Земне буття не належить до числа безпечних прогулянок. Болючі для тіла й терзаючі душу виклики, насправді мають логічне пояснення сакрального змісту. Окрім кари за переступ, трактовані трагедією удари долі є й формою випробувань, гарту, очищення, і навіть зміцнення.

Процес видалення з золота домішок, вимагає розтоплення злитку до рідкого стану в високотемпературному жерлі. Згадане сакральне сприйняття посталих бід і негараздів, дарує незрозумілу безвіркам-обивателям силу і міць. Біблійні пророки та в'язні концтаборів окупаційної москвинської системи лишили спогади, в яких свідчили, що єдиним джерелом фізичної міці й духовної наснаги була ВІРА.

Справжня (а не показово-нещира й базована на неосмислених догмах) віра має чітке пояснення.

1) Віра в Господа, котрий створивши Всесвіт, Землю і людину, ніколи не відрікався своєї батьківської любови до своїх творінь. Лишитись вірним Йому, спромоглись на жаль не всі. Брак віри згубив душі багатьох, але саме завдяки вірі а Нього, вірні здолали здавалось би нездолане.

2) Віра в кінцеву перемогу правди над брехнею і лихом. Земне воїнство лукавого неперебірливе в методах крадіжки душ. Прагнучи почути від катованого або тероризованого недолею зречення, рівно як й спровокувати вуста матеріаліста похвалити ситість, безвірки вдаються до найпідліших методів. Потугам нечестивців, свідомі власного призначення й причин буття людини в цьому світі протиставляли щиру любов до ближнього і Батьківщини. Безпринципні себелюбці, кар'єристи й шукачі чуттєвих насолод, звірячою ненавистю ненавидять ідеалістів. Вони здатні вбити тіло, але ВІРА всеодно сильніша за них.

3) Віра в дароване Творцем майбутнє. Суттєво краще ніж дочасна земна мандрівка. Вірному Творцеві, воно буде винагородою за вірність, принциповість, стійкість і незламність.

Нехай Господь благословить кожного віруючого.

Амінь.

                                                                                                   Олесь Вахній

Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною-митцем (творцем) і людиною, для якої (або яких) річ, котра викликала позитивні емоції, була створеною. Недаремно періоди присутності її в особистому і суспільному житті прийнято вважати періодом духовного піднесення. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків на (або в) стінах священних місць. Примітивні зображення на скелях та в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть закоханих в історію та надихатимуть художників. 

Краса конкретна, і є притаманною кожній людині. Здебільшого вона визначається відразу, рідше – через пізнання чогось передуючого. Більшість інформації, яку людина отримує від світу, надходить візуальним шляхом. Зображення, знаки і тексти по-своєму комунікують з глядачем та передають закладені в них образи і змісти. Нинішній світ є непогано поінформованим про життя античних греків, котрі досить вдало фіксували в скульптурах красу гармонії тіла і духу. Та що знає світ про тогочасне життя азовсько-причорноморських степів та праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними, а факт відсутності інформації про життя замешканих народів у той історичний відрізок часу в шкільних підручниках є формою духовного окрадення.

Скіфи. Землероби і сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював духовне та фізичне поневолення. А ще – творці речей і предметів, котрі і через дві з половиною тисячі років не можуть залишити закоханих у рукотворну чарівність байдужими. Власними виробами з бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями-сучасниками. Тримаючи в руках золоту пластину з зображенням грифона або зайця в часі руху, мимоволі відчувається прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ та власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Невміння бачити красу є проблемою не лише митця. Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом в справі подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися з трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти і почути написані нелітерними знаками послання.

Модерна культура кохається у вмінні фотографа зафіксувати соту частку миті з використанням найновітніших технологій. Це справді мистецтво. Аналогічно, нинішній люд (рівно, як і більшість еллінів часів Гомера, Езопа та Трої) милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців. Але нинішній світ чомусь не бачить (а можливо – просто не знає), що сучасні еллінським скіфські майстри (кров яких нині тече в жилах українців) також створювали неповторні і неперевершені мистецькі об’єкти. Для самих скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені частини звірячих тіл, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними, з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів з жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу і обставин, в образотворчому мистецтві.

Аналогічного захвату заслуговують й зображення самих скіфів, як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання,  полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Відсутність збільшуваного скла, яке нині до послуг кожного ювеліра, не було для скіфських майстрів перешкодою в справі вдалої передачі рис обличчя, одягу, дій та настрою зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артистизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками (а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки), розмір котрих сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше всього мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Його призначення не обмежувалось посудом, в якому готували страву.

Кличу заплющити очі і уявити скіфський степ. Вечір. Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались всі, крім вартових. Вдягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні. Ряди стрімко втікаючих зайців, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між всіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші і наймолодші. Старші і сильніші мотивовувалися почутим. Мужнє і водночас мудре лице старійшини не видавали жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте в кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою? 

Українці, агов! Почуйте голос предків!

                                                                                 Олесь Вахній

Базована на досвіді століть і навіть тисячоліть народна мудрість «не все золото, що блищить» навчає оцінювати людей та події не за їхньою зовнішньою ознакою або барвами рекламування, а за якістю і суттю. Відразу після звалу до пекельної прірви сатанинської імперії зла (Сав’єтськаго Саюзу) воїни лукавого накинули на шию українцям тугий аркан лібералізму, злочинною суттю якого є ігнорація здорового глузду та моралі й толерація найогидніших збочень. Керуючись звірячою ненавистю до впродовж століть позбавленого власної державності українського народу, так і не усунена від владних важелів окупаційна адміністрація заходилась виховувати і формувати гідну себе самої зміну. Постала в часи формальної незалежності «політико-економічна еліта» та слугуюча їй зграя безпринципних «держслужбовців» продовжують започатковану ще москвинським царатом політику фізичного та духовного винародовлення українців. На щастя, навіть після років фізичного терору, голодоморів, силових примушень брати участь в загарбницьких війнах та нав’язуванні збоченого світогляду, серед українців залишились ті, для кого чесноти самоповаги й національної гідності не є пустопорожнім дзвоном.

