Невблаганний в своєму плинові час, ставить перед людством свої вимоги і умови. Деморалізована під сучасну пору сатанинськими ліберальними ідейками людська цивілізація, щороку і навіть щодня постає перед нелегким вибором. Що має бути наріжним і головним чинником в справі вибору керунку до дій? Чеснота моралі, чи прагнення отримати безліч дочасних чуттєвих насолод?

16-го квітня, протореним ще в серпні 1991-го року виродком з савєцького КГБ Борисом Пуго шляхом, полинули до пекельної прірви душі його послідовників Олеся Бузини, Олега Калашникова та Сергія Сухобокова. Кількома тижнями раніше, не зарости пекельному шляху до місцини в котрій панує “плач і скрегіт зубів”, не дозволили діячі злочинної Партії Регіонів Михайло Чечетов та Станіслав Мельник, а ще десятьма роками до цього — лихої пам`яті очільник МВС Віталій Кравченко та його колега з “Укрзалізниці” Гергій Кирпа.

Згадана мною вище мораль позбавляє людину права радіти смерті (тим паче передчасній) навіть найпаскуднішого покидька. Але сумувати за людиноподібним лайном і поганню, зображати пісне і нещире співчуття рідним, та зрештою і зітхати з праведним полегшенням, нікому, ніколи і ніхто не забороняв.

Принципово відмовляюсь розуміти показове обурення геть не поважних панів Порошенка і Яцнюка, котрі довкола без перебільшення бажаних мільйонами українців смертей здійняли нікому не потрібний галас. Для чого вимагати “якнайшвидше і прозоре розслідування вбивств” Бузини і Калашнікова? Варто зрозуміти, що справжня причина спричинивших смерті пострілів криється не “в особистій неприязні”, “журналістській діяльності”, чи “помсті за невиплату грошей за участь в замовних мітингах”. В дійсності, перехід до небуття песиголовців є наслідком очікування його мільйонами українців. Думки і прагнення мають властивість матеріалізовуватись. Очікуване і логічне за таких поведінки та трибу життя очищення нарешті відбулось. Доречність гігієни, і не лише тілесної, а й суспільної також, донині жоден науковець ще не спростував та не заперечив. Радіймо (але не зловтішаємось), українці.

Зухвала за формою і українофобська та москвомовна за змістом писанина запроданця Олеся Бузини, вже ставала причиною звернення з позовною заявою до суду та биття його огидної пики. Відчула його голена маківка й малоприємний масаж внаслідок розбитої об голову пляшки. Не спинився, не вгамувався, проігнорував заклик до каяття. Притаманних цивілізованому суспільству методів протидії брутальному свавіллю виявилось недостатньо. Наслідки гріховної самозакоханості не змусили на себе чекати. В приватних розмовах (та і в інтерв`ю також) Бузина зізнавався, що його нібито “викривальні дослідження”, рівно як і аморального змісту поради, насправді були замовними. Справедлива (проте вимушена) реакція на них, а заодно і згадка про його в дійсності нікчемну особу, дарували збоченського змісту насолоду. Ну що ж... Прагнув стати центром уваги, радів світлинам на обкладинках гламурних глянцевих журнальчиків, хизувався хоч і дурною, але славою... Отримав по заслузі. Згідно оприлюднених свідчень свідків самого процесу ліквідації, від куль Бузина намагався захиститись долонями рук. Вертів ними як вітряний вітряк в годину сильного вітру. Руки якими на комп`ютері він продукував українофобські тексти, від куль не врятували. Не врятує його від пекла і панахида клириків Московського Патріярхату. Помахають кадилами, поспівають сумних псалмів, отримають матеріальну винагороду від скиглячої дружини, але все те лишиться без наслідку. Побожністю й дотриманням християнських чеснот за життя, нині вже покійний покидьок не славився.

Не матиме наслідку чин панахиди і для вже гниючих тіл справедливо проклятих виродків Калашнікова та Сухобокова. Їхні грішні й несповідувані душі також відразу полинули до пекла. Зрештою, хіба можуть отримати від Господа пробачення, а тим паче винагороду, істоти котрі ігноруючи здоровий глузд оселились поза межами теренів постання народів до яких вони є приналежними? Факт народження в родинах колоністів-окупантів, а тим паче цинічна і зухвала зневага українців-автохтонів таки заслуговують на кару.

Продукування й поширення в нинішній (нехай і формально) незалежній Україні, після більш ніж тристап`ятдесятлітньої окупації москвинами москвомовної літератури, є злочином і проявом сповідування сатанинського, нівелюючого людську гідність й національні ідентичності інтернаціоналізму. Сухобоков складав і публікував москвомовні статті в москвомовних газетах та журналах. Докорів сумління за участь в русифікації українців та зміцненні позицій “русскава міра” зрозуміло що не відчував. Ще більшу кількість злочинів супроти України та українського народу вчинив застрелений біля власного помешкання колишній савєцький офіцер Калашніков. Верещав про “вєлікую пабєду”, “уважєніє к вєтєранам”, “бандеравскую сволочь”. Протидіючи патріотичним середовищам в справі побудови націократичної держави, вдавався до послуг безпринципних найманців. 16.04.15. замовк навіки. Новітня приказка про Галана який доплювався та Гагаріна який долітався, знайшла логічне доповнення. Калашніков довиступався. Не ходив-би вражий сину, на геть нікому не потрібні мітинги, і не пашталакав-би несусвітніх дурниць.

Користуючись нагодою, ставлю за мету нагадати кожному деграданту-інтернаціоналісту зокрема, і всим чужинцям вцілому, котрі ігноруючи здоровий глузд й небажання українців жити разом з ними в Україні, продовжують проживати там, де їхнє існування не є передбаченим Богом і природою:

- Покайтесь, нешановні (принаймні нині) панове. Поверніть все що вкрали й силоміць забрали ви і ваші предки українцям, заберіть з собою лише вже вживану білизну, і мандруйте в ті частини планети, звідкіля ваші предки приперлись в Україну. На моїй землі ви зайві. Я очікую ваших смертей. Тікайте, і не чекайте, коли бажане стане дійсним.

