГЛЯД

Тисячі років мовчання
були у мене без мене...
Тисячі років незнання,
що їх ніхто не поверне...

Знов обертаються зорі
довколо мене без мене...
Безмір у радощах й горі
все одно сльози наверне...

Вічності час неминучий
буде у мене без мене...
Спокою вітер співучий
саваном ніжно оберне...


* * *
Мороз пече сумніше за вогонь,
Любов пече сильніше від морозу,
Тож не ставай у всім відому позу –
Зігрій кохання подихом долонь

Застиг над містом чаду грубий шар
Душа волає в світу чистоти
Той крик розтане в межах пустоти
Валить з ротів і труб
                                смертельний пар
 
Вгонь пече і гріє, а мороз
Пече вогнем навік завмерлу душу
Замерзле серце битись не примушу
Чуттям кохання у більйони доз

Мороз пече сумніше за вогонь
Любов пече сильніше від морозу
Ти відведи подалі цю загрозу
Тримай любов в теплі своїх долонь.



РАДІСТЬ ЖИТТЯ

Жорстокість світу радує мене
століттями наповнений з відчаю
дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю–
безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість
любові хрест, розп’яття і вино
рубати двері й вставити вікно
додати грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час,
калічить нас умовними візками
січе, січе в науку всіх різками
а там і вб’є колись там або й щас...


ОПТИМІЗМ

Кусатися, брикатися
любити твоє тіло...
Кривлятися, звиватися
оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,
мистецтво – це кохання,
це скоки у крілецтво
з вечора і до рання...

Народжуються діти –
старіє наше тіло,
частішають помітки –
в архів готують діло...

І радість огортає
тупу і злу натуру...
І хтось розповідає,
що жив і вмер я з дуру.


В – ТИ – К

Ми з Господом давно на «ти» –
мені Він тикає безбожно
і не пускає у світи,
щоб я не пер по перед рожна.

А я й не пру, а як зіпру,
то не питатиму: –Чи можна?
Не нарікай на дітвору,
якій стареча є тотожна...

Для Господа ми всі одні
і розум тут ніщо не важить...
Якими були твої дні –
то тільки Вищий Суд розважить...


МІЙ ДОСВІД

У пошуках слави
шугаючи гави
ішов я на прю
прийшов і корю
ту долю зрадливу
дурну і ліниву!
Бо я хотів слави
заради забави!
А тут тобі бій
тут рани і гній
могили і трупи...
Геройство – до дупи!
Зробив тоді драла
здав меч на орала
і зараз паную –
живу – розкошую!
Щоб щастя пізнати –
не варт воювати!


АНТИПІДАРАСІВЦЯМ  ПРИСВЯЧУЮ

Ми боролись, боролись, боролись
і не знати на що напоролись...
Бо назад ми усе задкували
і спиною вперед наступали.

Ми грозилися грізно з підвала
щоби влада боялась й дрижала,
якби тільки погрози ті знала,
але влада нас мала і мала...

Зека задницями ми залякаєм –
підарасом його обзиваєм!
Ми свідомі антипідараси,
невідомої статі і раси!

Переможемо всіх рачкуванням,
як не вийшло те діло лизанням!
Грізні ми – ми до влади спиною,
ми ВІД влади вклонились юрбою!


ПРОБЛЕМИ ДОЛІ В МОЛІ
(монолог)

Скромнішої нема від молі
та доля досипає солі...

– Коли лечу я, мов орел,
завжди знаходиться козел,
що коло мене скаче
і аплодує наче,
але все по–дурному,
аж я лечу додому
щоб відпочити в хаті
на байковім халаті
бо де так шаленіти
що вмію я летіти
фанати фанатично
плещуть в долоні клично
а все, що надто – зле
трапляється сумне
за шалом тих овацій
не бачу жодних рацій
поки я плавно лину
то з тріумфу загину
йой! матінко моя!
ну що це за фігня!
прошу вас до спокою
бо не злечу покою
……………………
та що це? де це я?
стріча в Раю мене сім’я…
   

НІЧ І ДЕНЬ

    «Якби молодість знала –
     якби старість могла»

Темінь ночі – світло дня...
Чорні очі – навмання
їх цілуєш й проклинаєш
і женеш, і знов бажаєш...

– Хто ти, дівчина кохана?
Ангел чи у серці рана?
– Я твоя і не твоя,
бо у тебе є сім’я...
– Я для тебе все покину
і у ніг твоїх загину!
– Зайве це, коханий мій,
краще грошенят сувій...
– Шльондра знаю ти, кохана,
та найкраща і жадана!
– Милий, це у мене фах
та принадність у роках.
– Молода і ніжна ти,
в нас попереду – віки!
– В нас чи в мене, милий?
Ти ж давно вже сивий...
– Мить і вічність – то одно
долі вишите рядно!
– Я не шию-вишиваю,
а живу й щодня згораю...
– Не щодня, а кожну ніч
ти коханка в сотню свіч!
– Хтось для ночі – хтось для дня...
Скінчилась твоя платня.   



ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою
Й мажорів наглості,
Щоб жити в мирі з добротою
Без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби
Душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
– А що я можу?
І не грози, а покажи,
Як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –
Вони не варті...
Набий ту гниду золоту
В державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
А ти –  країною!

Час не повернеться назад –
Чого чекати?
Щоб було в світі все гаразд –
Час повставати.


ВІТЕР ЧАСУ

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу!
І клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно звіддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...


ТАК Є

Жити самотньо, хоч ти не один,
битись одному – миттєвостей плин.

Вірити в щастя. І вірити в Бога:
кожному доля і власна дорога.

Думати можна про вічне буття
і замітати домашнє сміття.

Щиро кохати дітей та жону, –
буде кому заклепати труну.

Честь молоду постаріти буде,
слава і велич тоді прогуде.

Вечір сконає, як ранок вже є,
радість вертає на коло своє.

Дивляться зорі на наші огуди,
душі поховано нишком у груди.

Кожен, як цар величає і зве,
воїн у битві тіла розірве...

Що ми і хто ми – питання старе,
Бути – не бути: війна і каре.

Стоячи вмерти, лежачи  жити,
Злого не мати, хороше зарити.

Вічна історія правди і ні,
Досить копатися в тому лайні.

Жити, кохати і пити вино,
мовчки сказати: мені всеодно.

Станеться вічне, як і стає,
так чи не так, але було і є.

18:56 26.03.2014

Жорж Дикий
м. Львів