Цього тижня відбулися дві знаменні події: по-перше, опозиція вдруге програла одні й ті самі парламентські вибори, а по-друге, Юлію Тимошенко вдруге обмежили у правах, хоча цього разу не провладний суд, який вершить виборче правосуддя, а керівництво її ж партії. Певною мірою обидві ці події пов’язані. 

Відмова керівництва ОО від ідеї невходження до обраного парламенту позбавила опозицію великої політичної гри з безліччю опцій її розвитку. У пам’ятку сплив давно забутий віршик: «Если птице отрезать крылья и ноги отрезать тоже, то птица умрет от скуки, потому что... сидеть не сможет». Літати навіть не намагалися. Ні масштабу, ні розмаху. Ні відповідальності, ні практичності. Ні ідеї, ні віри — ні в себе, ні у свою команду, ні у свого виборця. 

По-перше, моральна і юридична правота була повністю на боці опозиції. Бо влада, зіштовхнувшись із труднощами формування власної, а отже — без комуністів, більшості в новій Верховній Раді, зірвалася з котушок і пред’явила своїми діями українському суспільству й світу незаперечні докази фальсифікації результатів у ряді округів. 

По-друге, після всієї очевидності маніпуляцій та фальсифікацій прихильники опозиції чекали від неї не просто дій, а перемог. Грізна риторика — це одне, а результат — інше. Можна переконувати, що в тебе в руках не скрипка, а автомат, але інколи потрібні й докази цього. Останню перемогу опозиції, якщо мене не зраджує пам’ять, було зафіксовано після ухвалення чинного закону про вибори, який, як стверджувалося, «унеможливив фальсифікування народного волевиявлення». До речі, і того разу (даруйте вже, нікуди від цього не подітися) проти підтримки опозицією цього закону виступили дві людини — Анатолій Гриценко (публічно) і Юлія Тимошенко, чиє послання заховали під сукно. 

По-третє, кандидати у президенти, котрі перебувають у стані опозиційних сил, не могли не розуміти, що влада зараз не лише відпрацьовує на практиці технології коригування результатів 2015 року, а й намацує, як далеко може зайти у своїх експериментах. Дати гідну відсіч цим спробам три опозиційні сили могли вже тепер. 

По-четверте, настрій у столиці був піднесеним і однозначно проопозиційним. За «мокрими» протоколами влада втратила 13 із 13 округів. Поглянувши на результати виборів, кияни окрилилися: «Як ми!» Правду кажучи, багато хто не очікував, що серед нас здатних не продаватися виявиться так багато. І цей емоційний чинник теж був на боці опозиції. 

По-п’яте, юридичний механізм перетворення новообраного парламенту на нелегітимний є, і полягає він у неприйнятті присяги однієї третиною депутатського корпусу. Багнетів для цього в трьох опозиційних сил — ОО «Батьківщини», УДАРу та «Свободи» — вдосталь. Навіть якщо врахувати, що знайдуться такі, кого не переконати, а саме – хто заплатив за проїзд на політбрендових поїздах і зійшов на станції парламенту. Що ви кажете? Працюватиме старий парламент? Ну то нехай працює. Питання — як довго? Ми ж не на глобусі України живемо, а у світі, від якого залежимо. Кредити, угоди, ринки, санкції — і все це на тлі кризи... 

По-шосте, якби три політичні сили зайняли єдину позицію й жорстко оголосили про готовність не входити до новообраного парламенту, значна частина суспільства підтримала б їх. І, взявши цю висоту, маючи за плечима військо громадян, опозиціонери могли б вибирати мету і добиватися її досягнення. Ну наприклад:

— ми зайдемо в парламент, якщо ЦВК визначить за «мокрими» протоколами чесні результати на 5 (13) округах, де шляхом фальсифікацій перемогу опозиціонерів віддали представникам партії влади або лояльним до неї самовисуванцям. При цьому організатори фальсифікацій мають стати перед судом і відповісти за всією суворістю закону;

— ми зайдемо в парламент тільки в тому разі, якщо влада випустить із в’язниці політв’язнів;

— ми зайдемо в парламент, якщо влада приведе у відповідність до реальних даних результати на загальнонаціональному окрузі, усунувши зафіксовані сайтом ЦВК ситуації, коли кількість голосів, відданих за Партію регіонів, перевищувала кількість бюлетенів, виданих на дільниці;

— ми не зайдемо в парламент, якщо не буде виконано ці (або деякі з цих) умови, а ви, хто ледве дотяг на бриючому польоті до дня виборів без підвищення цін, тарифів та курсу долара, спробуйте на повторних виборах отримати свої 30 відсотків...