Олесь Вахній

Події, що відбулись 25 березня 2015 року в і без того вкрай бурхливому житті України, політологи, громадські діячі і навіть аполітичні обивателі згадуватимуть впродовж ще довгого часу. Ще б пак. Того дня, прямо на засіданні уряду, в приміщенні Кабінету Міністрів, з дозволу прем`єр-міністра Арсенія Яценюка, працівники МВС пред`явили керівнику Держслужби з надзвичайних ситуацій Сергію Бочковському і його заступнику Василю Стоєцькому підозру у вчиненні корупційних дій. Застосувавши спецзасоби котрі стримують і обмежують можливість руху і дій (кайдани), ошелешених  оказією бюрократів доправили до місця проведення слідчих дій. Відразу після затримання, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков пояснив присутнім в залі членам уряду та журналістам причину показового (цю обставину він визнав відразу) затримання високопосадовців, та продемонстрував зібрані оперативно-пошуковими діями докази, котрі свідчать про збір незаконним шляхом коштів та їх розподілення. Згідно слів міністра, здійснювані затриманими державним коштом закупки паливно-мастильних матеріалів для потреб Державної Служби Надзвичайних Ситуацій, здійснювалися через приватну компанію, яка у свою чергу переказувала кошти на острів Джерсі, а вже звідти на рахунки затриманих. По виконанню корупційно-шахрайських валютних операцій, гроші переводилися на особисті карткові рахунки Бочковського і Стоєцького у Bank of Cyprus. 

Тверезий аналіз показового пред`явлення бюрократам-корупціонерам “Постанови про підозру”, затримання їх не на момент вчинення злочину,  а перед нарадою урядовців, є свідченням продовження розпочатого відразу після перемоги Майдану ще тимчасово виконуючим обов`язки президента Турчиновим процесу очищення влади від заплямованого співпрацею зі злочинним режимом Януковича люду. Для решти держслужбовців найвищого рангу, це показове, здійснене в присутності фіксуючих подію журналістів затримання, є непоганим психологічним чинником в справі стримання від розкрадання державних коштів. Дай Боже, аби якщо вже не безпосередні свідки принизливого (проте закономірного і справедливого) затримання високопосадовців, а лише їхні наступники зрештою усвідомили, що посади є лише формою служби народові, але жодним чином не методом особистого збагачення та задоволення гріховних себелюбських забаганок та амбіцій. Природню радість в справі очищення влади від злодійкуватого та зденаціоналізованого люду, дещо затьмарив факт використання мови вчорашніх окупантів працівником МВС котрий оголошував підозру. Ех... Ну чому б носіям нічим не пов`язаних з українською культурою та геральдичими традиціями п`ятикутних зірок на генеральських погонах, не вказати на їхню зайвість, шкідливість та огидність мовою ними ж окраденого і зневаженого народу?

На жаль, посаду тимчасового виконавця обов`язків керівника ДСНС посів вже помічений в схожих корупційно-шахрайських діях (а саме підкуп депутата ВР) радник міністра МВС Зорян Шкіряк. Безпосередньо знайомі з новопризначеним в один голос передбачають нерадісні наслідки поза сумнівом вкрай необхідної кадрової заміни. Перекази (точніше застереження) про схильність до надмірного вживання Шкіряком алкоголю та наркотичних речовин підкріплюються його зовнішністю, та нерідко й неадекватною поведінкою в побуті. Буде дуже прикро, якщо приказка про заміну шила милом знайде в цій ситуації своє дієве підтвердження.

Того ж дня (нагадаю, що мова йде про 25 березня 2015 року), Президент України Петро Порошенко задовільнив прохання Ігоря Коломойського в справі відставки з посади голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Зверненню Коломойського про самозречення з посади, передували бурхливі події. Першою в ній була розповідь (проте навряд чи вона була щирою сповіддю) про конкретні корупційні схеми і дії в часи свавілля Кучми та Януковича. Балакучість Коломойського викликали (навіть не невдоволення) а велике хвилювання в колі згаданих ним скоробагатьків. 20 березня приміщення офісу компанії "Укртранснафта" було захоплено озброєними й одягнутими в камуфляжну форму без розпізнавальних знаків. Силове захоплення приміщення виявилось пов'язаним зі зміною керівника підприємства. З`ява Коломойського на місці події, надмірна збудженість й як наслідок агресія стосовно не озброєного (на відміну від безпосередніх учасників атаки) журналіста, засвідчили наявність власної матеріальної вигоди в непрозорій діяльності підприємства, власником більшої частини акцій якого є держава. Спроба заблокувати діяльність інших, пов`язаних з діяльністю “Укртранснафти” будівель і об`єктів створеними коштами Коломойського збройними загонами (де окрім стрілецької зброї використовувались й броньовані важкові автівки), спричинили неабияке занепокоєння в суспільстві.  

Факт з`яви в мережі Інтернет на новинарних сайтах полярних за висновками коментарів з приводу відставки Коломойського, вкотре підтвердив відсутність в Україні поважного аналітичного центру, та прикру і ганебну наявність запопадливих в справі виконання (зрозуміло що за немалу оплату) замовлень “політологів” й наділених посвідченням журналістів осіб. Одні помітили в справі відставки Коломойського “руку Москви” (згадка про якщо не відверту, то показову антипутінську позицію в справі конфлікту між Україною та Росією є доречною), інші стверджують, що до зрезигнування з посади Коломойського змусили мало не урядові чинники США, оскільки не безпідставно бачили в ньому непідконтрольну і непередбачену Конституцією потугу. Що б там в дійсності не було, українське суспільство відчуло небезпеку яка криється в існуванні непідконтрольних уряду збройних формуваннях. З вуст доступних до дещо втаємничених процесів депутатів, стало відомо про вже розпочатий процес перерозподілу власності в Україні. На формально приналежне Коломойському майно і підприємства вже зазіхають інші. Прикро, але урядові чинники в цій ситуації чомусь не проявляють належної розторопності. Здобуте (нагадаю, що Коломойський сам визнав цей факт) здебільше кримінальним шляхом майно навряд чи повернеться окраденим українцям (формально державі). Показово, що найактивнішими в вправі пошуку шляхів позбавлення Коломойського підприємств виявились інші магнати-мільярдери. Ситуація в взаємостосунках вкрай багатого люду не нова. Притаманна кровожерливим акулам схильність добивати і з`їдати ссавців власної зграї, знайшла адептів і серед людей. Захисти Господи Україну від їхнього свавілля в подальшому.