Посталий внаслідок вимог нездеградованого люду Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» (від 9 квітня 2015 року) дав чітку і недвозначну оцінку символам вбивств і людомору. Підставою для журби є той факт, що вимоги згаданого закону свідомо ігноруються. Яка різниця бюрократам постколоніальної адміністрації до болю українського народу? Царина її зацікавленості – гін за особистим зиском і славою. Причетні до неї не є першими в історії людства вцілому й України зокрема, проте усвідомлення потреби очиститись від нездорового атавізму має бути керунком в діях небайдужих і принципових патріотів.

Згідно розповіді парубків, котрі надіслали мені світлину потоптаної червоної ганчірки з зображенням перехрещених серпа і молота, її власник не приховував ностальгійних поглядів за часами комуністичного тоталітаризму. Події відбувались в одному зі спальних районів української столиці. Спробу переконати в помилковому розумінні минулого України й дійсності москвомовний виродок потрактував втручанням у особисте життя. Я не обтяжувався уточненнями деталей виховної роботи, проте кілька зіткнень його нікчемного тіла з асфальтом позбавили бажання вдаватись до подальших проявів українофобії. Нехай не забуває, хто в Україні господар.

Випадок, про котрий оповім нижче, відбувався на іншому континенті, в інших географічних широтах, але його головним героєм також є Українець.

Наприкінці 90-их, після років переслідувань в часи безбожного атеїзму та втрати сподівань на позитивні зміни вже в часи формальної незалежності, родина віруючих християн вимушена була емігрувати до Сполучених Штатів. Вже в новій країні оселення і без того немала родина поповнилась хлопчиком. Осілі поза межами етнічної батьківщини українці не поспішали ассимілюватись й долучились до життя українського євангельсько-баптиського братства. Зрозуміло, що і виховання дітям родина та церква дали відповідне.

Життя християнина не обмежується спілкуванням з однодумцями, тож безбожний світ кинув народженому вже на чужині нащадкові запорізьких козаків глумливий виклик. Знаючи, що світогляд християнина зобов’язує його до активної протидії гріху, викладач американської загальноосвітньої школи поставила вимогу синові емігрантів сісти за одну парту з трансвеститом. Відмову викладач потрактувала ознакою ксенофобії й відіслала учня до директора, аби той покарав його за «гендерну зневагу». Вислухавши пояснення героя цієї коротенької оповіді, директор викликав викладачку і поцікавився в присутності учня, чи питала вона в нього згоди змінити парту, за якою здобуває знання. З’ясувавши, що спроба пересадити є лише ініціативою самої викладачки, директор прочитав їй майже півгодинну лекцію про необхідність поважати думки і бажання народжених в Сполучених Штатах й попередив, що в майбутньому за аналогічні дії він поставить питання про доцільність її перебування на викладацькій посаді. Кількома днями пізніше, зустрівши героя оповіді в шкільному коридорі, директор загальновідомим жестом і посмішкою засвідчив власну підтримку поведінці народженого вже в Америці українця.

Ось так. Нібито і нічого особливого. Але… Лише віра рухає горами, а сміливість і міста бере. Зло не вічне. Власними небайдужістю і принциповістю його і здолаємо.  

                                                                                           Олесь Вахній

Цьогорічний, вже двадцять перший згідно літочислення від року свого постання театральний фестиваль «Мельпомена Таврії - 2019», як і очікувалось та передбачалось не лише невтомними на ниві театрального мистецтва організаторами та посвяченими в тяжкий процес підготування колегами, став черговим поважним та вагомим культурно-мистецьким дійством. Реальна вартість фестивалю не обмежується загальноукраїнським масштабом. Подія без перебільшення європейської ваги. Показово, що безпосередньо театральній частині фестивалю передувала міжнародна науково-практична конференція «Культурна дипломатія в контексті сучасної європейської та вітчизняної драматургії». Сам захід відбувся 16-го травня в стінах Херсонського державного університету. Драматурги, перекладачі і мистецтвознавці з України, Португалії, Туреччини та Грузії презентували міжнародний проект португальського і херсонського театрів, зорганізували для студентів і викладачів незабутній майстер-клас, ділились досвідом, набували його і шукали шляхи подолання викликів обставин, умов і часу.Особливу увагу викликала звістка про проект португальського режисера Руї Мадейра, котрий найближчим часом розпочне готувати до постановки на сцені херсонського театру п’єсу «Легенда про Педро та Інеш».

Відкриття помітного в культурно-мистецькому житті дійства відбулось 17-го травня в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Згідно наданої присутнім журналістам та культурознавцям багаторічним директором та невтомним організатором фестивалю Народним артистом України Олександром Книгою інформації, в його часі глядачі матимуть нагоду побачити виступи 36-ти театральних колективів з Румунії, Грузії, Ізраїлю, Білорусі, Польщі, Молдови, Туреччини, Азербайджану, Литви, Вірменії та України. З вуст головних режисерів та сценаристів-постановників присутнім була донесена теза, що жодна політична перипетія (а їх в нинішній Україні більше, ніж достатньо) не повинна стати на шляху поступу українців. Виступи промовців скрасились креативною кінцівкою конференції, в часі якої присутні на ній, а згодом і глядачі театру насолодились малюнками, ескізними проектами до вистав та ескізами театральних костюмів сценографа Київського театру ім. Івана Франка Андрія Александровича-Дочевського.

Вибір Месхетинського (Ахалцихського) професійного драматичного театру, (Грузія) виставою якого було відкрито театральну (себто найголовнішу) частину фестивалю, не був випадковим. Приналежна до української класики п’єса Івана Франка «Украдене щастя» вкотре по-справжньому змусила пережити незаздрісну долю героїв. Акторська вправність помножившись на талант литовського режисера Лінас-МаріюсЗайкаускаса, мінімум декорацій, а з позасценового озвучення лише гавкіт собак та містерійні українські пісні і мелодії,зворушувала глядачів до сліз. Долучились до участі в спектаклі й чотири вокалістки театру ім. М.Куліша. Режисер наполягав аби автентика линула до слухачів голосами автохтонів. Зрозуміти трагічну долю жінки (Анни), котру обманним шляхом рідні брати змусили вийти заміж за нехай і доброго, проте нелюбого чоловіка (Миколу), зануритись в біль чоловіка, котрий, розуміючи душевний стан своєї дружини, змушений пробачати їй холодність, й водночас, задля того, аби прогодувати себе і її, вимушений тяжко працювати, зрештою, набратись сил хоч і не схвалювати, проте з належним співчуттям поставитись до незаздрісної долі парубка (Михайла), якого силоміць відіслали до війська… Двобій кохання з обов’язком. Буття засвідчило: зруйновані долі не мають майбутнього. Велич Івана Франка якраз і полягає у вмінні донести, що поневолений і бездержавний народ приречений борсатись в трагічних тенетах гону за особистим зиском, втрати любові до ближнього та вимушеного виживання. 

