Як зазначає він, ще у квітні цього року уряд Азарова-Арбузова підготував проект указу президента «Про затвердження Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні (далі – Концепція).

Аналіз Концепції засвідчує, що на другому етапі реформи (2015-2020 роки) передбачається закладення "конституційної основи утворення виконавчих органів обласних та районних рад і розмежування повноважень між ними та відповідними місцевими державними адміністраціями". Статус останніх (районних та обласних, Київської і Севастопольської міських), які підпорядковуватимуться президентові й Кабміну, пропонується визначати "повноваженнями контролю за законністю актів органів місцевого самоврядування на відповідній території".

«Виходячи з Концепції, Україна ризикує ще й Севастополем, оскільки відповідно до документа виконавчий орган міської ради як регіональної планується створити і в цьому місті, де дислокується іноземна військова база – ЧФ РФ», - пише Скумін.

Він нагадує, що зараз у Севастопольській міськраді 50 представників ПР, 8 – «Російського блоку», 7 – КПУ, 3 – ПСПУ Наталії Вітренко, по 3 депутати представляють «Сильну Україну» і «Народну партію». Майже у повному складі вона декларує проросійські позиції. Але на сьогодні виконавча влада там належить міській і районним державним адміністраціям, голів яких призначає та звільняє президент України за поданням Кабміну. У разі ж створення виконкому Севастопольської міськради, склад якого затверджуватимуть її відверто антиукраїнські депутати, Київ втрачає реальний контроль над ситуацією в місті. А в міськдержадміністрації залишиться лише контрольна функція за діяльністю самоврядних органів, і вона буде безсилою, якщо виконком Севастопольської міськради ухвалить сепаратистські рішення, додає оглядач.

«Фактично після 2015 року ми можемо отримати в Севастополі придністровську модель 12-річної давності: проросійська виконавча влада разом із командуванням ЧФ РФ дуже нагадує проросійський виконком Тираспольської міськради на чолі з Ігорем Смірновим і 14-ту російську армію під командуванням генерала Алєксандра Лєбєдя у 1992-му. Тобто, вирішуючи стратегічне завдання – збереження влади хоча б на своєму рідному Донбасі, регіонали (свідомо чи несвідомо – то вже інше питання) паралельно створюють можливості, щоб скористатися «перевагами» децентралізації для Москви та проросійських сил в Україні, які не приховують своєї зацікавленості у «федералізації» нашої держави та виведенні з-під контролю Києва низки стратегічних регіонів, як-от Севастополь», – зазначає Скумін.

Детальніше про підготовку реформи місцевого самоврядування читайте у матеріалі «Сєверодонецьк-2?» у №25-26 «Українського тижня»

Хто такі українці й чого вони хочуть? Свого часу це питання поставив у однойменному нарисі Михайло Грушевський. Тоді, в час Української національної революції, йшлося про підставові речі: що об’єднувало українців як націю колись і що їх має об’єднувати тепер. Відповіді були досить простими й відтоді стали мало не підручниковими істинами: їх, як і кожну питомо європейську націю, об’єднують спільні історія й культура, а в теперішній час повинен згуртувати спільний проект розбудови демократичної суверенної держави, у якій панівною має бути українська мова як визначник власне того соціокультурного коду, котрий робить цю державу національною (див. Тиждень, № 27/2012, № 21/2013, № 23/2013). Далі був ще довгий перелік спільних прагнень, які мали б гуртувати українців ситуативно, так би мовити, «на злобу дня» (питання власності, освіти, політичних свобод). Натомість це credo нації та її держави в найстислішому розумінні насправді мало змінилося відтоді. Запитаймо француза, італійця, англійця чи поляка, що визначає їхню національну належність тепер, і почуємо ті самі відповіді: спільність минулого, єдність у теперішніх цілях і, звичайно ж, мова та культура.

Утім, поглянувши на ситуацію, що склалася в Україні майже через 100 років після виходу памфлету Грушевського, побачимо активно пропаговану нову ідентичність: не українську, а як «укрАінскую» (неодмінно з таким наголосом!), парадоксальність та потворність якої водночас і смішить, і лякає. 

