Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід?

В Лету кануло славне лицарство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на межі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів.

У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозолі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич.

Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах.

Чи настане у бурі твій час
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?


Валерій Гнатюк

Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки
Батьківщину.
В.Симоненко




Я не вибрав Тебе, рідна мати,
Я не вибрав Тебе, роде мій,
І вовік не дано вибирати
Кров свою та оселю-край свій.

Та, якби я таке і мав право,
То би вибрав Тебе, моя Русь,
Я не знаю найвищої слави,
Крім тії, що дитям Твоїм звусь!

Моя, праведна Русь-Україно!
Лиш з Тобою я плачу й сміюсь,
Тут родився, зростав, тут загину,
Лиш для Тебе живу і борюсь!

Лиш Твої волошковії очі,
Золоту сонцесяйну косу
Я кохаю та п’ю донесхчу
І у пісні-пташині несу.

Із краплин материнських молочних,
Із масних свіжозораних смуг
Здійнялось моє серце співоче
Та бунтарський нескорений дух.

Мені сняться степи Оріяни,
І трипільські лелеки-хати,
У душі моїй скіфські кургани
Та князівські черлені щити.

І литавровим громом пульсує
В жилах Дикого поля запал,
Закипає, клекоче, нуртує
Гайдамацької вольниці шал.

Моя сутність в повстанському схроні,
У диму лісових таборщ,
У п’янкому гірському полоні
Та у іскрах домашніх вогнщ.

Де б мене не гонило-носило,
І куди би не звав бій-набат,
Світ, Вкраїно, без тебе немилий:
Я лечу у красу твоїх шат.

Скільки б я не блукав виднокраєм,
Скільки б я не пробув в чужин,
Та не стати мені самураєм ,
І гусаром не стати мені.

Ні спартанським гоплітом сталевим,
Ні тевтонським ландскнехтом не буть,
На зріднюсь ні з орлом я, ні з левом –
Лиш Тризуб Золотий – моя суть.

Голос Крові лунає у грудях,
Благовістом священним дзвенить,
Я ніколи й ніде не забуду,
Хто я є ні на день, ні на мить.

Я – дещиця Великого Роду,
Правди Вишньої вічний солдат,
Непоборного пагін народу,
Вірний страж звичаєвих засад.

Я – нащадок гетьмнів низових,
Я – інок у аскезі в миру,
Я – козак і по духу, й по крові,
Козаком проживу і помру.



Валерій Гнатюк

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте, 
І вражою злою кров’ю
Волю
окропіте.
  Т. Шевченко


Поховали та й забули
Тарасове слово.
Нема волі, нема долі,
Ярмо-іго знову.
Поховали та й заснули,
У сні потонули,
Кайданів не розірвали,
Оков не струснули.
Знову панщина новітня,
Знов кріпацтво всюди,
Всім керують-заправляють
Злодюги-приблуди.
Знову шляхта в спину дише,
Жидок гендель травить,
Московщна ненаситна,
Хижо балом править.
І розбійники заморські,
Й свої посіпаки
Роздирають-рвуть на шмаття,
Неньку, як собаки.
А ви дивитеся тупо,
Як дурні на воду,
Геть забулися якого
Та племені-роду.
Помоскалились, зляшвились,
З’європейзувались, 
Як були сміттям і бидлом
Так же і зостались.
Та пожеж не запалили,
Хмар не розігнали,
Тих, хто встать хотів, самі же 
Ворогам здавали. 
Закопали в чорну яму,
Кобзарву мрію,
А з Тарасом поховали
І віру-надію.
Може час уже згадати
Чиї квіти-діти?!
Чи вовік наймитувати,
Тліти, скніти, гнити? 
Тож  пора, нарешті, встати
Від краю до краю,
Бо пощезнете, як роси,
Ніхто й не згадає.
Прокидайтесь та вставайте,
Хоч раз щось зробіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте. 
Та створіть сім’ю велику,
Сім’ю вольну нову.
І Пророка пом’яніте
Незлим тихим словом.


Валерій Гнатюк

Агов, брати! Нічого не змінилось!
Панують скрізь жиди і москалі.
Невже нам зроду-віку не судилось
Пожить  по-людськи на своїй землі?
А мати лиш горби та мозолі?

Та що жиди? Он власні ренегати,
Забувши голос крові на біду,
Деруть на шмаття гірше супостата
Вітчизну-Неньку – вбогу сироту,
Продавши душу – черству і пусту.

Що? Продали Вкраїну, байстрючата?!
Здали флоти, ракети і лани;
Продовжуєте й далі продавати
Без совісті, без честі, без вини,
Ганьба народу, сучії сини!

О, Боже мій! Коли ж ви нажеретесь?
Та до якої ж міри і межі?
На той же світ всього не заберете,
А як прийдешнім тут зростать і жить?
А як державу будувать, творить?

Невже ми всі хохли, а не вкраїнці?
Невже ми маса – збидлена й тупа?
Мабуть, не буде ладу в цім звіринці,
Як не прозріє нація сліпа –
І не постане ще одна УПА!