Для того, щоб так розмовляти з владою, потрібно бути не хлопчиком, а мужем. Але є хлопчики, які не дорослішають, а тільки псуються. Лідери не «труть», а борються. Вони не призначають мітинги на 10 ранку, не розуміючи, що сказати людям і як правильно використати їхню енергію. Лідери розуміють, що з сильною, у медведчуковському розумінні, владою можна говорити тільки з позиції сили. Лідери шукають способи, як реалізувати задумане, а не причини, чому цього не можна зробити. Лідери не визнають межу осілості думки. Це для лідерів: «Будь реалістом — вимагай неможливого».

У розумінні цього, власне, й полягає відповідь на запитання: чому Тимошенко у в’язниці. Підступна? Так. Цинічна? Так. Але масштабна, харизматична, яка не вміє розуміти значення слова «неможливо» і здатна перетворювати це слово на реальність. Спробую трохи інакше прочитати відому фразу: зрада мільйонів, вчинена опозиційними силами на чолі з керівництвом «Батьківщини», — це статистика. Зрада лідера — це трагедія. І насамперед її, Юлина, трагедія. 

Тимошенко здибилася першого ж поствиборного дня. У своєму посланні вона закликала соратників бойкотувати парламент, обраний шляхом підкупу, адмінресурсу та фальсифікацій; скликати людей на Софійську площу і не йти з неї, поки не будуть призначені перевибори. Для того щоб переконати побратимів у правильності саме такого алгоритму дій, Юлія Володимирівна, по-перше, оголосила голодування, а по-друге, на словах пригрозила вийти з «Батьківщини» в разі, якщо її план не буде реалізований. Тоді лідерам опозиції план видався невиправдано радикальним: партійний результат виявився меншим від запланованого, але більшим за очікуваний; Київ несподівано й невимовно порадував підтримкою мажоритарників; день голосування минув без яскравих і масових порушень з боку влади; видимих підстав для здіймання не те що хвилі, а навіть брижів народного гніву, не проглядалося. Арсеній Яценюк і Олександр Турчинов терміново вилітають до Юлії Володимирівни умовляти її відмовитися від невиправдано радикального плану дій. На це вони мають мандат від усієї Ради опозиції. За їхніми словами, Тимошенко сприйняла аргументи. Але голодування не припинила. 

Тим часом Остапа, тобто владу, понесло. Свавілля, яке відбувалося в округах і заповнило ефіри, вже не можна було списати на боротьбу самовисуванців, які вклали мільйони у підкуп виборців. У справу вступили «Беркут», котрий продемонстрував президентові нову грань лояльності та ефективності очільника МВС, і суди, що їх частиною президентської влади не вважають лише школярі, які щойно почали вивчати «три гілки». В опозиціонерів-переможців відбирали вікторію просто шляхом перебивання цифр на сайті ЦВК. Ні «мокрі» протоколи, ні 4—12-тисячна різниця в голосах з конкурентом не бралися до уваги ні судами, ні Центральною виборчою комісією. «Вони можуть вирвати або вкрасти медалі, але від цього вони не стануть олімпійськими чемпіонами», — написала Юлія Тимошенко у своїй відозві до побратимів. Цю відозву вона передала Турчинову і Яценюку через кілька днів після їхньої пісмейкерської зустрічі в лікарні. У зверненні вона твердо закликала бойкотувати парламент, захищати результати, збирати людей. Тимошенко повернулася до витоків, до своєї початкової позиції. Але про це ніхто не дізнався. Навіть під час зустрічі Ради ОО «Батьківщина», представників УДАРу і свободівців на запитання Ірини Геращенко: «А яка позиція Тимошенко?», їй відповіли, що на момент зустрічі в лікарні Юлія Володимирівна вважала за необхідне зайти в парламент і з цих позицій вести боротьбу із владою. А стосик паперу, пописаного крупним почерком, який лежав у цей час на столі перед Турчиновим, не міг кричати високим і зірваним голосом: «Це не так! Це неправда!». Гірше інше — ну а якби міг? То що б змінилося? Під час багатогодинних переговорів трьох опозиційних сил, у присутності всіх учасників зібрання, відбулося кілька телефонних розмов Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка із Сергієм Власенком. Адвокат вимагав оприлюднити позицію Тимошенко. Користувачі її бренда пояснювали, чому цього не можна робити. Емоції вирували. У результаті Власенко, «руками пояснивши, що хлопчика звати Хуан», вирушив до своєї підзахисної по додаткові інструкції, а лідери невлади, насправді вже чудово розуміючи позицію Тимошенко, виступили зі спільною заявою, відмовившись від ідеї бойкоту парламенту. Про позицію Тимошенко виборці «Батьківщини» так і не дізналися. Справу було зроблено. 