Після приходу до влади в 2010-му, донецький істеблішмент раптом усвідомив, що його регіонального патріотизму й специфічної мови символів і соціальних знаків явно замало, щоб пояснити всій країні, чому саме їхній президент та уряд найкращі, як вони піклуватимуться про решту регіонів і куди взагалі поведуть країну завтра. Прибравши до своїх рук державу, нові господарі розгублено з’ясували, що це господарство набагато більше за єнакіївську автобазу й до того ж строкатіше і складніше у своїх настроях та уподобаннях, аніж вони звикли його бачити на картах електоральних округів. Відтак слова «Україна» й «українці» вони почали вимовляти по-своєму, вкладаючи в нього власний, тільки їхнім світоглядом і логікою продиктований, сенс. 

Анатомія «укрАінства»

Ідентичність «укрАінцев» є вибуховою сумішшю совкових цінностей і блатних «понятій», тобто поєднанням цінностей тих, хто брав участь у її витворенні. «УкрАінєц», з погляду цієї ідеології, має бути терплячим, лояльним до держави, обов’язково вдячним їй за опіку і турботу, пишатися нею, її історією та культурою. Під останніми мається на увазі повний комплект реінкарнованого сучасною російською пропагандою імперсько-радянського коктейлю: «Вєлікая побєда», слов’янська єдність, православ’я, захист від зловорожих підступів Заходу. Додамо сюди ще святкування 23 лютого, 8 березня та 9 травня на рівні з Великоднем і Різдвом, вклоніння «мученически убиенному государю Николаю ІІ с семьей» та відзначення дня Комсомолу, Новий рік під «блакитний вогник» із Шаболовки, ностальгійний салат «Олів’є» і сакраментальне «ліш би нє било войни». Стрижнем ідентичності «укрАінца» є «спільні цінності», про відродження яких торік заявив прем’єр Микола Азаров і які мають вивести суспільство з економічної кризи, скерувати його до нових перемог. Те, з чим і ким саме ці цінності виявляють спільність, також не приховують – це Росія й загалом той простір, що в культурному відношенні обертається довкола її історичної традиції.

Ідентичність «укрАінца» хоч і є мутантною за своєю сутністю, однак має й цілком чіткі просторово-часові координати. Не вірите? Згадаймо лише, як їх озвучував у 2011–2012 роках віце-прем’єр-міністр з інфраструктури Борис Колесніков – перший експрес-потяг закордонного сполучення мав, згідно з його планами, зв’язати українську столицю із Москвою. Пунктом другим ідентифікаційного орієнтування був час – ні-ні, не середньоєвропейський, як годилося б зробити, готуючись до європейського чемпіонату з футболу, а саме московський, навіть попри те що в самій Білокам’яній остаточно так і не визначилися, з якими часовими поясами їй синхронізуватися.

 Увесь цей мікс озвучують та підносять так, нібито якраз він і є справжньою сутністю українців як народу. «УкрАінци» – це ми, промовляють вони з телеекранів, ми народ цієї країни, виразники її традицій, цінностей і майбутнього. У своїй самооцінці політичний «укрАінєц» любить підкреслювати власну духовну вищість і навіть певний моральний месіанізм, як-от міський голова Луганська Сергій Кравченко, котрий, порівнюючи своє місто зі Львовом, якось заявив: «Львів – специфічне місто. Важке місто. У нас сприятливіше місто щодо моралі. Львів старовинний. Він має свої традиції, був під Польщею. У нас більш інтернаціональне місто. У нас терпиміше місто».

«УкрАінци» та їхнє походження

Звичайно, у справі формування такої світоглядної картинки найлегше все було б списати на пресловутий донбаський менталітет, котрий нині задає тон і мотивації чинної влади. Однак не все так просто. По-перше, Донбас завжди був надто бідним на інтелектуальні й творчі ресурси, щоб виробити щось-більш менш схоже на ідентифікаційний код. Його рядовий мешканець упродовж десятиліть цілком задовольнявся невибагливою мішанкою регіональної гордості з російсько-радянськими цінностями, а нова еліта зрощувалася на суміші кримінальних «понятій» і кволих залишків партійної субординації.

