Міністерство оборони України 15-27 листопада за результатами тендерів уклало низку угод на постачання в 2012 році палива на 84,88 млн грн. Про це повідомляється в «Віснику державних закупівель».

У ТОВ «Кременчуцька торгова спілка» придбано мазут М-100 на 46,55 млн грн. Вартість придбаного палива склала 7 380 грн./т. Це на чверть дорожче від ринкових цін на паливний мазут, які складають близько 5 500 грн./т.ф

Мазут придбано для квартирно-експлуатаційних частин Міноборони на території України на умовах СРТ, коли доставку палива оплачує постачальник, тобто приватна фірма. Разом з тим, в конкурсній документації вказано, що до ціни договору внесено транспортні витрати і вантажні роботи в місцях завантаження і розвантаження. Відтак Міноборони компенсує транспортні видатки своєму постачальнику.

Засновниками ТОВ «Кременчуцька торгова спілка» є мешканець Полтави Олег Кісільов та «Інвестиційно-фінансова група «Капітал» Ірини Новікової.

Ще 7,80 млн грн. отримає ТОВ «Магеллангрупп» (Дніпропетровська обл.) Ігоря Гончара та Антона Нурєєва. Компанія поставить бензин А-92 по 15 000 грн./т.

ТОВ «Золотий екватор» Ігоря Єрємєєва отримає 30,53 млн грн. за 450 тон бензину А-95, придбаного по 15 480 грн./т, і 1650 тон бензину А-76 по 14 280 грн./т.

Всі ці ціни на чверть більші від існуючих на гуртовому ринку палива.

Це паливо замовлено на умовах DDP (Інкотермс у редакції 2010 року). Це передбачає доставку палива постачальником у визначене замовником місце, при цьому саме продавець бензину несе всі видатки на транспортування, вантажні операції. митні видатки.

Разом з тим Міноборони в конкурсній документації відзначило, що постачальник може включити в ціну палива «усі свої витрати, податки і збори, що сплачуються або мають бути сплачені, а також усіх видів послуг, включаючи витрати на транспортування, страхування, з урахуванням вартості вантажних робіт у місцях завантаження продукції, у тому числі й тих, які доручаються для виконання третім особам».

Все вищевказане паливо має бути поставлено до середини грудня цього року, значних цінових коливань на мазут та бензин в цей період не передбачається.

Мільярдер Рінат Ахметов очолив рейтинг найбагатших українців за версією журналу "Кореспондент".

Ахметов перемагає у рейтингу вісім років поспіль.

Втім, у порівнянні з минулим роком його статок скоротився на третину, з 25,6 млрд доларів до 17,8 млрд доларів.

На другому місці з великим відривом слідуєІгор Коломойський. Його активи впали майже вдвічі - з 6 млрд доларів до 3,4 млрд доларів.

На третьому місці - новачок списку Вадим Новинський, який змінив у травні цього року російське громадянство на українське. Його активи коштують 3,3 млрд доларів.

На четвертому - партнер Коломойського, Геннадій Боголюбов. Його підприємства оцінюються в 3,25 млрд доларів.

В цілому, пише видання, статки першої п'ятірки списку сильно впали. Зросли лише активи Дмитра Фірташа, який займає 5 місце у списку - з  2,2 млрд доларів вони підскочили  до 3,2 млрд доларів.

Видання зазначає, що перші п'ять чоловік Золотої сотні сумарно володіють активами, рівними станом решти 95 учасників рейтингу, разом узятих. В цілому, перша сотня самих заможних українців втратила 25% свого капіталу. Три найбільші бізнес-групи - СКМ, Приват і EastOne - за рік втратили від 30% до 40% свого фінансового ваги.

Як повідомляється у прес-релізі журналу, син президента Олександр Янукович за рік піднявся в списку 100 найбагатших українців із 70-го на 61-е місце. Його статки за цей час зросли незначно - з 130 млн доларів до 133 млн доларів.

Зростання в списку сталося завдяки здешевленню активів більшості учасників. Янукович-молодший вперше потрапив до списку в минулому році.

Видання відзначає, що практично кожна четверта людина в Золотій сотні родом з Донецька і області. Регіон дає країні 25% багатих людей, в той час як в області живуть менше 10% населення країни.

Оцінка активів найбагатших проводилася "Корреспондентом" спільно з інвестиційною компанією Dragon Capital.

Українська правда

Якось мій один старий приятель надзвичайно просто і влучно пояснив мені, що таке політика. Так, за його визначенням, найбільша політика буває тоді, коли люди, котрі нею займаються, готові пожертвувати життям за свої політичні переконання.