Це вже потім були хороводи навколо лікарні і розмова Тимошенко з Кожем’якіним і Сасом; це вже потім Кожем’якін оголосив, що Тимошенко підтримала «заяву трьох»; це вже потім він на першому ж засіданні фракції «Батьківщини» заявив, що у підтримці Тимошенко були нюанси, про які він доповість керівництву фракції; це вже потім фракція делегувала сімох переговірників, покликаних узяти участь у робочій групі з підготовки першого засідання нової ВР і розподілі посад у ній; це вже потім, на настійну вимогу Власенка, Кожем’якін змушений був повідомити фракції, що Тимошенко погодилася з оприлюдненою «заявою трьох» від безвиході і вимагала не входити в керівні органи Верховної Ради, щоб не брати на себе відповідальності за те, що відбувається в країні; це вже потім Турчинов поставив на голосування у фракції ідею невходження в парламент і отримав два голоси «за»: Сергія Власенка і Анатолія Гриценка. 

Що стосується Гриценка, то він з тих, кого зрада принципів страшить значно більше, ніж перебування в меншості. Людина, яка першою в Радянській армії вивела свою парторганізацію на демплатформу, не оглухне від клацання молочних зубів. А от із Юлею... З Юлею складніше. Хоч би яке рішення вона ухвалила — проковтнути публічне ігнорування її позиції або опиратися йому, — її вплив на українську політику, схоже, скінчився. Її думка щодо стратегічно важливого питання не була врахована її ж командою. Тимошенко де-факто перестала бути лідером опозиції, а Яценюк ним за фактом так і не став.

Юля не змогла змусити опозицію літати. Цього не зміг зробити і народ. Але надія є, і ім’я їй — Янукович. Можливо, страх бути збитою ще на землі допоможе опозиційній силі піднятися в небо. Ну, після того, як розсядуться в парламенті…

На початку листопада Україну черговий раз відвідала пані Меланн Вервір — спеціальний посол із глобальних жіночих проблем Держдепартаменту США. В адміністрації президента Клінтона вона працювала керівницею апарату першої леді. Крім того, пані Меланн — засновниця і голова ради директорів неурядової організації Vіtal Voіces Global Partnershіp, що займається підтримкою глобального жіночого лідерства. 

У Києві пані Меланн взяла участь у круглому столі з представниками громадянського суспільства, зустрічалася з кількома українськими міністрами та відомими політиками, а у Львові виступила в Українському католицькому університеті з лекцією «Просуваючи демократичне майбутнє України».

Кореспондент DT.UA спілкувалася з пані Вервір на тему проблем, з якими зіштовхуються жінки у світі та в Україні, зокрема у сфері доступу до політики, а також про можливості змінити ситуацію, про жінок-лідерок світового рівня — Юлію Тимошенко та Хіларі Клінтон.

— Пані Вервір, чи справді важливо і доцільно залучати більшу кількість жінок до так званої великої політики? Як би ви прокоментували ситуацію з цим у світі загалом? 

 — Звісно ж, доцільно говорити про жінок у політиці. На мою думку, політика — одна з найнедоступніших твердинь для жінок у будь-якій частині світу. Добитися розподілу влади — дуже складна мета, особливо коли немає великого бажання цією владою поділитися. Але розмаїття, яке включає і жінок як акторок, дуже важливе для якості політичного процесу, бо половина населення мусить мати можливість брати участь у прийнятті рішень. Якщо жінок усунути від влади, втрачається стільки талантів, корисного досвіду та ресурсу. Не береться до уваги думка й інтерес половини людства, а також сімей, про які жінки турбуються. При цьому внесок жінок у розбудову суспільства — значний. Недарма ж держсекретарка Хіларі Клінтон зазначила, що рішення активніше включати жінок до політичного процесу — не тільки правильне, а й розумне. 

