— Константин Григорьевич,  в общественном мнении вы сегодня позиционируетесь как активист-общественник, но мало кто знает, что в недалеком прошлом вы  были успешным бизнесменом. Что подвигло на подвиги такие? В смысле, стать общественником?

 — Еще в начале 90-х я даже не думал этим заниматься, так как тогда действительно был   довольно удачливым предпринимателем. Но, если помните, в 90-х начался период активной реструктуризации шахт. А по-простому — их закрытия. Наблюдая происходящее, я не понимал,  почему в отношении успешных, действующих шахт, которые располагают  запасами угля на 30-70 лет, в какой-то момент вдруг принимается определенное решение и их закрывают, чтобы «порезать» на металлолом.  Эти процессы тогда полным ходом шли в Стаханове, Красном Луче, Свердловске…

Чтобы  найти ответы на эти вопросы,  в 1995 г. я  организовал в Киеве неофициальную встречу представителей общественности и Мирового банка. На ней  мы задавали самые разные вопросы, и в том числе: почему Мировой банк выделяет деньги на закрытие шахт, ведь все понимают, что в Донбассе шахты определяют занятость населения, являясь для многих жителей единственным источником дохода?  Ответы   были расплывчатыми, но мы вышли с этой встречи с абсолютной уверенностью, что  на самом деле происходит какая-то большая афера. Мировой банк действительно выделяет реальные деньги на закрытие шахт, но не для того, чтобы Украина модернизировалась, а для того, чтобы уничтожить угольную промышленность. 

Почему шахты закрывались так бездумно и, в конечном итоге,  попросту резались на металлолом? Деньги, поступающие от Мирового банка якобы на реструктуризацию шахт, на самом деле оседали  на счетах представителей  семьи Леонида Кучмы.  А чтобы на местах губернаторы,  руководители угольных объединений  и другие чиновники не задавали «ненужных» вопросов, угольные шахты, что называется,  отдали им на откуп.  С одним  условием: за уничтожение шахт чиновникам разрешалось списывать на предприятия, подлежащие реструктуризации, горно-шахтное оборудование и вывозить его контрабандой в Россию (которая такое оборудование тогда не производила). И таким образом всем стало «хорошо».

На свою голову, в 1996 г. я выступил с инициативой доказать, что шахты не нужно закрывать (тем более те, которые находятся на антрацитовых угольных пластах и не опасны ни по пыли, ни по газу). Более того, их нужно развивать. И начал действовать.

 — Каким образом?

 — Взял в аренду (а фактически — отобрал у местного клана) шахту № 68. До этого она 5 лет практически не работала, там просто откачивалась вода, и шахта была внесена в список закрывающихся. При этом, запасов угля там было на 70 лет. Конечно, шахту долго не хотели отдавать в аренду, было колоссальное противостояние. Но в конце концов нам удалось его преодолеть.

А дальше начался кошмар. В течение 4-х месяцев я восстановил шахту, вложив туда  огромные средства. Она стала фактически единственным на тот момент угольным предприятием города, которое платило работникам зарплату деньгами, а не картошкой или салом. Но работать нам дали всего три месяца. А затем возникло реальное противостояние между мной и командой Александра Ефремова, который был тогда первым заместителем губернатора Луганской области. Они как раз и занимались закрытием шахт. «Занялись» и нами.

       Первое, что потрясло: массовость. Уже в 15-20 Якиманка была запружена народом, к 16-00, по ощущениям, было более 50 тысяч – и народ продолжал прибывать.

         Я встал в казавшуюся единственной колонну («Левый фронт», посреди знамен которого торчал плакат «Русских не отменить!», анархисты и все-все-все), - и тут начался балет. Насколько можно понять, организаторам пришлось выполнять какие-то требования полиции, которая, - что позволяют предположить последующие события – уже «разогревала» людей для подготовленной провокации. Минут 20, а то и 25, мы то делали шаг вперед, то шаг влево, то два шага вправо, - но в основном стояли. Наконец двинулись, периодически останавливаясь, чтобы успеть вобрать в колонну проходящие металлоискатели людей, чтобы в колонне не было разрывов.

         Шли весело – настоящее первомайское настроение. Резкое отличие от зимних протестов: отсутствие дурашливой расслабленности. Все понимали: нас считают рабами, и никаких иллюзий не было. Было огромное неприятие. И другой народ: тоже много молодежи, но масса людей из регионов. На плакатах - Рязань, Ульяновск, Пермь, Самара - только то, что сам видел. Ну, Питер не регион, а пригород Москвы, он не считается. Офисного планктона мало. "Креативный класс" резко посерьезнел. Помимо молодежи и взрослой демократической интеллигенции - довольно много людей с производств (по внешнему виду). Один парень с флагом спал на ходу, пожилой татарин нет флаг с зеленым полумесяцем, потом почему-то свернул его. 