Не останньою, проте також важливою подією в справі очищення влади від підлого і злодійкуватого люду, було й оприлюднення 25.03.15. звістки про звільнення з посади прокурора міста Києва (в порядку виконання закону "Про очищення влади") Сергія Юлдашева. Носій непритаманного українцям татарсько-башкирського прізвища вже довгий час вдавався до показової протидії державотворчим процесам, й не гребував ініціювати непритаманне цивілізованим суспільствам порушення вимог чинного Кримінально-Процесуального Кодексу підлеглими. Нещодавно, депутат Верховної Ради Віталій Купрій повідомив громадськість про порушення Генеральною прокуратурою кримінального провадження за фактом одержання хабара та зловживання службовим становищем нині вже люстрованим прокурором.

Особисто мені, в справі звільнення Юлдашева провидіння дарувало нагоду досягти відновлення справедливості. Стверджую, що з цього приводу за першої ж нагоди дам свідчення проти його колишніх підлеглих, й вимагатиму максимального терміну позбавлення волі безпосереднім виконавцям злочинів. Непоінформованих й тих хто зацікавився інформую про суть справи. 17.12.14., суддя Святошинського районного суду м. Києва Васильєва, задовільнила клопотання про взяття мене під варту підлеглим Юлдашева, старшим прокурором прокуратури м. Києва Ковальчуком І.В. Згідно наданої мені ще в часі перебування під вартою депутатами Верховної Ради інформації, Юлдашев запевнив суддю Васильєву в цілковитому захисті в справі винесення упередженого і несправедливого вироку. Розглядаючи справу за фактом люстрації вбивці-прокурора Брянцева, підлеглий Юлдашева Ковальчук І.В. та суддя Святошинського суду м. Києва Васильєва К.О., зухвало проігнорували цілий ряд порушень вимог чинного Кримінально-Процесуального Кодексу які були вчинені в часі досудового розслідування. Посилаючись на непередбачені КПК докази, мене визнали мене винним у побитті й змушенні подати заяву про звільнення з органів прокуратури особи котра брала пряму і безпосередню участь в репресіях. Ну що ж. Прикро, що на зап`ястях чужинця й українофоба Юлдашева, як і на загребущих крадійських руках Бочковського і Стоєцького, не клацнули замкнені кайдани. Але всьому свій час. Розплати Юлдашев не уникне. Так само не уникнуть її й прес-секретарка прокуратури м. Києва Альона (показовий виклик природньому процесу українізації) Яхно, вже згадані прокурори Ковальчук та Брянцев, їхні колеги Асташкін та Кокоша. Тремтіть вбивці і вороги мого народу. Від кари не втечете.

                                                                                             Олесь Вахній     

Терміном „культура" прийнято окреслювати духовні та матеріальні надбання окремих народів зокрема і людства вцілому. Основою для постання визнаних цивілізованими систем світосприйняття і взаємовідносин стали Божі Заповіді й витворені упродовж тисячоліть та практиковані упродовж довгого часу норми побутової поведінки. Національні культури й загальнолюдські вартості формувалися на основі філософського осмислення позитиву і негативу, себто що є добром, а що - ні. Культура завжди закликала до стриманості, протидіяла вульгаризації та примітивному сприйняттю явищ, чуттєво-емоційному реагуванню на події й суспільні процеси.

Сучасну соціокультурну ситуацію в Україні визначають декілька тенденцій: 1)деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на неї;

2) приватизація і комерціалізація;

3) зростання зацікавлення історико-культурною спадщиною (релігією і Церквою зокрема);

4) посилення культурно-комунікативної апатії, інтенсифікація "хатніх" форм культури;

5) посилення уваги та зацікавлення аудіовізуальними, видовищними формами дозвілля (телебачення, відео, мережа Інтернет);

6) значне зниження частоти відвідувань закладів культури і дозвілля – театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;

7) зростання проявів негативізму: наркоманії, алкоголізму, злочинності, корупції, здирництва, рейдерства, проституції, поширення порнографії, патологічних нахилів, тощо.

До числа принципово нових, пов'язаних саме з ХХ ст. явищ, належить виникнення симулюючого культуру феномена "масової культури". Даний термін постав і набув широкого вжитку завдяки американській соціології. Під сучасну пору ніхто не заперечує факт існування масової культури, проте розуміння і ставлення до неї вкрай неоднозначне. Цікавими з цього приводу є думки американського соціолога Б. Розенберга: "Чим є масова культура? Мерзенністю, нешкідливим заспокійливим засобом, або ж Благословенням Божим? Це - питання гострих дискусій, в яких ніхто не хоче поступатися... Навіть тепер, коли більшість з нас втомилася від полеміки, справа вирішення і визначеності тупцює на місці".

Явище "масової культури" є частиною більш загальної концепції "масового суспільства". Особливості нинішнього буття людства пов'язані з виникненням массового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя, змінили саму структуру раніше роз'єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації призвів, уперше в історії, до його об'єднання в єдине ціле. Нинішня „масова культура" є популярною серед морально здеградованої і духовно обкраденої верстви, оскільки упродовж довгого часу в Україні свідомо і цілеспрямовано занедбувалися здобутки українців у багатьох царинах суспільного життя. „Масова культура" є комерційно успішною, а її елементи знаходяться навіть у кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової комунікації, розвагах, спорті і літературі. На противагу витвореній упродовж тисячоліть духовності, масова культура не передбачає філософського осмислення й стримування емоцій. Ці обставини нерідко стають згубними як для конкретних громадян, так і держав й національних спільнот. На думку філософа Ортеги-і-Гасета (ессе „Бунт мас") „масова культура" складалась як засіб підтримки соціально заданої ілюзорної віри в досконалість вартостей. Тим самим „масова культура" має на меті відволікти людину від розуміння реальних суті та змісту суспільних процесів. Вона повинна створювати стан заспокоєності, втримувати від самостійного осмислення власного життя і навколишнього світу, підміняти власні переконання індивіда готовими стандартами. Сукупність псевдоідей про світ створила псевдокультуру, і прийняла на себе функцію "фабрики мрій". На місце проблеми культури висувається проблема політичної влади, втримання у покорі "безформнних мас".