Якщо порівняти доступ жінок до освіти, охорони здоров’я, ринку праці та сфери політики, то стає очевидно, що саме з останньою складовою у світі загалом і в низці країн зокрема великі проблеми. У щорічному Звіті з глобального гендерного розриву (який готується Світовим економічним форумом) зазначено, що спостерігається істотний прогрес у зменшенні розриву між доступом жінок і чоловіків у різних сферах, окрім політичної — доступу до вищих щаблів влади, що є проблемою для переважної більшості країн світу. А якщо подивитися на ті країни, котрі досягли прогресу в доступі жінок до політики, то це їм вдалося передусім завдяки так званим підтримувальним діям. 

— Про підтримувальні дії, тобто гендерні квоти, йдеться і в Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». З вашого досвіду, якими вони бувають, і чому їх доцільно використовувати? 

 — Це досить поширені заходи, до яких вдаються на різних рівнях, залежно від країни. Квоти приймали, коли писалися конституції (наприклад, після революцій або воєн), чи під час інших політичних трансформацій. Зокрема, доля жінок у країнах так званої арабської весни вирішуватиметься у ході конституційного процесу. Звісно, це, з одного боку, передбачає певні складнощі, з іншого — відкриває нові перспективи. Але, якщо все буде правильно зроблено, жінки отримають нові можливості.

Окрім того, підтримувальні дії у конституціях стосуються таких постконфліктних країн як Руанда (країна з найбільшим у світі відсотком жінок у національних парламентах — 56,3%. — Авт.) чи Афганістан (жінки становлять 27,7% у парламенті. — Авт.), де без них жінки навряд чи отримали б третину місць у парламенті. 

Підтримувальні дії можуть втілюватися і без конституції, але це передбачає активну участь парламенту, що доволі складно. Навряд чи члени парламенту охоче голосуватимуть за ті питання, котрі не дуже стосуються їхніх інтересів. Для ілюстрації можна розглянути боротьбу в Індії впродовж низки років за такі зміни. Причому Індія — дуже хороший приклад того, що може трапитися на місцевому рівні. 10—15 років тому, коли було прийнято гендерні квоти на рівні сіл (тобто дуже локально), на національному рівні ситуація була малообіцяюча. Однак це стало першим кроком до розв’язання проблеми малого представництва жінок у політиці. Я тоді відвідувала Індію з Хіларі Клінтон, вона ще була першою леді. Ми мали обід із деякими політиками, які просто сміялися над цією ідеєю, зазначаючи, що квоти займуть дружини політиків, які й надалі прийматимуть усі рішення. Але наразі півтора мільйона жінок залучені до політики на місцевому рівні, що називають «мовчазною революцією». Я зустрічалася з деякими жінками у різних куточках Індії. Вони працюють над практичними речами — поліпшенням санітарних умов, розвитком освіти, тобто над потребами своїх спільнот. Результати досліджень демонструють: існує позитивна кореляція між участю жінок у політиці та покращенням рівня життя людей. Тобто це один зі способів збільшення кількості жінок у політиці.

— Які ще є успішні механізми залучення жінок до політики? Очевидно, ініціювати зміни мають самі жінки. 

 — Я саме повернулася з Конгресу жінок у Польщі, яка зробила величезний крок у напрямі залучення жінок до великої політики. Такий захід вперше було проведено у 2009 році. Зібралися жінки зі сфери бізнесу, політики, громадського сектору, жінки-журналістки тощо, які прибули з різних куточків країни, представляли різні вікові групи й мали конкретну програму. Цей конгрес був впливовий, адже представляв різноманітні соціальні групи. В уряді Польщі відбулися вагомі зміни. Одна зі змін, яку внесли торік, стосувалася прийняття гендерних квот на рівні партій. У партійних списках жінки мають становити 35%. Однак від партій залежить, чи будуть вони у прохідній частині. Основні партії доволі серйозно до цього поставилися. В результаті кількість жінок у парламенті істотно зросла (наразі становить 23,7%. — Авт.). Звісно ж, ці підтримувальні дії прийшли через законодавство, та водночас вони були пролобійовані потужним жіночим рухом. І це дуже важливо.