Коли ж політики не готові за свої переконання жертвувати своїм життям, але готові пожертвувати хоча б власною свободою, це також політика, але вже в меншій мірі.

Коли ж політичні діячі не готові пожертвувати ні життям, ні свободою, але готові пожертвувати заради своїх політичних ідей бодай власним майном, це також можна назвати політикою, хоча й у значно меншій мірі. Але коли політики не готові взагалі нічим пожертвувати за свої переконання, тут політика зникає і перетворюється в політиканство, тобто імітацію якихось політичних переконань.

Політична ситуація в сучасній Україні наводить на невеселу думку, що сучасні українські політичні діячі у своїй більшості абсолютно не готові нічим пожертвувати і лише імітують наявність у них політичних переконань. Коли спостерігаєш сучасний політикум з його зрадництвом і тушкуванням, стає соромно за так званих «державних мужів». Сучасна владна еліта без елітних прикмет.

А ще сто років тому наші політики були готові жертвувати життя за свої переконання. У зв’язку з цим хотілося б згадати про політичного діяча, котрий для багатьох мав би стати прикладом справжнього політика. Мова йде про Теофіла Окуневського.

Він був одним з останніх представників давнього українського боярства, котре ще від князівських часів захищало наші землі від ворожих наїздів. Поняття гідності, честі для цієї старокнязівської аристократії було не порожнім звуком. В українських шляхетських сім’ях змалечку плекали лицарські ідеали і чесноти, привчались сміливо дивитись смерті в очі. Це саме про таких Леся Українка писала своє знамените «Убий, не здамся!». Родина Окуневських дала Україні чимало видатних діячів. Батько і дід були видатними священиками. Рідний брат Теофіла Ярослав дослужився до звання адмірала австрійського флоту, був видатним вченим, письменником і активним українським громадським діячем. Двоюрідна сестра Софія була першою в Австро-Угорщині жінкою-лікарем.

У такій славетній українській шляхетській родині і народився 7 грудня 1858 року майбутній герой нашої історії. Обдарований юнак блискуче закінчує юридичний факультет Віденського університету і починає працювати адвокатом в Городенці.

З молодих літ активно включається у безкомпромісну боротьбу за права українського народу, разом з Іваном Франком стає співзасновником Русько-української радикальної партії, а пізніше Української національно-демократичної партії, допомагає організовувати по селах «Просвіту», «Братства тверезості», бере активну участь у розвитку патріотично-спортивного товариства «Січ».

Відзначаючись принциповістю і високим чуттям справедливості, Т.Окуневський завжди гостро виступав проти зловживань польських можновладців Галичини, за що не раз зазнавав переслідувань. Так, він не побоявся 1894 року виступити проти австрійського намісника графа Казимира Бадені, за що державна прокуратура в Коломиї розпочала проти нього процес, але він його блискуче виграв. Коли в 1908 році відомий польський письменник Генрік Сєнкевіч дозволив собі публічно зневажити українських студентів, очолюваних Ярославом Веселовським, котрі проводили голодування перед Віденським трибуналом в знак протесту проти свавілля влади в Галичині, Окуневський став на захист студентів і блискуче виграв у Сєнкевіча процес. Також він захищав у суді Мирослава Січинського, котрий вчинив замах на україножера графа Потоцького.

Вдячні українці двічі обирають Т.Окуневського послом до Віденського парламенту: в 1897 – 1900 рр. та 1907-1918 рр. У Відні він звертався до цісаря з протестами проти польської сваволі в Галичині. Чи не найкраще охарактеризував його інший видатний український парламентарій Кость Левицький: «Доктор Теофіль Окуневський був послом з темпераментом і все добрим товаришем. Він виконував свої обов’язки для добра народу всюди, де того було треба…»

За часів ЗУНР Теофіл Окуневський, як член Української Народної Ради, їздив з дипломатичною місією у Францію і був комісаром Городенківщини. Після захоплення поляками Галичини, проживав в Городенці, де продовжував займатися адвокатською практикою до своєї смерті в 1937 році.

А історія, яку я хочу вам розповісти відбулася у Львові за часів Австро-Угорської монархії в далекому 1889 році. Саме тоді в умовах гострої протидії і виборчих зловживань поляків, котрі хотіли бачити Галичину лише польською, українські політичні діячі отримали представництво (16 послів) у Галицькому крайовому сеймі. На одному із засідань сейму відбулась така подія.

