"Ми проводили паралельне розслідування, але не оприлюднювали його результатів, бо чекали на висновки ГПУ. Вона дуже довго розслідувала і шокувала нас тим, що вручила повідомлення про підозру пану Попову — голові КМДА, пану Сівковичу — заступнику секретаря РНБО, і пану Коряку — начальнику головного управління МВС України у Києві.

Давайте для початку повернемось до правової бази. Є чинний закон України про міліцію, який не опротестований Конституційним судом і не відмінений Верховною Радою. В цьому законі сказано, що у своїй діяльності міліція підпорядковується МВС. Міністр внутрішніх справ здійснює керівництво всією міліцією України. Ні Попов, ні Сівкович такого керівництва абсолютно не здійснюють.

А тепер, як розвивалися події. До 30 листопада, тобто до початку подій на Майдані, міністр внутрішніх справ пан Захарченко шифрограмою, номер і корпія якої в нас і ми готові, не зважаючи на те, що вона під грифом "таємно", надати її ГПУ, дав вказівку всім областям, крім Закарпатської, Тарнопільської та Івано-Франківської направити в розпорядження МВС підрозділи "Беркут". Ні в розпорядження головного управління МВС України в м. Києві.

Тобто колишній начальник київської міліції Валерій Коряк не міг керувати і не мав на це абсолютно ніякого права.

У Попова міліції теж не було в підпорядкуванні. Якби це була муніципальна міліція, от тоді Попов би мав відповідати. Я не розумію, як Попов може керувати міліцією, він може керувати двірниками, сантехніками і тому подібне.

Що стосується пана Сівковича, то він є заступником секретаря РНБО. Якщо він повз всіх своїх керівників діяв на власний розсуд, то, вибачте, як могла міліція слухати його накази, коли міліція підпорядковується тільки главі МВС. Внутрішні війська ще підпорядковуються головнокомандуючому збройними силами, тобто Президенту України.

Там ще там Петра Фещука звинувачують. Він крайній негідник, який  тільки може бути в міліції, але у нас поки прямих даних на нього немає, можливо такі дані є в ГПУ.

Таким чином, вся міліція і "Беркут", що були дислоковані у місті Києві, підпорядковувались міністру внутрішніх справ України. О 03:45 Мариненко О.І., начальник управління громадської безпеки головного управління МВС у Києві, який чомусь ніде не фігурує, проводить інструктаж, за вказівкою Департаменту громадської безпеки МВС і ставить завдання підрозділам, які я перерахую, щоб чітко знали, хто з "беркутів" бив. Це "Беркути" Криму, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Луганської областей та міста Києва. Наказ дослівно звучав так: "Розігнати мітинг на Євромайдані". Один із працівників "Беркуту" записав це на свій мобільний телефон.

Особовий склад підрозділів було вишикувано навколо Майдану Незалежності, наказ на розгін давав заступник начальника управління громадської безпеки підполковник міліції Кириндюк С.В. який і керував усіма цими підрозділами.

Розгін Майдану був спланований і працівникам міліції були видані не гумові, а пластикові кийки, які набагато більш небезпечні і заборонені усіма конвенціями, які тільки є в світі, і які не передбачені ніяким законодавством України.

Незрозуміло, чому не вручено повідомлення про підозру пану Мариненку, чому не вручено повідомлення про підозру начальникам "Беркуту" у вказаних областях, які виконували явно злочинні накази.

І основне.  На наказі міністра внутрішніх справ України №529 "Про затвердження положень про підрозділи міліції особливого призначення "Беркут" немає штампу "Зареєстровано в Мінюсті". Відповідно до указу президента України 1992 року Кравчука, з 1 січня 1993 року усі нормативно правові акти, які зачіпляють права і свободи громадян, повинні реєструватися в Міністерстві юстиції  України. Незареєстровані документи не є чинними і не підлягають виконанню на території України.

Крім того, відповідно до Конституції України, закони України і нормативно-правові акти, які не доведені до відома населення України, також не є чинними. Ми зробили запити до газет "Урядовий кур’єр", "Голос України" і всіх  відомчих видань МВС. Ніхто даний наказ не оприлюднював, і до відома населення він не був доведений. Таким чином, не зважаючи ні на які заяви МВС, підрозділ "Беркут" сьогодні є незаконним парамілітарним формуванням, діє всупереч Конституції України і законів України і вся відповідальність за все, що здійснювалось, безпосередньо лягає на міністра внутрішніх справ Захарченка.

Якщо не буде вжито заходів по відношенню до нього з боку вищого політичного керівництва держави, буде направлено звернення до Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі і для цього є всі підстави. Встановлено 45 фактів побиття журналістів – жодному з працівників міліції, в тому числі і тим, кого я назвав, не вручено повідомлення про підозру. Розгін мирних демонстрантів і побиття 1 та 11 грудня фактично залишилися безкарними.