Постання „масової культури" нерідко намагаються пояснити нерозумінням загалу „культури елітарної". Насправді, ця теза не відповідає дійсності. Хоровий спів, пошана гідності ближніх, повага старших, небайдужість до проблем оточуючих, замилування природніми явищами або витворами народних майстрів були часткою щоденного побуту багатьох поколінь всього народу. Вирішальною межею у визначенні масової культури є "ринкові відносини", які трактують окремі царини людського життя (зокрема мистецтво, науку, релігію) предметами споживання, підпорядкованими економічним міркуванням. Саме в цьому пункті масова культура назавжди розходиться з духовністю. Справжні художники зайняті внутрішнім процесом своєї роботи, а художника з царини масового мистецтва оцінюють за "продуктивністю", реакцією глядачів і, як підсумок, за прибутком або збитком. Оцінка масового мистецтва не пов'язана з його естетичним значенням, оскільки йдеться лише про ступінь впливу на аудиторію. Вивчення результатів впливу потребує значних коштів, а знання ринку є обов'язковим для її виробників. Характерною ознакою даного явища є циклічність: якщо що-небудь має успіх - відразу постає серія аналогів. До кола явищ що складають масову культуру належить частина популярно-розважальних жанрів (детективно-поліцейських, пригодницьких, мелодраматичних та комедійних романів, естрадної музики, коміксів і т.п.), яка відмічена печаттю шаблону та стереотипів, і є розрахованою на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, до нього належить значна частина продукції засобів масової комунікації (коли інформація втрачає об'єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді. Масова культура миттєво використовує всі технічні новинки. Справжнім зачинателем естетики масової культури був Голівуд. Незмірно розширила можливості маскультури з`ява телебачення та відео, завдячуючи яким неймовірної популярності набули так звані "мильні опери" - нескінченні телевізійні серіали.

Негативним чинником пов'язаним з масовою культурою, є зниження віку охоплених впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп'ютерна гра. Впадає у вічі різниця у змісті вітчизняних та американських і японських мультиплікаційних фільмів. Віртуальні сюжети формують у дитячій свідомості реальну модель поведінки та сприйняття навколишнього світу. Телеефір України переповнений мультиплікаційними стрічками в яких спотворюються добро і зло, пропагується відкрита зневага до батьків, рекламуються паталогії, стирання статевих меж, пропагандується окультизм, зневажається суспільна мораль. Найбільше негативного впливу на дитячу психіку демонструють у мультфільмах “Телепузики”, “Покемони”, “Маша і ведмідь”, “Губка Боб”, “Аніме”, “Сімпсони”, “Гріффіни”, “Футурама”, “Південий Парк”, “Шрек”. Серед молоді різних країн найпопулярнішим став складений виключно з музичних відеокліпів телевізійний канал MTV. Згідно висновків ряду аналітиків, у рамках масової культури розгортається американська культурна експансія в масштабах всього світу. Ряд країн - Франція, Італія, - намагаються на державному рівні припинити цей процес, але поки що без помітних результатів. Більш вдалими в цій справі є Польща, Фінляндія та Ірландія.

„Масова культура" жодним чином не пов`язана з духовними вартостями українського народу. Її деструктивний вплив проявляється в вихованні безвідповідальних, егоїстичних й не обтяжуючих себе жодними моральними рамками громадян. Усвідомлення її згубності зоов'язує дієво протистояти наступу примітивізму й вивищенню забаганок над здоровим глуздом й національними традиціями.

З-поміж кількох десятків   “модних”  нині  “молодечих течій”,  скінхеди завжди вирізнялись своєю  “неординарною та нестандартною”  для вкрай зматеріалізованого суспільства поведінкою.

Термін скінхед (skinhead) в дослівному перекладі означає  “шкіра-голова”, тобто “голеноголовий”. Виник цей неформальний молодечий рух наприкінці 60-их рр. минулого століття в нетрях британських робітничих кварталів як дієва форма протесту проти найрізноманітніших утисків. “Модні” (а значить і чисельні) та фінансовані наднаціональними середовищами анархісти-пацифісти (ідеологія котрих нівелює національні традиції та руйнує державні устої), неконтрольовані  мігранти з країн “третього світу” (котрі позбавляли автохтонів робочих місць й посилаючись на утиски в минулому відверто зневажали закони й традиції держави в котрій вони оселялись), рівно як і олігархічні клани, котрі ставлять за мету глобалізувати цивілізацію, стали головною мішенню для атак скінхедів. Зрозуміло що адептів “суспільства споживачів” шокували переважно примітивні за формою, але нерідко болючі й ефективні для окремо взятих кварталів або районів протести молоді з голеними черпами. В середовищі “скінів” прижилась нациська символіка й вітання. З часом, розрізнені й некоординовані гурти парубків почали (не без допомоги та порад співчуваючих патріотичним ідеям  “старших друзів” з числа різноманітних ультра-правих партій та об'єднань)  гуртуватись. Так виникли позбавлені єдиного керівного центру, але вже більш координовані організації  British Hamer Skins, Blood and Honor, та інші. На початку 80-их виникли й музичні гурти котрі шокували обивателів енергійною музикою в стилі “oj”.

 В Росії (де широкий загал завжди сповідував ідеї неприязні до  “інородців”)  зорганізовані скіноб‘єднання виникли на початку 90-их років минулого століття. Піонерами в цій справі були  “Объединенные бригады», та філіал “Blood and Honor”  (“Кровь и честь”). Найчисельніші скін-гурти зформувались в Москві, Санкт-Петербурзі, Нижньому Новгороді та Калінінграді. Видавались журнали  “Русский хозяин”,  “Под ноль”,  “Отвертка”. Неабиякою популярністю користувались пісні гуртів  “Коловрат”, “Редегаст”  й  “Русское гетто” (остання припинила своє існування після арешту вокаліста звинуваченого у вбивстві).

Перша згадка про українських скінів датована 1989р. Близько двох десятків юнаків (ще неповнолітніх, але вже доволі агресивно налаштованих щодо вічно немитих й розфарбованих в усі кольори радуги  “хіпарів”), дали “національно індеферентним” пацифістам жорстокий бій. Бійка в ценрі міста й тяжкі тілесні ушкодження в “потерпілих”  “патлачів”. Нині цим нікого не здивуєш, але на той час це була небуденна подія. Перехід до більш чіткого й скоординованого руху відбувся дещо пізніше. В 1994-96рр. відбулось об‘єднання двох національноорієнтованих панк-гуртів “ZDV66/1” та  “Скорбота”. Новопостале утворення отримало назву “Бульдог”. Їхній на початку російськомовний репертуар поповнився українськими патріотичними (переважно стрілецькими та упівськими) піснями у відповідній обробці. Одночасно почали виконувати й пісні в котрих заторкувались проблеми “засилля” чужинців  (пісня  “Іноземців з України геть”), та протестні пісні в котрих закликали протистояти  “масонському світу”. Динамічний рок гуртував сповідників ідеї  “захисту білої раси”.

