Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

Кінець ХУІІ і початок ХУІІІ століть стали для бистрян важкою добою. І причиною тому були не тільки і не стільки згадувані вже сутички із сусідами – поляками, а повний упадок у ті часи господарства всієї Ужанської Верховини. Господарський двір домінії Другетів у Великому Березному ( майорня ) спалено дощенту. Така ж доля спіткала і сусіднє село Луг. В урбарі 1691 року згадано, що « їх випалили орди текалівські», тобто повстанські загони курців Імре Текелі. Поменшало і мешканців Бистрого. Того ж 1691-го в урбарі згадано лише сім бистрянських ґаздівств. Три із них були шолтеськими, але вже сплачували « дань» і відбували панщину нарівні із кметями, через що всі три родини бистрянських Шолтесів обробляли тоді тільки половину земельного наділу ( « телека» ) , а друга його половина пустувала. Інші чотири газди Бистрого були кметями.

Становище верховинських сіл непокращилося й після того, як вся Унгварська домінія перейшла у руки Міклоша Берчені – чоловіка останньої із роду Другетів. Своїх підданих, в т.ч. й мешканців Бистрого, Берчені всупереч їх волі зробив активними учасниками анти австрійської війни 1703-1711 рр. По тій війні всі маєтки Берчені австрійська держава конфіскувала. Перепис 1715 р. облікував у селу Бистра 11 газдівств, що сплачували дань. 9 із них мали земельні наділи, а двоє були желярами.

Для нових австрійських і мадярських урядників домінії, що прибули у колишній маєток Другетів, цей маєток був чужим. Із бігом часу урядники ті мінялися, але їхні бажання – витрясти із бідних розорених сіл домінії побільше готових дукатів були незмінними. Тому розміри данини і відробітків на панських роботах постійно зростали. Усунути зловживання панів, а заодно і покращити становище кріпацького люду, взялася сама королева Марія Терезія. Її Урбарний декрет  мав за мету « дати шор кетським даням і відробіткам», тобто врегулювати всі селянські повинності. Ця терезіанська « регуляція» проходила під наглядом і безпосереднім керівництвом спеціально призначених королевою комісарів. У Бистрому, так само і в інших селах скликали сільських старійшин й поважних газдів. Кожен із цих представників села клявся Богом і всіма святими, що на всі запитання відповідатиме чесно: « …же я, што буду звіданий повім по правді, не затаю так мі Боже, свята Тройце…». Потім у присутності « феодешура» ( землепана ), або його представника, селяни відповідали на запитання, котрі стосувалися як усіх повинностей кріпаків, так і господарського життя села в цілому. Далі записані відповіді писар прочитував вголос, а представники села ставили під ними власноручні підписи. На радість нащадків час милостиво зберіг ті свідчення бистрян із року 1773-го. Чеський історик Франтішек Габріель опублікував їх у 1934 році. Відповідно терезіанського Урбару цілий телек на землях четвертої, найгіршої категорії, куди віднесено і Верховину Бистру, мав становити всього 38 угрів ( ораниці – 26, луки – 12 ). Тоді ж двадцять три бистрянська ґаздівства разом користували понад п’ять цілих наділів.

Отже, на одне ґаздівство припадало в середньому близько 8 угрів. Подібний показник по всіх 14 селах Ужанської Верховини, де переважали селянські господарства із земельними ділянками розміром одна-дві восьмини телека, становив 7 угрів. Відповідними до земельних наділів мали бути і повинності. « Всяка дань  мусит така быти, який єсть кмецький телек», гласив перший розділ Урбару. Але надії бистрян на справедливе врегулювання їх відносин із урядниками домінії були марними. І далі їх примушували робити, коли і скільки треба, незважаючи на встановлені Урбаром норми. Навіть фізичні розправи за непослух збереглися. В Урбарі записано: « Аж бы кметь воланый быв до роботы, а про лінивство не прийшов бы, 12 палиць ся му дає». Подібна «настанова» на практиці відкривала шлях для жорстоких фізичних кар. У 1957 році науковець В.М. Мельник записав від бистрянського мешканця Чуми Ф.А. переказ « Панщина у Бистрому». Наведу його частину: « Бистряни відробляли панщину у Ставному, де прокладали дорогу. Панські гайдуки дали розказ аби кожний накормив і напоїв свої волы, жебы не тратили на то час, коли будуть робити. Так і зробили, а по обіді стали до роботы. Воли чотири рази перейшли ріку і води не пили а п’ятий раз одна пара стала на ходу хапати воду. Як то увидів панський гайдук, скочив на коні у ріку і так побив візника, що плечі му почорніли, як головня».

