Перший крок до об’єднання демократичної опозиції зроблено – "Батьківщина" і "Фронт змін" вирішили йти на вибори єдиним списком. Крок, прямо скажемо, досить ризикований.
З одного боку, це свідчення того, що провідні опозиційні сили нарешті вирішили формалізувати ту єдність, до якої вони постійно закликають один одного. Концентрація організаційних, інтелектуальних, кадрових та фінансових ресурсів дають непоганий шанс успішно провести виборчу кампанію.
З іншого боку, все не так однозначно. Це у шкільній арифметиці один плюс один завжди дає у сумі два. У політичній математиці результатом може бути і два, і п’ять, а може й півтора і навіть менше одиниці.
Результат залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу від якісного наповнення списку. Бо виборці – це не підневільні рекрути, які голосують за наказом партійних генералів. Вони роблять свій вибір – раціональний чи емоційний – спираючись на власні оцінки кандидатів. Тому при формуванні списку слід зважати на точку зору головного арбітра – виборця.
Вимоги до списку
В ідеалі до списку мали б увійти люди з професійним, життєвим та політичним досвідом, які мають бездоганну репутацію. Та ми реалісти, і розуміємо, що борсаючись у такій брудній справі як політика, зберегти бездоганну репутацію досить проблематично. Тому говоритимемо не про бездоганну, а бодай не надто заплямовану репутацію.
У будь-якому разі, у списку не повинно бути політичних хамелеонів, які неодноразово змінювали партійні кольори залежно від кон’юнктури. Які немов коники-стрибунці стрибали від фракції до фракції, від групи до групи.
Не має бути тих, хто прямо чи опосередковано привів до влади Віктора Януковича, хто своїми голосуваннями сприяв конституційному перевороту та узурпації влади.
Не повинно бути й тих, хто просидівши у депутатських та урядових кріслах по два десятки років, не зробили нічого корисного для країни.
Наявність у списку хоча б одного такого кандидата може стати тією ложкою дьогтю, яка зіпсує всю діжку меду. Що вже говорити, якщо таких "ложок" буде чимало. Тоді замість кумулятивного ефекту, про який йдеться у зверненні Юлії Тимошенко до делегатів з’їзду ВО Батьківщина, отримаємо холостий постріл.
Отже, до єдиного виборчого списку мають увійти "лицарі без страху та докору". Та цього замало. Вкрай важливо те, з чим ці лицарі підуть "в народ".
Не варто сподіватись на романтичне піднесення та беззастережну довіру, які були під час Помаранчевої революції. Зрада Ющенка та п’ятирічний бедлам в країні стали ефективними ліками від беззастережної довіри та наївного романтизму.
Гучні гасла на кшталт "Бандитам – тюрми" чи реклама якихось там кроків тепер справляють приблизно таке ж враження, як "Покращання життя вже сьогодні" чи "Україна для людей".
Люди вже побачили, де знаходяться бандити і хто сидить у тюрмах, відчули на собі "покращання" і можуть поіменно назвати тих людей, яким дісталась Україна.
Сьогодні виборець став менш довірливим та більш підозрілим. Значна частина громадян вважає шукачів депутатських мандатів та урядових посад шахраями і пройдисвітами, які вкотре пропонують зіграти у наперстки.
І треба сказати, вони таки мають для цього підстави. Тому до них треба йти не з гаслами та порожніми обіцянками, а з конкретною програмою системних змін, яка була б зрозумілою та прийнятною для переважної більшості суспільства.
Якою має бути програма?
Зазвичай на вибори йдуть з програмами соціально-економічного розвитку, які передбачають зростання економіки, підвищення соціальних стандартів, подолання диспропорцій у соціальній сфері, гармонізацію суспільних відносин тощо.
Але такі програми можуть бути реалізовані лише в умовах розвиненої демократії, коли влада підконтрольна й підзвітна народу, коли народ може впливати на прийняття рішень, коли є реальна можливість у будь-який час відправити у відставку уряд, парламент, президента у разі невиконання передвиборних обіцянок.
В умовах же нашого паханату, подібна програма виглядає такою ж реальною, як програма підвищення врожайності кукурудзи у районах вічної мерзлоти.
Країна "приватизована" декількома олігархічними кланами, які загарбали все те, що створювалось тяжкою працею багатьох поколінь. Зараз цей мафіозний спрут простягає свої щупальця до останнього "золотого фонду" нації – українських чорноземів.
Дерибан країни відбувається по-дорослому. Що не міністр, то власник бізнес-імперії, що не нардеп, то представник тієї ж славної когорти. Бізнесмени дрібнішого калібру відповідно займають нижчі посади. І кожен регулює довірений йому фінансовий струмок чи струмочок.
І кожен постійно перебуває у стані так званого конфлікту інтересів. Це коли високопосадовець, він же бізнесмен, сушить голову над тим, куди спрямувати той фінансовий струмочок, – на потреби суспільства чи власного бізнесу.
[ Читати далі ]