Під час парламентських дебатів один з польських парламентарів – представник польських консерваторів, так званих «подоляків», Томіслав Розвадовський почав ображати українців. Зокрема, на адресу українських послів він вигукував: «Навіщо цю наволоч (szujw) сюди привели!» Серед українських парламентаріїв був і наймолодший представник народовців Теофіл Окуневський, котрий переміг у Коломийському повіті. Окуневському тоді виповнилося 30 років, він був наймолодшим сеймовим послом. Почувши хамські викрики поляка, Окуневський перепитав у Розвадовського, кого це він має за наволоч. «Вас усіх», – відповів йому Розвадовський. Обурений Теофіл Окуневський кинув йому рукавичку, обізвавши його самого наволоччю і блазнем.

Виклик на дуель відбувся 25 листопада, а сам поєдинок – наступного дня. В ті часи порядок проведення двобоїв суворо регламентувався відповідним кодексом, при чому як виклик на дуель, так і сам перебіг поєдинку обов’язково фіксувався окремим письмовим протоколом. Мені вдалось розшукати збірник правил проведення поєдинків, виданий Вітольдом Бартошевським у Львові «Pojedynek jego reguy i przykady» (перше видання вийшло в 1886 році). За тодішніми правилами, якщо не було якихось непередбачених випадків, поєдинок мав відбутися за 24 години після виклику. Сам двобій відбувся в лісі на Погулянці, котрий в ті часи був популярним місцем проведення «Божих судів». Секундантами Окуневського були польські депутати Болеслав Жардецький і Станіслав Щепановський, а Розвадовського депутат Станіслав Єнджейович і політик Вів'єн.

За спогадами очевидців, дуель відбувалася на палашах. Це пояснювалося суто практичними міркуваннями, адже в поєдинку слід було використовувати холодну зброю однієї довжини, ваги і кривизни клинка, натомість шаблі шляхтичів були різних розмірів та конструкцій. Зате армійські палаші виготовлялися за однаковими уніфікованими стандартами. Це кавалерійська колючо-рубаюча зброя з прямим лезом, заточена з одного боку (від шаблі її відрізняє більша вага і рівний клинок, а від меча і шпаги нахилена рукоятка). Судячи з усього, це був бій з дозволеними уколами. Згідно правил такого поєдинку дуелянтам дозволялося не лише рубати, а й колоти, удари можна було завдавати в будь-яку частину тіла вище пояса. Використовувати в бою ліву руку для відбивів чи завдання ударів суворо заборонялося. На відміну від «поєдинку до першої крові», перемога в цьому виді двобою зараховувалася тоді, коли один із суперників через отримане поранення був нездатний продовжувати бій.

Незважаючи на те, що Томіслав мав гучну славу забіяки і досвідченого дуелянта, Теофіл Окуневський, який до того взагалі не брав участі в поєдинках, не завагався схрестити з ним зброю. Через кілька хвилин завзятого шерму Окуневський, вже отримав кілька поранень (в щоку, плече і руку). Але Розвадовський не врахував одного сили духу українського шляхтича навіть тричі поранений, той вперто відмовлявся припинити поєдинок і продовжував боротьбу. І нарешті, сила волі українця взяла верх: знайшовши слабе місце в обороні Розвадовського, котрий до того часу добряче втомився, Окуневський завдав блискавичного удару палашем по голові поляка. З розрубаною головою Розвадовський звалився на землю. До пораненого польського шляхтича кинулися секунданти, котрим залишалося лише констатувати неможливість продовження ним двобою. Тому переможцем було визнано Теофіла Окуневського.

Ця перемога відбилася голосною луною серед українського громадянства Галичини. Українці прекрасно розуміли: Т.Окуневський гідно відплатив за зневагу всього українського народу. Особливе захоплення цей поєдинок викликав в української молоді. Коли львівські студенти-українці вирішили за прикладом Т.Окуневського викликати польських політиків-україножерів на поєдинки, то українські партійні діячі приклали всіх зусиль, щоб відрадити їх від таких кроків. «Я думаю, – писав М.Драгоманов М. Павликові у відповідь на це повідомлення, – що з Т.Окуневським треба стерегтись. В усякім разі в дуелі ще нема нічого радикального, бо пани (консерватори) і офіцери частіше б’ються на дуелях, ніж радикали по нашим сторонам, а в Франції всякий політичний жулік б'ється навіть ex professo».