Впродовж фестивального тижня (з 17-го по 25-те травня) мешканці Херсону та чималий десант закоханого в театр люду зі всієї України отримали нагоду переглянути 38 вистав. До речі, про щойно згаданих гостей міста. Прибулих зі Львова, Одеси, Харкова, Миколаєва, Полтави і, звичайно ж, Києва саме для перегляду конкретних сценічних постановок, рівно як і шукачів естетичної насолоди від гри акторів випадало зустрічати щодня і неодноразово. В ці дні, недоброзичливо налаштований стосовно української державності люд вчергове отримав гучного і дзвінкого ляпаса. Україна не пасе задніх в царині збереження та поширення культури.

Як і в попередні роки, організатори фестивалю не обмежились стінами Херсонського драмтеатру. Були задіяні й інші локації, а частина вистав відбувались просто відкритого неба. 19-го травня, акторами вже згаданого Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша біля стін новопосталого, а тому і геть (сподіваюсь що поки-що) не історичного храму Святої Трійці було подано на суд глядачів моновиставу «Юда» (режисер Сергій Павлюк, Юда – заслужений артист України Сергій Михайловський) за мотивами поеми Лесі Українки «На полі крови». Світлий час доби жодним чином не псував світлові ефекти, а гра актора (скрашений емоційністю монолог гончара) не лишала байдужими навіть випадкових глядачів.Дієвий доказ доречності і подальшого розвитку практики співпраці діячів мистецтва й духовенства. Ніхто, окрім них, не поверне українцям нищену в часи комуністичного атеїзму духовність. Хіба це не підстава для низького вклону і подяки?

                                                                                 Олесь Вахній

Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання. Бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманітніших жанрів, нерідко протилежних за висновками (але однозначно, що переважно схвальних) оцінок, й безліч трактувань. Дійсно, геній Тараса Шевченка беззаперечний. Гармонійно поєднані в ньому потяг до знань з нелицемірною християнською любов’ю до ближнього та титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів, зробили з народженого кріпаком будителя занедбаної гідності українського народу. Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте, товаришував з поляками, казахами, а у засланні з росіянами, ще й намалював портрет афро-американця), зробити антиклерикалом й однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський. Упереджене трактування його поглядів було і залишається далеким від реальності, а згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

Духовні та культурні надбання нації зміцнюють її й не дозволяють зникнути або перетворитись на погній для інших. Певно саме тому наїздники й поневолювачі переписують й каструють історію поневолених. Не оминуля ця «ревізія» й Шевченка. Об’єктивні історики та біографи вже давно усвідомили той факт, що повновартісне дослідження  життєвого шляху або окремих подій неможливе без вивчення тогочасних соціальних, політичних, економічних й культурних умов. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме спонукало до тих чи інших вчинків. Ігнорування (байдуже, свідоме воно, чи ні) призводить до викривленого сприйняття.

Навіть поверхове ознайомлення з творчістю Шевченка подарує нагоду звернути увагу на той факт, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитви, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками далекими від дійсності), проте факт значного відсотку віршів і поем побудованих на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів є показовим. Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів та своєрідне викладення подій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р. На той час Шевченко вже був зрілим й сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди та переконання. Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині), Шевченко написав цикл «Псалми Давидові». Термін «псалом» (або «псальма») грецького походження, й означає піснеспів. Збірник псалмів - «Псалтир», успадкував назву від струнного інструменту «псалтеріон», котрий нагадує гуслі або арфу, і під акомпонімент котрих псалмоспівці ділились з народом покладеними на душу Творцем роздумами та почуттями. Однозначно, що за життя автори та виконавці псалмів були людьми шанованими, адже дар пророків давався обраним. Одним з них був і цар Давид. Тематично псалми поділяються на декілька груп:

1)благальні (котрі в свою чергу поділяються на особисті й всенародні),

2)подячні (також особисті та всенародні),

3)псалми, котрі мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки,

4)царські (їх в свою чергу промовляв сам цар, або народ молився ними за царя),

5)псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі)

6)псалми-моління

7)процесійні гімни (співані в часі обрядів на прославу Бога-царя)

8)псалми історично-повчального змісту та суті

Постановами перших Вселенських Соборів, було канонізовано всього 150 псалмів (хоча, певна річ, їх було суттєво більше). Оскільки значний відсоток з них були складені царем Давидом, з часом його ім'я стало об'єднавчою назвою для всіх решти. Перш ніж дослідити ті, за переспів котрих взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один з коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т.Шевченко звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма пса­лмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура». Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті Олеся Гончара (автора виданої в часи бездержавності передмови до «Кобзаря»).

Період, коли Т. Шевченко вперше вдався до спроби викласти (переспівати) кілька псалмів побутовою на той час українською мовою, був досить загрозливим для його життя. Він тяжко хворів, а деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато. Доречі, кількома днями пізніше (покінчивши з циклом «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт». Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам й подумки дедалі частіше звертатися до Господа. Однозначно що в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Взявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, ми не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку ми маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136, та гімн на вославу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо?) проникати в найпотаємніші закутки душі, й дізнаватись, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці псалми, а не якісь інші, проте форма й зміст засвідчують: вони дійсно є переспівом, і ні чим іншим.

Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут дійсно, реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства. На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (котрі трапились з Давидом за часів його царювання) Шевченко стверджує, що зосередження необмеженої влади в одних руках загрожує зловживанням становищем, й нерідко штовхає на гріховні вчинки. Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно що «…вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул». Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІст. до н.е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх самовпевненості та гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим. Попри попередження та пророкування Самуїла, євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22). Пророк Самуїл, з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло. За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили це за прикладом сусідніх народів, для котрих проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани в ті часи було нормою. Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне, і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що Він милує, але й карає. Зухвале ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали як національному визволенню, так і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, котрого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше 149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту. В данім разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написана незадовго (буквально за три роки) до смерті. Це також переспів, де йдеться про віру в щиру любов Творця до своїх творінь й впевненість, що Він не залишить їх в біді, прийде і захистить від беззаконня.

Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї «Глава 35» та Єзикиїла. Дійсним «подражанієм» (себто використанням чогось як основи), є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога. Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя і мас, і самопроголошеної еліти. Тут вперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «…безчестіє і зрада, і криводушіє огнем». Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву. Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною і нині його віра що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато: лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину. Не оминув Шевченко й нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «…од п’яного царя-владики» (тогочасного російського монарха Олександра ІІ).

У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим» оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все сама поема і є тим, «подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»; породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, котрий частіше, ніж українці молитовно звертається до тієї що вилонила Христа. Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

В сенсі теми важливо звернути увагу на вже згадувану поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, вона і нині (та й навряд чи коли-небуть) не втратила актуальності. Від самих початків постання Христової Церкви, богослови й клир не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн. В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн. У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «…помолилась в перший раз за нас розп’ятому. І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави. Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх… Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися виключно його сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?

                                                                                                                 Олесь Вахній

Задум викласти на папері геть не радісні думки з приводу «довгоочікуваного надання українському православ’ю канонічного визнання» виник в мене задовго до «сенсаційного повідомлення» президентом Порошенком про саме його ініціативу в цій справі. Підконтрольні фракції Верховної Ради не забарилися з підтримкою, й 19-го квітня 2018-го року, 268 народних депутатів України позитивно проголосували за «Проект постанови про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію православної церкви в Україні». Перевага політичного чинника в справі змагу за постання незалежної саме від Москви церкви була зрозумілою і відчутною від самих початків. Збройний зудар з вчорашнім окупантом та деструктивна роль москвинського православ’я в Україні зокрема й на світовій арені загалом, зобов`язували до дій. Проте застережень з приводу методів створення ПЦУ (Православної Церкви України), рівно як і стосовно осіб, котрі формально цей процес очолювали, залишили по дійству вкрай неприємний осад.

Починаючи з весни 2018-го року, про «історичну доцільність автокефальної православної церкви» не писали хіба-що ледачі. Порівняння рівнів довіри Церкві й державі в українському суспільстві, засвідчує, що це неспіввимірні величини. Усвідомлюючи це, влада обтяжилася (певно дурним прикладом Московщини) створенням підконтрольної інституції. Керунок міркувань в цій справі був виключно меркантильним. «Новий Заповіт» вчить християн терпеливості, молитви, узгоджених з Божими Заповідями вчинків, жертовності, принциповості і, водночас, рішучості. Патріотичне словоблуддя Петра Порошенка (особи, котра посідала в тому історичному часі крісло очільника (Президента) постколоніальної, постокупаційної і посткомуністичної адміністрації), звичайно, мало глузд, пояснення і логіку. Майже істеричне оспівування події, про котру мова (тут і «перемога над Москвою», і «усунення несправедливості», і «пречудова гра українських дипломатів») позбавляла змоги дати явищу тверезу оцінку. Поза увагою запопадливих перед посадовцями фахових політологів і нікому не відомих «релігієзнавців» лишається факт, що станом справ на час охрещення князем Володимиром Києва (988 рік від Р.Х.), Константинополь перебував в духовній єдності з Римом, а знайдені археологами на території Волині й Криму рештки ротонд де відправи відбувались за римо-католицьким обрядом, датуються сотнею років до того справді історичного дійства. Поділ церкви на православну і католицьку відбувся задовго до 1054-го року. «Принциповому» конфлікту теологів й істориків передував цілий пласт вчинків й забаганок тогочасної політичної еліти. Константинопольський василевс (монарх приєднаних до Риму греків) попри страх перед римським військом, не втрачав сподівань позбутися васальності. Етнічно-національний чинник (златинщені римляни сприймалися еллінами хоч і не дикими, та все ж завойовниками), різниця в культурі та менталітетові, в богослужбових обрядах (Римська Церква практикувала месу, а греки укладену Іоаном Золотоустом літургію) були лише додатком. З історичної перспективи, виокремлення православ’я спричинило постання в обох церквах величезної кількості богословів і філософів, й зобов`язувало до широкої євангелізації. Перші офіційні кроки до пошуку взаєморозуміння і примирення між вселенською (католицькою) і православною церквами відбулись в 60-их роках вже минулого ХХ століття, але їм передували дискусія і приклади мирного співжиття вірних обох церков в регіонах спільного замешкання. Тож і справою цілковитого відновлення єдності Східної і Західної Церков, аналогічно й подолання новітнього конфлікту між Константинопольським патріярхатом та озлобленим на нього за Томос москвинським православ`ям, буде наслідком в першу чергу усвідомлення необхідності, а потім вже і спричинених цим великої кількості дій та вчинків самих вірян та єреїв. Вірю, що дієвий крок нелицемірної турботи про спільне благо не змусить на себе чекати впродовж століть. Ватикан і Константинополь вже засвідчили готовність до відкритого діалогу. Настане час і штучно пересвареної східної ортодоксії.

Постання ПЦУ нехай навіть і зі статусом митрополії, а не патріархату дійсно є хоч і не згубним, проте не слабким копняком по імперсько-реваншистським намірам очільників інтернаціональної Московщини. Цілковито підконтрольна кремлівській верхівці, котра донині практикує тоталітарні методи управління Москвинська Православна Церква (РПЦ) цупко вкорінилась в український грунт, й неприховано ототожнює себе з неприхильним до України світоглядом. Постале ж з ініціативи колишнього компартійного функціонера Леоніда Кравчука утворення, котре очолив митрополит Філарет (Денисенко) виявилось слабкою альтернативою.