         Но это детали: важно - АБСОЛЮТНОЕ (пока численное) ДОМИНИРОвАНИЕ ЛЕВЫХ. РОССИЯ БУДЕТ КРАСНОЙ - РОССИЯ БУДЕТ СВОБОДНОЙ!!

         Рядом инженер-нефтяник из Казахстана Алексей сокрушается, что пил с друзьями пиво до шести утра и потому не может кричать.

         Впереди девушка сняла туфли и опасливо идет босыми полудетскими ногами по теплому асфальту.

         Несколько работяг орет кричалки без передыха так, что закладывает уши, и через полчаса я не выдерживаю и аккуратно отстаю.

         Кричалки: «Россия без Путина», «Это наш город», «Милиция с народом, не служи уродам!», «Мы здесь власть» и больше всего – «Путин вор».

         Из интересных плакатов запомнилось «Путинскую шестилетку – в два года!»

         Когда вышли на пересечение с Полянкой (площадь Димитрова) и впереди открылся подъем Малого Каменного моста, у всех вырвался единый вопль восторга: оказалось, что мы идем не в голове колонны, как нам казалось, - все, что видели впереди, было запружено народом, а журналисты, прибежавшие сзади, сообщили, что полностью забита ВСЯ Якманка. То есть уже часам к 16-50 было отчетливо больше ста тысяч.

Вне зависимости от того, был ли субботний обыск в офисе уполномоченного по правам человека, или же имела место иная форма «проверки информации», вряд ли у кого-то возникнут сомнения относительно того, какие чувства ныне испытывают Янукович & Со в отношении Нины Карпачевой. О чем говорить, если оценки нардепов от ПР в разговорах с «Обкомом» варьировались в диапазоне от разочарованно-сочувственного «Эх, Нина, Нина…» до разъяренного «Нет, она что – о**ела?!».

Решительность, с которой до того покладистая по отношению к властям Карпачева встала на защиту главной политзаключенной Украины, в стране расценивают по-разному. В интервью «Обкому» экс-омбудсману пришлось ответить на ряд вопросов – как на свой счет, так и в отношении своих нынешних оппонентов.

- Скажите честно, Вы ожидали событий, которые произошли в уже бывшем Вашем офисе в субботу?

- Честно говоря, я думала, что на дворе у нас не 1937 год, и таких ожиданий с моей стороны не могло даже быть. Я считала, что Украина – это все-таки цивилизованная европейская страна. И мне казалось, что Генеральная прокуратура после моего официального письменного обращения на имя генерального прокурора будет реагировать совершенно иначе. Во всяком случае, те фотографии, которые я направила генеральному прокурору, он может в ходе следствия принимать как определенные материалы (я не говорю о доказательствах), а может и не принимать – это право следствия. Во всяком случае, я считала своим долгом поступить честно и дать ту информацию, которой обладала. Это во-первых.

Репортаж Life News из гущи событий. В ходе беспорядков задержано свыше 250 человек.

Глава селища Лиманське Роздільнянського району Одеської області побив депутата за підготовку акції протесту проти чергового підвищення тарифів.

Про це "Думській" повідомили в Комітеті виборців України в Одеській області.

Відповідно до повідомлення, голова Лиманської селищної ради, відставний військовий Володимир Устенко дізнався про заплановану акцію під час відпочинку в одному з місцевих ресторанів. Кинувши все, він сів у машину і попрямував до депутата.

При зустрічі з організатором зборів, безпартійним депутатом Олександром Критиченком, селищний голова спочатку почав кричати на депутата, після чого кілька разів вдарив. Потім, вже лежачого, бив ногами і продовжував це робити до тих пір, поки з двору не вибіг син потерпілого і ударом лопати не зупинив Устенка.

У важкому стані, з відбитими нирками, зламаними ребрами, сечовим міхуром, що лопнув, і інсультом, Критиченко був госпіталізований в обласну лікарню, де проходить лікування.

Для Устенка бійка обернулася пошкодженими шийними хребцями, і в даний момент він знаходиться в Одеському військовому госпіталі.

http://www.pravda.com.ua/news/2012/05/6/6963994/

***

Це справжній приклад того, як потрібно діяти проти кримінальної влади. Ніякі вмовляння, протести, бойкоти на них не діють. Лопатою по шиї (тільки з усієї сили, щоб надійно) - ось правильна громадянська позиція маленького українця. З ними інакше не можна, не ми їх - то вони нас.