Однією з причин, чому галицький політичний бомонд намагався всіляко затушовувати значення цієї перемоги було те, що з походження Теофіл Окуневський був шляхтичем, що дуже не подобалось багатьом тодішнім українським політикам, котрі вважали шляхетські чесноти «старомодною романтикою». Для багатьох з них значно легше було «мужньо» боротись за народ язиком і шукати компромісу з ворогами, ніж ставати на «суд Божий» зі зброєю в руках.

Наші історики практично не згадують про цю подію (виняток становлять лише розвідки І. Чорновола, В. Мельника у вузькоспеціалізованих виданнях), не увійшла вона до вітчизняних підручників історії України. Чомусь аристократичний стереотип поведінки не може бути прикладом для українських дітей. Замість виховувати лицарів духу з них виховують новітніх шельменків-денщиків. Напевне так склалося тому, що вчинок Т. Окуневського не вкладається у «недоторкану» свідомість «видатних державних мужів». Хоча в наші дні саме ці тушки-скоробагатьки активно скуповують собі шляхетські герби, ордени і пишні родоводи. Але вони просто не здатні збагнути, що лицарські чесноти за гроші купити неможливо. Поєднати ж наших тушок з поняттями мужність і честь – це все одно, що ототожнити буддійського монаха із зіркою сучасної естради.

Звичайно, попса пристосуванства і плазунства зараз набагато популярніша, ніж лицарські традиції. Але віриться, що рано чи пізно подвиг відважного українського парламентаря, який не побоявся піти на смерть в обороні честі свого народу, буде належно вшановано українським суспільством.

Тарас Каляндрук

http://vgolos.com.ua/politic/6772.html

Красномовна тиша

Сама по собі поява такого музею мала б бути сенсацією, позитивною з точки зору політичного інтересу влади. Згадаймо хоча б, як вихвалявся начальник Києва Попов навколо "недомузею" історії Києва.

Створення такого закладу, як музей Десятинки – це подія національного значення, привід гордості чиновництва.

Але все відбувалося у напрочуд непублічний спосіб. 9 квітня 2012 року було видано наказ Мінкульту №320, підписаний міністром Михайлом Кулиняком особисто, про створення Музею історії Десятинної церкви.

Далі були чотири місяці тиші. Нарешті у вересні почали набирати колектив музею.

Батюшка-директор

Перший скандальний факт полягає у тому, що без усякого належного конкурсу директором музею було призначено Дорошенка Павла Вікторовича, відомого як ієродиякон Ярослав.

Це людина не просто без відповідної музейної освіти і адекватного досвіду, а один з найактивніших членів рейдерського загону УПЦ МП, що захопив Десятинку, справжня загроза для національної спадщини.

Дорошенко – один з очільників нелегального "монастиря", котрий представники УПЦ МП третього липня 2007 року, вночі, без жодних дозвільних документів, шляхом самозахоплення встановили на території пам'ятки національного значення, впритул до фундаменту Десятинної церкви.

Ієродиякон Ярослав цим будівельним свавіллям займався особисто, як це видно на фото.

Хто "дахує"?

Скоєне захоплення унікальне, бо має риси національного приниження українців. Територія, на якій знаходиться нелегальна "капличка", знаходиться у користуванні національного музею історії України.

На додачу – на чолі громади агресорів стоїть архімандрит Гедеон (Харон), досвідчений кадр УПЦ МП, котрий не є українським громадянином.

Щоб хоч якось прикрити нелегальне будівництво "монастиря", свого часу Дорошенка пролобіювали на посаду заступника директора цього музею "з питань музеєфікації Десятинної церкви".

Влада вже шостий рік жодним чином не перешкоджає хуліганській забудові.

Хтось фінансує озброєну охорону "храму", а також багате оздоблення споруди. Хтось забезпечує невтручання з боку Державної архітектурної інспекції, пожежної служби, міліції, прокуратури, керівництва КМДА. Хтось раніше годував братію, поки не придумали, як це робити за рахунок держбюджету. Хто ці багатії?

Голову Нацбанку Арбузова і представника Януковича у парламенті Мірошниченка бачать серед прихожан нелегальної каплички. Вони приязно і по-діловому спілкуються з настоятелем Гедеоном та іншими очільниками братії.

У квітні цього року (коли видали указ про створення музею) місцеві жителі Десятинного провулку бачили, як у "монастир" заїжджав Янукович з великою кількістю охорони. Свідки кажуть, що наступного дня настоятель Гедеон ходив окрилений – вочевидь, якимись обіцянками чи новинами від августійшої особи.