Нині, позиції «Державницької Церкви» (термін почутий з вуст знайомих посадовців та експертів, близьких до Служби Безпеки України, що свідчить про його широку вживаність в цих колах) посилились об`єднанням Української Православної Церкви Київського Патріярхату (УПЦ КП) з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) й переходом до канонізованого Варфоломієм утворення двох митрополитів з Української Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ МП). «Об’єднавчий собор» відбувся 15-го грудня 2018-го року в Соборі Софія Київська. Нинішній (не перший навіть в новітній історії) процес «повернення від Москви до України» розпочався в 2014-му році, й був спричинений деструктивною позицією РПЦ, духовенство якої, з метою протидії суспільним пертурбаціям в Україні, схвально поставилося і навіть долучилося до антиукраїнських виступів та військової агресії. Але кількість громад, котрі з московського православ’я перейшли до «українського» впродовж чотирьох років війни не перебільшувала трьох десятків. Процес дещо пожвавішав після запевнення Варфоломія надати Томос, а факт його підписання спричинив перехід ще кількох десятків громад. 17-го січня 2019-го року, Верховна Рада ухвалила «Закон №4128д» котрий суттєво полегшує «перехід від Москви до Константинополя», але масового «навернення» очікувати наразі не доведеться.

Зусилля Петра Порошенка та його оточення в справі «боротьби» за постання незалежного від Москви православ’я з точки зору сьогодення було прагненням світської влади отримати ще одну форму контролю над свідомістю загалу. Історія має аналогічні приклади й донині потерпає від їх наслідків. Так було в Московії за часів царату, коли Петро І (Романов), позбавивши Церкву змоги обирати Патріярха, звів її до рівня звичайнісінького міністерства, так відбулось і в Англії, де король зневажив заклик Папи Римського до моральності й «посприяв» постанню «незалежної від Ватикану англіканської церкви». Обидві структури відверто позиціонують себе такими, що послідовно обстоюють «державні інтереси». Але призначення Христової Церкви є цілком інакшим. Те, що Церква зберігає в собі й несе людям, є поза конкуренцією, оскільки дає перспективу вічності, на яку не здатне жодне суспільно-політичне явище. Сумнівів в тім, що слухняні нинішній світській владі та далекі від віри очільники УПЦ КП (адже на базі саме цього утворення і постала ПЦУ) погодяться стати знаряддям Господа в справі піднесення і підтримки потребуючого духовного очищення від надмірної матеріалізації українського народу, більше ніж достатньо. Аналіз їхньої запопадливої перед світською владою поведінки та діяльності ставить цю справу під великий сумнів. Доречною буде згадка про участь Філарета (Денисенка) в започаткованій атеїстами ще в часи відвертої окупації ганебній практиці псевдопрощ до місцин, котрі в часи поневолення проголосили «Пагорбом Слави» й щороку 9-го травня змушували і змушують нині загал влаштовувати там велелюдні імітації жалю за загиблими поневолювачами. Філарет (Денисенко) без найменшого докору сумління співає «вічна пам’ять» матеріалістам окупантам, а офіціоз УПЦ КП «Голос Православ’я» згадуючи події Другої Світової Війни в травні 2014-го року опустився до вжиття терміну «Велика Вітчизняна». Даючи тверезу оцінку таким діям, доводиться визнати що заміна промосковських кліриків з УПЦ МП нібито проукраїнськими з УПЦ КП для владної верхівки є лише зміною підконтрольних фаворитів. Прикро, але ПЦУ принаймні на момент створення виявилась структурою геть не зорієнтованою на служіння своєму народові, а сповідувана мораль (рівно як і переймання духовністю українців) для нагородженого Петром Порошенко званням «Герой України» Філарета (Денисенка), його оточення, та «обраного» місцеблюстителем ПЦУ митрополита Єпіфанія, є далекою від біблійних засад.

Причетність зовнішніх (розташованих геть не близько до України) чинників котрі вплинули на Патріярха Варфоломія в справі згоди надати самопроголошеному Київському Патріярхатові автокефальної канонічності в короткому часі стане відомою і широкому загалові. Наприкінці 2009 року, в часі зустрічі з Філаретом (Денисенком), разом з Проводом Всеукраїнської громадської організації «Чесне Слово», мною було поставлено питання про доречність повернення українського православ’я в лоно Константинопольської Церкви-Матері. Відповідь була очікуваною. Він бачив себе лише Патріярхом, а думка Варфоломія (пригадую, що Філарет не обтяжував і не стримував себе вибором термінів стосовно нього) з цього приводу, рівно як і справа дотримання канонів його жодним чином не турбували. Співчуваю вимушеному маневруванню Філарета (Денисенка), до котрого він вдавався впродовж більшої частки свого життя. Період комуністичного атеїзму провокував до нещирості й підлабузництва, і полишив вкрай негативний відбиток. Не тяжко здогадатись, що нинішня «згода» УПЦ КП, УАПЦ і кількох присталих на «вмовляння» громад з УПЦ МП на Томос зі статусом митрополії була наслідком виконання вимог світських чинників (маю на увазі найвище політичне керівництво України). Дозвіл на відправу літургії й треб «мовою, котру обере громада» (себто і москвинською також) є зайвим свідченням відсутності патріотизму. Розмови про необхідність зберегти власну автентичність виявилися пустопорожнім дзвоном. Горе людині, яка перестає бути собою. Наслідком втрати власної ідентичності є втрата віри. Формальний розрив з Москвою жодним чином не став причиною очищення від започаткованих і практикованих нею практик.