Інша вагома проблема — партії, які є «воротарями» політичного процесу. Вони не можуть і далі не забезпечувати жінок, котрі залучені до поточної діяльності партій і очікують, що за них голосуватимуть виборці, можливістю взяти участь на рівні прохідних частин партійних списків. У Франції на рівні законодавства було встановлено «покарання» за недотримання обіцянки включати жінок у партійні списки. Якщо цього не станеться, партії мусять сплачувати податок. 

— В Україні недавно відбулися парламентські вибори. Відповідно до попередніх даних, жінки у Верховній Раді становитимуть лише 10%. Це на два-три відсотки більше, ніж у парламенті попереднього скликання, але прогрес незначний. Яка ситуація з жінками у великій політиці США? 

 — У США ситуація не така позитивна, як мала б бути. Але в результаті останніх виборів 20 членів зі 100 у нашому сенаті — жінки. Завжди було важко мати жінок у нашій верхній палаті. Так званий гендерний розрив був доволі важливий для президента Обами на останніх виборах (серед його виборців жінки становили 56%, тоді як за Ромні більше голосів віддали чоловіки, 54%. — Авт.). Медіа відзначили істотну роль участі жінок у виборах нинішнього року. 

Загалом, слід згадати й аргументи проти підтримувальних дій. У США немає гендерних квот. Навіть представниці владних верхівок бізнесу чи політики скептично заявляють: «Чому вони мають існувати? Невже ми самотужки не можемо перемогти?» Це легко сказати. Але є парламенти, в які ви ніколи не ввійдете. Або які пропустять лише дуже малий відсоток жінок. Тому існують квоти, аби «відкрити» цей прохід. Причому вони — лише тимчасові заходи, які потім справді можуть стати непотрібними. Наприклад, в Індії тепер багато жінок працюють у політиці на місцевих рівнях. Пересічні громадяни звикли до жінок-політиків, які впевнені у собі, мають досвід. 

Відповідно, інша важлива річ — упевненість, навички. Я зустрічаю величезну кількість жінок у політиці, які розповідають мені про проблеми, з якими зіштовхуються. Наприклад, одна зазначала: «Якщо ти не одружена, люди скажуть, що з тобою щось не так. Якщо ти одружена, тобі слід сидіти вдома й піклуватися про родинне вогнище». Вам потрібно мати шкіру носорога, аби працювати у політиці. І також — гроші. Жінки не мають доступу до такого типу матеріальних ресурсів, як чоловіки. У США існує «Список Емелі» (EMILY’s List — акронім вислову Early Money Is Like Yeast — «гроші, зібрані якомога раніше, є дріжджами». Тобто мається на увазі, що доцільно мати фінансову підтримку для жінок на початку передвиборної кампанії. — Авт.). Є різні його варіанти. 

— Ситуація з доступом жінок до великої політики в Україні далека від бажаної. Було близько десятка різних спроб запровадити квоти законодавчим способом. На початку весни провідні політичні партії України обговорювали проблему залучення жінок до політики, деякі відзначали можливість запровадження добровільних партійних квот. Але наразі все ж таки представництво жінок у прохідних частинах партійних списків є малим. Які з перелічених вами механізмів (підтримувальні дії — гендерні квоти, жіночий рух, жіноче лобі та фінансова підтримка жінок) можуть, на ваш погляд, спрацювати в Україні? 

 — Дуже багато важить у цьому процесі роль партій, і саме на них слід тиснути, аби домогтися результату. 

Важливо також залучати жінок із партій, з різних організацій, жіночого руху до заходів, котрі б привертали увагу до проблем гендерної рівності. Причому тематика заходів не завжди може безпосередньо стосуватися жіночих питань. Це може бути, наприклад, тематика майбутнього України, як його бачать саме жінки, зокрема у сфері охорони здоров’я, економіки тощо. При цьому слід переконатися, що ці питання неодмінно будуть включені до порядку денного. Організація таких заходів потребує чималих зусиль. 

Я помітила в Україні (хоча й не впевнена, що мої спостереження репрезентативні) розчарування станом залучення жінок у політику. А якби таке глобальне всеукраїнське об’єднання жінок відбулося (як помаранчева революція — за способом організації), коли б жінки з усіх куточків України, а також чоловіки, які їх підтримують, об’єдналися навколо спільної мети — це було б супер. Тоді можна було б говорити про зміни. 