Валерій Гнатюк

                 Видатним діячам естради,
  всенародним артистам
  і всезагальним
улюбленцям
  присвячується 



Я народився в городі Полтаві
Та в школі майже зовсім не учивсь:
Осьо як в дєцтві в стіну тім’ячком ударивсь,
То всьо життя своє тим тім’ячком і бивсь.
А раз кебети не хватає до роботи
І явно Бог не наградив мене умом,
То я навчився всякі гадусті молоти
Дурним своїм, паскудним язиком.
А шо народ з таких дебілів круто преться,
Прікалує на дурників сматрєть,
Тов бабу я рішив переодється,
Ше й шлягери безсмертниє запєть.
Отут мене уже нахрапом і накатом
Шо понесло-таки, так точно понесло:
Такі ващє шедеври став талкати –
Всім тим шевченкам-лисенкам назло.
Та шось з моїм случілося затилком:
Я зовсім патєрявся в лібідо.
І хто я? Чи Смердючко чи Дебілко,
Чи Вєрка, чи Андрійка, чи ше хто?
А з другой сторони, яка різниця – 
Чи баба, чи мужик, а чи баран?
Аби в моїй рукє ота синиця
Перелітала звонкім баксом у карман.
Стоїть в Полтаві пам'ятник Іванку –
Тому, шо рідну мову превозніс,
А завтра ше й мені поставлять зранку
За те, шо стоко я в нєйо привніс. 


Валерій Гнатюк

У маршрутці сиділи ми поряд:
Я дивився, аж мало не вмер
У очей синіх збурене море
І відточених ніжок шедевр.

І я майже уже закохався,
Та аж так, що терпіти не міг,
І, набравшись зухвальства, зібрався
Їй освідчитись прямо при всіх.

Та вона враз як зірветься з місця
І на цілий салон закричить:
– Папрашу вас я астанавіцца,
Мнє здєсь нада уже вихадіть!

Різонули, мов лезом кинжальним,
Ці брутальні по вухах слова,
І неначе під молот безжальний
Моя бідна лягла голова.

Як фатально же я помилився,
Обманувсь, мов наївне маля…
…І услід їй я не подивився,
Лиш подумав: «Ганьба москалям!»


Валерій Гнатюк

Я до тебе прийшов як завжди серед ночі,
Із букетом троянд і в краватці новій.
Я поглянуть хотів у твої сині очі
І в коханні зізнатись тобі лиш одній.

Я три дні готував урочисту  промову,
Аж самого за душу вона пройняла.
Та не встиг я і рота  роззявить, як знову,
Ти з порога у спальню мене потягла.

Блискавично мене від одежі звільнивши,
Ув обійми мої, як лоза, потяглась,
Але раптом, на мене чомусь подивившись,
У нестримному реготі дико  зайшлась.

Ти сміялась, плювалась і рвала подушку,
І тицяла  пальцем, як зірваний псих
На труси у рябеньку та біленьку смужку
Що так гарно висіли на стегнах моїх.

Я стояв серед спальні в трусах остовпіло –
По коліна, сімейних, пахнючих, нових.
Хоч убий, не  збагну, що тебе звеселило
Та позбавило прагнень прекрасних твоїх.

Ці смугасті труси – то бабусин дарунок.
Це одна з найсвятіших родинних  ознак.
Як могла підмішати до меду ти трунок?
Не забуду до скону,  іудо дурна.

Як могла ти вчинити так підло зі мною,
Осміявши  сакральне в моєму житті?
Не бажаю й секунди я бути з тобою,
З  цього часу розходяться наші путі.

Я проспектом ішов неквапливо  додому,
Виступаючи гордо, як азійський шах.
Прохолодно й так  вільно було тілу мо’му
У нових, по коліна, смугастих трусах.

Після цього не можу тебе більше бачить,
Я на тебе образу страшну зачаїв.
Ні, ніколи тобі я не зможу пробачить, 
Як сміялась з моїх ти смугастих  трусів.


Валерій Гнатюк.

На Львівщині офіс губернатора збирає інформацію про політичну орієнтацію керівників фірм, що працюють в області.

Про це в понеділок пише газета Високий Замок з посиланням на джерела.

Так, за даними видання, до 2 липня усі райдержадміністрації Львівської області мали зібрати з підприємств і установ відомості, які б дозволили скласти звіт про соціально-економічне і політичне життя району.

"Я був шокований кінцевими пунктами цього опитування. Від нас вимагали повідомити партійність керівника, його політичну орієнтацію, "ступінь впливовості на електорат", - розповів заступник директора однієї з фірм у Миколаївському районі.

"А ще - вказати, за кого наш шеф голосував на президентських виборах 2010 року. А загадковий пункт про "можливість співпраці", де треба було проставити знаки "+", "-", нагадало кадебістську практику вербування агентів", - зазначив він.

"Цікаво було б знати: якщо ми голосували "не за того" кандидата, то що за це нам тепер буде? Нагрянуть податкова, КРУ, СБУ? Нам влаштують "виховну годину", пустять за вітром наш бізнес? Чого чекати від цієї влади?!!" - обурився представник бізнесу. Взято звідси:  http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/5/5196427/ Бистрі хлопці, "рьяно" взялись.