Це мало схоже на співпадіння, адже саме в квітні було видано указ про створення музею. Джерела у Мінкульті підтвердили, що Дорошенка на його нинішню посаду сватала сама Адміністрація президента.

Музейники проти "музейчиків"

Отже, Мінкульт призначив директором музею рейдера у рясі. А хто працівники музею?

Всього штат музею складає 120 чоловік. Формально його ще не заповнено, працює близько 85 осіб. З яких не менше 50-ти це… монахи самозваного "монастиря"! Без відповідної освіти, без належного досвіду роботи.

Зусиллями директора ледь не всю "братву", котра силоміць захопила територію української пам’ятки, тепер утримують своїм коштом українські платники податків.

Час би прокуратурі та Контрольно-ревізійному управлінню розібратися з цим…

І лише близько 30-ти осіб – реально потрібні музею працівники, мистецтвознавці та археологи тощо.

Між московськими "музейниками" і справжніми музейниками з самого початку триває конфлікт. Перші бачать своєю метою побудову на фундаменті Десятинки храму УПЦ МП і монастиря, а другі – збереження національної спадщини, автентичних залишків фундаментів давньоруського храму та створення експозиції скарбів Десятинної церкви.

У силу того, що музеєм керує представник УПЦ МП, то його діяльність фактично зводиться до підготовки будівництва на Десятинці комплексу монастир + церква, з декількома приміщеннями для музею. Дорошенко – не чужа будівельному бізнесу людина, свого часу очолював будівельні фірми.

Ідеологічне будівництво

На словах церковники московського патріархату ставлять собі за мету "відновлення" Десятинного храму. Утім, реальне відновлення неможливе, оскільки первісний вигляд церкви невідомий.

Так зване "відтворення" Десятинної церкви є прямим порушенням норм світового пам’яткоохоронного законодавства: Міжнародної хартії з консервації й реставрації пам’ятко та визначних місць (Венеція, 1964 р.), Хартії з охорони та використання археологічної спадщини (Лозанна, 1990 р.), Європейської конвенції з охорони археологічної спадщини (Валетта, 1992 р.), Конвенції ЮНЕСКО про захист світової культурної та природної спадщини, що підписані та ратифіковані Україною.

Справжня мета виглядає скоріше сакрально-ідеологічною: "застовпити" знакове для українців, білорусів та росіян місце, поставити його під контроль церковної ієрархії, яка є фактично частиною російської держави.

Фактично, це зовсім не музей і не монастир, а законспірована будівельна контора. Вона створена, щоб за державний кошт звести черговий бастіон московського патріархату. Музей і музейники – лише прикриття спецоперації.

Методи роботи скоріше нагадують стиль спецслужб чи криміналу. Тим, хто протестує проти їх дій, лякають відлученням від церкви і "проблемами зі здоров’ям".

Дорошенко та інші лідери монастирської братії інколи заявляють, що рештки храму є приватною власністю УПЦ МП, і що українські закони тут не діють.

Але поки що є певні закони, котрі Гедеон та його спільники обійти не можуть. Це – закони фізики.

Збудувати архітектурне чудо "три-в-одному", сумістити псевдо-відновлений храм, монастир та музей з доступом до решток фундаменту Десятинної – архітектурне завдання на межі можливого.

Амбіціям церковних начальників заважає київська земля. Спочатку планувалося забудувати "монастирем-музеєм" схил зі сторони Андріївської церкви. Але зроблена геологія показала неможливість такого задуму.

Побічним ефектом було те, що за результатами геологічних досліджень Мінкульт зробив заяву про небезпечний стан Старокиївської гори. Нібито пильні чиновники помітили, що ґрунти сунуться.

Тоді мало хто здивувався, що міністерство ні сіло ні впало зацікавилося станом території коло Історичного музею…

Тим не менш, серед працівників музею ходять чутки, що архітектурний проект уже готовий, і що з дня на день має початися будівництво. Приміром, на пропозицію облаштувати на паркані якусь виставку фотографій, присвячену артефактам Десятинної церкви та її історії, Дорошенко відповів відмовою – мовляв, скоро тут будуть їздити самоскиди.

Тим часом ідеологічний фундамент уже будують.

Уже зараз у музеї запроваджено релігійну цензуру. У проектах текстів для екскурсоводів заборонено вживати терміни "релігія", "культ", розповідати про дохристиянський період, запроваджено вимогу в обов’язковому порядку заводити екскурсійні групи до самовільно збудованої каплички.

