Життя продовжується

Чомусь зачепило.....

Тому вона тут. Ця розповідь.

Зачепило, можливо тому, що я теж дуже болісно й довго закривала свій гештальт.

Справді, важливі для нас люди залишаються в нашому серці.

Для них там відведено найпотаємніше місце, про яке

навіть підсвідомість боїться згадувати.....

Ми відпускаємо, вони залишаються.

Вона сиділа в кімнаті аеропорту, де її перевіряли поліцейські та співробітники митниці. Літак давно відлетів, можливо її відправлять наступним рейсом. Так нічого й не знайшли, вона була втомлена і виснажена. Вкотре її перепитували: чи не було операцій на серці, чи не ставили їй штучні металеві протези? Ні, ніколи. Жодної ніякої операції. Хіба…

Вона не змогла пройти крізь рами в аеропорту. Вони пищали, вказуючи, що є якийсь заборонений предмет. Її перевірили всю. Зробили рентген. У районі серця було втручання. Так показав рентген. Вона точно знає, що ні. Ніколи не було нічого. І операцій не було ніяких. Ніколи. Вона здригнулася і замислилася. Пам‘ять зі швидкістю світла віднесла її на кілька років назад. Вона задумалася, що й не літала нікуди з тих пір, це був перший її самостійний відпочинок, який поки що не відбувся.

Вона згадала його. Де і коли він з‘явився? Та нізвідки. Вірніше, все логічно ніби. Владних, впливових чоловіків в її оточенні було багато. Коли займаєшся чоловічим бізнесом, то все зрозуміло. І коли ти живеш в цьому світі, то вже й не помічаєш, що це якась особливість. Їй вже здавалося, що всі навколо такі самі.

Він був іншим. Багатим і владним як і всі в її оточенні, його бізнес процвітав. Але він був іншим. Живим і справжнім. Людина-настрій. Вони могли вечеряти в найдорожчому ресторані, а потім пити каву з вуличних автоматів, гуляючи містом, бо йому так хотілося. Вони могли провести відпустку на Балі або вікенд в Парижі, а потім: «Ти знаєш, так скучив за дідом!» Сідали в машину і над вечір вже були в засніжених Карпатах у розкиданому серед гір селі. Дід Василь жив одинаком у хатині, де ще топили грубку дровами і спали на лежанці. Як йому подобалося там поратися! Вона, ніби зараз, бачила, як він заходить з морозу в хату у кожусі з оберемком дров, щасливий, веселий, енергійний: «Ех, надворі красота!!! Мороз!» Завзято брався розтоплювати піч, потім робити їй чай з карпатської ромашки і чебрецю, розкидавши по підлозі смерекові гілки: «Щоб пахло!»

Вони вмощувалися на лежанці і слухали розповіді діда Василя, задоволеного тим, що є тепер слухачі для його історій. Вона не переставала дивуватися тому, як в ньому вживається все це. Серйозність і статусність, простота і щирість. Він був таким справжнім і глибоким, що в ньому можна було потонути. І вона потонула. В чужому морі. І була цим щаслива. А потім була вагітність. І вона знову була щаслива. І він. Допоки не зробили генетичний аналіз. Дитина мала бути з синдромом Дауна. Вона ще не вірила і залишала шанс на помилку. А він зник. Їй здавалося, що це сон. Він так не міг, вона не знала, що робити далі і як так сталося. Він зник у своїх справах закордоном, не відповідав на дзвінки, повідомлення.

Вона поїхала до діда Василя. Сильна, самостійна, впевнена в собі сучасна жінка, з тремором в руках і готовою щохвилини втратити свідомість, якщо він не повернеться. Цього ніхто не бачив зовні, але їй було достатньо того, що вона відчувала це всередині. Коли вона з‘явилася на порозі, дід лише окинув поглядом:

– Вагітна?

– Так.

– Синдром Дауна?

Вона дивилася на нього широкими очима і мовчала, ще слово і вона буде ридати і вити прямо тут, у цій хатині посеред карпатського лісу.

Дід мовчки зробив їй чаю з ромашкою і чебрецем і якось так по-батьківськи погладив її по голові, ніби маленьку дитину. Вона відчула його безпорадність.

– Розумієш, він у нас прийомний. Своїх не було. Хто його батьки не знаємо. Ти вже четверта у нього. У всіх теж саме. Така його генетика. Вирішувати тобі.

Вона пережила пекло від власних страждань, тривог, сумнівів, не розуміння куди рухатися і навіщо. А потім стався викидень. Мабуть, дитина, бачачи страждання мами, вирішила її не турбувати і тихо піти самій. Діти хочуть бути бажаними. Небажані – завжди йдуть з дому, навіть з утроби. По-тихому не вийшло, її оперували. Ото й була їїі єдина операція в житті. Чому сьогодні її не пропустили рами аеропорту вона не знала.

– Вибачте за незручності, ви полетите рейсом за годину, – повідомила їй дівчина з милою посмішкою.

Вона летіла на Балі. Той самий готель, де колись були з ним. Вона думала, що все давно забуто і життя її вирує новими фарбами. Тільки тепер, вона зрозуміла, що «все» ніде не ділося, драма там і є, всередині неї, тільки прикрита новими фарбами і ілюзіями щасливого життя. І готель її підсвідоме обрало не просто так, а для того, щоб «закрити гештальт». Колись вона вичитала в психології цей термін і тільки тепер зрозуміла його значення.

Вона гуляла готелем згадуючи кожен спільний рух і подих тоді, кілька років тому. Драма, як жива рана піднялася доверху і боліла всіма відтінками. Вона багато плакала. Дуже. Здавалося, її розумів лише океан. Потім, сльози десь ділися і прийшов спокій і прийняття. Розуміння того, що це в її житті таки дійсно було і воно скінчилося. А потім прийшла радість. Вона дихала на повні груди, куталася в хвилі і сміялася від їх лоскоту. Вона відчула, що стала легка, немов метелик і рухлива як вітер.

Поїздка додому трохи напружувала. Вона подумки підготувалася до всіх випробувань знову. Всі речі вона поклала на стрічку і тепер повільно підходила до рами. Дівчина-співробітниця махнула головою, що можна проходити. Вона дуже неспішно рухалася, але рама мовчала. Вже пройшовши весь контроль, забравши зі стрічки речі, вона оглянулася.

«Ти вільна!» – висвітилося на табло з рейсами. Вона засміялася дзвінким сміхом і підмогнула пухкенькому поліцейському, котрий відразу зашарівся і відвів погляд.

«Нарешті! Життя продовжується», – подумала вона і рушила до літака. До свого щасливого дому.

Інна Луянець

M@Sln

Життя продовжується

Останні статті

Коментарі