Серйозні перетворення завжди починаються з духовно-світоглядного
оновлення. Це неминуче вимагає повернення до правильної символіки, адже
символіка — це концентрований світогляд.
Українці традиційно називають свій прапор «жовто-блакитним». На мові
геральдики (науки про герби) та вексилології (науки про прапори) це
значить, що жовтий колір є головним (тому в описі прапору він
називається першим по черзі, зображається вгорі і використовується для
зображення Тризуба-Трійці), а блакитний є допоміжним (тому
називається другим, зображається внизу прапора і використовується на
гербі як тло).

З сакральної точки зору жовтий колір позначає активне, творче,
сонячно-вогняне, духовно-божественне начало, а блакитний — пасивне,
вологе, консервативне начало, яке потребує активізації та одухотворення.
Тому жовто-сонячний колір українського прапору позначає Творця і
божественну активність, а блакитний — створену ним матерію, наш земний
світ.

Якщо на прапорі вгорі зображається колір духовно-божественного начала,
то це значить, що саме воно визнається головним, домінуючим — і це
відповідає природному стану Всесвіту, створеного Творцем.

Нинішній прапор України називається синьо-жовтим, тому верхня
його половина є синьою (головний колір), а нижня — жовтою (допоміжний
колір). Тому, згідно з законами геральдики, на державному гербі мав би
зображатися синій Тризуб на жовтому тлі. Проте в дійсності ми маємо
жовтий Тризуб на синьому тлі — і це вірно. Але тоді головний, жовтий
колір має бути угорі нашого прапору, а не навпаки.

З сакральної точки зору зображення на національному прапорі синього над
жовтим означає, що нація визнає панування пасивного над активним,
консервативного над творчим, матеріального над божественним, творіння
над Творцем. Такий світогляд суперечить природному стану Всесвіту і є
запереченням його Творця, відповідно, такий світогляд є брехливим і
руйнівним, а оскільки найбільшим брехуном і батьком брехні є диявол, то
такий збочений світогляд коректно назвати диявольським. Відповідно,
синьо-жовтий прапор, який відбиває диявольський світогляд, також
коректно назвати диявольським. Зауважимо, що цей прапор відбиває нині
існуючий у державі стан перевертання
природного порядку та домінування безбожності, об’єктивними
проявами якого є вимирання українського народу (понад півмільйона
щороку), зростання кількості самогубств та абортів, поширення
алкоголізму та наркоманії, генетичне і культурне виродження.

Захисники синьо-жовтого прапора стверджують, що синє — це небо, а
жовте — це пшеничне поле. Українці є хліборобською нацією, тому її
природним символом є синьо-жовтий прапор.

По-перше, небо буває синім надзвичайно рідко, адже у сонячний день воно
зазвичай блакитне (тож для позначення неба і пшениці прапор мав би бути
блакитно-жовтим). Насправді ж синій колір на нинішньому прапорі України є
не символом неба, а рудиментом червоно-синього прапору УРСР.

По-друге, українці є нацією не лише хліборобів, а також священиків і
воїнів. Більше того, дух
священиків і священних воїнів (брахманів і кшатріїв) є домінуючим,
адже навіть буденна сільськогосподарська діяльність традиційно
здійснювалась українцями як священнодійство, життєтворчий ритуал.
Зведення українського світогляду до селянської праці є засобом
інформаційно-духовної війни на послаблення української нації.

Нас не задовольняє існуючий стан в Україні. Ми розуміємо, що
стабілізація існуючого стану означає стабільне вимирання українського
народу і його розпорошення за межами рідної землі. Потрібно зламати ці
негативні тенденції і здійснити суттєві зміни. Проте серйозні
перетворення завжди починаються з духовно-світоглядного імпульсу, з
оновлення свідомості, з відновлення правильного розуміння природи
Всесвіту, з відновлення зв’язку («ре-лига», релігія) між божественним і
людським. Відновлення ж правильного світогляду неминуче вимагає
повернення до правильної символіки, адже символіка — це концентрований
світогляд.



   Взято звідси: http://sd.org.ua/news.php?id=9794

В багатьох замітках цей день називають самим трагічним днем. І це справді трагічний день. Для тих звичайних громадян СРСР, які прокинулись від вибухів бомб. А багато хто не прокинувся і вже ніколи не прокинеться. Але для громадян інших країн це був просто черговий трагічний день страшної війни, яка лютувала на світі. Тої війни, яку розпочала Німеччина за підтримки свого союзника СРСР. За цю підтримку вона розрахувалась 22 червня, вдаривши зненацька. А українці почали гинути ще осінню 1939 року. Рідний брат мого діда, тільки недавно прийшовши зі строкової служби в польській армії, був знову мобілізований. І більше рідного дому і сім'ю він не побачив. І не один він. Я не знаю статистики, але впевнений, що тисячі українців почали відлік жертв другої світової ще в 1939 році.