"Тимошенко має бути випущена на волю», - заявив в інтерв’ю Deutsche Welle уповноважений німецького уряду з прав людини Маркус Ленінґ (Markus Lцning), коментуючи відмову київського суду замінити колишньому прем'єр-міністрові України Юлії Тимошенко тюремне ув'язнення на підписку про невиїзд. "У мене є серйозні сумніви в тому, що процес проти Тимошенко проведений відповідно до норм правової держави. Є повне відчуття того, що процес є, як мінімум, політично мотивованим", - відзначив політик Ленінґ.

Омбудсмен сумнівається в тому, що Юлія Тимошенко взагалі може брати участь в цьому процесі за станом свого здоров'я і пропонує українським правоохоронним органам відкласти слухання як мінімум доти, доки Тимошенко не буде визнана достатньо здоровою для участі у судовому процесі. " Чи може вона знаходиться в в'язниці в такому стані, або її місце зараз в лікарні? Схоже, що їй терміново потрібне стаціонарне лікування", - наголосив Маркус Ленінґ. Депутат пропонує українському керівництву припинити всі дискусії з цього питання і терміново перевести Юлію Тимошенко в лікарню. "Це питання гуманності", - додав уповноважений з прав людини.

Назад - в СРСР

"Важко позбутися відчуття, що український президент веде країну назад - в радянські часи", - каже німецький омбудсмен, коментуючи кримінальне переслідування низки опозиційних політиків в Україні. У демократичному суспільстві керує державою більшість, але завжди з врахуванням думки меншості, зауважує Маркус Ленінґ. Натомість в Україні на даний момент, на думку уповноваженого німецького уряду, панує радянський спосіб мислення: людина на вершині влади проводить свої рішення у силовий спосіб, не озираючись на опозицію і на громадянське суспільство. Ленінґ нагадав, що Берлін вимагає від Києва забезпечити прозорість всіх судових процесів над опозиційними політиками і допустити на них спостерігачів.

Почати все спочатку

Німецький омбудсмен закликає розпочати судові процеси наново, якщо незалежні спостерігачі засвідчать їхню невідповідність міжнародним правовим стандартам. Аналогічну позицію висловлюють члени робочої групи з прав людини фракції ХДС/ХСС в Бундестазі. "Дотримання правових принципів, принципів демократії і повага до прав людини перебувають в Україні під загрозою", - йдеться у прес-релізі, розповсюдженому керівниками групи, депутатами Ерикою Штайнбах (Erika Steinbach) і Уте Гранольд (Ute Granold).

 Спостерігаючи бурхливу діяльність Дмитра Табачника й Ганни Герман, мимоволі починаєш відчувати жалість до пана Президента. Бо ці два персонажі вітчизняного політикуму, попри давню непримиренну ворожнечу, мають просто феноменальну здатність перетворювати свого шефа на посміховисько. Що вони й роблять понад сім років поспіль – то спільно, то по черзі. При чому, коли Табачник і Герман починають діяти разом, ефект виходить просто приголомшуючий. Доказом чому слугує історія з присудженням Державної премії України в галузі освіти 2011 року з виплатою 150 тисяч гривень двом пройдисвітам – «професорові нейрохірургії» Андрієві Слюсарчуку та його водієві Олександру Червоному.

Про «подвиги» Ганни Миколаївни на теренах служіння «Залізному господарю» і «Тому що лідеру» писалось немало. Саме вона в травні 2004 року, щойно опинившись у команді Януковича, роздмухала історію про дружбу Віктора Федоровича з льотчиком-космонавтом Береговим, внаслідок чого вся країна довідалась, що чи то Янукович украв шапку, чи то в Януковича вкрали шапку, але щось було. А останньою її витівкою стало видання під іменем Президента України книжки, текст якої був безсоромно списаний у інших авторів без посилання на першоджерела.

