[Приєднана картинка] Він народився, щоб завжди жити у мільйонах сердець... З днем народження, Джоне!

Ця задумлива повня – мадонна осліплої ночі. У прочинені двері поволі заходять волхви. Розтуляють вуста в онімінні дитинно-пророчім, Боячись, і не вірячи в те, що речете їм Ви. А із їхніх долонь витікають посріблені ріки, І затерплі слова клекотять, наче в прірву вода. Три премудрі, а й ви, як і я, ви такі ж недоріки, Що ж шукаєте Бога, коли відсіяла звізда?

Набубнявіло небо дощем. Не впусти моїх рук, не впусти. Чуєш: осінь навшпиньки ходить І колише очерети. А з її золочених очей Двоє дивляться – я і ти. Обійми мене… тихі води Срібно падають з висоти… [Приєднана картинка]

Ця примружена осінь римує нас в довгі вірші. Ти вціляєш у кошик червоно-смарагдовим яблуком. А під ноги встеляються миті, дощі, спориші, І сповзає до заходу сонце розгубленим равликом. Я, розкинувши руки, впаду ув обійми трави, Перестань мене кликати клекотом, осене! Ось воно – Я кричу, я благаю, я мовчки молю: оживи!... А мене тільки жовтень обніме заплакано-росяно…

І.Р.*** Десь у Темряві Для Одного Сивий бог у біленькім светрі Намагається винайти світло, Доки в чашці холоне кава. Богу випало бути богом, Бог хотів полювати вепрів, Чи писати про Біле Ікло, Чи зіграти у Куросави. Богу конче потрібні води, Богу конче потрібна суша, І щоб обов’язково трави, І щоб ще щось дрібне і смертне. Бог вдоволений. Бог відходить. Бог виймає з кишені душу. Бог виліплює їй оправу. Бог закурює люльку. Смеркне.

[Приєднана картинка] Переляканим сном відсахнулась пронизлива тиша Від розбитого вщерть, недожитого чашкою, дзвону. Не чекаю тебе, не бажаю ні влади, ні трону... Залишайся собі серед свого смішного полону, Може хтось і про тебе колись щось путяще напише... Перебите проміння прожовклого з давності сонця Пересвічує наново ранку смутного палітру... Ти не вірив – дивись я і справді прикута до вітру, По прив’ялих щоках чорну туш із водою розітру, І кричатиму п’яно про щастя...

Читати далі...

Одвічні мої пастухи – нічні ліхтарі, Знову ми все переплутали знизу і д’горі. Кельнерка ще молода, та і ми не старі, Ще навіть п’ється, як дишеться й очі не хворі. Та близорукий мій бог вже за грань відступив Приступом довгих ночей за граненим й соленим, Й ранки з очима червоними падають з слив, З слів недошіптаних і недописаних тлену. Вічні мої пастухи… з опівнічних отав Стелиться килимом витканим та не дотканим Стежка невидима – тільки б на неї не впав Тілом невинним невидимий...

Читати далі...

*** Мій п’яний боже, не впусти руки – Ми – вівчарі пропащої отари. Стискає час прозорі п’ястуки, Крізь пальці пропускаючи віки Пісками потойбічної Сахари. До біса ж їх в безодню протекло, І ми з тобою певно що пропащі, Мій п’яний боже, нас ще й не було, А вже й не буде. В хащі забрело Найменше зо ягнят – до звіра в пащу.

І.Р. В маринадах дощів п’яний жовтень і пряне вікно Золотавого світла. У діл простилається тиша. Сива Парка не нитку пряде – тче важке полотно, На якому маляр чорно-білу парсуну напише. А в саду грушопад. І півзливи, бо пів протекло Крізь мовчання твоє і у трави лягло письменами. Б’ється крилами гілка у золотосяюче скло. Ти відчиниш вікно і вона проросте межи нами…

Падає хустка з плеча В мокру траву. Очі твої на печаль. Губиться звук Сивих зозулиних слів В тиші твоїй. Падають зливами слив Спогади з вій. В злотім волоссі – полин, Сонце, до мене прилинь, Висуши роси. Падає хустка з плеча… Сонце у тебе в очах Простоволосе.