Нефаховість задіяних в постанні ПЦУ силовиків (в першу чергу Служби Безпеки України) й адмінресурсу є ще одним чинником котрий грає не на користь новопосталій церкві. Вихованим КГБістами «розвідникам» й колишнім компартійно-комсомольським функціонерам потреби українського народу (а, тим паче, Христової Церкви) є чужими і незрозумілими. Виклики «на розмови» кліриків УПЦ МП до СБУ (факт масового і геть не закамуфльованого залякування відбувся незадовго до «об`єднавчого Собору» на Сіверщині та Волині), рівно як і примітивні, створені за зразком продукованих на шпальтах комуністичного журналу 20-30-их років минулого століття «Безбожник» карикатури на священнослужителів (нехай і підконтрольних дикій і хижій Москві), грають проти української справи зокрема, й християнства загалом. Значний відсоток «церковних громад», котрі «постановили» перейти з УПЦ МП до ПЦУ, розташовані на території владних і урядових об’єктів. Показовою в цій справі є подія, котра відбулася в часі Різдва на території вінницького училища Департаменту поліції охорони МВС. Розлютований вимогою керівництва поліційного учбового закладу «перепідпорядкуватись» новопосталій ПЦУ, клірик УПЦ МП, котрий був настоятелем, демонтував з майже збудованого храму купол. Екзальтований вчинок адепта москвинського світу не здивував (іншого від нього годі і чекати), але дії ректора й деканату нічим не різняться від свавілля їхніх попередників з НКВД. До постання Томосу (навіть в часі спровокованої на Донбасі війни) вони без найменшого докору сумління дозволяли ширити московську блекоту серед майбутніх захисників закону й конституції, а рішення передати збудований за участі промосковського жерця храм ПЦУ було ухвалене внаслідок неофіційної вимоги керівництва МВС й уряду. Та чи породило слухняне виконання вказівки формально української бюрократії й вимушений конфлікт з промосковським священником в душах бездушних виконавців свідомість й патріотизм? Маю в тім великий сумнів.

Варто визнати, що серед митрополитів і кліру УПЦ МП (структури котра донині здійснює ідеологічну колонізацію) було і залишаються нині чимало патріотично налаштованих осіб. Митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) вже довгий час не згадує (не поминає) на Літургії московського патріарха. Задовго до приходу до влади Петра Порошенка він організовував конференції, де пояснював священству й вірним, що хрещення киян, а згодом і всієї Руси-України запрошеними з Константинополя священниками відбулось задовго до заснування Москви, й закликав до визнання недійсною накладену за наказом згаданого вище москвинського царя Петра Романова на гетьмана Івана Мазепу анафему. Інколи, сказати «ні» є більшою відповідальністю, аніж сказати «так». Методи, якими творилась ПЦУ, викликали в митрополита Софронія (Дмитрука) належну відразу. Залишатись в єдності з відвертими українофобами в УПЦ МП є болючим і неприємним, але брати участь в дійстві (так званому «соборі», де першу скрипку намагався грати очільник світської влади (Петро Порошенко) він сприйняв справою негідною санові. Чим в такому разі ПЦУ відрізняється від РПЦ, Патріярха якій «обирали» в 1943-му за наказом Сталіна? Прикро, але митрополит, котрий не боявся відверто заявляти свою незгоду з шовіністичним курсом УПЦ МП від участі у згаданому дійстві відмовився, й зіславшись на хворобу обмежився відеозверненням. Аналогічними міркуваннями керувались й настоятелі кількох монастирів та багатьох парафій УПЦ МП, для котрих вказівки світської влади не є дороговказом.

Світ, у якому все можливе (в данім випадку згода очільників ПЦУ бути знаряддям світської влади), і мало що правдиве, не є світом Євангелія. Вітаю православних братів з постанням довгоочікуваної канонічної церкви. Кроком до очищення України від москвинського намулу стало ближче. Проте аналіз наданих прав ПЦУ Вселенським Патріярхом, а головне людські якості осіб, котрі брали дієву участь в цьому процесі і навіть педалювали його, дає підстави для сумніву в його дієвості.

                                                Член Проводу ВГО «Чесне Слово» Олесь Вахній

Непередодні Пасхи (Христового Воскресіння) 1993-го року в помешканні редактора газети “Нескорена Нація” Романа Коваля мені випало познайомитись з Петром Хмаруком. Зовнішність жодним чином не виказувала в ньому колишнього боївкаря. Невисокого зросту, не огрядний (проте з “черевцем”), гладко виголене обличчя, накрохмалена, біліша від снігу сорочка, в окулярах з недешевою оправою. Зазначу, що до першої безпосередньої зустрічі доводилось чути про цю постать і раніше. Більшість з тих, кому мушу завдячувати заочному знайомству, запевняли, що факт долучення Хмарука до організованого патріотичного руху серйозно підсилить позиції небайдужого до долі України люду.

Наше перше, більш ніж годинне спілкуваня не дарувало можливості відразу побачити в ньому наділену багатьма харизмами людину. Дещо пізніше він пояснив власне небагатослів'я прагненням придивитися до мене й намаганням зрозуміти з ким має справу. В ті часи Роман Коваль, як редактор радикально-опозиційної постокупаційному режимові Кравчука газети й фактичний очільник політичної партії “Державна Самостійність України” (газета “Нескорена Нація” була партійним офіціозом) майже щодня зустрічався з громадськими активістами та політичними діячами. Нерідко в тих зустрічах доводилось брати участь й мені. Станом справ на той час я був заступником голови київського осередку Спілки Української Молоді. Прагнення бути безпосереднім учасником процесу поборення лишених у спадок вже почилою (і геть не в Бозі) злочинною системою Сов'єтського Союзу зла і несправедливості, помножені на ще юнацький радикалізм, дарували чимало сил та енергії. Пригадую, що впродовж дня я встигав провести кілька зустрічей та взяти участь в якійсь (нерідко й не одній) з акцій.

Не відклались в моїй пам'яті й деталі кількох наступних, здебільше короткотривалих застрічей. Хмарук матеріально допоміг панові Роману в справі видання брошури з його статтями, профінансував видання кількох номерів газети й оплатив проведення Збору ДСУ в актовій залі будинку Спілки Письменників України. Крок до ближчого знайомства пан Петро зробив першим, запросивши мене до своєї оселі. Це відбулось в грудні 1993-го року в його однокімнатному помешканні шістнадцятиповерхового будинку. Перед розмовою пан Петро почастував густим ситним борщем.

Хмарук не обтяжував мене оповідями про минуле й викладом деталей власної біографії. Розмова відразу набрала конкретного русла. Його цікавив реальний стан справ в молодечому та націоналістичному середовищах, наявність або відсутність “здатних на чин”. Форма спілкування жодним чином не обтяжувала. Навіть більше. Окремі натяки, поради, обіцянка підтримати ініціативи в разі необхідності, дарували розуміння того, що його слова не є пустопорожнім дзвоном. Мені і нині тяжко зрозуміти чим саме з хвилини нашого ближчого знайомства мені вдалось здобути його увагу та прихильність.