Я не думаю, що в Україні легко буде провести закон про квоти, наприклад, через Верховну Раду, бо, знаючи її особливості, сумніваюся в підтримці депутатами такого законодавства. Законопроекти схожого плану мають з’являтися передусім як «низова ініціатива» — від організованого жіночого руху та чоловіків, котрі цей рух підтримують. Але вони потребують також лідерства «нагорі» — у політиці. Слід мати лідерок двох рівнів — серед політиків і серед жіночого руху як низової ініціативи. 

Справді, потрібно докласти чимало зусиль і натхнення. Я вірю, ця країна — складніша, ніж здається на перший погляд. Погляньте, що сталося на виборчих округах Києва. Пересічні громадяни мають усвідомлювати значення уряду у своєму житті. Адже зміни відбудуться лише тоді, якщо люди їх вимагатимуть. 

— Для низового руху нам справді потрібні яскраві лідерки. Як випливає з опитування громадської думки, ставлення пересічних українців стало прихильнішим до участі жінок у політиці. Чи не найбільшу роль у цьому зіграла Юлія Тимошенко. Що ви можете сказати про ситуацію, в яку вона наразі потрапила, про її ув’язнення? 

 — Я вважаю, що це ганебно! Якщо говорити про випадок із Юлією Тимошенко, то як можна було організувати процес таким чином, аби він не відповідав жодним міжнародним стандартам?! Її кинули до в’язниці, зігнорувавши відповідний процес, який слід було виконати. І це колосально зашкодило Україні. У США, в ЄС, загалом у світі — я щойно повернулася з кількох країн — відзначають, що ситуація з ув’язненням Ю.Тимошенко в Україні — погана, неприйнятна. Це помилка. Жахливий символ! Не думаю, що можна навести бодай якийсь аргумент, який допоміг би з цим змиритися. 

— Як ви загалом оцінюєте політичну ситуацію в нашій країні? Що думаєте про українські вибори-2012? 

 — Моя думка ґрунтується на різноманітних аналітичних матеріалах про ваші вибори. Я б відзначила такі проблемні аспекти виборів, як зловживання адміністративним ресурсом, ситуації з окремими місцями на мажоритарних округах, тиск на медіа, факти корупції. Ви це знаєте краще за мене, адже інформація про такі випадки вже активно поширена. Чимало говориться також про передвиборну кампанію. Адже вибори — то, власне, лише один день. Передвиборна кампанія також пройшла з багатьма проблемами. Причому про низку проблем говорять як українські організації, що аналізували вибори-2012, так і ОБСЄ, ЄС. І це зводить нанівець демократичний прогрес. Не так давно Україна святкувала 20 років незалежності. Демократія — то боротьба, а не завершений, досконалий процес. Знаю це з досвіду США. 

Я вважаю, що Україна заслуговує кращого! Це країна з безмежним потенціалом. І раніше вона вже довела, що приймає демократичні цінності. 

— В українських медіа промайнула інформація, що Хіларі Клінтон вирішила залишити велику політику. Як ви можете прокоментувати це рішення вашої хорошої колежанки? 

 — Не думаю, що вона вирішила залишити політику як таку. Політика — це те, що стосується людей, це конкретні дії, якими ви покращуєте свою країну в різний спосіб. Це не лише участь у виборчому процесі. Задовго до того, як Хіларі Клінтон виставляла свою кандидатуру до сенату, а потім — на посаду президента США, вона була активна у політиці. І це стосувалося не лише підтримки свого чоловіка. Вона багато робила, ще коли навчалася в коледжі. Тобто, як я розумію, ваше питання, радше, стосується того, чому Хіларі Клінтон не висувала свою кандидатуру на посаду президента нинішнього року. Стосовно цього рішення вона сказала, що вже досить довго була присутня у великій політиці. І настав час залишити такі справи задля інших речей, які вона хотіла б зробити. Вважаю, ми маємо поважати це її рішення. 

Новий Кримінально-процесуальний кодекс України набуде чинності опівночі 20 листопада. В українському уряді переконані, що цей день стане початком принципово нової системи функціонування правоохоронної і судової систем в Україні.

Автори Кодексу кажуть, що він спрямований передусім на захист прав людини, у якому б статусі вона не перебувала - постраждалого від злочину чи підозрюваного у його скоєнні. Один із авторів документа, радник президента Андрій Портнов переконаний, що наслідком запровадження Кодексу стане суттєве збільшення виправдальних вироків у судах.