Дмитро Володимирович також чимало зробив для того, щоби нинішній Гарант Конституції викликав в народу виключно кримінальні асоціації. Принаймні, єхидні журналісти досі пригадують, як у липні 2004 року тодішній віце-прем’єр Табачник від імені Прем’єр-міністра Януковича подарував Національному музею історії України 39 листів Михайла Грушевського, начебто придбаних Віктором Федоровичем за власні кошти в якихось закордонних колекціонерів. А коли ж з’ясувалось, що ці листи були раніше викрадені зі Львівського державного архіву, Табачник хутенько «перевів стрілки» на міністра Кабінету Міністрів України Анатолія Толстоухова. Одначе нарвався на спростування Анни Герман, яка на правах прес-секретаря Януковича заявила, що з ініціативою подарувати листи Грушевського виступив саме Табачник.

Тоді сварка між Герман і Табачником нічим не закінчилась – доказів на правоту своїх слів ніхто зі скандалістів надати не міг. Але тепер, коли вибухнув новий скандал, пов’язаний з присудженням Державної премії шахраю Слюсарчуку, що видавав себе за професора нейрохірургії, ані Табачнику, ані Герман спростувати свою причетність до афери не вдасться – папери підписували саме ці два достойники.

Завдяки творчим зусиллям львівських журналістів Світлани Мартинець та Ігоря Починка ( http://ord-ua.com/2011/12/01/zbochentsi-ministra-tabachnika/ ) «професор» Слюсарчук зараз вивчає меню Львівського слідчого ізолятора. Але досі на високих посадах перебувають ті, хто підсунув Януковичу на підпис Указ від 30 вересня 2011 року №960/2011, згідно з яким Слюсарчюк та його спільник (і за сумісництвом – водій) Червоний стали лауреатами Державної премії України у номінації «наукові досягнення в галузі освіти» за цикл робіт «Комплекс освітніх інформаційних технологій подання, запам’ятовування та опрацювання надвеликих об’єктів інформації в процесі навчання».

Встановити прізвища ініціаторів афери великих складнощів не становило, оскільки, відповідно до Положення про державну премію України, затвердженого Указом Президента України від 30.09.2010 №929/2010, на розгляд Президентові України пропозиції щодо кандидатів на присудження Державної премії вносить Комітет з Державної премії України в галузі освіти.

У складі цього Комітету – Германівський сільський голова з Обухівського району Київської області Людмила Володимирівна Йолкіна, директор дошкільного навчального закладу з с.Рогозів Бориспільського району Лідія Андріївна Кібиш, директор спеціального дитячого будинку для дітей з затримкою психічного розвитку «Малятко» з Києва Лідія Семенівна Литвиненко, голова Комітету Верховної Ради України Максим Георгійович Луцький, директор «Сімферопольського вищого професійного училища ресторанного сервісу і туризму» Марина Іванівна Пальчук на інші не менш знані фахівці вітчизняної освіти на чолі з Дмитром Володимировичем Табачником.

Зрозуміло, що Комітет у такому представницькому складі одностайно визнав Слюсарчука та Червоного особами, гідними одержати 150 тисяч гривень. Щоби пересвідчитись у цьому, ми звернулись з інформаційним запитом до Адміністрації Президента України й за кілька днів отримали від Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації копію подання за підписом Табачника.

 

 

 

Але, як розуміє досвідчений читач, одного лише подання недостатньо для того, щоби два шахраї збагатились на кругленьку суму. Бо очолюваний Дмитром Володимировичем Комітет лише подає на розгляд Президентові пропозиції щодо кандидатів на присудження Державної премії. Після чого перевірку поданих кандидатур на відповідність вимогам, встановленим Положенням про премію, мають провести працівники Адміністрації Президента, а точніше — Головне управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань, очолюване пані Герман.

Звісно, якби Анна Миколаївна знайшла б час на виконання своїх службових обов’язків, то, можливо, скандалу вдалось би уникнути. Але де там: про те, що Державна премія України з подачі Табачника та Герман була присуджена шахраям, у Адміністрації Президента дізнались лише з газетних публікацій. І вже тільки після цього керівництво АП звернулось до правоохоронних органів з проханням провести перевірку.

