Нескорена Сіркова смерть.

Роман Росков "Отаман Сірко". Одна з версій портрету.

 Нескорена Сіркова смерть.

Старий отаман Січі запорізької Іван Дмитрович Сірко доживає останні дні на своему хуторі Грушівка.

Труна для нього стоїть наготована серед вуликів.

Надвечір в очікуванні смерті старий молиться.

Поночі мчить загін поляків, що хоче заволодіти охололим тілом отамана.

Марення Сірка -навкруги блукають тіні минулого. Він стійко молиться.

Коли повертається до когось і промовляє :

-         Здорова була, кумасю!

То прийшла атаманова смерть у вигляді молодиці.

      -    Я не у здоров*ї кохаюсь. Я ж бо смерть твоя, Іване Дмитровичу!

Молодиця обіймає старого, ніби хоче поцілувати, але передумує, відстороняється.

П*ють на пасіці і ведуть розмову як старі добрі друзі.

Смерть: - Я прийшла до тебе вперше в колисці, а ти вкусив мене.

Спогад. Як Іван немовлям вкусив смерть за руку у колисці.

Смерть: - А потім у вигляді сіроманця...

Спогад. Вбивство вовка 8-ми річним.

Сірко: - Агов, кістлява, не ти була моєю долею.

Смерть сама собі нишком всміхається.

Вона прибирає вигляд вчителя Сірка – старого характерника.

Сірко: - Старий характерник! Він навчив мене всьому: ловити кулі і битися з зав*язаними очима, бачити очима сокола...  Але з чортом під нинішнім Чортомликом бився я сам. І сам обрав свій шлях, - Сірком став - очільником Війська запорізького.

Смерть набирає рис самого Сірка і два отамани чаркуються.

Смерть набирає рис нареченої отамана.

 Сірко: - Ти права, кістлява, кохання відвернуло мене від характерництва.

Спогад. Сонце.Маленькі ручки затуляють очі отаманові.

Спогад. Катастрофа. Стіна вогню.

Спогад. Хижі птахи рвуть один в одного криваву здобич.

Спогад. Богдан Хмельницький у Переяславі підіймає булаву над натовпом (монтаж) і опускає на смертному ложі.

Спогад. Булава дежить ніким не підійнята.

Смерть підіймає келих, чаркуючись зі старим отаманом.

Спогад. У мечеті мулла волає: « Урус-шайтан! Урус-шайтан!» і молить Аллаха про загибель Сірка.

Смерть ковтає похапцем вино, вино тече по білому кривавими ріками.

П"яна смерть на кормі волає «Горіла сосна», за нею стоїть іспанський комендант Дюнкерку, позаду, йому в дупу цілить Сірко з піщалі.

Спогад. На руки старого отамана ллеться кров.

Сірко робить рух, ніби вмивається. Але лице чисте.

Смерть цілує Сірка злегка.

Сірко злегка.

Смерть цілує знов пожадливіше і промовляє:

- Я була тобі вірною дружиною! Послухай мене - спочинь!

Смерть бере отаман за руку і веде.

- Підеш зі мною, козаче, до ложа?

Сірко ледве тримається і хапається за неї.

Загін поляків мчить степом на далекий вогник, що світить у степу.

Світанок на пасіці.

Серед вуликів стоїть труна, над нею вже літають бджоли.

Смерть підводить старого до труни, Сірко кладе смерть на труну задирає їй сорочку

Сіркові стає зробити кілька рвучких рухів ледь тримаючись на ногах, аж смерть підхоплює його і вкладає в труну.

 Вона пестить і голубить його, поправляє сіно і лагодить ковдру.

Старий лежить, ніби, спить.

Соловей.

До труни нагло йде загін поляків.

Перші кидаються до труни з молотками і хутко забивають її.

Голос смерті за кадром: вона співає.

Старечий голос отамана зтиха підтягує.

Поляки несуть труну гаєм.

Голоси смерті та Сірка чути на повну силу.

Назустріч їм загін російських вояків з націленими рушницями.

Росіяни вихоплюють труну з рук.

Голоси смерті і Сірка стихають.

Коли підвода з труною рушає, видно, як з кущів крадучись двоє несуть щось важке.

Чоловік та жінка спиняються, чоловіка душать сльози.

Ковдра трохи закочується і видно, що Сірко.

Розкрита стареча долоня з напруженими пальцями серед квітучих яблунь.