В царині ідеології та субкультури, скіни становлять самодостатню й замкнуту структуру. Більшість є  “бійцями”, але існує й інтелектуальна еліта, члени котрої пишуть статті, видають літературу, поширюють найрізноманітнішими методами пропагандивні матеріали, зорганізовують концерти й навіть спортивні змагання з рукопашу. Це середовище не потребує формальної реєстрації в органів влади. Тут відсутній єдиний координаційний центр, немає так потрібних політикам  “офісів” та “партійного майна”. Все з чого складається рух – це ідеї. Кожна  “бригада”  автономна й не потребує керівництва ззовні.

Кілька років тому газетою “Столичные Новости” був опублікуваний об'ємний проте астрономічно далекий від дійсності опус в котрому скінхедів зобразили відвертими україноненависниками й “московською рукою”. Зрозуміло що метою такої упередженості було прагнення викликати в української громади зневагу й несприйняття ідей котрі сповідують скінхеди. Проте факти засвідчили що реальність інакша. Скінхеди свідомо ухиляються від втручання в брудні політичні перепетії. Одне з гасел скінруху  - “Вбий політика”. Споглядаючи на нинішню продажність й безпринципність діячів найвищих ешелонів влади - важко не погодитись. (Прошу не зараховувати мене до числа екстремістів). Водночас, ігноруючи безліч звинувачень й закидів, позірним патріотизмом й показовою пошаною до національної культури, скінхеди спростовують безліч закидів і звинувачень.     

Після атаки на  “синагогу Бродського”  (нагадаю що це відбулось в 2002р.)  правоохоронці вдались до несанкціонованих Конституцією й Карним Кодексом методів нейтралізації цього середовища. Ось як про це написав один інтернетсайт:

-Правоохранительные органы провели ряд мероприятий направленых на нейтрализацию скинов в столице. Многие лидеры и активисты попали под пристальный контроль. Кроме того, путем определенной работы соответствующих правоохранительных структур, среди них была посеяна вражда и противостояние.

До аналогічних дій вдавались правоохоронці й в 2007-08рр. Багатьох активістів скін-руху без жодних на те підстав затримували, й звинувативши в порушенні громадського порядку (зрозуміло що обвинувачення були надуманими) кілька діб утримували під вартою вимагаючи зізнаь у вбивствах або побитті іноземців та надання інформації про приватне життя та діяльність решти. Супроти багатьох було порушено кримінальні справи. Згодом, багатьох вироком суду було позбавлено волі, проте факт звільнення кілкьох прямо з судової зали (суд не знаходив в зібраних првоохоронцями матеріалах доказів причетності підсудних до інкримінованих їм злочинів) дає підстави стверджувати що хвиля репресій супроти скінхедів була справою замовною й цілеспрямованою. Водночас, правозахистники отримали чергову нагоду заявити що декларовані з високих трибун ідеї пошани гідності та «незаполітизованості» працівників МВС є далекими від дійсності. Щоб-там не було, але попри певний спад активності, говорити про занепад цього середовища в Україні недоречно.

Яким нині є цей рух? Прагнення узабезпечити себе від міліцейських репресій, багатьох примусило перейти до лав футбольних фанатів. Основне ядро середовища становить робітнича молодь, школярі, студенти. Але спримітизовувати явище зарахувавши їх до числа приречених маргіналів – передчасно. Варто лише поцікавитись й порівняти настрої котрі сповідують скінхеди з викликами часу котрі турбують наше суспільство. Приватних підприємців (власників кав‘ярень й дрібних ресторанів) лякає всепоглинаючий наступ  “Макдональдсів”  продукція котрих є суттєво гіршої якості та харчової цінності, але котрі завдяки дешевизні й шаленній рекламі витісняють їх з ринку послуг. І як їм не радіти читаючи повідомлення про потрощені шибки й поламані меблі в  «ресторані швидкого харчування»? Багатьох шокують жорстокі побиття і навіть вбивства іноземців-продавців з речових ринків. Але коли в часі розслідувань з‘ясовується що «секондхенд» «потерпілих» контробандно завезений до України - спічуття минає. На зміну емоціям відразу з‘являються запитання: яким чином низькоякісна продукція перетинає кордон, куди дивляться дільничі інспектори,  податкова міліція й комітет у справах захисту споживачів? Аналогічних прикладів можна привести чимало, але висновок один: влада сама, власною бездіяльністю, пасивним спогляданням на хвилюючі загал проблеми, неспроможністю вчасно відреагувати й чинно протистояти виникаючим негараздам, провокує незаангажовану до суспільних процесів молодь, активно (нехай і примітивними методами) братись за облаштування власного майбутнього..

                                                                        Олесь Вахній

Нинішнє буття майже на кожному кроці дарує докази надмірності інформаційного сміття та його деструктивних наслідків для українського суспільства. Штучно створені ще в часи окупації деграданти-обивателі (яких віднедавна перейменували в “пересічних українців”), мало не з перших нот впізнають блювотворні пісеньки “корчмарської (в оригіналі -“кабацкай”) лірики” та аморального скавуління гламурних істот невизначеної статі. З цієї причини, події котрі мають прямий і безпосередній вплив на розвиток суспільства, лишаються поза належної уваги загалу.

П`ятого березня, депутати Верховної Ради, хвилиною мовчання вшанували пам`ять генерала Української Повстанської Армії Романа Шухевича. Насправді, загал вже давно погодився з незаперечністю того факту, що реальними борцями за незалежність України були не песиголовці сатанинської Червоної Армії, а ті, хто зі зброєю в руках протистояв їхній злочинній ході шляхами України, Прибалтики, Білорусі і Східної Європи.

Того ж дня, “у зв'язку з порушенням пункту 27 частини 1 статті 85, статті 128 Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Верховна Рада України постановила визнати такою, що втратила чинність Постанову Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 7 червня 2012 року №4919-VI в частині обрання на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області безстроково Бурбели Юрія Сергійовича як таку, що була прийнята в порушення Конституції України”. Забудькуватим та неналежно поінформованим нагадую і повідомляю, що суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області, розглядав і з численними порушеннями вимог Кримінально-Процесуального Кодексу визнав винними громадських активістів Ігоря Мосійчука, Сергія Бевза й Володимира Шпару в зберіганні зброї й замаху на знищення шляхом підриву пам`ятника виродку Володимиру Леніну в м.Бориспіль Київської області.