Доходить до того, що збори співробітників музею намагаються перетворити у колективне читання молитов.

Усе це змусило світську частину музейників звернутися з відкритим листом до міністра Кулиняка, де стисло змальовано частину діянь церковного керівництва музею і викладено вимогу зміни директора і його команди.

Є підстави сумніватися у дієвості подібних звернень до перших осіб країни. Янукович легко піддається навіюванню – приміром, що побудова на Десятинці храму допоможе спокутувати його гріхи, минулі чи майбутні.

Сьогодні в Римі на фасаді однієї з будівель Капітолійського пагорбу було вивішено портрет Юлії Тимошенко з написом «Свободу для Юлії Тимошенко» на знак солідарності та підтримки лідера опозиції України.Юлія Тимошенко.

 

 Мер Риму Джанні Аліманно заявив про солідарність з Юлією Тимошенко. Сьогодні в Римі на фасаді однієї з будівель Капітолійського пагорбу було вивішено портрет Юлії Тимошенко з написом «Свободу для Юлії Тимошенко» на знак солідарності та підтримки лідера опозиції України.Про це УНІАН повідомили у прес-службі «Батьківщини», зазначивши, що відповідне рішення одноголосно прийняла мерія міста Рим, зважаючи на політичну ситуацію та нещодавні парламентські вибори в Україні.Під час заходу мер Риму Джанні Аліманно заявив про солідарність з Ю.Тимошенко та підкреслив, що «буде звертатися до мерів столиць країн Європейського Союзу з пропозицією підтримати цю ініціативу Риму».Заступник голови Верховної Ради Микола Томенко, голова Харківської обласної організації партії «Батьківщина» Арсен Аваков та народний депутат від партії «Батьківщина» Андрій Шевченко також взяли участь у церемонії в Римі.М.Томенко подякував італійцям за підтримку та висловив сподівання, що «їх послідовна та жорстка позиція у цьому питанні буде сприяти звільненню Юлії Тимошенко та наданню їй права на повноцінну участь у політичному житті країни, включаючи участь у президентських виборах у 2015 році».«Італійські друзі показали приклад українцям, як треба стояти за свободу та справедливість навіть у дальніх куточках планети», - наголосив А.Шевченко.«В такі моменти пам'ятаєш не слова ворогів, а мовчання друзів. Наші італійські друзі не мовчали, а висловили свою підтримку», - додав він.

«Арешт Юлії Тимошенко викликав занепокоєння на європейському рівні. Європейський Парламент виніс рішення, озвучене поляком Єжи Бузеком, про те, що рішення про київського суду було винесено на основі «політичних мотивів», італійський парламент одноголосно висловив солідарність із Юлією Тимошенко та надіслав заклик прем`єр-міністру Італії Маріо Монті діяти для звільнення десяти політичних в’язнів української демократичної опозиції», - йдеться в постанові.Раніше уваги італійської столиці удостоювалися італійські судді, загиблі від рук мафії - Джованні Фальконе і Паоло Борселіно, ізраїльський засуджений Шаліта, якого 5 років утримували у в`язниці в секторі Газа, італійка Россель Урру, яку викрали терористи в Алжирі, Аунг Сан Су Чжи, лідер опозиції Бірманії; Сакіне Мохаммаді Аштіані, засудженої до 10-річного ув’язнення за причетність до вбивства свого чоловіка в Ірані, проте невинна для європейського судочинства тощо.

unian

Молоді фахівці не бачать в Україні перспектив, а також пригнічені низькою зарплатою та нестабільною політичною ситуацією.Закордонний паспорт91% українців з вищою освітою прагнуть втекти працювати за кордон91% українських фахівців з вищою освітою мають чіткий намір емігрувати або ж розглядають перспективи працевлаштування за кордоном.Це з'ясувала компанія HeadHunter в ході анонімного опитування шукачів роботи на сайті hh.ua.Найпривабливішими для еміграції вважають країни Європи (63%), США або Канаду (42%), Австралію (20%) та Росію (14%)Читайте: Українці найбільше хочуть виїхати до Канади та ЧехіїЗгідно з даними опитування, головними причинами виїзду молоді за кордон є відсутність гарного майбутнього для себе і своєї сім'ї в Україні (71%), низький рівень оплати праці (44%), відсутність умов для професійної самореалізації (41%) та нестабільна політична ситуація (34%).Зазначимо, більшість опитаних вважають, що емігрувати краще в молодому віці. При цьому навчання за кордоном не вважають найпростішим способом побудувати там кар'єру.
tsn