Про наслідки перевірки Міністерство внутрішніх справ України повідомило Адміністрацію Президента 22 листопада. Зокрема – проінформувало, що відносно лауреата Державної премії Слюсарчука порушена кримінальна справа за ознаками шахрайства та використання завідомо підроблених документів. Тим не менш, прізвища Слюсарчука та Червоного досі прикрашають Указ Президента України від 30.09.2011 №960/2011 про присудження Державної премії України в галузі освіти.

Як повідомила на наш запит Адміністрація Президента України, виплата грошової винагороди лауреатам ще не проводилась. Але доки в Указ не будуть внесені зміни, жодних юридичних підстав позбавляти «професора» та його вірного «асистента» законних преміальних не має. От тільки ініціювати ці зміни ані Табачник, ані Герман не поспішають. Мабуть, ще не вирішили, на кого «перевести стрілки».

Володимир БОЙКО

Київ – Інформагенції передали «гарячу» новину: народний депутат України (фракція «БЮТ-Батьківщина»), голова парламентського Комітету з питань промислової і регуляторної політики і підприємництва Наталія Королевська підтвердила інформацію про те, що готуються документи для номінування Юлії Тимошенко на Нобелівську премію миру. Під час «гарячої лінії» у газеті «Комсомольская правда в Украине» депутатка сказала: «Юлія Тимошенко – символ демократії в Україні. І я вважаю, що Нобелівський комітет і країни Європи допоможуть переламати нинішню ситуацію... Заслуга Юлії Тимошенко – у тій активній політичній позиції, яку вона зайняла. Вона пройшла Майдан, запустила демократичні процеси в країні, опинилася за ґратами як лідер опозиції. Все це робить її гідною Нобелівської премії миру». За словами депутатки, процес уже пішов: «Ми провели необхідні переговори, відправили звернення до комітету. Процедура присудження цієї премії дуже складна, проте ми готові її пройти».
 
А за кілька днів до заяви Королевської Віктор Каспрук у статті «Україна входить у зону політичної турбулентності» порівняв Юлію Тимошенко та лідера бірманської опозиції, лауреата Нобелівської премії миру Аун Сан Су Чжі, яку піддала багатолітнім репресіям правляча в Бірмі (М’янмі) військова хунта: «Очевидно, що за багатьма основними політичними параметрами Юлія Тимошенко така ж унікальна і непересічна жінка, як і Аун Сан Су Чжі. То ж варто відповісти собі – чи не пора підняти питання про висунення Юлії Тимошенко в лауреати Нобелівської премії миру в 2012 році?.. Наразі варто вже сьогодні подумати про те, щоб світова демократична громадськість підтримала таке висунення, адже за 2010-2011 роки Юлія Тимошенко показала себе мужнім і нескореним опонентом диктаторському режиму «януковичів», котрий намагається реставрувати в Україні сталінізм, одночасно безпощадно нищачи в ній усе українське, демократичне, чесне і порядне».
 
Отже, ідея «вкинута» у масову свідомість та політичний дискурс, далі вона розвиватиметься і втілюватиметься у певні вчинки тих чи інших персонажів українського політичного життя. Опонентів їй, ясна річ, знайдеться чимало. Але подивімося на ідею щодо висунення Юлії Тимошенко номінантом на Нобелівську премію миру з позицію тих, хто готовий підтримати таку акцію і поставмо запитання: а чи правильну для цього форму обрано? Відповідь буде: ні, неправильно. Точніше, не зовсім правильно. Й ось чому.
 
Номінанти
 
Двадцять років тому Україна, Росія та Білорусь виступили ініціаторами та промоторами демонтажу тоталітарного від свого народження Радянського Союзу. Тоді ці держави очолювалися лідерами, налаштованими на побудову демократії, ринкової економіки, розвиненого громадянського суспільства та на європейську інтеграцію. Сьогодні той самий трикутник Україна, Росія та Білорусь – це трикутник диктатур, більшого чи меншого ступеня зрілості. Це три держави, де громадянське суспільство, так і не досягнувши розвинених форм, є непримиренним опонентом влади. А сама ця влада несе в собі потенційну загрозу стабільності на європейських та євразійських просторах, оскільки прагне унеможливити будь-які інституційні способи її зміни.
 