Гадаю, доречною буде коротенька перерва в справі оповіді про моє особисте з ним спілкування й виклад кількох віх його біографії. По батькові Петро Хмарук належав до козацьких нащадків. Певно гук невгамовної і не здатної до примирення з брехнею, підлістю й несправедливістю крови, ще в юнацькому віці штовхнули його до конфлікту зі злочинною системою нівелюючого людську гідність марксово-ленінського вчення. З його адептами та плодами він дійсно був жорстоким.

Несприйняття злочинного й несправедливого устрою нерідко стає причиною вчинення дій, які є незрозумілими для мовчазного і не здатного до спротиву злу вічно переляканого плебсу. В часи формування злочинних кланів господарницької номенклатури (60-70-ті роки вже минулого століття), Хмарук зумів обкласти даниною значну частку наділених посадами шахраїв. Причетні до розподілу коштів й дефіциту воліли мовчки “ділитись”, але не ускладнювати собі життя скаргами до КГБ й ОБХСС. Ярмаркові м'ясники, картярі, директори і завгоспи відомчих баз й недешевих ресторанів небезпідствно побоюючись кари, виділяли паперові асигнації “на українську справу”. Вилучені кошти йшли на підтримку ув'язнених патріотів та їхнім родинам.

Козацька хвацькість й небажання “пливти за течією” спільно з аморфним й позбавленим чітких орієнтирів «радянським народом» насправді і в ті часи ставали причиною захоплення. Донині шкодую, що не розпитав в Хмарука деталей багатьох, табуюваних і нині подій. Йдеться про втечі з таборів й переховування від переслідувань на Кавказі, “екси”, котрі сухою і бездушною мовою міліційних протоколів трактувались “розбійними нападами”, застосування методів конспірології з наклеюванням вус й густої бороди, перевдяганням, фарбуванням волосся й використанням лінз.

Значна кількість дій і вчинків Хмарука багатьом нині видаються беззмістовним радикалізмом, нікому не потрібною жертовністю, і навіть “ провокацією й дискредитацією ідеї”.  Дійсно, хіба могла серйозно зашкодити й підірвати підмурівок тоталітарного комуністичного устрою стрілянина оточених відчайдух з озброєними церберами системи? Можливо й ні. Але вимушене застосування броньованої військової техніки супроти гурту небажаючих підіймати догори руки (а серед них й Петро Хмарук), котрі забарикадувались в одному з сільських будинків поблизу Києва, набуло широкого розголосу не лише в Україні. Закордонні кабінетні політологи отримали дієве підтвердження боротьби з окупантами поневоленим українським народом. 

Справа визнання в'язнями тюрем й таборів харизми не є настільки простою, як це зображуєть нині в дешевих, примітивних, й вульгарних, нібито кримінальних серіалах. Дійсність набагато страшніша й суттєво різнится від тієї, котру подають всеядним споживачам. Гідна поведінка, непритаманна значній кількості арештантів гуманність до ближніх, а головне принциповість й послідовність в справі втілення в життя сповідуваних поглядів й переконань свідчать, що українська національна ідея не була для пана Петра пустопорожнім дзвоном. Авторитет й повага здобувались організацією страйків ув'язнених й підняттям (ще раз нагадаю, що в семидесятих роках минулого століття, в часи глухої брєжнєвщини) синьо-жовтого стягу. Вірним декларованим гаслам залишився Хмарук й після проголошення незалежності. Саме його меценатській підтримці в скрутну годину завдячують київські храми УГКЦ Миколи Доброго (що на Подолі) й Аскольдової Могили. Оплачені ним астрономічні по тим часам рахунки та здійснення ремонтних робіт суттєво зміцнили позиції церкви, свідком переслідування клириків і вірних якої в часи бездержавності йому довелося бути. Згадка ж його імені в часи “бурхливих 90-их” була надійним захистом для багатьох підприємців від здирників й нерідко зупиняла конфлікти, які могли скінчитись смертю задіяних і причетних.  

Для багатьох показовими мусять бути ті обвинувачення, згідно яких героя цього спогаду репесовували каральні органи. За часів окупації його судили за зберігання зброї, пограбування і розбійні напади, друк антикомуністичної літератури, грошових знаків комуністичної імперії й фальшивих лоторей. Впродовж 1994-го року я неодноразово відвідував судовий процес, де Хмаруку закидали спробу незаконного перетину кордону, наявність в нього підробних документів, замах на життя колишнього компартійного функціонера й тогочасного очільника постокупаційної адміністрації Леоніда Кравчука, причетність до замаху на життя злодійкуватого прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Після звільнення Хмарук відійшов від ДСУ, й долучився до діяльності нарешті отримавшої реєстрацію як політична партія Української Національної Асамблеї.

В'язниця ніколи і нікому не дарувала додаткових років здоров'я. Вимушені цілодобова напруга, очікування провокацій, неналежне харчування, обмеженість в можливості пересуватись й викликані таким побутом нервові стреси суттєво підривають здоров'я. 35 років тюрем й таборів таки дались взнаки. Востаннє побачити Хмарука довелось наприкінці листопада 2008-го року в одній з київських лікарень за два дні до смерті. Він вже чув сухе, позбавлене будь-яких емоцій повідомлення лікаря про її неминучість впродовж кількох найближчих днів. Наша останнє розмова мало чим різнилася від тієї, якою була в день знайомства. Він і цього разу більше слухав, також давав поради й кликав не сходити з обраного шляху.

Мені важко пояснити, чому Господь іноді так швидко забирає з цього світу до себе найкращих. Здавалося б, жертовність прагнучих вдосконалити цей світ заслуговує на Його милість. Проте глибокі і сакральні роздуми над цим дарують втішні пояснення. Земна мандрівка скованої тілом людської душі є випробуванням, екзаменом на право довічно бути з Творцем після переходу межі, з-за якої вороття назад вже неможливе. Фізична смерть вірних і свідомих свого призначення є формою звільнення від мук суєти цього грішного світу.

Нехай земля його тілові буде пухом! Вічна пам'ять! Слава герою!