Вдаючись до кривосуддя, Бурбела давав звіт своїм діям й чудово розумів що бере дієву участь в злочині. Запевнення керівництва СБУ часів Януковича в захисті й прагнення засвідчити лояльність режимові, були головними критеріями в його діях і вчинках. Скасувавши постанову про безстрокове призначення судді Бурбели на посаду, депутати звели нанівець всі його зусилля в справі запопадливості й гону за кар`єрним зростом. Дарма старався катюга. Та чи отримає він по заслузі?

Поінформовані джерела запевнили, що свавільні дії Бурбели в часі розгляду справи громадських активістів певно стануть причиною порушення проти нього кримінальної справи й пред`явлення обвинувачення найближчим часом. Не тяжко здогадатись, що Бурбела навряд чи чекатиме візиту слідчого. Втеча за межі України, рівно як і крок до пекельної безодні (принаймні так нещодавно вчинив інший виродок, кацап Чечетов) можуть врятувати його від злосмердючої камери слідчого ізолятору й праці в промисловій частині виправної установи. Дивно, але знаючи про це, органи досудового розслідування чомусь так і не вдались до превентивних заходів.

Незаздрісна, проте логічно передбачена доля вже згаданого виродка-окупанта Чечетова та запроданця Бурбели, є лише першим кроком в справі очищення українського суспільства від деструктивного людиноподібного намулу. Радіючи (але не зловтішаючись) нехай і вкрай запізнілою карою підлої погані, відзвітую перед українською громадою і про власний вклад. Найближчим часом, до відповідно-профільного комітету Верховної Ради планую подати скаргу на свавілля судді Святошинського р-го суду м.Києва Васильєву К.О. Остання, зухвало проігнорувавши чималу кількість порушень вимог Кримінально-Процесуального Кодексу та відсутність вагомих доказів, визнала мене винним в справі побиття прокурора цього ж району Брянцева. Того самого, який звинувачував в суді учасників акції “Україна без Кучми” (подія відбулась в березні 2001-го року) в порушенні громадського порядку.

Тремтіть негідники. Стріляйтесь або стрибайте з найвищих поверхів висотних будинків. На моїй землі ви зайві. Тому й не уникнути вам кари. Здолаю й покараю.

Олесь Вахній 

Я знаю, що прочитавши ці рядки, воїни лукавого вирядяться в шкіри вбитих ними ж вівць, й не позичивши навіть для годиться в Сірка очей, здіймуть галас, показове (проте нещире в своїй суті) скигління, й уподібнившись до підколодного гадюччя сичатимуть про утиски та погрози вбивством. Мені байдужі пересуди плебсу й пашталакання зайвих, шкідливих, огидних, а з цієї причини й непотрібних людству недолюдків. Собаки брешуть, але валка всеодно їде.

Останній день зими 2015-го року, ощасливив Украаїну звісткою про смерть підлого москвина Михайла Чечетова. Чудово. Сталось те, що й мало статись. Катюга отримав по заслузі. Але одного Чечетова — мало. Вслід за ним, до пекельної прірви мають летіти душі й тіла всих, хто уклавши з дияволом угоду про співпрацю, думками чи діями протидіяв українським націоналістам в справі побудови держави на націократичних засадах.

Смерть виродка-окупанта є передбаченим і очікуваним кінцем кожного, хто став на шлях співпраці з рикаючим немов лев сатаною. Нині вже покійний, а ще рік тому вкрай зухвалий і надміру самовпевнений українофоб, знав і розумів недоречність свого проживання в Україні, а тим паче приналежності до імітуючої політичну еліту зграї песиголовців. Але він цинічно плював на мораль й українців, і стверджував, що його забаганка паразитувати на тілі окраденого ним та його співплемінниками народу є важливішою Божих Заповідей й законів природи.

Генебна втеча Чечетова до малоприємної місцини, в котрій панує плач і зубний скрегіт, засвідчив його ницість й злочинну суть пропагованих ним ідей. Виродок злякався відповідальності. Так само, до нього, її злякались лихої пам`яті негідники Кравченко, Кірпа, та сав`єтський КГБіст Пуго. Не полінуюсь повторити, що смерть Чечетова є логічним і передбаченим кінцем. Вслід за ним, терени моєї Батьківщини повинні залишити всі його однодумці, ім`я яким — згаданий в Біблії легіон.

Савєцькі бюрократи, марксисти, гомосексуалісти, наркомани, посадовці окупаційної та постокупаційної адміністрацій, безпринципні судді та прокурори, борзописці блювотворних москвомовних видань! Відверто кажучи, мені байдуже, чи чуєте ви мій голос та чи читаєте ці рядки. Я представник окраденого і зневаженого вами народу, котрий зрештою ропрямляє плечі. Ви маєте вибір. Або привселюдне каяття й виконання порад розумніших і достойніших, або крок в неземне буття Шеолу. Не змушуйте брати зброю до рук. Ви всеодно приречені.

Слава Україні!

Олесь Вахній

Земне буття не належить до числа безпечних прогулянок. Болючі для тіла й терзаючі душу виклики, насправді мають логічне пояснення сакрального змісту. Окрім кари за переступ, трактовані трагедією удари долі є й формою випробувань, гарту, очищення, і навіть зміцнення. 

Процес видалення з золота домішок, вимагає розтоплення злитку до рідкого стану в високотемпературному жерлі. Згадане сакральне сприйняття посталих бід і негараздів, дарує незрозумілу безвіркам-обивателям силу і міць. Біблійні пророки та в'язні концтаборів окупаційної москвинської системи лишили спогади, в яких свідчили, що єдиним джерелом фізичної міці й духовної наснаги була ВІРА.

Справжня (а не показово-нещира й базована на неосмислених догмах) віра має чітке пояснення.

1) Віра в Господа, котрий створивши Всесвіт, Землю і людину, ніколи не відрікався своєї батьківської любови до своїх творінь. Лишитись вірним Йому, спромоглись на жаль не всі. Брак віри згубив душі багатьох, але саме завдяки вірі а Нього, вірні здолали здавалось би нездолане. 

2) Віра в кінцеву перемогу правди над брехнею і лихом. Земне воїнство лукавого неперебірливе в методах крадіжки душ. Прагнучи почути від катованого або тероризованого недолею зречення, рівно як й спровокувати  вуста матеріаліста похвалити ситість, безвірки вдаються до найпідліших методів. Потугам нечестивців, свідомі власного призначення й причин буття людини в цьому світі протиставляли щиру любов до ближнього і Батьківщини. Безпринципні себелюбці, кар'єристи й шукачі чуттєвих насолод, звірячою ненавистю ненавидять ідеалістів. Вони здатні вбити тіло, але ВІРА всеодно сильніша за них. 