За цих обставин ефективним та символічним продовженням антитоталітарної дії двадцятирічної давнини виглядало б солідарне висунення номінантів на Нобелівську премію миру структурами громадянського суспільства цих трьох держав.
 
Якщо в Україні уособленням опору диктатурі клану Януковича стала Юлія Тимошенко, то в Білорусі ця роль закономірно належить Андрію Санникову.
 
Цей політик, дипломат і науковець (йому належать цікаві дослідження єства неототалітарних режимів сьогодення) 1997 року виступив одним з ініціаторів «Хартії’97», яка стала маніфестом по-демократичному і по-європейському налаштованих білорусів. Санников став одним з організаторів численних масових акцій проти фальсифікації виборів, а у 2008 році разом із групою однодумців створив громадянську кампанію «Європейська Білорусь», яка ставить на меті вступ країни до Євросоюзу. У 2010 році Санников висунув свою кандидатуру на посаду президента Білорусі; був затриманий разом із дружиною Іриною Халіп в ніч з 19 на 20 грудня 2010 року після розгону владою мітингу проти фальсифікації виборів, з того часу перебуває за ґратами. У травні 2011 року суд визнав його винним в організації заворушень і виніс вирок: п’ять років ув’язнення в колонії посиленого режиму.
 
Що ж стосується сучасної Росії, то всесвітньо відомою жертвою-символом репресій владного режиму там став Михаїл Ходорковський.
 
Один із найбільш освічених російських олігархів, Ходорковський поєднував у собі вмілого бізнесмена (за вісім років він перетворив нафтову компанію ЮКОС із збиткового підприємства на одного з лідерів світового енергоринку з капіталізацією у $ 40 млрд) та соціального менеджера (заснований ним 2001 року благодійний фонд «Відкрита Росія» реалізовував численні проекти в царині освіти та культури, розвитку інтелектуального потенціалу країни). А ще цей нетиповий мільярдер не витрачав кошти на розкішні яхти, на лакеїв із екзотичних країн та на купівлю футбольних клубів, а підтримував структури громадянського суспільства й опозиційні політичні сили. Дехто вже почав розглядати його як потенційного кандидата на посаду президента Росії. Але 25 жовтня 2003 року Ходорковський був заарештований у новосибірському аеропорті «Толмачово» за звинуваченням у розкраданні та несплаті податків. У травні 2005 року засуджений до дев’яти років ув’язнення; 30 грудня 2010 року на новому судовому процесі у справі ЮКОСу загальний термін ув’язнення був збільшений до 14 років. Під час перебування у колонії Михаїл Ходорковський став активним публіцистом.
 
Союз громадянських суспільств
 
Усіх трьох – Тимошенко, Санникова та Ходорковського – об’єднує чимало спільних рис. Усі вони успішні люди – в політиці, в бізнесі, в особистому житті. Всі вони свого часу брали активну участь у формуванні нинішній політичних й економічних систем у своїх країнах (Санников, скажімо, у перші роки президентства Лукашенко був заступником міністра закордонних справ, а Ходорковський входив до «семибанкірщини», яка певний період була чи не вирішальною силою в політичному житті Росії). Всі вони за деякий час стали опонентами не просто чинної на той момент влади, а магістрального напряму розвитку політичних й економічних систем у своїх державах. Всі вони виявилися надто небезпечними для антидемократичних режимів, а тому – коли всі вони відмовилися емігрувати – опинилися за ґратами.
 
Звичайно, всі троє – люди далеко не безгрішні. Та згадаймо, Андрій Сахаров свого часу був одним із творців радянської атомної та водневої бомб…
 
Отож наразі існує реальна можливість союзу диктаторів протиставити союз громадянських суспільств України, Росії та Білорусі. Чи буде використаний цей шанс за допомогою такого символічного, але вагомого жесту, як висунення трьох політичних в’язнів на Нобелівську премію миру?
 
