Монолог самотнього жонатого чоловіка

Я вже не блаженствую, коли ми кохаємось, ба мені навіть байдуже. Це вже – механіка. Це виглядає навіть гірше, аніж з випадковою жінкою, гірше аніж навіть з повією...

Так сталося.

Факт.

Я тебе не хочу!

Звичайно, я не розлюбив тебе. Так не буває.

В усякому разі, не буває так швидко. Особливо з чоловіком, який вибирав тебе довго, ретельно, дуже уважно, критично... вибирав з тисячі! Одну єдину. Най-най-най…

І ти для мене така. Була, є… і, сподіваюся, будеш.

Ось хіба що...

Ти така ж красива, а може, навіть і краща. Доглянута, зріла, упевнена в собі жінка. Ти розумниця, і я ніколи не бачу тебе з моторошною зеленою маскою на обличчі, в халаті жахливого кольору, з немитою головою.

І я тобі вдячний за те, що ти мене шануєш і бережеш від цих гнітючих картин. Проте на пошані не базується пристрасть!

Що ж з нею сталося?

Ти даремно плачеш, рідна... Немає у мене коханки, я не розважаюся в саунах, не бавлюся з випадковими дівчатами. Зрозумій, я переріс це, мені це не цікаво. Мені потрібна ти. Ніжна, чуттєва, солодка дівчинка, моя і тільки моя.

Але де ж вона?! Агов, а-а-а-аг-о-о-ов!

Мене зустрічає незалежна, амбітна, зухвала красуня. Тягнуся губами для абсолютно природного вітального поцілунку. Ти, як завжди, встигаєш ухилитися, і замість м'яких соковитих губ я клюю тебе в щоку. Натикаюся на штучний запах. На штучний смак.

"Як пройшов день, кохана"? – запитую, поки ти закидаєш в мікрохвильову піч напівфабрикати. З тугою думаю, який біс мене смикнув купити цей пекельний агрегат і тим самим позбавити нас принад домашньої кухні? Бачу по твоїй напруженій спині, що ти знервована, розгнівана. Підходжу і обіймаю. Мої руки звично ковзають по стегнах, на живіт, до грудей. У тебе такі гарні груди! Хочу поцілувати твою потилицю, заритися в м'яке запашне волосся...

Але що це?! У ніс уривається суміш хімії і парфюма, немов павутина з тонких металевих лозин. Що з твоїм волоссям? Ах так. Вибач. Зачіска. Лак. Гель. Не продовжуй…

Але усе це ще можна було б пережити. Ти стежиш за собою, це похвально! Ти чудова. Але у той момент, коли я пещу тебе, крижаним тоном вимовити: "Ти знову забув купити котячий корм"? – це вже серйозна помилка. Це взагалі найглобальніша помилка: майже щодня зустрічати мене претензіями.

По дрібницях. Адже очевидно, що ти могла б подзвонити і нагадати. Але тобі набагато приємніше мені докоряти. Можливо, тебе це здивує, але твоє моральне "пиляння" вбиває мене – передусім як чоловіка.

Ніхто не любить почувати себе винуватим. І коли це перетворюється на систему, я починаю чинити спротив.

Не треба намагатися мене виховувати, як цуценя!

Я не хлопчисько, я переріс щоденне вичитування матері. А ти стаєш такою ж як вона...

А пізніше… пізніше буде зовсім пізно.

Я перестану навіть прагнути тобі догодити.

Сенс?

Адже ти обов'язково знайдеш причину мені докорити. Не бачу бруду на робочому столі… Забув купити хліб…

Але я чоловік! Я обов'язково щось забуду, чогось не побачу. Я такий, який є. Я доросла людина, що сформувалася вже давним-давно, ще до зустрічі з тобою. І або ти мене приймаєш таким, або…

Якийсь час я справлявся. Рутинно і нудно. Чесно виконував подружні обов’язки. І це замість того, щоб літати! Кохатись!

Я намагався таким чином примирити тебе зі своїми недоліками.

Але тепер... пробач.

Після того, як ти стала влаштовувати показові виступи у вигляді усунення мене від тіла, щось усередині мене обірвалося.

Померло. Тому що ти посміла усю нашу божевільну пристрасть, увесь приголомшливий еротизм злягання, гармонії наших душ і тіл використовувати у вигляді батога і пряника!

І ти неначе перестала бути рідною.

І я вже не блаженствую.

Це вже - механіка. Це те, що може дати будь-хто.

Чи можливо усе реанімувати? Напевно, так. Адже оскільки я ще досі шукаю слів для пояснень, значить, ще жадаю розуміння.

Значить, ще щось жевріє усередині. Надія зникає останньою…

Хоч бачу – его перемагає.

P.S. L