Проте, кажуть правозахисники, головною перешкодою на шляху реалізації нового КПК стане корумпованість правоохоронної системи і судів, низька професійна підготовка тих, на кого покладається виконання Кодексу, а також відсутність достатніх коштів на реалізацію усіх норм документа.

Втілення новацій КПК може розпочатися вже навіть на першій хвилині 20 листопада. Будь-який відділ міліції реєструватиме заяви громадян про злочини вже інакше, ніж було досі, розповів начальник головного слідчого управління МВС України Василь Фаринник, який був одним із авторів Кодексу.

У той час, як досі, щоб почати розслідування і зареєструвати справу, слідчий міг довго з'ясовувати доцільність такої дії, відповідно до нового КПК, із 20 листопада кримінальне провадження відкриватиметься за будь-якою заявою особи. Тобто, будь-який відділ міліції не матиме права відмовити у реєстрації справи і буде зобов'язаний внести її у спеціальний електронний реєстр, до якого матимуть доступ лише працівники правоохоронних органів.

До 20 листопада усі вони отримають спеціальний електронний ключ для того, щоб мати змогу реєструвати звернення громадян. В МВС твердять, що Єдиний реєстр досудових розслідувань вже створено, і для доступу до нього інтернет встановили в усіх відділках міліції.

Не менш помітними зміни будуть у судовій системі. Новий КПК встановлює, що суддя не зможе відправляти кримінальну справу на дорозслідування, а зобов'язаний буде ухвалити або обвинувальний, або виправдальний вирок.

"Для суддів часто спрямування справи на досудове розслідування було прикриттям для того, щоб не ухвалювати виправдального вироку, бо до таких вироків дуже скептично ставилися органи прокуратури і слідство. Тепер суддя має набратися мужності і ухвалити або обвинувальний, або виправдальний вирок", - сказала журналістам Галина Колесник із Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

На думку авторів Кодексу, наслідком нової судової практики стане зростання кількості виправдальних вироків. Андрій Портнов із адміністрації президента нагадує, що зараз, за статистикою, лише 0,2% підозрюваних у скоєнні злочину суд виправдовує. За його прогнозами, у перші роки дії КПК їх стане 15%, далі - 30-35%.

КПК передбачає запровадження судових слухань у режимі відеоконференцій, це має стати нормою. Проте, за кілька днів до запровадження Кодексу такі технічні можливості мають лише апеляційні суди і Державна пенітенціарна служба України, каже Галина Колесник.

Так само дуже незначною є кількість обладнаних судових залів огорожами із оргскла замість металевих кліток, що також передбачено новим Кодексом.

Радник президента і керівник робочої групи з підготовки Кодексу Андрій Портнов в інтерв'ю газеті "Коммерсант-Україна" визнав, що називати терміни, коли ця робота може бути завершена, складно, оскільки все залежить від обсягів бюджетного фінансування.

Чисельність суддів в Україні зросте

У судах також з'являться присяжні, але їх участі у процесі зможуть вимагати лише особи, яким загрожуватиме довічне ув'язнення.

Проте і правозахиснків, і самих суддів дивує, чому до суду присяжних увійде лише три особи, як і за часів СРСР, коли існувала система народних засідателів, а також чому на присяжних можуть розраховувати лише особи, що підозрюються у скоєнні найтяжчих злочинів.

"Це будуть ті самі народні засідателі. Їх троє, і це замало. У суспільстві, де немає сталої демократії, вони не зможуть виконувати ту ж саму роль, що у США чи інших країнах", - переконана правозахисник Тетяна Яблонська.

Новий Кодекс запроваджує нову посаду - "слідчого судді", якої досі не було в Україні. Внаслідок цього кількість суддів вже збільшилася на майже 1200 осіб. До функцій слідчого судді буде передано низку повноважень, які дотепер мали слідчі і прокурори. Зокрема, саме слідчий суддя ухвалюватиме рішення про запобіжний захід стосовно особи, а загалом слідчі дії, які стосуються захисту прав і свобод громадянина, будуть перенесені до суду.

Проте навіть у Вищий кваліфікаційній комісії суддів мають сумніви стосовно того, чи є слідчі судді достатньо підготовленими для нової ролі.

"Вони мають бути не лише мужніми і незалежними, але й добре знати новий Кодекс", - визнає Галина Колесник із Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Домовитися можна буде і про домашній арешт як запобіжний захід, який широко використовується у багатьох країнах.