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24424565.html

Не лише для преси, але й для мітингувальників із посвідченням чорнобильця - двері зачинені. Обирати президента "Союзу Чорнобиль України" вирішили без непроханих гостей. Серед офіційно запрошених - представники Уряду та Парламенту.
Ліквідатор Анатолій Мокрий один з чотирьох противників чинного президента організації, якому таки вдалося зареєструватися на конференцію. Утім із ним, переконує, ніхто не рахується.
Раз на п'ять років у "Союзі Чорнобиль України" обирають президента. Із 1990-го цю посаду займає  Юрій Андрєєв. Оголосити йому недовіру приїхали півсотні ліквідаторів-протестувальників. З собою привезли списки незгодних із кандидатурою очільника чорнобильців. Називають Андрєєва зрадником через співпрацю із владою. Думку обурених на з'їзді озвучив їхній соратник. 

На виборчу конференцію чорнобильці вирішили прориватися. Проте далі воріт так і не пройшли. На заваді стали беркутівці. Делегати по інший бік паркану, присутність правоохоронців називають - пересторогою.



"Перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв приїхав до села Пухівка, що під Києвом, для того, щоб особисто контролювати захоплення влади у громадській організації "Союз Чорнобиль України"
на конференцію приїхав "цілий ескорт "регіоналів" на чолі з паном Клюєвим, натомість простих чорнобильців до проведення конференції власної організації не допускають силами спецпідрозділів міліції".

"По кількості "Беркуту" і міліції, які там зараз знаходяться, складається враження, що це не конференція громадської організації, а проходять якісь військові навчання", - заявив депутат.
станом на 12:30 суботи близько 300 чорнобильців вимагають допустити їх на конференцію власної організації, "але правоохоронні органи, виконуючи злочинні накази того ж самого Андрєєва і якого-небудь куратора з уряду, їх просто не допускають".
"Влада, розуміючи хвилю народного гніву, який вона підняла репресіями проти власного народу, спеціально зробила цю звітно-виборчу конференцію, затруднивши доступ журналістам і громадськості", - сказав він.
Анатолія Мокрого, який про все це розповів з трибуни звітно-виборчої конференції, фактично викинули із зали, а співробітники правоохоронних органів заявили Мокрому, що його вже позбавили статусу делегата з’їзду.

"Ми змушені констатувати, що така організація як "Союз Чорнобиль України" - організація, яка нараховує багато гарних справ і здобутків, - завдяки своєму лідерові, який фактично продався правлячій Партії регіонів, сьогодні закінчила своє існування", - сказав Пашинський.
Пашинський також нагадав, що напередодні влада "провела низку арештів лідерів чорнобильців", які планували взяти участь у з’їзді, зокрема, лідера харківських чорнобильців Володимира Проскуріна і члена громадської організації інвалідів чорнобильської катастрофи "Чорнобильський Спас" Петра Прокопенка.
Зазначимо, у п'ятницю ввечері Проскурін, який брав участь в акції протесту чорнобильців біля Кабміну, був відпущений під підписку про невиїзд

Делегатів організації "Союз Чорнобиль Україна" Володимира Проскуріна та Петра Прокопенка, яких два дні поспіль допитували у міліції, госпіталізовано з гіпертонічним кризом
"Зранку обох свідків у кримінальній справі щодо фальсифікації документів з ескортом доправили до слідчого, де продовжився допит", - повідомляють у прес-службі.
Наразі обох госпіталізовано з діагнозом гіпертонічний криз. "Швидку" викликали до слідчого управління МВС у Харківській області.
Обох свідків ознайомили з постановою про відміну для них запобіжного заходу.
Як відомо, допит активістів почався у п’ятницю