                                                                                                            Олесь Вахній

Близько двох тисяч років тому, Христос викрив і засудив практику показово-нещирої побожності претендуючих на ексклюзив у Божій Благодаті фарисеїв. На жаль, “старі міхи” юдаїзму перекочували до християнства. Тверезий аналіз нинішнього буття українців зокрема, й більшості європейців вцілому засвідчив, що декларування приналежності до християнського світу, для багатьох є і залишається лише пустопорожнім дзвоном. З сумом і болем доводиться констатувати, що сакральна символіка перетворилась в беззмістовний символізм. Людство так і не позбулося схильності до спрощення й спримітизування, деструктивні ліберальні закони багатьох країн унеможливлюють постання суспільства яке б складалося з духовно і морально здорових та гармонійно розвинених особистостей, а провідники цілих спільнот чомусь забули, що ігрища з господарем пекла завжди приречені на поразку. Гріховність не обмежується свідомим вибором зла. Неспроможність зробити правильний вибір є станом духовного рабства. Підпорядкованість пристрастям робить людину пасивною, не самостійною, не вільною, підконтрольною. Вінчання, панахиди, освячення помешкань, предметів і пасок насправді є нерідко незрозумілими для самих учасників дійства церемоніалами й обрядами. Останні звичайно ж дисциплінують і нагадують про відповідальність, проте факт формального дотримання й неосмисленого виконання не є методом і формою рятунку полоненої гріхом душі.

Сприйняття Божої Науки для кожної людини є справою індивідуальною. В одних це відбувається внаслідок родинного виховання, коли батьки належним чином доносять до відома нащадків відвічно-довічну правду. Інші, долучались до числа врятованих внаслідок аналізу власного вже пройденого життєвого шляху, добутого досвіду й спілкування з віруючими. Проте, чимало вихідців з родин невіруючих сприймали Боже Слово внаслідок стресових ситуацій. Таким чином Господь зупиняв грішника, провокував до роздумів, й давав можливість зрозуміти причину буття людини в цьому світі.

В часі Різдва 1992-го року, повернувшись з щорічного міжнародного новорічного з'їзду католицької молоді (того року він відбувся в Будапешті), спільно з кількома київськими учасниками того дійства (вірними УГКЦ з храму Святого Миколая на Аскольдовій Могилі), я зорганізував ватагу колядників. Співали в вагонах метро, колядували знайомим в їх помешканнях. Колядки вивчали з молитовників. Пам`ять навіки закарбувала реакцію тих хто чув наш гуртовий спів. Здається саме тоді я пізнав, що дарувати радість іншим, віддавати власний час, талант, молитви, завзяття, любов до Церкви й народу є великим щастям.

Пригадую колядування й в наступних роках. Кістяк й основний склад вже нової ватаги становили активісти київського осередку Спілки Української Молоді. Якось, на пропозицію однієї з учасниць ми завітали до родини яка залишалась вірною церкві й в часи її підпілля. Власників помешкання зворушили до сліз.

-А нас колись за це переслідували, - зізнався господар.

Здається саме тоді я пригадав й розповіді мами, про її колядування в повоєнні і голодні 50-ті роки вже минулого століття. Село Дарівка, це на Черкащині, звідкіля вона родом, не мало власної середньої школи, тож їй, братам і сестрам доводилось долати шлях за наукою довжиною в вісім кілометрів. Вчителі-комуністи, знаючи що мама з багатодітної родини, не соромились забороняти прославляти Господа. З метою перевірки чи виконуватиме вона їхні злочинні вказівки, лишали родинні клопоти й не лінуючись подолати кількакілометровий шлях до Дарівки, очікували коли діти підуть вітати односельчан та рідних з Різдвом Христовим, й погрозами заганяли їх назад в хату.

Природний підсвідомий потяг до Божих Правд з часом зобов'язує до усвідомленого самообмеження. Не кожна душа має силу самостійно встояти перед звабами лукавого. З прикрістю і соромом пригадую, як колядування ватаги СУМівців закінчувались пиятикою і бешкетом. Дякую Творцеві, що з часом дарував переживання й розуміння грішності тієї поведінки.

В 2001-му році, Різдво Христове я зустрічав в Черкаській Виправній Колонії № 62. Туди, за протидію антинародному режимові, звинувативши в криміналі, мене запроторили цербери постколоніальної, посткомуністичної, постсов'єцької, а головне — геть не української за духом і змістом системи. Станом справ на той час, в “зоні” діяли лише церкви УПЦ МП та Євангельських Християн Баптистів. Попри моє знання літургії й спроможність пояснити причини віри в Господа, православний клирик відмовив мені в участі в літургії, оскіли вважжв “невоцерковленим”. Дискутувати з москвином я не мав жодного бажання, тому тричі на тиждень відвідував Будинок Молитви, який коштом віруючих-баптистів з Англії й працею  віруючих-засуджених постав на місці колишнього табірного стадіону. В часі різдвяного служіння, разом з хором співав вже відомі мені колядки. По закінченню, коли засуджені вже вийшли надвір й почали шикуватись в колону для повернення в гуртожитки (“на бараки”), віруючі вийшли на двір й заспівали “Нова радість стала”. Спів на вулиці, рівно як і перегук є “порушенням внутрішнього порядку виправної установи”. Реакція засуджених й наглядачів (прапорщиків й молодшого офіцерського складу) вразила неабияк. Перші не поспішали виконувати наказ рухатись, й стоячи на морозі слухали спів, а другі не наполягали на його негайному виконанні, не обурювались співом на вулиці, й також слухали. Радісна на перший погляд випадковість, насправді була часткою в ланцюзі Божих Закономірностей.

Донині не знахожу слів та епітетів аби передати й означити процеси які відбувались в моїй душі в ті хвилини й впродовж наступних кількох годин. В залі гуртожитку (“бараку”) де водночас проживали близько 160-ти осіб, того вечора я не відчував смороду немитих тіл й непопраних шкарпеток, тютюнового диму й викликаного недоїданням голоду. Нині журюсь, що стримував себе аби вголос не заспівати вже давно знайомі колядки й псалми які лунали того вечора на служінні. Розумію, що в ті хвилини не соромно було б стати диваком або уподібнитись до блаженного. Можливо в чиїйсь душі прокинувся б спогад, й орда нечестивого зазнала б кількісної втрати.

Христос Народився! 

                                                                                                    Олесь Вахній