Те, що в сучасному вигляді сприйнято й озвучується панівними елітами в Україні, насправді виникло трохи раніше й геть в іншому середовищі. Одним з отців-фундаторів «укрАінства» можна вважати колишнього харківського губернатора й очільника АП Євгена Кушнарьова. Доволі освічений і діяльний комсомольський функціонер ще наприкінці 1980-х років заявив про себе не лише як перспективний комуніст-опозиціонер, а й як генератор нових ідей. Після 1991-го, коли кар’єрні пріоритети різко змінилися, Кушнарьов став засновником так званої східної платформи, харківської групи, ідеологія якої ґрунтувалася на визнанні російської мови як основи «укрАінского» проекту й низці популістських соціально-економічних гасел. Після невдалого членства в прокучмівській Народно-демократичній партії, він перейшов до ПР, де більш організовані, але ідеологічно «стерильні» донецькі підхопили його концепції, зробивши їх ідейною платформою своєї програми. На сумнозвісному з’їзді в Сєверодонецьку, який закликав до федералізації України як порятунку від помаранчевої чуми, теза Кушнарьова «мы укрАинцы, и мы говорим по-русски» вже звучала як гасло «укрАінского резистанса». Теперішня редакція ідеології «укрАінства», що пройшла шліфовку Колесніченка – Табачника, ґрунтується на тих самих підвалинах, але стала більш гнучкою і всеохопною. Її історико-культурний бекграунд має утвердити у свідомості сучасників кілька фундаментальних тез: український історичний проект ніколи не був самодостатнім і завжди наражався на поразки в періоди відірваності від загальнослов’янської (читай – російської) спільноти, альтернативні погляди на українську ідентичність – це не що інше, як зловорожі вигадки тих, хто прагне підірвати оту слов’янсько-російську спільність та звести нанівець її моральну місію. Зрештою, як пише сам Колесніченко, «в одиночку в нынешнем глобальном мире никто не выживет. Поэтому стоять больше нельзя, нужно двигаться. Что касается направления движения, то совершено понятно, что у нас нет реальной альтернативы интеграции с нашими славянскими братьями. Ведь только в таком объединении мы получаем статус равных с равными. А в любых других форматах нам отводится роль недоразвитого придатка. Только единение славян способно дать нам статус глобального центра силы». Втім, у чому переваги «недоразвитого придатка», тільки «Русского міра», Колесніченко воліє не уточнювати.

Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний етнографічний регіон Великої Росії, не позбавлений, утім, власного шарму: тут м’який клімат, є море й сало, ну і загалом якось комфортніше порівняно з помешканням «старшого брата». Тому Україна для «укрАінцев» – це не країна й тим паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне, але загалом аж ніяк не патріотичне й емоційне ставлення.

Показово, що багато росіян прагнуть долучитися до розбудови в Україні другої Росії, сприймаючи її як запасну базу «Русского міра», як «второе Русское государство» (так, до речі, у 1918 році прихильники «єдіной і нєдєлімой» спочатку бачили проект Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, однак врешті-решт помилилися у своїх розрахунках, розпочавши відновлення загиблої імперії з території України). Зокрема, відомий російський журналіст і телеведучий Євґєній Кісєльов нещодавно вирішив подати документи на здобуття українського громадянства. Очевидно, такий крок не можна вважати з його боку зрадою батьківщини, адже Україна в його розумінні – то лише одна з частин Росії, яка тимчасово перебуває в автономному плаванні й де наразі існує м’якший політичний клімат. 

«УкрАінєц» анфас і профіль

Особливий тип «укрАінской» ідентичності репрезентують зірки естради та спорту – завдяки ЗМІ вони більш помітні, відомі, до них прислухаються. «Реабілітована» з приходом до влади Партії регіонів співачка Таїсія Повалій стала одним із наочних прикладів нової «укрАінской» ментальності – саме так оцінив її громадянську позицію й творче служіння Микола Азаров, заявивши: «На мій погляд, це людина, яка має не тільки унікальний, чудовий голос, а й є патріотом має патріотичні переконання. Вона була з нами в найскрутніші часи. Коли чинна опозиція була при владі, то займалася справжнім переслідуванням, зокрема й Таїсії Повалій». Сама патріотка дуже довго відхрещувалася від виходу у велику політику, заявляючи, що хоче «просто пєть», і зрештою таки увійшла до першої п’ятірки виборчого списку ПР, потіснивши навіть такого суперпрофесійного патріота, якГанну Герман.