Учасники звітно-виборчої конференції громадської організації "Союз Чорнобиль Україна" переважною більшістю голосів переобрали Юрія Андрєєва головою організації.
Про це повідомляє прес-служба Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, очільник якого Андрій Клюєв був присутній на конференції.
Андрєєв очолював організацію з моменту її створення у 1991 році, і залишиться на посаді голови щонайменше на найближчі п’ять років.
У конференції також взяли участь перший заступник міністра соціальної політики Василь Надрага, народні депутати від Партії регіонів та БЮТ, голова Союзу ветеранів Афганістану Сергій Червонописький.

http://www.pravda.com.ua/news/2011/12/17/6845580/add_ok/#comments

Напередодні саміту Україна-ЄС, що відбудеться 19 грудня у Києві, де очікується підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом – інтерв’ю з Лехом Валенсою, одним з найбільших друзів України. Він – чи не найвідоміший поляк сучасності, лауреат Нобелівської премії миру та президент Республіки Польща (1990-1995), країни яка є найбільшим лобістом українських справ у Європі.

- Завдяки польскій "Солідарності" Україна знає про "польський шлях до свободи". На якому, на вашу думку, етапі свого "шляху до свободи" знаходиться сучасна Україна?

- Це питання треба задати українському суспільству. Однак можу звернутися до друзів з України: зорганізуйтеся, створюйте програми, приймайте участь у виборах і вигравайте – такою є демократія, ніхто цього за вас не зробить.

Коли я боровся разом із "Солідарністю", то спочатку нас було шестеро, тому що не всі одразу повірили у зміни. Потім нас стало 10 мільйонів. Слід пам’ятати, що найбільший будинок будується з першої цеглини і згодом повстають гігантські будівлі. Так само у політичних справах – треба зорганізуватись і починати.

- Польща підтримала Помаранчеву революцію в Україні у 2004 році, а ви особисто тими днями відвідали Київ… Та сьогодні велика частина українського суспільства вважає, що Віктор Ющенко розсварив помаранчеву еліту, а плоди революції були змарновані.

- Звісно, частково винною є та еліта, котра не повністю реалізувала свої постулати. Але відповідальність лежить і на суспільстві, яке не підтримувало, не допомагало, не ангажувалось і нарешті не контролювало в достатній мірі своїх обранців.

Крім того, це було заздалегідь приречено на провал без підготовлених структур, політичних програм та людей. Помаранчева еліта не спромоглась на реформи, тому що не мала програмного підґрунтя, не була готова до перейняття влади.

Мені важко детально відповісти наскільки Помаранчева революція штовхнула Україну вперед у її демократичному розвитку. Натомість поза сумнівом є те, що сьогоднішня Україна – це вже інша країна порівняно з тією, якою вона була до революції. Напевно сьогодні ЗМІ є більш вільними, суспільство свідоміше власної ролі та можливостей, про що свідчать чисельні мітинги та громадські акції.

Зрозуміло, люди почуваються зрадженими політиками, нарікають на дедалі гірші матеріальні умови і так далі, але такі речі не вирішуються одним рухом. Потрібний час щоб оцінити рішення, які приймаються сьогодні.

- Здається, що після Помаранчевої революції Україна втратила роль лідера демократичних перетворень на пострадянському просторі...

- Підчас свого візиту в Україну у 2004 році я попереджав майбутнього президента Віктора Ющенко, що якщо він хоче реалізувати обіцянки проголошені з трибуни Майдану, то мусить бути готовим – мати відповідну команду, вибудувати відповідні структури і мати програму. Але він мене не послухав – тому програв.

Я також розмовляв з нинішнім президентом Януковичем, який будучи тоді прем’єр-міністром хотів розганяти Майдан за допомогою війська. Я йому порадив: "Слухай, якщо даси наказ про силове рішення, рахуй що тебе нема, висітимеш. Відступи, а згодом відіграєшся. Цю проблему ти маєш вирішити мирно".

Ну і тоді Янукович поступився, а сьогодні він – президент. І так само мають чинити наступні лідери, котрі програють вибори. Тому що вже минув час силового вигравання, час бійок – це вже не та епоха.