Проте, як зізнався Василь Фаринник, через брак коштів повноцінно система контролю за особою, що перебуває під домашнім арештом, запрацює лише через кілька років.

"Передбачається, що електронний засіб контролю за особою - браслет - одягатиметься на ногу. Буде встановлено обмеження - віддалятися від місця проживання не більше ніж на 100 метрів. Але поки електронного обладнання немає, працюватиме людський фактор", - сказав начальник слідчого управління МВС. Під "людським фактором" Василь Фаринник має на увазі те, що особу перевірятиме працівник міліції у будь-який час доби.

Представник МВС також сказав, що, за оцінками відомства, є потреба у 50 тисячах штук електронних браслетів, які коштуватимуть бюджету 32 млн. гривень.

Хто, можливо, найбільше задоволений новим КПК, так це адвокати. Їхні повноваження після 20 листопада суттєво розширили. Але водночас, захист у суді здійснюватимуть лише ті, хто має ліцензію на адвокатську діяльність.

"Це - звуження прав людини на захист. Ми ще не така країна, яка може собі це дозволити, у нас бідність, і часто близькі люди і родичі підозрювавних набагато обізнаніші, ніж адвокати. А сподіватися на безоплатну адвокатську допомогу - це нереально", - переконана правозахисник Тетяна Яблонська.

Водночас, адвокат Дмитро Божок каже, що новий КПК надає адвокатові у судовому процесі більше прав.

"Досі можливості захисту були обмежені, судді більше слухали прокурора, державного обвинувача. Адвокатам тепер надали право збирати інформацію і докази для представлення їх у суді", - каже Дмитро Божок.

Це, на думку заступника генерального прокурора України Григорія Середи, поставить у рівні умови захист і обвинувачення.

Новий КПК передбачає появу Державного бюро розслідувань - органу, який займатиметься розслідуваннями злочинів, скоєних високопосадовцями, державними чиновниками, суддями, прокурорами, міліціонерами.

Але, як сказав заступник генерального прокурора Григорій Середа, цей орган має з'явитися не зараз, а протягом п'яти років. До того часу розслідуваннями таких злочинів займатиметься, як і зараз, Генеральна прокуратура. Водночас, представник ГПУ наголошує, що у подальшому у прокуратури і СБУ взагалі відберуть функції слідства.

Ще під час ухвалення нового Кодексу опозиція заявляла, що він посилює роль прокуратури і Служби безпеки.

Генеральна прокуратура і далі займатиметься злочинами, скоєними високопосадовцями

Зокрема, Арсеній Яценюк твердив, що до компетенції СБУ передається 76 видів злочинів. Розширення повноважень СБУ, вважає один із лідерів об'єднаної опозиції, надає право президенту, який одноосібно призначає голову Служби безпеки, впливати на слідство.

"Цей Кодекс передбачає створення під президентом України справжнього НКВС. Навіть більшовики не здогадувалися, що президент може отримати контроль над усією країною, завдяки новій узурпаторській службі у вигляді СБУ", - заявляв Арсеній Яценюк.

Як пояснює заступник генерального прокурора Григорій Середа, новий Кримінально-процесуальний кодекс застосовуватиметься виключно для кримінальних справ, які були порушені, починаючи із 20 листопада, бо діє правило про те, що закон не має зворотньої сили.

"Всі кримінальні справи, направлені до суду до 20 листопада, розглядатимуться за нормами старого Кримінально-процесуального кодексу. Усі справи, направлені до суду після вказаної дати і взяті судом до розгляду, розглядатимуться за новими нормами КПК", - сказав журналістам Григорій Середа.

Представник ГПУ визнає, що реалізація Кодексу залежатиме не лише від фінансування і від достатньої кількості кадрів та їхнього професійного рівня. Приміром, лише міліція у найближчі кілька років має взяти на роботу додатково 5-7 тисяч нових слідчих.

"Треба багато змінити у ментальності людей, і не лише правоохоронців і суддів, а усіх громадян", - каже Григорій Середа, який також був одним із авторів нового Кодексу.

Скепсис багатьох правників стосовно швидких змін і "зміни ментальності" узагальнила у розмові із журналістами правозахисник Тетяна Яблонська: "Чи ми прокинемося в іншій країні 20 листопада? Не вірю".