Якщо глибоких одкровень з приводу національного почуття від Повалій практично не чути, то її чоловік і продюсер Ігор Ліхута, навпаки, набагато балакучіший та відвертіший. На його думку, українці належать до великої слов’янської нації й говорять спільною слов’янською мовою, котра залежно від регіону може називатися російською, білоруською чи українською, що насправді важить небагато. Головне – духовна спільність і православна солідарність, осердям якої все ж таки, як не крути, є Росія. Ліхута не приховує, що як продюсер мислить прагматичними категоріями: у сучасному світі є три великих сили – США, Китай і Росія, до яких туляться всі інші. «Я смотрю больше в сторону России!» – каже він. Чому? Все дуже просто: «Во-первых, наш менталитет славянский, мы говорим на одном языке – славянском... Во-вторых, у нас по сравнению с неславянскими странами даже восприятие музыки другое. Только наши, славянские женщины качаются в такт музыке. Мы хлопаем на сильные доли в такте, а американцы – на слабые. У нас в крови разные гармонии».

Не меншою своєрідністю вирізняється самоідентифікація ще одного «укрАінца», на відміну від Повалій, відомого не лише на пострадянському терені, – футболіста Андрія Шевченка. Погодьтеся, почуття патріотизму має дуже багато спільного зі спортивним вболіванням «за своїх». З якою ж командою-нацією ототожнює себе сам Шева? Безумовно, з «укрАінской», тому й переживає, що його діти майже не розмовляють… російською. Недарма ж він вважає Владіміра Путіна своїм політичним кумиром, «людиною-історією» та «сильною особистістю». 

Цей паноптикум персонажів здатний і налякати, і розсмішити. Сподіваймося, що дуже швидко вони стануть матеріалом для сатири в стилі «Мини Мазайла» вікопомного Миколи Куліша. Але не забуваймо, що нині країна і всі ми опинилися заручниками їхньої свідомості й політичної волі, хоча самі вони своє майбутнє та майбутнє своїх дітей із долею України явно не пов’язують. Варто замислитися. 

За часів президентства Віктора Ющенка придбання медіа-активів було певним “спортом” олігархів, котрі вбачали в ЗМІ зручний інструмент політичного впливу. Однак уже економічна криза 2008 року змістила пріоритети: медіа-проекти стали для бізнесу “валізою без ручки”. В першу чергу це стосувалося друкованих видань. У 2009 році нові віяння відчули співробітники медіа-холдингів KP Media, головним акціонером котрого був американський громадянин Джед Санден, та “Главред-медіа”, підконтрольного Ігорю Коломойському.

Санден ще влітку 2008-го закрив україномовний журнал “Новинар”, котрий проіснував лише рік. В липні 2009 американець продав металургійному магнату пакистанського походження Мохаммаду Захуру англомовну газету Kyiv Post, що виходила ще з 1995 року. В подальші місяці він також позбувся низки глянцевих журналів.

А навесні 2011-го настав час усього холдингу, триєдиним обличчям якого були тижневий журнал Корреспондент, портал Bigmir.net та сайт Korrespondent.net. Новими власниками KP Media зробилися бізнесмен та політик Петро Порошенко і “Український медіа-холдинг” (УМХ), котрим керував медіа-магнат Борис Ложкін. Порошенко оформив участь в угоді тим, що став міноритарним акціонером УМХ.

Також у 2009 починаються невиплати зарплат у холдингу Коломойського, що навіть викликало страйк у журналі “Главред”. Однак справжні зміни там настали після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича. До кінця 2010 року холдинг припинив випуск журналу, а також щоденної газети “Новая” та друкованої версії профільного видання про медіа “Телекритика”. Влітку 2011 після гучного скандалу, пов'язаного з відставкою головного редактора однієї з найпопулярніших щоденок - “Газети по-київськи” - припинив життя і цей бренд, котрий на той час об'єднував цілу низку регіональних видань. Також закрився журнал “Профиль”. Такі ЗМІ, як онлайн-версія “Телекритики” та газета “Известия в Украине”, вийшли з холдингу, здійснивши ребрендинг. Власне, це стало кінцем самого холдингу.