Сьогодні вигравати можна тільки за допомогою інтелекту та доброї самоорганізації. Хто має за собою більше людей, той може зорганізуватись та вигравати.

- Янукович відігрався перемагаючи на демократичних виборах. Проте наскільки щирими сьогодні є його наміри та запевнення щодо реформування України?

- Ну що ж, який стан країни та суспільства, така і правляча еліта. Вона недосконала. Однак треба розуміти, що демократія – це процес, в якому до мети йдеш крок за кроком. Треба багато разів програти, відчути смак програшу, щоб потім досягти успіху, в тому числі, виборчого.

В Польщі в часи комунізму не було демократії, тоді ми не мали конкуруючих між собою партій. Але після повалення тієї системи ми втілили волю народу про зміни і не змарнували свій шанс.

- 19 грудня у Києві відбудеться саміт Україна-ЄС. Влада в українській столиці розраховує на ухвалення Угоди про асоціацію, але європейські урядовці вимагають припинення репресій проти опозиції, погрожуючи відтермінуванням підписання угоди. На додаток офіційний Київ прагне домогтись формального визнання перспективи членства України в ЄС, на що Брюссель поки що не погоджується. Чого слід чекати від цього саміту?

- Можу лише сказати, що зараз Європа не готова до великих кроків в питанні подальшої інтеграції. Якщо б Євросоюз був у кращій ситуації, то міг би виконати будь-який маневр. Та нині ЄС намагається впоратися з власними проблемами і не може зосередитися на Україні, не може їй допомогти.

Але немає Європи без України. Немає свободи без України. Коли я був президентом, більше робив для цієї країни ніж для Польщі. Якщо б я вдруге виграв вибори, то не допустив би щоб моя країна, вступаючи до Євросоюзу, залишила б за його бортом свою східну сусідку.

Як у президента у мене тоді була сильна позиція в Європі, я б домігся свого.

Нажаль все пішло інакше. Через це я почуваюся трошки винним, тому що коли боровся за переобрання, не помітив декількох речей і через це програв. Я тоді вже був дуже втомленим від багаторічних змагань...

Шкода, тому що в мене був шанс вибороти прийняття для України. Але що трапилося, того вже не змінити.

Сьогодні треба шукати інших рішень, адекватних до нинішньої ситуації. Дуже важливою в цьому є роль суспільства. Українці повинні повірити, що їх країна є вільною та може мати добрих керманичів. Поляки також цього прагнуть, тому що немає вільної Європи без вільної України.

- В такому випадку, що мають зробити українське суспільство та політичні еліти щоб прискорити демократизацію своєї країни?

- Треба об’єднувати людей навколо спільних ідей, заохочувати до спільних дій. Ви робіть свою справу, а Європа зробить свою. Зараз важко говорити про повноцінну євроінтеграцію, але невдовзі ми повернемось до цього питання.

- Українці не очікують великих кроків. Вистачили б візового полегшення...

- Я не хочу коментувати цю справу без її детального вивчення. Можливо, першим кроком має бути спрощення візових процедур при в’їзді до країн ЄС, а можливо є інші, важливіші справи.

- Може зараз Україні потрібен свій Лех Валенса – харизматичний лідер здатний повести за собою народ?

- Я був відважний, але я також розсудливий. З моїм темпераментом і характером я влучив у свій час, тому виявився ефективним. Проте сьогодні вже інші реалії. Зараз ми живемо в епосі, в якій прийняття і реалізація рішень потребує трошки більше терпіння.

Мій тип – це тип вождя, сильного лідера. Я підхожу для президентської моделі правління, а не для парламентської. Однак нині є так, як має бути, адже демократія – це, між іншим, спільне прийняття рішень і дискусія.

- І останнє питання. Коли Україна буде у Європейському союзі: через десять років, двадцять...?

- Передбачаю, що раніше. В добу стрімкого технологічного прогресу Європа потребує України з її багатим потенціалом. І навпаки. У нас немає вибору, мусимо єднатись в ім’я подальшого розвитку.