3) Віра в дароване Творцем майбутнє. Суттєво краще ніж дочасна земна мандрівка. Вірному Творцеві, воно буде винагородою за вірність, принциповість, стійкість і незламність.

Нехай Господь благословить кожного віруючого.

Амінь. 

                                                                                                             Олесь Вахній

Регресивна суть аморального (оскільки сприяє розбещенню душі) й злочинного за формою рабовласницького устрою, не обмежується силовим позбавленням одиниці, або й цілої спільноти волі, й змушенням до дармового виконання непосильної праці. З'ява науки філософія, дала не лише вичерпне визначення суспільним явищам і подіям. Завдячуючи роздумам та аналізу, людство навчилось знаходити шляхи удосконалення та поліпшення.

Знищуючи непримиренних волелюбців, тирани-поневолювачі паралельно витворювали касту вдоволених ситістю (проте в суті морально розкладених й духовно здеградованих) істот. Ситий й водночас покірний раб, возвеличує свого володаря, показово й запопадливо виконує його вказівки, й не обтяжується роздумами над мораллю.

Історія зберегла ганебні приклади війни вдоволених рабством проти незгідних з ходою несправедливості. Серед збройних загонів котрі брали участь в придушенні повстання Спартака, були й створені рабовласниками з завойованих Римом народів. Невільні придушували змаг повсталих проти неволі. Повсталий проти утисків рідного народу американцями й мексиканцями (навіть не спадковий, а ситуативний) провідник (вождь) Гоятлай, в часі бойових зіткнень, чи не найбільше клопоту мав від співплемінників, котрі за оплату, одяг, й право жити поза резервацією, служили тим, хто зганяв їх з рідних пустельних кочовищ. Філософи й дослідники можливо і знайшли пояснення явищу чисельної зради й згоди на рабське скніння серед співплемінників Гоятлая апачів, але наслідки його дійсно трагічні. Існування апачів як народу - вже навіть не питання часу.

Чи не найтрагічнішим наслідком бездержавності українців, є постання не закоханого в притаманні і природні ритми буття, ігноруючого чесноти честі і гідності, зденаціоналізованого в суті (щоправда нерідко україномовного в родині) несвідомого власного призначення натовпу духовних кріпаків. Силоміць рекрутований до царської армії (нащадок запоріжського козака-рубаки) Петро Кішка, з рук царя-поневолювача отримав нагороду за участь у Кримській війні. Чи розумів він, що "милість" москвинського імператора не рятувала його рідних від скніння і панщини? Чи розуміли українці, котрі в часі Другої Світової нерідко першими підіймались під німецькими кулями в атаку, що чинять зраду рідного народу і злочин проти людства? Здобутками їхнього (насправді не просто не потрібного, а й шкідливого) героїзму, стала кількадесятлітня хода Сходом Європи нівелюючого національну ідентичність та людські життя і гідність тоталітарного режиму.

Зникнення комуністичної "імперії зла", постання формально незалежної України, перемога загальнонародних зривів (Помаранчевої Революції і Майдану) не спричинили відходу до небуття рабсько-кріпацького світосприймання. Впродовж кількох місяців, стосовно мене здійснювалось політично мотивоване переслідування за фактом нібито безпосередньої участі в люстраційних заходах прокурора Брянцева. Останній, в часи свавілля режимів Кучми і Януковича, брав безпосередню участь в репресіях патріотів. До справи участі конвоювання мене з слідчого ізолятору до будівлі суду залучались близько двох десятків озброєних парубків конвійного полку. Приблизно стільки ж задіювались й для охорони самої будівлі суду й нібито "підтримки порядку в судовій залі". Наглядачі-охоронці чули виправдальну ухвалу в справі звинувачення мене в знищенні зали ігрових автоматів, знали що "потерпілий"-прокурор Брянцев й суддя Васільєва котра санкціонувала мій арешт, є кацапами-окупантами, а прокурором м. Києва, челядники якої власне і звинувачували мене в силовій люстрації - зумисне оселений в Україні бусурманин Юлдашев.

Нехай і не з власної волі і бажання, але присутні в судовій залі наглядачі-конвоїри чули про відсутність в прокурора обвинувачення доказів моєї вини. Логіка й нормуючий поведінку статут зобов'язують їх до виваженої поведінки. Дійсність була інакшою. Кріпацька натура українців-наглядачів змушувала їх до спроб засвідчити власну вагомість. Окрики на присутніх в залі, принижуючі гідність накази (доречі, нерідко чомусь озвучені мовою вчорашнього окупанта), надмірна стараність в часі обшуку. Журюсь, що Україна донині не очистилась від несвідомого й безвольного намулу. Але ця журба є великим стимулом до боротьби і праці.

                                                                                                                                                                                          Олесь Вахній

Арсенал лукавого, яким він послуговується задля викрадення душ слабких і необачних, не обмежується грубим і брутальним тиском на вірних Творцеві. Прагнучи вбити й поневолити, він не соромиться лицемірства, й нерідко скрашує себе шатами “мирного обивателя” або “об`єктивного неупередженця”. Справедливу ж протидію власному свавіллю, навіть заклик до каяття і навернення до правди, його земне воїнство трактує “замахом на життя й особисту свободу”.

Брак віри (ідеалістичного світосприйняття) та помилкове трактування демократії вседозволеністю, уможливило постання чисельної орди моральних деградантів, для котрих цинічна ігнорація здорового глузду і правди перетворилася в звичну норму й метод паразитування на тілі окраденого та зневаженого, проте в своїй суті боголюбивого українського народу.

Нинішнє засилля інформаційного сміття на новинарних сайтах мережі Інтернет та в друкованих ЗМІ, насправді не є випадковим недоліком або позбавленою логічного пояснення прикрістю. Уникання згадок, а, тим паче, свідоме замовчування цілого пласту проблем, котрі гальмують поступ суспільства й штучне акцентування уваги на непотребі, насправді є формою новітнього геноциду. Відіславши до пекельної прірви комуністичну імперію, невблаганний в своєму плинові час дарував її адептам та наділеним людською подобою плодам нагоду для переосмислення і каяття. На жаль, процес очищення суспільства від намулу здійснюється набагато повільніше, аніж того прагнуть змучені століттями неволі українці.