Водночас Коломойський зберіг контроль над інформагентством УНІАН, і, понад те, ще на початку 2010 року придбав групу телеканалів, до котрої увійшли 1+1, ТЕТ, “Кіно” та канал “Сіті”.

Багато хто вбачав у ситуації політичний підтекст — тим паче, що  колективи більшості видань Коломойського сповідували критичні погляди щодо режиму Януковича. Проте, як виявилось пізніше, тоді влада ще не починала “зачистки” інформаційного простору: вона повноцінно стартувала лише з 2013 року.

 Першою ластівкою став медіа-холдинг, котрий найчастіше називають за головним каналом групи - “Інтер”. 1 лютого стало відомо про продаж компанії Inter Media Group власнику газових та хімічних активів Дмитрові Фірташу. До того управляючим пакетом групи володів Валерій Хорошковський, перший віце-прем'єр України у лютому — грудні 2012 року. “За умов, що склалися, я не маю можливості забезпечувати розвиток Групи, і саме ці обставини стали моєю головною мотивацією щодо продажу”, - заявив Хорошковський одразу після продажу компанії.

Витік інформації про вартість угоди здивував експертів: холдинг нібито обійшовся покупцеві  в астромічну суму $ 2,5 млрд. Водночас у навколополітичних колах швидко поширились чутки, що Хорошковський не зміг відмовитись від відповідної пропозиції далеко не через ціну. Непрямим підтвердженням цьому вважається той факт, що екс-власник “Інтера” відтоді перебуває за кордоном, і повертатись в Україну не прагне.

У квітні настала черга єдиного де-факто опозиційного телемовника ТВі. Журналісти кабельного каналу, котрим володіла ціла низка офшорних компаній, піддавали владу настільки дошкульній критиці, що ще перед парламентськими виборами восени 2012 року чимало операторів мереж відмовились ретранслювати ТВі. У квітні канал раптово змінив формального власника: з офшорок, підконтрольних російському політемігранту Константіну Кагаловскому, контроль перейшов до офшорок, начебто заснованих американським бізнесменом родом з Одеси Алєксандром Альтманом. Утім, від уваги громадськості не сховалась ні вкрай каламутна роль у цій історії опозиційного нардепа, колишнього гендиректора ТВі Миколи Княжицького (він підтримав зміну власника), ні вкрай непрозора структура власності “чесного каналу” (статутний капітал кінцевої офшорки, як виявилося, складав лише $ 1000). Більшість журналістів покинули канал, а його репутації серед вузької, але відданої аудиторії було завдано нищівного удару. Що ж до того, хто реально стоїть за новим власником, версії різняться і досі. Але найчастіше говорять стисло - “Cім'я”.

Відносно відкритішою виявилася оборудка з продажу “золотому хлопчику”, 27-річному мультимійльонеру Сергієві Курченку потужного “Українського медіа-холдингу”. Ця група складається здебільшого з друкованих видань, до яких входять такі різні бренди, як тижневики Кореспондент та Forbes-Україна, щоденна газета Комсомольская правда в Украине, таблоїди та спеціалізовані видання (спортивні, кулінарні і т. д.). Також у холдингу є кілька радіостанцій та найпопулярніші інтернет-портали.

Якщо вірити офіційним даним, Курченко купив дещо “схудлий” холдинг: буквально за кілька днів до угоди власник УМХ Борис Ложкін продав журнал Фокус інвестиційній групі Vertex United, підконтрольній одеським бізнесменам Борисові Кауфману та Олександру Грановському (раніше вони медіа-бізнесом не займалися). В такому рішенні є логіка: “Фокус” фактично займав спільну нішу з “Кореспондентом”, і їхня конкуренція краще розвивалась би, коли б вони належали різним хазяям.

Борис Ложкін у коментарях “за гарячими слідами” натякнув, що вартість 98 % УМХ склала порядку $ 450 млн. Сума дуже велика, але вартість могли підняти ліцензія на випуск української версії впливового Forbes, потужна мережа розповсюдження видань та “приручений” рекламний ринок.