Як відомо, Україна не приєдналася до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, оскільки Конституційний суд у 2001 році визнав приєднання до цього суду неконституційним, у зв’язку з тим, що почалася подача заяв в даний суд на колишнього президента Кучму у зв’язку зі справою Гонгадзе.  Але серед постраждалих є чимало осіб з подвійним громадянством та громадян України, які законно проживають у країнах ЄС і мають у цих країнах всі права, як і громадянин даної країни, крім прав бути на державній службі, служити в національному війську, обирати та бути обраним. Такі люди можуть подавати заяви від імені даної держави до Гаазького трибуналу.

Такі люди є, наразі ведуться переговори з тими країнами, де вони проживають, щоб вони підтримали їхні заяви. Отже я надав конкретні прізвища, назвав конкретні посади, конкретні обласні підрозділи "Беркуту", які брали участь. У мене питання сьогодні, чому їм  не вручено повідомлення про підозру?

Я просто допомагаю слідству. Прошу, беріть цих людей і притягуйте їх до відповідальності, я не хочу доходити до кожного сержанта. У кожного сержанта є свій командир, якій віддавав йому накази, хай вони і відповідають. А кожний сержант буде відповідати, кого конкретно він вдарив — Іванова, Петрова, Сидорова. Це все має встановлювати слідство і прокурори.

Якщо ця інформація буде доведена до населення, завтра на моєму місці з’явиться значно більше працівників міліції, які скажуть значно більше ніж я".

http://ipress.ua/mainmedia/shtab_natsionalnogo_sprotyvu_36725.html

Писать аналитику, а тем более богословские рефлексии по поводу того, что происходит на киевском Майдане, рано. Во-первых, все быстро меняется, и за одну ночь Майдан может стать другим или его может не стать вообще. Во-вторых, для качественной рефлексии на событие, тем более такое, как Майдан, надо, чтобы прошло какое-то время. Но уже сейчас можно сказать, что независимо от дальнейшего развития событий Майдан изменил страну, общество, и изменил отношения украинских церквей и украинского общества.

На фото по центру: автор статьи

В Европе нацизм и Холокост заставил церкви коренным образом переоценить свои отношения с государством и обществом. Родилась даже отдельная отрасль богословия — политическая теология как реакция в основном на немецкий тоталитаризм и Вторую мировую войну. В Украине ни гонения на Церковь от большевиков, ни Голодомор, ни сталинские репрессии, ни война, ни Хрущев, ни освобождение Церкви от атеистического давления и сразу же ее разделение на враждующие группы не вызвали ничего подобного, хотя по масштабам эти трагедии не меньше, чем Холокост. Однако Майдан имеет шансы стать началом процессов, когда будут переоценены отношения Церкви, государства и общества, а украинские церкви по-другому оценят сами себя. Вот именно об этом моя короткая реплика.

Исторически Церковь как на христианском Востоке, так и на христианском Западе — еще до их разделения — носила в основном двумерные отношения с тем, что теперь называется публично-политической сферой, которую иногда еще обобщают греческим словом «политейя». А именно: эти отношения исчерпывались государством. Лишь относительно недавно церкви начали осознавать, что этой двухмерности недостаточно, потому что есть еще одно мощное измерение, которое стало самодостаточным в отношениях с государством — общество.

Это осознание заставляет церкви переходить от двумерных отношений «Церковь-государство» в трехмерные: «Церковь-государство-общество». Или даже в другом порядке: «Церковь-общество-государство», где государство отходит на третий план. Следует отметить, что в истории христианской Церкви были случаи, когда отдельные церковные деятели осознавали необходимость развития отношений с обществом как таковым, а не только с государством. Считается, что таким был блаженный Августин, в фундаментальном труде которого «О граде Божием» заложены основы отношений Церкви с этим третьим измерением — обществом. На Востоке мы не имеем аналогичных рассуждений, но есть действенные примеры, например, святой Иоанн Златоуст. После падения Византийской империи Восточная Церковь потеряла христианское государство как свою традиционную опору. Единственной ее опорой осталась община, на которую иерархия постепенно и стала опираться. Христианская прото-нация в Османской империи — так называемый «миллет» — стала также прото-гражданским обществом, с которым Восточная Церковь вступила в тесные отношения, найдя таким образом для себя то третье измерение, которое является альтернативным церковно-государственному.

Немного по-другому развивала свои отношения с обществом Православная Церковь на территории того, что возникло после падения Российской империи. В той империи отношения Церкви и общества были примерно такими же, как в Византии, то есть полностью находились в тени отношений с государством. В Советском Союзе Церковь так и не смогла построить с обществом отдельные отношения. С одной стороны, воинственная атеистическая пропаганда стояла цербером между Церковью и обществом. С другой, сама Церковь не смогла найти для себя иное измерение, чем отношения с государством. После того как государство отогнало от себя Церковь, последняя замкнулась в своем гетто и терпеливо ждала признания. Когда она снова была признана после падения коммунистического режима, она прежде всего начала заново развивать отношения с государством, вместо того чтобы заняться построением связей с обществом. Собственно, и после-советское общество еще не сильно понимало свою отдельную от государства субъектность.