У 1848 році, коли настав таки кінець епохи кріпосного рабства, Верховина Бистра була середнім за величиною і дуже бідним селом. У 30 дворах тут мешкали понад 500 чоловік. Виходить у середньому по 16 і більше на один двір. Такі ж середні цифри у сусідніх селах тоді були такими : Луг – 8, Волосянка – 8, Тихий – 9, Ужок – 12, Гусний – 13…

У ХІХ ст. « філія Лубня» формально належала ще до Бистрянської парохії. Але умови складалися так, що від'єднання Лубні від Бистрого було вже лише питанням часу. По-перше, із Лубні до Ставного ближче, ніж до Бистрого. По-друге, Лубню підпорядкували Ставненському нотаріату. По-третє, у Ставному була поштова, а з 1906 – і залізнична станції. Тому після пожежі бистрянської церкви у 1917 році фактична розлука Бистрого і Лубні була оформлена офіційно – Лубня стала частиною парохії у Ставному.

Бистрянська церковна хроніка повідомляє: « Котрі были священиками у Верховині Бистрій от давніх часів не знати, бо метрики церковні згоріли, але знаєме, що в ХІХ ст. був о. Ковтан, котрий дуже довго жив у Бистрому, тут умерла і жінка його; Василь Ковтан переселився потім до Волосянки». Згадано і сина Василя Ковтана, що народився і виріс у Бистрому, виучився на священика й отримав фару у Словаччині. Згадує церковна хроніка й мараморошського священика Олександра із бистрянської династії Івашкевичів – «сина бувшого півце – учителя Івашковича».

Про першу світову війну в церковній хроніці сказано так: « Великі бої у Карпатах. Русска царська армія перейшла гори і військо было уже в Костринах, а козацькі патрулі на конях у Солі. У Бистрому война знищила фару і побочні будинки. Русска армія два рази перейшла войною селом ще дві бистрянська дівки забрали з собою. Горе, страх, отчаяніє у людей, учитель на фронті, діти безграмотні, неурожайні роки, всягды нужда, смуток, смерть»…До того ж 6 грудня 1917 р. згоріла дотла і бистрянська церква. Цій події у згадуваній хроніці присвячено цілий розділ « Церков горит».

У 1919 році, як неопресвітер, прибув у Бистрий о. Павло Манайло. Півцеучитель Миколай Грабар відступив йому власну квартиру, а церковно-приходську школу переобладнали для богослужіння, перегородивши шкільний клас дошками. Щосуботи церковник виносив шкільні лави й виставляв у класі церковні атрибути. Будувати нову фару громада села доручила спершу « ужгородському мурнику», але коли той виявився, м’яко кажучи, « нечесним», роботи успішно продовжив бистрянських майстер Юрко Кофель із батьком. Отець Мануйло близько чотирьох років служив у Бистрому, збирав гроші до церковної каси, але будівництво фари так і не закінчив. Учитель М. Грабарзатребував повернути квартиру. Єпископ перевів о. П. Манайла до Новоселиці, а вірників Бистрого обслуговував о. Сильвестр Лупиш із Ужка, а по його смерті – 75-річний волосянський парох о. Симеон Ревтій.

Багато молодих бистрянських хлопців не вернулися з фронтів світової війни. Залишилися навічно і під стінами Перемишля, і в болотах Полісся, і у водах італійської Піяви…

Інші повернулися покаліченими – Юрій Кулик, Олекса Черінка, Василь Чума та ін. Не стало і держави, котру боронили. У новоствореній Чехословацькій Республіці село отримало і нову офіційну назву – Бістра Верховіна.