Ложкін також ясно дав зрозуміти, що угода готувалася поспіхом, буквально за місяць. Хоча раніше не раз заперечував переговори про продаж УМХ. Тож і тут спостерігачі заговорили про “пропозицію, від якої неможливо відмовитись”.

При цьому опитані Тиждень.ua експерти припускають, що різких змін у редакційній політиці видань, куплених Курченком, не буде — але неминуче будуть поступові. Якісь проекти можуть навіть закритися. “Можливо, для того ж Бориса Ложкіна це була своєрідна стратегія - за рахунок масових видань, тієї ж Комсомолки, зберігати “недоторканість” Фокуса і Кореспондента. Але, схоже, чим далі, тим важче було дотримуватися цієї лінії”, - припускає один з топ-менеджерів групи Інтер, гендиректор телеканалу Мега Олексій Мустафін. “Цілком можливо, що тут (з боку Курченка — Тиждень.ua) превалювала вимога "заверніть усе", або ж журнали просто дратували своїми обкладинками, а їх, на відміну від статей, бачить набагато більше людей”, - додає він.

 Отже, декотрі медіа-магнати вже втратили свої ресурси. Водночас в Україні стрімко виникають нові медіа-імперії. Типова їхня ознака — посилене приховування інформації про справжніх власників. Це не може не викликати підозр у тому, що створення нових, неформальних медіа-груп відбувається щонайменше за сприяння влади. Експерти майже одностайно говорять: “Сім'я” формує власний пропагандистський арсенал.

Так, останнім часом невідомі особи скупили низку телеканалів та створили кілька нових газет — непроста справа в той період, коли більшість великих бізнесменів відчувають брак обігових коштів, не кажучи вже про інвестиційний капітал. Хтось придбав практично збанкрутілий телеканал “Тоніс”. Хтось також купив чотири канали групи Business. Історія вийшла цікава: власник цієї групи Руслан Демчак потрапив до СІЗО за звинуваченням у махінаціях з державними грошима незадовго до того, як мав позмагатися за депутатство у ході минулих парламентських виборів із Григорієм Калетником, провладним бізнесменом та батьком нинішнього першого віце-спікера парламенту. В лютому Демчак вийшов із СІЗО — і швидко підписав угоду про продаж каналів, сума котрої офіційно не розголошується.

Ці набутки певний час приписували батькові та синові Калетникам. Потім, однак, превалюючою версією стала купівля групи чи то старшим сином президента Олександром, чи то Сергієм Арбузовим. Останньому також приписують запуск телеканалу БТБ (створений Нацбанком за часів керівництва там Арбузова, цей канал уже витратив на свій розвиток, за різними джерелами, до 300 млн. грн.), таблоїда “Взгляд” та ділової щоденки “Капитал”.

Разом із тим, нові медіа-проекти запускає не тільки “Сім'я”. Колишній головний редактор ахметівської газети “Сегодня” Ігор Гужва очолив новітній медіа-холдинг, згрупований довокла газети “Вести”, котра безкоштовно роздається громадянам у великих містах. На осінь холдинг планує запуск тижневика (за даними Тиждень.ua, орієнтовна ціна номера вроздріб складе близько 3 грн.) і навіть запуск телеканалу, на котрий вже отримано ліцензію. Також група планує запустити радіомовлення на хвилях FM.

“Фішкою” цієї групи є цілковита секретність джерел фінансування. За словами Гужви, все відбувається “на позичені кошти”, і його безкоштовна щоденка має вийти на прибутковість років за чотири головно за рахунок реклами. Медіа-експерти бачать іншу мету. “Цілком неринковий, але якісний продукт у вигляді “Вестей” Гужви може потіснити з ринку “Сегодня” та “Факты”, - наголосила в коментарі Тиждень.ua шеф-редактор проекту Телекритика Наталя Лигачова.

За деякими чутками, одним із фінансових донорів нової медіа-групи може бути все той же Дмитро Фірташ. Водночас у медійних колах частіше називають Росію — точніше, Газпром. “В Україні зараз ніхто не має зайвих кілька мільйонів доларів на рік, аби фінансувати безкоштовну газету, а от для сусідів це не проблема”, - поділвся з Тижнем один з досвідчених піарників. - “Можливо, і навіть імовірно, що Кремль ще не визначився з кандидатом на президентських виборах 2015 року, але пропагандистські інструменти вони готують вже зараз”.