И вот теперь на Майдане мы наблюдаем яркий пример осознания обществом своей собственной субъектности. На Майдане рождается или уже родилось сообщество, которое является хрестоматийным примером гражданского общества — его почти чистый субстрат. Это сообщество идентифицирует себя на основе общих ценностей: достоинства, честности, ненасилия, взаимопомощи, готовности к самопожертвованию. В таком чистом виде гражданского общества сейчас нет даже в Европе, где людей объединяют в основном общие интересы: пенсии, зарплаты и т.д. Я не могу себе представить ни в одной европейской стране, чтобы люди несколько недель мерзли под угрозой быть «зачищенными» в любой момент ради довольно абстрактных ценностей, не связанных с «улучшением жизни уже сейчас». Украинский Майдан, собравшийся «ради Европы», значительно перерос саму Европу и ее политиков. Мы видим, как европейские политики готовы предавать «европейские ценности » из-за страха или каких-то собственных политических или экономических интересов — Майдан на компромисс пока идти не готов.

Более того, Майдан в своей ценностной составляющей значительно перерос и украинские церкви — все без исключения. Которые до Майдана и отчасти во время Майдана оставались преимущественно в двумерных отношениях церковь-государство, хотя какие-то держались за эти отношения больше, а какие-то — меньше. Лишь в последние дни Майдана украинские церкви начали подтягиваться до того уровня нравственного сознания и ответственности, которые продемонстрировал Майдан. От общих призывов к ненасилию они перешли к тому, чтобы делами и словами солидаризироваться с ценностями Майдана, осознав родственность его принципов с христианскими — Майдана, который явил множество примеров альтруизма, готовности к самопожертвованию, взаимопомощи и т.д.; избравший быть слабым, несмотря на свою численность; который имеет почти эсхатологические надежды на восстановление достоинства, которое Бог заложил в человеческую природу.

Да, Майдан дал толчок церквям подняться над тем статусом-кво, который царил в их отношениях с государством на протяжении всех лет независимости Украины, и выступить на стороне общества. Теперь церквям следует сделать шаг дальше и дать свою откровенную оценку этой власти. Не надо прятаться за зауженной интерпретацией библейской формулы «любая власть от Бога». Зауженной, потому что она не может дать объяснение поведению таких великих святых, как Афанасий Великий, Амвросий Медиоланский, Иоанн Златоуст, Максим Исповедник и т.д. Эти и многие другие святые отказывались закрывать глаза на беззаконие власти, кстати, значительно более христианской, чем нынешняя власть. Они не ограничивались самоочевидными и безопасными для себя фразами вроде того, чтобы все были за добро и никто не был за зло. Они называли вещи своими именами и говорили в глаза власти все, что думали по поводу ее действий.

Сейчас для церквей, которые хотят следовать святым, есть возможность сказать то, что стало понятным для большинства украинского народа, который, хотя и не изучал в духовных семинариях и академиях по нескольку лет нравственное богословие, однако четко осознает, что нынешняя власть вовсе не является христианской, хотя ее представители и готовы демонстрировать отдельные признаки склонности к православному культу. Их христианство — симулякр: в нем есть форма, но нет содержания. В нем отсутствует христианская мораль. Эта власть не рассматривает людей как братьев. В отношениях с Богом ее представители признают Его авторитет, но больше хотят, чтобы Бог не мешал им присваивать очередные трофеи, отобранные у обездоленного народа, чем думают, как поставить свою власть на служение ближнему.

Для церквей сейчас есть возможность признать, что они часто принимают на себя роль посредника в желании мошенников защитить себя от Бога за свои криминальные поступки. За это церкви получают свои «комиссионные». Но к чему ведет такое посредничество? — Оно ведет не просто к легитимизации коррупции в общественных отношениях, но и к ее сакрализации. Коррупция в нашем обществе, таким образом, становится сакральной. Майдан для церквей оказался возможностью изменить это положение вещей и отказаться от предоставления «посреднических услуг», которые на самом деле легитимизируют коррупцию, социальную несправедливость, злоупотребление властью и т.д.

Для украинских церквей сейчас есть возможность выйти из серой зоны коллаборационизма с преступной властью и стать на путь «Исповеднической церкви», которая выступила в нацистской Германии против нацизма. Сейчас пора перестать ссылаться на то, что государство живет по своим законам, а церковь может скрываться в метафизических тайниках. В свое время позорное сотрудничество большинства немецких церквей с нацизмом заставило европейских богословов пересмотреть этот ложный дуализм политического и метафизического. Зато приобрела распространенность идея того, что Христос есть Господь всего, в том числе политики. Эти идеи таких богословов, как Барт и Бонхёффер, полностью применимы к тому, что сейчас происходит в Украине.

Сейчас для украинских церквей появилась возможность вырасти до уровня общества, которое быстро растет на основе тех ценностей, которые должны были бы демонстрировать церкви. Время менять свои отношения с властью. Время налаживать отношения с людьми. И учиться у них ценить и отстаивать достоинство, порядочность, человечность.