Масові акції протесту приватних підприємців, чорнобильців, афганців, «дітей війни», учителів, медичних працівників, водіїв автобусів і низки інших соціальних прошарків і категорій громадян, що прокотилися по Україні в 2011 році, змусили владу усвідомити, що головну загрозу для неї представляють не опозиційні політичні партії, які правлячому режиму наразі успішно вдалося загнати в «резервацію», а нові громадські організації, що набирають силу на хвилі протестних настроїв, що піднімаються.
 
Не можеш перешкодити – спробуй очолити
 
Щоб не допустити їх об’єднання в єдиний соціальний рух за типом польської «Солідарності», політтехнологи Партії регіонів вирішили перехопити ініціативу в цьому питанні. По-перше, з їхнього подання влада, відкривши низку кримінальних справ за фактами розбазарювання власності керівництвом Федерації профспілок України, змусило його припинити і так нечисленні і рідкісні акції протесту проти зростання споживчих цін на товари першої необхідності і житлово-комунальних тарифів. Після відставки з поста голови ФПУ Василя Хари, чия активність підживлювалася виключно захистом шкурницьких інтересів, і обрання на цей пост Юрія Кулика, про профспілки взагалі нічого не стало чути.
 
По-друге, після осінніх масових виступів чорнобильців і штурму Верховної Ради афганцями, викликаних урізуванням їм соціальних пільг і дотацій, Кабінет Міністрів зумів підкупити їхніх лідерів разовими подачками і обіцянками, і тим самим розколоти ці дві потужні протестні групи.
 

Ви охарактеризували "нульові" роки періодом панування штучних політиків і капіталів – без благородства, відваги й співчуття. Відтоді є якісь зміни?

– Зміни йдуть непросто, бо наш народ має ментальні проблеми, які виникли не зараз і навіть не за радянських часів. Тепер вони лише ускладнилися. На жаль, ми не стаємо гуманніші, щиріші, добріші. Усе менше відчуваємо, як болить зуб за чужою щокою. Все це дається взнаки.

Над нами дуже довго були чужі, в різних частинах країни – різні. А при не своїй владі виживати доводиться специфічно. Тому й кумівське коло в нас поки що набагато ефективніше за громадянське суспільство. І фермер вирішуватиме свої проблеми скоріше не об'єднуючись із такими, як він, і домагаючись дотримання прозорих правил щодо всіх, а через кума або через кумового кума в міністерстві – суто для себе.

Що ж стосується влади – влітку 2009го посол однієї з ключових світових країн, тільки приїхавши сюди, захотів зустрітися. Тоді я йому дала свій прогноз: на виборах переможе Янукович, бо в кризові роки влада взяти гору над опозицією не може. Та Янукович не досидить до кінця свого терміну. За два роки ми з тим послом зустрілися знову. Він каже: перший ваш прогноз збувся, що для мене було дуже неочікувано. А як, ви вважаєте, буде з другою частиною передбачення? Я йому: "Янукович зробив усе від нього залежне, щоб воно справдилося. Але тепер свою частинку шляху має пройти українське суспільство". Та щось воно не квапиться.

Це стало для вас дивиною – що не квапиться?

– Я очікувала більшого. Гадаю, так воно й було б, аби не додався фактор розчарування після 2004го. Але ж це – наше життя. Ніхто не живе його за чернеткою. Кожен день минає незворотно, і кожен рік, і кожен президентський термін. Якщо ми в комусь раз розчарувалися – то що, на все життя маємо стати пасивними? На все життя втратити гідність? Маємо поставити хрест на своїй країні?

Українське суспільство дозріло, щоб бути не об'єктом управління, а керувати собою саме?

– Чотири президенти, шість Верховних Рад, два десятки урядів, десятки тисяч місцевих депутатів, мільйон міліціянтів, податківців і митників. Це ж не американські чи російські шпигуни – кров від крові й плоть від плоті – українське суспільство, наші з вами сусіди.

Я заздрю тим, хто вважає: от змінимо владу – і заживемо нарешті! Як у фільмі "Собака Баскервілів": "А давайте мы его поймаем, и все кончится." Не скінчиться! Бо зміни потрібні на суспільноклітинному рівні. Це ми продукуємо таку владу, опозицію, таких суддів, медиків, митників і вчителів. Це ми й є.