Записав і переклав Недім Усеїнов, політолог, аспірант Гданського університету, громадський діяч, для УП

Хто ми є, українці? І як ми опинилися у такому стані, в якому животіємо зараз? Чому ми, на своїй землі, не відчуваємо себе хазяївами? Чому, нібито маючи Державу, ми не маємо підстав пишатися нею? Ці питання із кожним днем виникають у все більшої й більшої частини наших співгромадян. І це - абсолютно нормально, бо ми поволі прокидаємося від страшного летаргічного сну.

Ми страшними зусиллями намагаємося пригадати щось найважливіше. Те, що розтрощить кайдани мороку, який все ще міцно тримає свідомість і тіло... Бо те, що оточує нас - є мертвим, чужинським, неприродним.

Псевдопастирі і псевдопророки проповідують нам псевдорелігію, нам настирливо нав'язують псевдоправителів, псевдоідеології, псевдоеліти, псевдотрадиції, псевдоісторію. Нав'язують ззовні, як і абетку, яку колись, із милоті до убогих аборигенів, нібито подарували “цивілізовані” іноземці-святі. Нав'язують, щоб підживити у нашій свідомості комплекси власної убогості, безпомічності, меншуватості. Бо так - ми не нація, а гурт, народ, населення, яке складається із надвичайно вигідних, продуктивних і невибагливих біологічних машин: холопів-хайзерів-хохлів. Бо тільки холопи-хайзери не мають ні власної історії, ні власного родоводу, ні власних традицій, ні власної землі.

Бо тоді, можна легко і безкарно, нашими ж руками, грабувати багатства, даної нам Богом землі, - безцінного спадку, залишеного нам пращурами. Колись могутньою і гордою нацією - легендарними антами-аріями-русичами. Проте, десь у глибинах підсвідомості кожного, через століття мракобісся, етноциду, геноциду, мерехтів слабий вогник Божої Віри, який із покоління в покоління передавався генетично. І тепер, можливо, прийшов слушний час розпалити із нього потужне багаття, яке св'ященним Вогнем очистить кожного із нас від смердючого бруду брехні та зради. І життєдайною силою для того св'ященного Вогню можуть бути тільки Знання. Знання, подаровані Богом нашим пращурам. І кожен із нас має пройти отой тяжкий шлях випробувань, аби по краплинці назбирати їх із безлічі розрізнених уламків. Як колись вже зробили наші пращури - могутні лицарі Богині-матері Хари - козаки-характерники...

[ Читати далі ]

Як свідчать історичні джерела, центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігей-ському острові на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі вже повній неможливості його виконання полягала найбільша цінність даного випробування. Адже саме під час виконання неможливого завдання, де стирається грань між життям і смертю, у людини проявлялися надзвичайні надлюдські здібності, які пізніше складали основу характерництва. Крім того, кандидат на характерника мусів бути обраний Божим Провидінням, лише тоді він мав право на осягнення вищих таємних знань. Адже в його руки попадали могутні знання, котрі могли бути використані як на добро, так і на зло. Тому вимоги до кандидатів були жорсткі, навіть жорстокі. Тому й небагато охочих, знаючи ці складнощі, йшли осягати це мистецтво.

Подібні звичаї приходять до нас з сивої давнини. Жерці давніх країн охороняли свої знання надзвичайно ретельно: у країнах Стародавньої Азії й Африки існував такий жорстокий іспит для кандидатів у жерці чи знахарі. Перед бажаючим стати жерцем ставили сім однакових горняток, наповнених темною рідиною. В шести з них була смертельна отрута, і лише в одному - нешкідливий напій. Кандидат із зав'язаними очима мусив вибрати і випити один з них. Звичайно, в такому випадку в жерці та знахарі дійсно потрапляли люди з надзвичайними здібностями, а випадкові люди відсіювалися. Тому, на нашу думку, і подолання порогів (як смертельно небезпечне завдання) було випробуванням майбутніх характерників.

Тарас Каляндрук

Правозахисник: кримінальні справи колишніх членів уряду – розправа над опозиціонерами

ZnakOklyku