У березні  1927 року Бистра отримала і свого пароха. Ним став Адальберт Грабар із воловецької Розтоки. Через два роки всі будівельні роботи на фарі були закінчені, й А. Грабар запропонував сільській громаді будувати нову церкву. Село на той час числило 900 греко – католицьких душ у 120 сімейних домах і 7 осіб єврейської віри, котрі утримували дві сільські корчми – верхню і нижню. Церковними кураторами тоді були: Миколай Худа – касир, Миколай Нинчак – церківник, Юрій Кофель, Миколай Шоляк і Федор Шоляк на прізвисько Базілік, сільський бирів – Кофель Іван на прізвисько Гера. Організаційну роботу по будівництву нового храму очолили сам парох А.Грабар і головний куратор М. Худа. За дорученням громади вони знайшли інженера Еміліана Егрешія, професора учительської семінарії, котрий зробив проект – план « на подобу греко-католицької церкви в Мукачеві», та вибрали « майстра -  ставителя Енріко Комінотто, італійця, із Перечина». Бюджет новобудови становив 106 тисяч чехословацьких крон і був непосильним для села. Тому священик пропонує укладати договір тільки на 1929 рік, а потім зібрати гроші для нового договору. Село підтримало, а єпископ затвердив таку пропозицію.

У церковній хроніці описано, як нелегко споруджували бистряни найбільшу свою святиню. Ми ж зупинимося лише на окремих, цінних для історії, деталях. Насамперед це – опис звичаю « посвячення першого основного каменя». Єпископ Петро Гебей уповноважив на це Лютянського окружного намісника о. Федора Бачинського. Той передоручив благословити основний камінь волосянському пароху о. Владимиру Феделешу, котрий і зробив це наприкінці липня 1929 року.

«У фундаменті на круглому місці вівтаря ( апсиди ) – громадний камінь на глибині пів – друга метра; у ньому видовбана глибока ( 20х20 см ) діра, де покладені фотографії, різні газети, гроші й хроніка села Бістра…» - сказано у хроніці. Далі, коли після благословення майстер закриває діру камінною плитою, наведено діалог:

« - Отче, тоты письма нихто не буде читати!

- Дав би Бог, аби не читав, бо тогды буде церква а не развалини!»

По завершенні будови сам о. Грабар благословив і покропив місце святою водою, а « внутрі яблока, під золотим хрестом, поставив такі ж речі і хроніку села, як і в першому, основному камені».

Не легшою справою видалося і забезпечення нової церкви всіма необхідними атрибутами, і насамперед образами, церковними книгами й посудом. У хроніці описана найбільша пожертва Андрія Чуми, Чапінкового, який для бистрянської церкви приніс із сусіднього польського села Волосатого церковні книги « Євангеліє», « Великий Служебник із трьома « Літургіями» та виготовив на власні кошти для головного престолу ікону « Передача ключів Царства Небесного св. Петрові» вартістю 5 тисяч крон ( хроніка містить детальний опис цієї символічної ікони ).

І ще така деталь. У багатьох  виданнях довелося читати, що бистрянську церкву збудували в т.ч. і за гроші із Америки». Це не так. Із Америки бистряни, як каже автор хроніки, « не дістали і цента». Головну пожертву для церкви зробили самі мешканці Бистрого коштами, невтомним трудом і безмежним терпінням…

   До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Відтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст. ) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських рукописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайовича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук. 

  У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Украніа» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – художньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.