Ворог, котрий впродовж довгого часу заперечував право нашого народу на існування, поспішив потрактувати практику доброти і пробачення ознакою слабості. Ігноруючи факт своєї неприродності і навіть не просто зайвості, а суспільної шкідливості, новітні песиголовці вдалися до звичної практики брехні та перекручувань. Націєзахистні заходи та дії свідомих причин з`яви і буття людини в цьому світі, зусиллями етнічних чужинців та деградантів-запроданців подаються широкому загалові як прояв екстремізму, а протидія їхній злочинній ході — актом утисків та переслідувань. Показово зневажаючи правду, здоровий глузд та даний людству Творцем суспільний устрій буття, себто існування національних держав, вороги народу нелюдськими голосами репетують про існування “іншої України”. Неприродної, аморальної, москвомовної, матеріялістичної, нічим не поєднаної з її минулим. Неукраїнська Україна (як же гидко й водночас обурливо це звучить), постала супроти волі автохтонів, й базована не на Божих Заповідях, а на гріховних і дочасних забаганках себелюбців. Наділені паспортом громадянина України орда чужинців та зденаціоналізований елемент відмовляються визнавати факт своєї з`яви на нашій землі наслідком геноциду й цілеспрямованого винародовлення наших предків. Проте ігнорація правди її жодним чином не нівелює.

Я не ускладнював свого життя дослідженням генези постання кожного в окремості москвомовного видання в Україні. Після сторіч заборон української мови в період поневолення, адміністративно-силових змін правопису, політики геноциду й асиміляції, сам факт продукування москвомовної літератури та періодики в Україні є великим злочином. Практикована чужинцями й деградантами теза про право самостійного вибору самими українцями мови спілкування є висмоктаною з вигрібної ями громадського презирства й абсолютно ворожою здоровому глузду й суспільній моралі. Навіть формальне, закріплене на законодавчому рівні зрівняння в правах та можливостях причепуреного “законослухняного громадянина” й “платника податків” (проте всеодно закоханого в підлість) насильника і його жертви, є актом несправедливості й наруги над пам`ятю мільйонів закатованих в ім`я злочинних ідей помосковщення та інтернаціоналізму.

Теза, згідно з якою нинішній світ суттєво видозмінюється, не є новою. Дійсно, тяжко не помітити тектонічних трансформацій в політиці, економіці, суспільних процесах, а також в царині промислових, інформаційних та соціальних технологій. Розпочатий в 50-их роках вже минулого століття процес деколонізації поневолених народів країнами Заходу та постання національних держав в Азії та Африці, наприкінці 80-их на початку 90-их, нарешті не оминув й хижу московську імперію. Ідеологи останньої, лицемірно виправдовували силові загарбання й прилучення до себе країн Східної Європи, Прибалтики, народів Кавказу й Середньої Азії “союзом братських народів” та “співдружністю країн соціалізму”. Проте економічне узалежнення, цілеспрямоване заселення окупованих теренів москвинами та вже асимільованими навіть не слов`янами, шалена пропаганда комуністичного світогляду й терор супроти незгідних, так і не змогли вбити генетичні пам`ять й гук до волі поневолених етнічних спільнот. Прагнучи зупинити, або принаймні ослабити неконтрольовані їм процеси, кремлівські очільники ошелешили людство звісткою про існування “унікального москвинського світу” (в оригіналі - “рускава міра”). Такий світ дійсно існує. Цього ніхто не заперечує. Його огидна “унікальність” полягає в пихатій самозакоханості й безпідставній вірі у власні богообраність і навіть місійність. Складовими наріжного каменя москвинської імперії, є нівеляція людської гідності, хамовита брутальність, свавілля верхівки (царської та компартійної в минулому і КГБістсько-президентської нині) й кріпацька запопадливість морально розкладеного і духовно збоченого загалу. Гін за поверненням колишньої імперської величі, штовхає нинішніх кремлівських очільників до мільярдних витрат на пропагування переваги практикованого москвинами трибу життя.

Загальний наклад продукованої в Україні (проте фінансованої з Москви або лишеними тут її недобитками та охвістям) москвомовних друкованих видань, без перебільшення сягає кількох десятків мільйонів. Ширена цими паскудними виданнями інформація є суцільною брехнею, викривленням дійсності, пропагандою несмаку, аморальності та збочення. Прагнучи отруїти душі якомога більшої кількості люду, земне воїнство лукавого пропонує власну блекоту навіть безкоштовно. Їм не шкода затрачених коштів. Тим паче, вкрадених або силоміць забраних свого часу в народу. Понівечені душі українців фахові виродки трактують здобутком й винагородою за працю на ниві душогубства.

Типовим прикладом безкарного свавілля москвомовних борзописців в Україні, є бульварний за формою і змістом, імітуючий газетне видання жмут паперу з надписом на верхній частині першої шпальти “Вести”. Переважна більшість майже щоденного накладу паперової отрути шириться вулицями міст цілком безкоштовно. Проте навіть найбезневинніша спроба з`ясувати походження коштів, котрими фінансується українофобське видання, спричиняє істеричний гвалт й звинувачення в замовних утисках. Як автохтон, себто представник народу, якому Господь дав терени України в посілість, я хочу дізнатися і зрозуміти, чому автори публікованої в “Вестях” духовної отрути дозволяють собі вшановувати виродків-терористів, котрі нині вбивають українців на сході, терміном “ополченці”? Чому кривавий зудар комуністичного Сов`єтського Союзу й нацистської Німеччини на українській землі в часі Другої Світової війни донині іменують “вітчизняною війною”? Чому вбивць, котрі в часі тієї війни грабували, руйнували, гвалтували і нищили, шанобливо називають чужинським терміном “вєтєрани”? Чому заклики до люстрації й очищення трактують мало не генетичною схильністю доносити на ближнього? Зрештою, чому прикриваючись міфічною неупередженістю, українців змушують дивитися на події минулого й сучасного крізь викривлені окуляри тих, хто відмовляв в праві на існування в часи відсутності держави, і не бачить нашого повновартісного буття в майбутньому?

Дане Творцем розуміння суті процесів, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, зобов`язує кожного свідомого українця до принципової і безкомпромісної протидії наступу воїнів лукавого. Час вже засвідчив, що правда за ідеалістичним світосприйняттям, й базованим на ньому націоналізмові. Лишилося зовсім небагато. Зрозуміти і наважитися нарешті цілковито повернути собі все, що належить нам згідно з правом.

Член Центрального проводу Чесного Слова Олесь Вахній