В цій ситуації не дуже добре мають почуватися власники медіа-холдингів, котрі поки що відстоюють своє від апетитів Росії та “Сім'ї”. На загальнонаціональному рівні тут слід назвати Петра Порошенка з 5 каналом, Ігоря Коломойського із групою 1+1, Віктора Пінчука, чия телегрупа у складі СТБ, ICTV та Нового каналу тримає приблизно третину аудиторії, та Ріната Ахметова — власника мультимедійної групи “Сегодня” і телегрупи “Україна”, не так давно об'єднаних в один холдинг.

Природно припустити, що першими жертвами апетитів нових “медіавласників” можуть впасти відносно найслабші. “Чим менш потужний ресурс - тим більше сумнівів в тому, що він залишиться у нинішнього власника. Насамперед буде скуплений непотріб (благо, покупці не дуже розбираються в реаліях українського медіа-ринку), потім — дрібнота”, - прогнозує Олексій Мустафін.

Проте реальність дещо складніша. Скажімо, медіа-група Коломойського з минулого року веде затяжну війну за рекламний ринок проти об'єднаних сил Пінчука, Ахметова та Фірташа. І це робить її фінансово слабшою. Та водночас “на сторожі” інтересів олігарха стоїть інший бізнес (у першу чергу, банківський), та зв'язки з істеблішментом Ізраїлю й США. Аналогічно вкорінені на Заході позиції позиції Пінчука. А у Ахметова достатньо “авторитету” і всередині країни.

І все ж таки, нічого вічного немає. “Думаю, багато хто завмер в очікуванні: кого чекає доля УМХ в телевізійному сегменті”, - підсумовує Наталя Лигачова. - “Лишилися холдинги Коломойського, Ахметова, Пінчука. І, судячи з усього, жодному з них “Сім'я” не довіряє так, як самій собі. Висновки може зробити кожен... Але монополія однієї групи осіб загрожує встановленням режиму тотальної зачистки інформації, поверненням до часів “партійної організації та партійної літератури”.

Олександр Михельсон  

tyzhden

Дочитую спогади свого земляка Євгена Онацького "У вавилонському полоні". Видані в Буенос-Айресі 1949 року, вони досить свіжо і детально описують його поневіряння в Римській, потім Берлінській тюрмі і, нарешті, в "Целленбау" - спецоб'єкті концтабору Заксенхаузен.

Що незвично-незрозумілого, так це якісь чемні, стримані і виховані "есеси". Чи вони в Європі були інші, ніж в окупованій Україні, чи професорське звання в'язня впливало?... Словом, - "не наші есеси". Все інше - "за шаблоном". Це і білий, пухнастий сніг, який раптом нагадав Онацькому його рідну Глухівщину. Та так, що той попросив у спантеличеного наглядача лопату - прокидати доріжки (!). І таке традиційне для українців (на чужині) братання, незалежно від політичних поглядів і попередніх стосунків. Найголовніше, що навіть в тих умовах суворої ізоляції (25 палиць за розмову в'язня з в'язнем!), українець шукав українця, знаходив і допомагав, або допомагали вижити йому.

Зайшов з товаришем до магазину з вивіскою "Центральний гастроном" (тут, у Клівленді, є цілий район "Ukrainian village"). Ну, щоб, як кажуть: "Свій до свого по своє..." Дуже літній пан, зачувши нашу розмову підійшов поспілкуватися. По тому, що свою рідну місцевість в Україні він називав повітом, я зрозумів, що Батьківщини не бачив давно. І що здивувало - він поняття не мав про тутешнє українське середовище, про велику кількість наших організацій, їх діяльнiсть... Просто чув, що є. Мову, ідентичність зберіг, але подібних собі не шукав. Так і прожив у "паралельному світі".

Інший знайомий розповів, що поніс у школу, де навчається онук, писанки. Просто показати. І кілька "американських" школярів сказали, що бачили писанки з подібними візерунками в домашніх фотоальбомах. Але, чи українці вони? - не знають.

Отакі вони, "паралельні світи"... Не стоятимем плече-до-плеча, - наші онуки розрізнятимуть свою сутність по візерунках.