   Великий Березний (Закарпатської області) належить до невеличких гірських селищ, які майже завжди поступаються рівнем соціально-економічного розвитку низинним містам. У радянський період райцентр Ужанської долини досяг помітного промислового прогресу, проте більшість підприємств з відомих причин припинила свою діяльність. Нині селище повертає собі статус торгового містечка, яке отримало ще 1778 року. Адже саме ця галузь переважає у приватному бізнесі, який поступово стає визначальним у економічному становищі населення.   Наприкінці 18 століття Великий Березний був популярним торговельним центром не лише для жителів селища і довколишніх сіл, але й Перечинщини, Турківщини Львівської області. Такому визнанню сприяв найбільшою мірою ярмарок, який проводився щотижня у нижньому кінці. Сюди з своїм крамом з’їжджалися селяни і ремісники навіть з Ужгородщини, які тільки торгівлею могли заробити гроші для сплати податків, придбання посуду, сільськогосподарських знарядь, одягу та взуття.   Треба відзначити, що про великоберезнянський ярмарок збереглося чимало переказів, анекдотів, спогадів. Адже то було не просто місце для продажу-купівлі, а й для розваг, веселощів, цікавого дозвілля веселунів, витівників. Одні просто демонстрували свої таланти, інші прагнули заробити копійчину, треті організовували щось на зразок сьогоднішніх гральних закладів. Словом, хтось виграшно торгував, а дехто необачно тринькав свої статки. Відвідували залюбки ярмарковий майдан і звичайні любителі видовищ, які не мали за душею ні цента. Часто приїжджали на двох возах сусіди чи куми, які обували одну пару чобіт пополам: з купки сіна виглядала одна взута нога. Жартівники-пустуни нерідко «викривали» таких пихатих газдів.   Популярною була корчма, яка запрошувала відвідувачів написом: «Гоп, стуй! Ту є добрий напуй. Днесь - за гроші, завтра - дарьмо». Звичайно, особливий інтерес до ярмарку мали селяни, котрі купували-продавали худобу, овочі, збіжжя. Непоганий збут мали і місцеві та приїжджі ремісники, які не лише пропонували готові речі, але й на очах виконували замовлення. Словом, великоберезнянський ярмарок багато чим нагадував описаний Гоголем Сорочинський.   Як би не було, але дозвіл на проведення таких ярмарків мали тоді далеко не всі і більші містечка. Тому й не дивно, що у Великому Березному облюбували собі місце для проживання і занять торгівлею підприємливі євреї, котрі заснували низку крамничок, корчем, великих спеціалізованих магазинів. Уся центральна вулиця від парку до залізничної станції була розбудована різними торговельними закладами та єврейськими помешканнями. Розвинута торговельна мережа спонукала і розвиток заготівельної сфери, хлібопекарської галузі, виробництва ковбасних виробів. Десятки літ діяла фабрика з випуску газованих солодких напитків «Грюнфельд», яку купували і в Ужгороді та інших містах Закарпаття. По товари у наше селище приїздили жителі сусідніх районів Львівщини, які виконували замовлення для сусідів, родичів, за безцінь скуповували тут худобу та відправляли у різні місця Європи навіть купці з Будапешта і Праги. Великий Березний мав вигідне розташування на торговельному шляху , який з’єднував Прикарпаття і Словаччину.    У такому середовищі звичайним явищем була і діяльність лихварів, яких у Великому Березному було досить багато як для невеликого селища. Мінімальний лихварський відсоток складав 16-20, а «нормальний» - від 30 до 50 річних. Нерідко за невиконання умов позики доводилося удвічі збільшувати суму виплати боргу. Бідні селяни були дуже пригнічені лихварськими поборами і часто позбувалися своїх господарств, стаючи злидарями.   Значним імпульсом для зміцнення статусу торгового містечка стало прокладання залізниці через Великий Березний до Львова. Тепер товари мали ще більше можливостей для перевезень на далекі відстані. Тому вагони з дешевою худобою відправлялися з станції селища досить часто. На будівництві залізниці були зайняті спеціалісти з різних країн, які хотіли розважатися і відпочивати цивілізовано. Тому при цукрарнях, корчмах облаштовували шашкові та шахматні столи. А у ресторані Валдмана на подвір’ї бажаючі грали у кеглі. Таким чином торговельна мережа прислужилася і розвитку спорту у нашому селищі.   У роки війни багато торговельних закладів у Великому Березному закрилися не лише через економічну скруту, а й через переслідування та виселення євреїв, яким належала переважаюча частина магазинів, кав’ярень, продовольчих цехів. У повоєнні часи монополію на торговельне обслуговування жителів Великого Березного отримала райспоживспілка, пайовиками якої стало практично усе працююче населення. Колектив об’єднав цілу мережу закладів, які займалися не лише продажем, а й заготівлею сировини, виробництвом ковбасних, кондитерських виробів, випічкою хліба, випуском безалкогольних напоїв, пошиттям білизни, організацією громадського харчування і т. ін.. Великоберезнянські кооператори здобували перемоги на професійних конкурсах, славу мав випечений ними хліб, кондитерські вироби.   Нині торгівлею у селищі займаються переважно приватні підприємці, які надали нового змісту діяльності колишніх кооперативних закладів. Працюють у селищі ринок, ресторани, кав’ярні, супермаркети, магазини. Торговельна мережа широко розгалужена, надає різноманітні послуги на рівні сучасних міст. Відчувається, що традиції цього виду обслуговуючої сфери мають міцне і давнє коріння.                                                                                                            Віталій Грега