Контрольна робота із стосунків. ВАРІАНТ 1

МІРАЖ

Міраж… Я часто подумки вимовляю це слово, бо інколи виникає враження, що ледь не все, що зринає перед твоїми очима, – такий собі міраж.

Та й сам ти – не більше, ніж примарне видиво… Колись під впливом, мабуть, сме такого відчуття я й написав ось це:

«В лункій самотині на тихий серця стук

плете невпинно сонцесяйну нитку

моїх ілюзій крихітний павук».

Міраж – символ надії (нехай і марної!), страху, сумніву, ба навіть смерті… Та навіть якщо вже наше життя – міраж, то варто жити бодай тому, що цей міраж наповнений емоціями й буває неймовірно прекрасним…Але й навпаки теж буває…

Отже варіант перший – це коли і нести важко, бо навіщо заморочуватись, напружувати свої почуття і кинути шкода – бо цікаво, захопливо і хочеться ж!

Але нема на то ради, внутрішнє еґо і бажання до чогось сталого, непорушного, що передбачає «стан спокою або рівномірного прямолінійного руху» до якого прямує усяке середньостатистичне тіло (з курсу фізики, розділ «Механіка») переважає. Нехай за рахунок примарних амбіцій чи бажання лідерства скрізь, дома, на роботі, в побуті…

Чи варто? Якщо подумати про кінцевий результат – то мабуть НІ!

Бо «вчора» вже немає і його не повернеш, а спогадами не проживеш – хочеться реальних почуттів, а не ілюзорних.

«Завтра» ще немає і ніхто не гарантує, що буде! Грань надзвичайно тонка, майже невідчутна. Я навіть не про смерть – бо це цілком загадковий процес усвідомити таїнство якого нам не дано. Я про те, що наш крихкий на піску збудований світ може розвалитись миттєво і схоронити під руїнами все те, що ми так берегли і оберігали. Людина народжується сама і помирає сама. Ніхто не може змінити ці постулати.

Та й живе теж сама! Сама по собі. Хіба не є беззаперечним той факт, що навіть найближчим ми не розкриваємо свого внутрішнього світу. ВІН НАШ І ТІЛЬКИ НАШ! Врешті «все сказане може бути проти нас». Аксіома. Та я відхилився від теми.

Отже – залишається сьогодні! Залишаються ті дорогоцінні секунди, якими ми б мали насолоджуватися, отримувати від них максимум позитивних емоцій. А чи хтось колись задумувався скільки насправді живуть наші почуття, і чому й куди вони так раптово зникають незалежно від наших намагань їх утримати? Не думали… ОТОЖ,,, Бо цінності сповідуємо хибні… Не цінимо того, що мали б… І хвалимося посадами, дипломами, становищем у суспільстів, колективі, сім’ї…

 А що отримуємо? Суєту, нікому не потрібні гризню і свари, купу «заклятих» друзів, які готові перемивати тобі кісточки позаочі і при тому солоденько підлабузнюватися при спілкуванні… І т.д.,  і т.п… Одним словом побут!

Та біда навіть не в тому. Біда в тому, що вирватись за межі того порочного кола не вважається потрібним. Краще я поживу у болоті, бо то моє, мною випестуване болото, де все звично і розмірено, де дома все так, як я хочу, навіть якщо хтось хоче не так, де примарне «Я» не допускає існування чогось іншого.

Ні, дурю, допускає, навіть часом розкривається і на якусь хвильку виглядає із ним же створеної клітки. А там, за її межами щось цікаве, захопливе, не таке як всередині!

Але ж ні… Щоб його торкнутися треба прикласти зусилля. Сприйняти чужі душевні муки й переживання, змінити щось усталене і звичне на невідоме!

СТРАШНО!!! НЕ БУДУ!!! Мені ДОБРЕ так як є! А якщо комусь хочеться поділитися зі мною своїми емоціями, своїм сокровенним – то нехай! Я послухаю (чи ж почую?), поаплодую, похвалю і ПРИЙМУ! Це ж так цікаво, так нестандартно. Й ілюзія дотичності до іншого світу присутня. Власне лише ІЛЮЗІЯ, бо щоб сприймати – треба тим жити!

Ілюзії. Вони приходять нас безсонними ночами. Вони надають нам сил. Вони рятують нас від самотності. Іноді нам здається, що ілюзії крадуть частину нашого життя. Але чим би було наше життя без них? Щастя, багатство, слава і кохання не більше ніж рекламки, які усі ми отримуємо на своєму шляху від народження до смерті. Ми думаємо, що знаємо чого хочемо: зустріти своє кохання, одружитись, народити дітей…Свої бажання ми повторюємо день у день як мантру. Ми повторюємо їх так часто, що одного дня вже не можемо сказати – чи  це насправді наші бажання чи ми присвоїли їх, зазіхнувши на красиве формулювання й прийнявши схему – «бо всі так роблять».

От і живемо в створеному нами ж ілюзорному світі обожнюючи придумані для себе цінності які насправді такими не є й поставивши собі шори, відгородившись від такого іншого і нетипового світу, беручи ззовні все, що вдається і віддаючи мізерну частку, лише те, що самому вже не потрібно.

Про що я? Про те, що не можна отримати не віддавши! Про те, що отримуєш завжди більше ніж віддаєш, якщо віддаєш щиро.

А якщо ні – то маємо варіант перший – споживацький!

Міраж… Я часто згадую це слово, коли намагаюсь знайти людину готову взяти від мене все, що накопичилось за такі довгі самотні роки, що із задоволенням віддав би за добре слово, за чуть-чуть ласки і не знаходжу. От тоді в мене виникає враження, що ледь не все, що зринає перед очима, – така собі химера, ілюзія, міраж…